Законів життя та смерті принаймні у тому вигляді, в якому Рита їх знала було недостатньо. Життя та смерть мали більше таємниць, ніж відомо медицині.
Двері прочинилися, ваблячи її до пізнання.
І знову Рита засумувала за Богом. Вона ділилася з ним усім. Із дитинства зверталася до нього з будь-яким питанням, сумнівом, задоволенням і тріумфом. Він супроводжував її міркування і був незмінним напарником у діях. Але Господь зник. Їй самій належало в усьому розібратися.
Що ж із цим робити?
Вона прислухалася. Дихання дівчинки. Дихання чоловіка. Дихання річки.
Річка З цього й треба починати.
Рита зашнурувала чоботи і застібнула на всі ґудзики пальто. Вона навпомацки пошукала щось у сумці то виявилася невеличка бляшана коробочка, поклала її до кишені й тихенько вислизнула надвір. Навколо світла ліхтаря простягалася безмежна темрява, та їй вдалося натрапити на край доріжки. Вона зійшла з неї просто у траву. Керуючись скоріш відчуттям, аніж зором, попрямувала до річкового берега. Холодне повітря проникало крізь ґудзикові петлі та петлі її шалика. Вона крокувала в оточенні теплої пари власного дихання і відчувала, як та вільгою лягає на її обличчя.
Ось на траві й човен, перевернутий догори дриґом. Вона зняла рукавичку й обережно помацала розтрощені краї деревини; аж тут натрапила на ціле місце туди й спрямувала світло ліхтаря.
Витягла коробочку з кишені й затиснула її в зубах, поки, незважаючи на холод, збирала у жмуток поділ спідниці й запинала його в ту ж кишеню щоб присісти, не замочивши плаття. Перед нею виблискувала темним ріка. Вона нахилилася і простягла руку вниз, поки не відчула між пальцями її роздратоване щипання. Добре. Відкривши бляшанку, витягла звідти флакончик зі скла та металу. Навпомацки занурила його в зимну воду і почала рахувати. Потім підвелася і з усією обережністю, на яку були здатні її закляклі пальці, поклала пробірку у футляр. І, навіть не розправивши сукню, якомога швидше попрямувала до шинку.
У прочанській кімнаті вона піднесла флакончик ближче до ліхтаря, щоб роздивитися вміст, а потім витягла з сумки олівець і блокнот. Занотувала температуру води.
Небагато. Але то був тільки початок.
Вона витягла дитину з ліжка, сама сіла в крісло, а дівчинку обережно вмостила в себе на колінах. Маленька голівонька похилилась і притулилася до її грудей. «Я не спатиму сьогодні», думала вона, вкриваючи себе та дитину ковдрами. Не тепер, після подій цієї ночі. Не у цьому кріслі.
Поки вона готувалася не спати цілу ніч, зі сверблячими очима та болючою спиною, їй пригадалася її тезка. Свята Маргарита, яка присвятила своє дівоцтво Господові і була так рішуче налаштована не виходити заміж, що прийняла біль тортур, аби не взяти шлюб. Вона вважалася покровителькою вагітних жінок і родива. Коли Рита в монастирському дитинстві прала брудні закривавлені простирадла та накривала тіла тих жінок, що померли в пологах, тішилася думкою про те, що її майбутнє стати нареченою Господа. Їх ніколи не розлучить дитина, що вилізе з її живота. Господь покинув Риту, та її відданість дівоцтву була непохитною.
Жінка заплющила очі. Руками обвила дитину, що спала, привалившись до неї всією вагою. Рита відчувала підйом і спад її дихання та підлаштовувала під нього своє так, щоб, коли дівчинка наповнювала легені, вона видихала б; а коли дитина випускала повітря, її груди наповнювалися ним. Жінку захопило незрозуміле задоволення; в дрімоті вона намагалася розпізнати та назвати його, але не могла.
У темряві до неї повільно прийшла думка.
Якщо вона не має стосунку до цього чоловіка. Якщо ніхто на неї не претендує. Вона могла б бути моєю
Але навіть до того, як Рита змогла спіймати цю думку, її розум заповнив безкінечний тихий голос річки. Він відштовхнув її від твердого ґрунту яви та підхопив потоком ночі, де вона, не розуміючи, що відбувається, повільно плила плила у темне море сну.
