Вона була мертва, додав хлопець. І Рита так думала.
То був сюрприз. Рита була найбільш виваженою з відомих священникові людей.
Джонатан зібрав хлібні крихти і проковтнув їх.
Священник піднявся. Це було для нього занадто.
Уже пізно й холодно. Ночуй тут, добре? Ось ковдра, на цьому кріслі. Ти надто виснажений.
Та Джонатанові було потрібно дещо інше.
Зі мною все добре, отче. Та все-таки, це ж як в Ісуса, так?
Священникові подумалося, що, можливо, його ліжко ще не зовсім прохололо. Він кивнув.
У тому вигляді, як ти щойно розповів мені, Джонатане, так. Паралелей тут не уникнути. Утім, не будемо сушити собі голову вночі.
Джонатан вишкірився.
Я перший розповів вам цю історію.
Я цього не забуду. Вперше я почув про це від тебе.
Джонатан вдоволено вмостився у кухонному кріслі, і його очі почали соловіти.
Священник утомлено піднявся сходами до себе у спальню. Улітку він був іншою людиною, активною й енергійною, і здавався на десяток років молодшим, та взимку, коли небеса темніли, він нишкнув і до грудня геть виснажувався. Коли добирався до ліжка, то одразу провалювався в сон; коли ж пробуджувався, покидав ці темні глибини, та чомусь щоразу був невиспаний.
Священник не знав, що саме, та щось дивне скоїлося сьогодні ввечері в редкотському «Лебеді». Він обміркує це завтра. Заліз у ліжко з думкою про те, що в червні у цей час уже світатиме. Утім, попереду було ще багато годин зимової темряви.
Нехай із дитиною якщо там є дитина все буде добре, помолився він. І нехай скоріше настане весна.
І заснув.
Притискаючи до себе пошарпаний кожух, ніби він і справді міг надати бодай якийсь захист від негоди, волоцюга йшов стежкою до ріки. Історія, яку почув, мала для нього запах грошей. І волоцюга знав того, хто захоче її купити. Стежка була не вельми безпечною: на ній виступали камінці, здатні зіграти підлий жарт із чобітьми навіть тверезої людини; а там, де рівно, було слизько. Коли він шпортався, що траплялося раз-по-раз, то виставляв уперед руки, щоб відновити рівновагу, і це чудом вдавалося. Можливо, у цій темряві були якісь добрі духи, які підхоплювали його під змерзлі руки і вберігали від небезпеки. Ця думка лоскотала розум і змусила волоцюгу порснути. Він ще трохи прочвалав, та відчув сильну спрагу. Язик був обкладений і смердів, наче здохла три дні тому миша. Тому він зупинився, щоб ковтнути з пляшки, яку витягнув із кишені, а потім почвалав собі далі.
Дійшовши до ріки, повернув угору за течією. У темряві не було жодних берегових орієнтирів, та він приблизно уявляв, що перебуває поблизу острова Бренді. Дістався знайомого місця.
Назва острова Бренді відносно нова. У давнину то був просто Острів, й іншої назви було не треба, бо ніхто туди не ходив і дивитися там було ні на що. Але коли у Редкот Лоджі зявилися нові люди спочатку містер Вон, а згодом його молода дружина, однією з перших зроблених ними змін стало будівництво винокурні та заводу з виробництва сірчаної кислоти. Це й дало назву цьому місцю. Акри ріллі, що належали містерові Вону, перетворилися на поля цукрового буряку, а ще проклали вузькоколійку, щоб доставляти на острів буряк, а звідти вивозити бренді. На острові Бренді є чимало роботи, повязаної з виготовленням міцного алкоголю. Чи, скоріш, було. Щось там сталося. Чи то бренді виявилося поганим, чи винокурня малопродуктивною, а чи містер Вон втратив цікавість Але назва залишилася. Будівлі були на місці, хоч устаткування й законсервоване, колії досі добігали краю берега, але переправу розібрали, тож тепер ящики з тим жахливим бренді, що деренчали на рейках, завершили б свій шлях на дні ріки.
Що ж робити? Він спочатку думав, що просто стане на березі й горлатиме, але тепер, коли дістався до місця, зрозумів усю безглуздість цього. Аж тут це ж треба! побачив невеличкий гребний човник, припятий до берега маленький, саме такий, у якому може гребти жінка, і саме тоді, коли йому потрібно. Він привітав себе з такою удачею сьогодні ввечері боги були на його боці.
