Чи можна мені взяти човен?
Гелено, це серйозна справа. Шлюб не має жодного стосунку до ріки та човнів. Це зобовязання за законом і в очах Господа
Та Гелена вже порхнула і щодуху мчала газоном до вхідних дверей.
Коли вона увірвалася до кабінету, очі її батька засвітилися.
Що ти думаєш про цю безглузду ідею? Якщо вона здається тобі цілковитою дурнею, тільки скажи. З іншого боку, ця цілковита дурня може бути не такою вже поганою, якщо ти на неї пристанеш Угору чи вниз, Піратику? Що скажеш?
Містер Вон підвівся з крісла.
Мені можна буде взяти човен? спитала вона його. Можна буде щодня ходити на річку?
Спантеличений містер Вон не одразу зміг дати відповідь.
Той човен останні дні доживає, зауважив її батько.
Не такий він уже й старий, одказала вона.
Коли я заглядав у нього востаннє, то бачив пробоїни.
Вона стенула плечима.
Я вичерпую воду.
Та він як решето. Дивно, що ти так далеко в ньому запливаєш.
Коли він надто просідає у воді, я повертаюся на берег, перевертаю його, а потім пливу собі далі, пояснила вона.
Вони говорили про той човен як безсмертні істоти, яким неможливо було втопитися.
Під час цієї розмови містер Вон водив очима від батька до дочки. Він почав розуміти важливість човнів у цій конкретній справі.
Я міг би відремонтувати його для вас, запропонував містер Вон. Або придбати новий.
Вона замислилася. Кивнула.
Гаразд.
Тітка Еліза, яка пропустила початок бесіди, з підозрою дивилася на Гелену. Здається, тут щось вирішили, але що? Містер Вон зглянувся і ввів її у курс справи.
Міс Ґревіл дозволила мені купити їй новий човен. Владнавши це, можемо перейти до менш важливих справ. Міс Ґревіл, чи вшануєте ви мене і станете моєю дружиною?
Усюди пригода
Згода, впевнено кивнула вона.
Тітці Елізі здавалося, що все це геть не було схоже на пристойну пропозицію й пристойну відповідь. Вона вже відкрила рота, щоб звернутися до Гелени, але та її випередила.
Та знаю я. Шлюб це важливе зобовязання в очах Господа та за законом, передражнила тітку.
Вона вже бачила, як люди умовляються про важливі справи. Знаючи, як це робиться, Гелена простягнула руку містерові Вону.
Містер Вон узяв її руку, перевернув і нахилився, щоб поцілувати. Тут уже настала черга Гелени конфузитися.
Наречений дівчини слів на вітер не кидав. Замовив новий човен, а старий наказав відремонтувати «про всяк випадок». Невдовзі у неї було два човни, човнарня, власний відтинок ріки і нове імя. Трохи пізніше помер її батько. Тітка Еліза переїхала до молодшого брата у Волінгфорд. А потім сталося ще багато подій, і Гелену Ґревіл понесло за течією, навіть місіс Вон забула про неї.
Останнім часом вона віддавала перевагу старому човну тому, що належав Гелені Ґревіл. Далеко не запливала. Вгору чи вниз? Ні. Вона не шукала пригод. Гелена просто веслувала вздовж дальнього берега і дозволяла човну запливати в очерет.
Ох, ця імла! Що скаже містер Вон? знову почувся той самий сльозливий голос.
Гелена розплющила очі. Повітря було таке вологе, що аж тьмяне. Вона дивилася на нього крізь сльозу в кутку ока. Їй нічого не було видно ні неба, ні дерев; навіть довколишній очерет невидимий. Вона хиталася і гойдалася разом із річкою, вдихала з повітрям вологу, спостерігала за туманом, що повільно просувався, немов течія майже застиглого потоку, немов річка з її сну. Цілий світ занурився на дно, лишивши тільки закоцюблену її та човен Гелени Ґревіл і ріку, що рухалася й хвилювалася під нею, немов жива істота.