Утім, спали далеко не всі. Пиякам й оповідачам, щоб опинитися у своїх ліжках, треба було трохи прогулятися. Один із них, вийшовши з «Лебедя», повернув від річки й пішов навпростець дві милі через поля до стайні, де спав разом із кіньми. Він шкодував про те, що там на нього ніхто не чекає, що йому не буде кого розтовкти і вигукнути: «Не повіриш, що тільки-но сталося!» Він уявив, як розкаже коням, що бачив сьогодні ввечері, уявив їхні великі недовірливі очі. Йому подумалося, що вони відкажуть: «Та ну». А ще: «Гарний жарт. Треба запамятати». Але не коням хотів він розповісти про це; історія була надто чудовою, щоб розбазарити її на тварин. Він зійшов із прямої дороги і повернув до котеджів біля полів Гартіна, де мешкав його двоюрідний брат.
Постукав.
Ніхто не відповів, тож історія змусила його постукати ще раз, цього разу щиро грюкнувши кулаком.
У котеджі поруч підняли раму вікна і якась жінка випростала голову в нічному очіпку зробити йому зауваження.
Чекай! скрикнув він. Притримай язика, поки не дізнаєшся, що я маю тобі розповісти!
Це ти, Фреде Гівінсе? вона вдивлялася у тому напрямку, звідки було чути голос. Пияцькі побрехеньки! забуркотіла жінка. Хіба я не наслухалася їх на все життя наперед?
Я не пяний! образився він. Дивись! Я можу пройти по прямій, бачиш?
Він із удаваною легкістю зробив крок.
Ніби це щось доводить! розсміялася вона у темряву. Коли темно, будь-який пяничка може ходити рівно!
Їхню суперечку урвав його брат, що нарешті відчинив двері.
Фредеріку? Що, в біса, сталося?
Просто, без усіляких прикрас, Фред розповів про те, що сталося в «Лебеді».
Сусідку, що досі стирчала з вікна, також долучили до розповіді: спочатку вона слухала знехочу, аж потім повернулася і погукала:
Ходи сюди, Вілфреде. Послухай-но!
Незабаром дітей Фредового двоюрідного брата підняли з ліжечок, та й сусідів із усіх боків також розбурхали.
То яка ж вона, та дівчинка?
Він описав її шкіру, бліду, як глазурований кухлик на кухонному підвіконні його бабусі; розповів про волосся, що звисало неживою завісою, а мокрим було того само кольору, що й сухим.
А якого кольору в неї очі?
Блакитні Принаймні блакитнуваті. Або сірі.
А скільки їй років?
Він знизав плечима. Звідки було йому таке знати?
Як на мій погляд, їй десь приблизно ось стільки, він показав на пальцях.
Тож десь чотири? Як гадаєш?
Жінки обговорили це й погодилися. Приблизно чотири.
А як її звати, ту дівчинку?
І знову він не знав, що відповісти. Кому могло спасти на думку, що історії потрібні такі подробиці, на які він узагалі не звертав уваги, коли все відбувалося?
Не знаю. Ніхто її не питав.
Ніхто не спитав, як її звати! обурилися жінки.
Вона була сонною. Марго та Рита сказали дати їй поспати. Але її батька звати Донт. Генрі Донт. Ми знайшли картку у нього в кишені. Він фотограф.
Тож він таки її батько?
Ну, мені так здалося А ви б що подумали? Це ж він її приніс. Вони зявилися разом.
Може, він лише фотографував її
І вони обоє мало не втопилися під час фотографування? Як ти собі це уявляєш?
Між вікнами зчинився звичайний гамір розмови: історію обговорювали, виявляли відсутні факти й одразу намагалися їх додумати Фред відчув, ніби його позбавили власної історії, відчув, як вона вислизає з-під його влади і неочікувано змінюється. Вона стала схожа на живу істоту, яку він спіймав, але не зміг приручити; тепер вона обірвала повідець і не належала нікому.
Він раптом зрозумів, що до нього звертаються настирливим шепотінням:
Фреде!
Жінка з сусіднього будинку підманювала його до вікна на нижньому поверсі. Коли він підійшов, вона нахилилася у руці свічка, жовте волосся розтріпалося з-під очіпка.
Яка дівчинка на вигляд?
Він знову завів про білу шкіру та невиразне волосся, та жінка похитала головою.
Мені цікаво, на кого вона схожа? Схожа на того чоловіка?
Враховуючи його теперішній стан, гадаю, ніхто в світі на нього не схожий.
У нього таке саме волосся? Мяке та мишачого кольору?
У нього воно темне і схоже на дріт.
Ах! жінка кивнула зі значенням і, не зводячи з Фреда очей, застигла в драматичній паузі.