Волоцюга втиснувся у човник. Хоч той небезпечно хитався під ним, він був надто пяний, щоб панікувати, і надто звичним до річки, щоб перекинутися. Нарешті вмостився. Руки машинально завеслували, поки він не відчув, що устромився у протилежний берег. То був не причал, але нічого. Він видерся з човника, замочивши ноги по коліна. Видряпався схилом і попрямував своєю дорогою. У центрі острова височіла триповерхова винокурня. На схід від неї сірчаний завод. За ним був склад. Він намагався ступати нечутно, та все-таки це не вдалося. Коли чобіт на щось наткнувся і волоцюга зашпортався, нізвідки зявилася рука і стиснулася навколо шиї, притискаючи його до землі. Пять пальців міцно давили на сухожилля.
Це я! захекано прохрипів він. Це ж я!
Пальці послабилися. Жодного слова не прозвучало, та він поплентався на звук за тим чоловіком. Дійшли до складу.
Вікон там немає, і повітря всередині було аж надто пахучим. Дріжджі та фрукти, міцна солодкість із гіркавим присмаком таке густе, що лиш вдихнеш, як одразу захочеш проковтнути, щоб якось позбутися. Освітлені жарівкою пляшки, мідні посудини і барильця навалені абияк. Це було зовсім не схоже на сучасне промислове обладнання, як колись на винокурні. Утім, увесь цей мотлох склепали з украдених звідти запчастин і з тією ж метою для виробництва алкоголю.
Чоловік не дуже турбувався роздивлятися свого гостя, а натомість умостився на табуреті, звідки його струнка худорлява фігура темним силуетом вимальовувалася на тлі світла жарівки. Не обертаючись, він зосередився на запаленні люльки, що стирчала з-під низько опущених крис капелюха. Коли чоловікові це вдалося, він посмоктав люльку. Тільки після того, як видихнув, додавши нотку дешевого тютюну до загального смороду, заговорив:
Хто бачив, як ти прийшов?
Ніхто.
Запанувала тиша.
Нікого там немає. Надто холодно, повторив волоцюга.
Чоловік кивнув.
Розповідай.
Дівчинка, промовив волоцюга. У «Лебеді» в Редкоті.
І що з нею?
Хтось витяг її з річки сьогодні ввечері. Кажуть, вона була мертва.
Пауза.
То й що?
Вона жива.
На цих словах чоловік повернув обличчя, втім, його так само не було видно.
Жива? Чи мертва? Або так, або інакше.
Вона була мертва. Але тепер жива.
Чоловік похитав головою і категорично промовив:
Тобі примарилось. Або ти надто багато випив.
Це те, що вони кажуть. Я прибув, щоб розповісти тобі, що говорять. Вони витягли її з річки мертвою, але тепер вона знову жива. У «Лебеді».
Чоловік втупився очима в жарівку. Гонець чекав якоїсь подальшої реакції, але за хвилину зрозумів, що її не буде.
Невеличкий жест вдячності За всі мої поневіряння. Надворі так холодно
Чоловік щось пробурчав. Підвівся, і на стіну впала темна мерехтлива тінь. Він простяг руку в темряву і витяг невеличку закорковану пляшку. Передав волоцюзі, який сховав її до кишені, торкнувся крисів свого капелюха й пішов геть.
Там, у «Лебеді», склубочившись біля виступу димаря, що досі пашів теплом, спала кішка. Під її повіками мерехтіли котячі сни, що здалися б нам навіть більш бентежними, ніж ті образи, які вигадує вночі людський мозок. Її вушко сіпнулось, і сон одразу ж відлетів. Один звук майже нечутний звук, із яким приминається під кроками трава, а вона вже підскочила на всі чотири лапи. Швидко й нечутно перетнула кімнату і застрибнула на підвіконня. Котячий зір із легкістю бачив усе в темряві.
Розмита фігура у задовгому кожусі та низько насунутому капелюсі крадькома зявилася з заднього двору шинку, прослизнула вздовж стіни, пройшла повз вікно і зупинилася перед дверима. Почувся тихий тріск, коли чоловік нишком торкнувся ручки. Засув надійно захищав двері. Деінде, може, було б і не зачинено, але ж шинок, у якому так багато барил чистої спокуси, вночі має бути замкнений. Тож чоловік повернувся до вікна. Не знаючи, що за ним спостерігають, він обмацував віконну раму. Фіаско. Марго не дурепа. Вона була жінкою такого розуму, що не забувала не тільки повернути ключ у замку після закриття, але й щоліта наново шпаклювати вікна, вчасно фарбувати, щоб рами не погнили, та вставляти розбиті шибки. З-під низьких крисів капелюха почулося роздратоване пхекання. Чоловік зупинився, і в його очах промайнула думка. Але це тривало недовго. Бо надто холодно було, щоб думка затрималася. Він обернувся й елегантно покрокував геть. Попри темряву, точно знав, куди ступати, уникав колій, обминав каменюки, натрапив на міст, перейшов його, а на іншому боці зійшов зі стежки і розчинився серед дерев.