Вона моргнула. Сльоза набухла, розтеклася калюжкою і вирівнялась, але все-таки втрималася у своїй невидимій оболонці.
Якою ж сміливою дівчиною була Гелена Ґревіл! Татко називав її Піратиком. Ним вона й була. Тітку Елізу Гелена доводила до відчаю.
У ріки є ще й інший бік, розповідала їй Еліза. Була собі неслухняна дівчинка, яка полюбляла гратися надто близько до води. Одного дня, коли вона відвернулася, з води виліз гоблін. Він схопив її за волосся і з бриканням і плюсканням утягнув униз, до своїх гоблінських володінь. А якщо ти мені не віриш
Чи вірила вона їй? Тепер уже й не пригадаєш.
Якщо мені не віриш, тоді просто слухай. Ну ж бо, слухай. Чуєш, як плеще вода?
Гелена кивнула. Яка чудова історія! Під водою живуть гобліни у власному гоблінському світі! Як цікаво!
Прислухайся до звуків між плюсканням. Чуєш? Маленькі бульки піднімаються на поверхню й лопаються. У цих бульках повідомлення від усіх зниклих дітей. Якщо в тебе гострий слух, ти почуєш, як плаче та дівчинка й усі інші діти, які сумують за домом і звуть маму й татка.
Гелена нашорошила вуха. Чи почула вона щось? Тепер уже й не пригадаєш. Та якби гобліни затягнули її під воду, татко просто прийшов би й визволив її звідти. Це було так очевидно, що Гелена Ґревіл навіть сердилася на свою тітку, що та цього не усвідомлює.
За довгі роки Гелена Ґревіл забула історію про гоблінів і їхній світ на іншому, моторошному боці ріки. Але тепер Гелена Вон її пригадала. І пригадувала щодня, коли веслувала у своєму старому човні. Хвилі плюскали ліниво та нерівномірно, поки ріка облизувала й обсмоктувала човен. Вона прислухалася до цих звуків і до проміжків між ними. Почути загублених дітей виявилося зовсім неважко. Вони звучали дуже розбірливо.
Місіс Вон! Ви потім кісток не зберете! Вертайтеся в дім, місіс Вон!
Ріка хлюпала, човен підіймався й опускався, і далекий голосочок без упину кликав батьків із глибин гоблінського світу.
Усе добре, прошепотіла вона блідими губами. Напружила задубілі мязи, потягнула вкляклі кінцівки. Матуся вже йде!
Вона перегнулася через борт, човен нахилився, і сльоза скотилася з її вії і нарешті злилася з рікою. Та перш ніж Гелена змогла перемістити вагу ще далі, щоб піти вслід за краплиною, щось вирівняло човен і її відкинуло назад, аж вона знову повалилася на його дно. Глянувши вгору, жінка побачила розмиту сіру фігуру, що нахилилася над носом човна, не дозволяючи йому перехилитися. Раптом фігура набула чіткіших рис, і їй здалося, що то чоловік, який стоїть у плоскодонці. Він зробив рух, ніби відштовхувався жердиною від річкового дна, і тут вона відчула, як човен щось різко потягнуло вперед. Його прудкий рух по воді дивним чином не відповідав легким рухам чоловіка. Ріка послабила хватку, і її із дивовижною швидкістю відбуксувало до берега.
З останнім поштовхом вона побачила сірі обриси пристані.
Економка місіс Клер уже чекала, а поряд із нею був садівник. Він підхопив мотузку й припяв човен. Гелена підвелась і, спираючись на руку місіс Клер, піднялася на берег.
Ви промерзли до кісток! Що на вас найшло, люба?
Гелена повернулася спиною до води.
Він зник
Хто зник?
Поромник Це він притягнув мене сюди.
Місіс Клер збентежено подивилася у зачудоване обличчя Гелени.
Ти когось бачив? пошепки спитала вона в садівника.
Він похитав головою.
Якщо тільки Може, то був Мовчан?
Місіс Клер набундючилась і несхвально похитала головою.