Чи не нагадала вона тобі когось?
Дивно, що ти спитала Було в мене відчуття, що вона когось мені нагадує, тільки й гадки не маю, кого саме.
Чи це не?.. вона підсунулася ближче і прошепотіла імя просто йому у вухо.
Він відсахнувся від неї з великими очима та відкритим ротом.
Ох, тільки й вимовив.
Вона поглянула на нього.
Їй зараз було б саме чотири, правда?
Так, але
Поки що притримай язика, попередила вона. Я ще це обміркую. Дам їм знати вранці.
Тоді Фреда покликали інші. Як же чоловік, дівчинка та фотокамера помістилися у такий човник, щоб він міг пройти Греблю Диявола? Він пояснив, що камери там не було. То як же вони здогадалися, що той чоловяга фотограф, якщо при ньому немає камери? Завдяки вмісту його кишень. То що ж було в них?
Він здався перед попитом і знову й знову розповідав цю історію: вдруге додав більше подробиць, втретє відповідав на запитання ще до того, як вони виникали, а вчетверте повідав її саме так, як треба. Викинув із голови ідею, вкладену туди сусідкою з жовтим волоссям. Нарешті, за годину, змерзши до кісток, Фред пішов.
У стайні він ще раз пошепки розповів цю історію коням. Вони розплющили очі та, не дивуючись, прослухали початок. Поки він добрався до середини, коні вже повернулися до сну, а під кінець те саме зробив і він.
Там, за будинком його двоюрідного брата, була повітка, наполовину прихована чагарником. За нею заворушилася купка старих лахів, увінчана капелюхом, і виявилася чоловіком, хоч і дуже замурзаним. Він із зусиллям підвівся на ноги. Дочекався, щоб Фредерік Гівінс звільнив дорогу, а потім вирушив сам. До ріки.
Коли Овен Олбрайт йшов униз течією до свого зручного будинку, який придбав у Келмскоті після повернення із прибуткових морських пригод, він не відчував холоду. Зазвичай під час прогулянки додому з «Лебедя» чоловік шкодував. Шкодував, що суглоби так сильно болять, що так багато випив, що найкраща частина життя вже позаду, а попереду тільки хвороби, біль і поступовий занепад, допоки зрештою він не опуститься в могилу. Втім, ставши свідком одного дива, Овен тепер убачав дива всюди: темне нічне небо, на яке його старечі очі не звертали уваги тисячі разів до сьогоднішнього вечора, тепер розгорнулося над головою величезністю одвічної таємниці. Він зупинився, щоб помилуватися. Річка плюскала та бриніла, наче срібло об кришталь; цей звук проник у його вуха і зрезонував із тими закапелками розуму, про існування яких він навіть не здогадувався. Нахилив голову, щоб подивитися на воду. Вперше за все життя, проведене біля річки, він помітив справді помітив, що під безмісячним небом ріка сама собою виграє ртутним світлом. Світлом, яке також є темрявою; темрявою, що водночас є світлом.
До нього прийшли одразу декілька думок, про які він завжди знав, але поховав їх під життєвою рутиною: що сумував за батьком, який помер більше як шістдесят років тому, коли Овен був хлопчиськом; що йому пощастило в житті та є за що бути вдячним; що жінка, яка чекала на нього вдома у ліжку, добра та любляча душа. А ще: що його коліна боліли не так сильно, як завжди, а у грудях він відчував нестриманість, що нагадала йому, як це бути молодим.
Удома, навіть не роздягнувшись, Овен почав трясти місіс Коннор за плече.
Навіть не думай, про що ти там собі думаєш, забурчала вона. І не треба впускати всередину холод.
Слухай! сказав він їй. Тільки послухай!
І з нього виплеснулася історія про дівчинку та незнайомця, мертвих і живих.
Чого ти там нажлуктився? поцікавилася вона.
Майже як скло.
І він повторив їй історію, бо вона одразу не збагнула її.
Місіс Коннор підвелася, щоб краще його бачити. І ось він, чоловік, на якого вона працювала тридцять років і двадцять девять років ділила з ним ліжко, вдягнений, виструнчений, а з нього ллється потік слів. Жінка не могла нічого з того второпати. Навіть коли він перестав говорити і вкляк там, ніби зачарований.
Вона вилізла з ліжка, щоб допомогти йому стягнути одежу. Йому не вперше було напиватися так, щоб бути не в змозі впоратися з власними ґудзиками. Проте він не хитався, не завалювався на неї, а поки вона розстібала його порти, виявила в ньому таку жвавість, на яку навряд чи був здатен захмелілий чоловік.