Тривалий час по тому, як непроханий гість зник із поля зору, кішка слідкувала за ним на слух. Ковзання гілочки по вовняному кожуху, дотик підошов до промерзлої землі, пурхання потривожених лісових мешканців аж поки, зрештою, нічого.
Отже, після цієї неможливої події та першої години збентеження і здивування з «Лебедя» у різні боки розійшлися люди. Почалися перші оповіді. Та, врешті-решт, коли ще було темно, усі ці люди опинились у своїх ліжках, й історія, немов осад, відстоювалась у голові кожного з них свідків, оповідачів, слухачів. Єдиний, хто не спав сама дитина, яка, перебуваючи у серці історії, легенько вдихала та видихала і вдивлялась у темряву, слухаючи звук ріки, що стрімголов текла повз.
Притоки
На мапі все просто. Наша річка бере початок у Трюзбері Мід і тягнеться двісті тридцять шість миль до Шуберінеса, де впадає в море. Та будь-хто, хто наважиться пройти цим маршрутом чи то в човні, чи то пішки, не може не переконатися, що, фарлонг за фарлонгом, єдність напрямку неочевидна. На цьому шляху сама ріка, здається, не надто зосереджена на досягненні свого місця призначення. Замість цього вона звивається численними петлями, марнуючи час. Зміни часто дражливі. У подорожі річка в різні моменти тримає курс на північ, південь і захід, ніби забуває про свій східний напрямок чи тимчасово відкладає його. В Ештон Кіз вона розпадається на таку величезну кількість маленьких річечок, що кожному будинку в селищі потрібний окремий місток до парадного входу; потім, поблизу Оксфорда, неквапом широко обходить місто. У рукаві у неї приховано ще багато капризних хитрощів: у деяких місцях вона притишується і тече в широкій водоймі, а потім поновлює поспіх і швидкість. У Баскоті розєднується на два струмки-близнюки і перетворює видовжений клапоть землі на острів, а потім обєднує свої води в єдиний потік.
Якщо зрозуміти це з карти важко, то решта ще складніша. Почнімо з того, що ріка, яка завжди тече вперед, поширюється також і вбік. Вона зрошує поля та суходіл на обох берегах. Ріка пробирається в колодязі, й звідти її витягують, щоб прати спіднє та кипятити для чаю. Її всотують корені, вона подорожує вгору, від клітини до клітини, на поверхню; ріка міститься у водяному хріні, який кожен знайде у суповій тарілці чи на сирній дошці під час сільського обіду. З чайника чи супової тарілки вона потрапляє до рота, зрошує складні внутрішні біологічні мережі, кожна з яких сама собою цілий світ, а потім, нарешті, знову вертається у землю разом із вмістом нічної посудини. В іншому місці річкова вода залишається на листях верби, що нахиляється до її поверхні. Потім, коли сходить сонце, краплинка розчиняється в повітрі, там вона непомітно мандрує і може приєднатися до хмари, безкрайнього плавучого озера, поки не проллється дощем. Це подорож Темзи, яку неможливо нанести на мапу.
Але ж є ще дещо. На карті ми бачимо лише половину. Річка тепер починається не з джерела, як і історія починається не з першої сторінки. Візьмімо, наприклад, Трюзбері Мід. Памятаєте ту фотографію? Ту саму, яку швидко відкинули, бо її зображення не було мальовничим? Звичайнісінький ясен на звичайнісінькому полі так вони сказали, і саме таким це й видається, але придивіться уважніше. Бачите цю западину в землі, просто біля коренів? Бачите, що тут починається жолобок неглибокий, вузький і непримітний, що біжить геть від дерева та й із фотографії? Бачите: тут, у заглибленні, щось відбиває світло і здається нерівними уламками срібла в сірій тіні багнистого ґрунту? Ті яскраві плями то вода, що вперше бачить сонячне світло на своєму дуже довгому шляху. Вона виходить із-під землі, де просто під нашими ногами, у розламах і пустотах скельної породи, у печерах, тріщинах і протоках існують водні артерії такі ж численні, звивчасті та кружні, як і на поверхні. Початок Темзи насправді не початок. Або принаймні він здається початком тільки нам.
Насправді, може, Трюзбері Мід і не місце початку. Дехто каже, що це не те місце. Той самий навіть-не-початок розташований не там, а в іншій місцині під назвою Сім Джерел, де бере початок Черн річка, що зливається з Темзою біля Кріклейда. То хто ж має рацію? Темза, яка прямує на північ, південь, схід і захід і врешті тече у східному напрямку, яка просочується то в один, то в інший бік, яка випаровується у хмари, коли звивається до моря, більше асоціюється з рухом, аніж із початком. Якщо вже в неї є джерело, то воно розташоване в темному, недоступному місці. Краще вже досліджувати, куди вона тече, ніж де бере початок.
Ах, притоки! Ось до чого я все це вела. Черн, Кі, Рей, Колн, Ліч і Коул: у верхівях Темзи саме ці потоки та струмочки ринуть із інших місць, щоб додати до неї свій обєм і рушійну силу. І притоки вже от-от приєднаються до цієї історії. Ми можемо у цю тиху годину перед світанком залишити у спокої цю річку та цю довгу ніч і піти уздовж приток, щоб дізнатися не про їхні початки, таємничі та невідомі, а про щось значно простіше що вони робили вчора.
Що ти про це думаєш?
За день до того, як зявилося дитя, о пів на четверту по обіді, у фермерському домі в Келмскоті з дверей кухні поспіхом вийшла жінка і попрямувала через двір до клуні. Її світлі кучерики були охайно заправлені під чепець, блакитна сукня проста, як і належить роботящій дружині фермера, та оздоблена так, щоб це свідчило: в душі вона й досі молода. Жінка мала розхитану ходу: через крок припадала на ліву ногу. Втім, її це не сповільнювало. Так само не перешкоджала їй повязка, яка прикривала праве око. Вона була пошита з тієї ж блакитної матерії, що й сукня, і трималася завдяки білій стрічці.
Жінка підійшла до клуні. Там смерділо залізом і кровю. Усередині був чоловік, який стояв спиною до неї. Він був міцної статури, нетипово високий, мав широкі плечі та схоже на дріт темне волосся. Коли вона поклала руку на одвірок, чоловік кинув на землю заплямований червоним одяг і потягнувся по гострильний камінь. Жінка почула дзвінке вжикання, коли він почав гострити своє лезо. Біля його ніг лежав рядочок акуратно викладених туш пятачок до хвостика, з них витікала кров і збиралась у вибоїнах на підлозі.
Любий
Чоловік обернувся. Смаглявого кольору шкіри він набув не завдяки пожиттєвій праці на свіжому повітрі під англійським сонцем це, скоріш, було зумовлено його народженням на іншому континенті. Побачивши дружину, карі очі чоловіка засвітилися, і він усміхнувся.
Обережно з подолом, Бесс, у її бік попрямував струмочок крові. Ти ще й хороші черевички взула. Я тут уже майже закінчив, дуже скоро зайду в дім.
Тоді він побачив вираз її обличчя, і дует каменю та ножа припинив свою верескливу пісню.
Що сталося?
Попри величезну різницю між їхніми двома обличчями, зараз одна-єдина емоція визначала їхній вираз.
Хтось із дітей?
Вона кивнула.
Робін.
Первісток. Він спав із лиця.
Що цього разу?
Цей лист
Він кинув погляд на її руки. Вона тримала не згорнутий аркуш, а стосик розірваних шматочків.
Це Сьюзі знайшла. Коли Робін востаннє приїжджав, то приніс їй зашити свою куртку. Ти ж знаєш, яка вона витончена майстриня голки, дарма що їй тільки дванадцять. Ще й куртка така гарна, боюся навіть подумати, скільки коштує. Вона каже, що там, у рукаві, був величезний проріз, хоча зараз цього й не видно. Їй знадобилося розпороти шов у кишені, щоб добути нитку потрібного кольору. І коли вона вже зібралася це робити, то знайшла цей розірваний на шматки лист. Я саме зайшла до вітальні, коли Сьюзі складала його, ніби якусь головоломку.
Покажи, попросив він і трохи підняв її спідницю, щоб уберегти від крові, коли вони крокували до виступу, що тягнувся вздовж однієї зі стін. Вона виклала клаптики.
«плата», прочитала вголос, легенько торкаючись папірця. Руки в неї були натруджені. Жодних перстнів, окрім обручки, вона не носила, і мала охайні коротко підстрижені нігті.
«Любов», прочитав собі й він, не торкаючись клаптика паперу, бо на пальцях і під нігтями в нього була кров.
«в кінці». Що там, у кінці, ти можеш уявити, Роберте?
І гадки не маю Як вийшло, що цей лист став такий пошматований?
Може, це Робін його порвав? Отримав цього листа, і він йому не сподобався?