Подивися на себе, докоряла йому.
Аж тут він обійняв її і поцілував так, як було на початку їхніх стосунків. Вони покотились і звалилися у ліжко, і коли все скінчилося, замість того, щоб відвернутись і захропіти, Овен обвив її руками й поцілував волосся:
Виходь за мене, місіс Коннор.
Вона розсміялася.
Який ґедзь тебе вкусив, містере Олбрайте?
Він поцілував її у щоку, і вона відчула усмішку в його цілунку.
Жінка вже майже заснула, коли Овен знову заговорив.
Я бачив це на власні очі. Це я тримав свічку. Вона була мертва. І ось за хвилину жива!
Вона відчула його дихання. Пяним він не був. Імовірніше, божевільним.
Вони поснули.
Джонатан, усе ще вдягнений, чекав, поки «Лебідь» затихне. Він вийшов із кімнати нагорі й спустився зовнішніми сходами. Для такої погоди він одягнувся поганенько, та йому було байдуже на те. Його гріла історія, яку ніс у серці. Він пішов протилежним, ніж Овен Олбрайт, шляхом, повернув проти течії і рушив уздовж берега. Його голова бриніла від ідей, тож Джонатан швидко крокував, щоб поділитися ними з людиною, якій точно захочеться дізнатися геть усе про це.
Дійшовши до обійстя священника у Баскоті, загрюкав у двері. Там не відповіли, тож він грюкнув ще раз, і ще, допоки не став гупати без упину, не зважаючи на пізній час.
Двері прочинилися.
Священник! заволав Джонатан. Мені треба поговорити зі священником!
Але ж, Джонатане, промовив той, хто відчинив двері чоловік, одягнений у халат і нічний ковпак, це ж я.
Чоловік стягнув ковпак і продемонстрував копицю посивілого волосся.
Ох. Тепер я вас упізнав.
Хтось помирає, Джонатане? Твій батько? Ти прийшов, щоб привести мене до нього?
Ні!
І Джонатан, який хотів пояснити, що причина його приходу дуже далека від цієї версії, раптом із поспіху зашпортався в словах, тож єдине, що зрозумів священник ніхто не помер.
Сонним голосом він перервав хлопця:
Не можна без причини витягати людей із ліжка, Джонатане. До того ж хлопцеві не варто вештатись у таку ніч надто холодно. Тобі потрібно бути в ліжку. Іди додому.
Але ж, отче, це ж та сама історія! Знову те саме! Як із Ісусом!
Священник побачив, що обличчя гостя побіліло від холоду. Його закочені очі сльозили, і сльози замерзали на щоках. Обличчя світилося від радості бачити священника, а язик, що завжди був завеликим для рота, так, що часом ставав на заваді словам, висолопився на нижню губу. Дивлячись на нього, чоловік пригадав, що Джонатан, попри всі свої добрі якості, був нездатний попіклуватися сам про себе. Він широко відчинив двері й запросив хлопця всередину.
У кухні священник нагрів у каструльці молока і поставив перед гостем окраєць хліба. Джонатан пив і їв цьому жодне диво не завадить, а потім знову переповів історію. Про дитину, що була мертвою й ожила.
Священник слухав. Він поставив декілька питань: «Коли ти вирішив прийти сюди, ти спав у ліжку?.. Ні?.. Що ж, тоді, може, це батько чи містер Олбрайт розповів тобі історію про цю дитину в шинку?» Коли священник переконався, що ця подія надзвичайна і неможлива, якою її й описав Джонатан, мала певне підґрунтя у тому, що відбувалося насправді, й не була ані сном хлопця, ані побрехенькою, яку тому розповів якийсь пияк, він кивнув.
Що ж, насправді та дівчинка взагалі не була мертвою. Та всі думали інакше.
Джонатан затрусив головою.
Я впіймав її. Я тримав її. Я торкнувся її ока.
І він жестами показав, як ловив важку ношу, як тримав дитину і як ніжно торкався очка пальцем.
Людина може здаватися мертвою, якщо з нею сталося щось жахливе. Буває. На вигляд мертва, але насправді перебуває у стані такого собі сну.
Як Білосніжка? Я поцілував її. Може, це її розбудило?
Це ж тільки казка, Джонатане.
Джонатан задумався.
Тоді як же Ісус?
Священник насупився, і йому забракло слів.