Не забивай їй голову дурницями. Ніби з неї вже не досить.
Гелена раптом дала сильних дрижаків. Місіс Клер стягнула з себе пальто й загорнула в нього свою хазяйку.
Ви нас до смерті налякали, дорікнула вона їй. Ходімо в дім.
Місіс Клер міцно взяла її за одну руку, садівник вчепився в іншу, і разом вони без зупинок попрямували крізь сад назад до будинку.
На порозі Гелена ніяково зупинилась і глянула через плече на сад і річку. В цей пообідній час світло поволі покидало небо, а імла над водою темнішала.
Що ж це таке? пробурмотіла вона ніби до себе.
Що саме? Вам щось почулося?
Місіс Вон похитала головою.
Ні, я нічого не чула.
То що ж тоді?
Гелена схилила голову, і її очі сфокусувалися по-новому, розширюючи межі сприйняття. Економка зробила так само, і садівник також по-півнячому зігнув шию й замислився. Це відчуття очікування, чи щось таке охопило їх втрьох, і вони в унісон промовили:
Щось має статися.
Давня історія
Отже, це тут. Містер Вон нерішуче зупинився в одному з житлових кварталів Оксфорда. Він кинув погляд праворуч і ліворуч, але вікна цих респектабельних будинків були завішені такими цупкими шторами, що неможливо було вгадати, чи хтось підглядає за ним біля вікна. Втім, у капелюсі та за легкого туману надворі його складно впізнати. Принаймні він і не збирався заходити всередину. Якусь мить крутив у руках портфель, щоб забезпечити собі правдоподібну причину для зупинки, і подивився з-під капелюха на будинок номер 17.
Будинок мав такий само охайний і пристойний вигляд, як і його сусіди. То була перша несподіванка. Він собі намислив, що той чимось виділятиметься. Кожен будинок на цій вулиці чимось виділявся від інших, та лише тому, що так задумав забудовник. Наприклад, парадний вхід помешкання, біля якого він зупинився, був оздоблений напрочуд красивим ліхтарем. Але він мав на увазі не таку різницю. Очікував, що вхідні двері будуть пофарбовані у якийсь кричущий колір, або у драпуванні фіранок проглядатиме щось театральне. Але нічого цього він не побачив. «Але ж ці люди не дурні, подумалося йому. Певна річ, їм треба мати респектабельний вигляд».
Той добродій, який розповів Вонові про це місце, був просто знайомий, що й сам почув про нього від приятеля, а той від свого друга. Вон запамятав із цієї, отриманої через треті руки, історії тільки те, що чиясь дружина була така вбита горем після смерті матері, що перетворилася на тінь самої себе майже не спала, погано їла й не звертала уваги на коханого чоловіка та дітей. Лікарі виявилися безсилі перед її хандрою. Нарешті, сповнений підозр, та все-таки зневірений в інших засобах, чоловік привів її до такої собі місіс Константін. За декілька зустрічей із цією загадковою особою жінка повністю одужала й повернулася до своїх домашніх і шлюбних обовязків із колишньою снагою. До Вона ця оповідка дійшла у дуже зміненому вигляді й мала лише дотичний стосунок до істини. Як на нього, то була суцільна нісенітниця, адже він не вірив у медіумів. Але так сказав йому той знайомий що б там не робила місіс Константін, а воно допомагає, «хоч вір, хоч ні».
Будинок був бездоганно респектабельним. Ворота, доріжка та вхідні двері вкрай охайні. Не було видно злущеної фарби, потьмянілої дверної ручки, брудних слідів на порозі. Він припустив, що візитерам годі шукати тут причин, які могли б дати їм привід сумніватися, вагатися і, врешті-решт, повернути назад. Усе було бездоганно чистим, тож немає до чого прискіпатися. Звичайній людині це місце не здаватиметься надто розкішним, а багатієві надто скромним. «Що ж, треба віддати їм шану, підсумував він, тут усе як належить».
Містер Вон поклав руку на хвіртку і нахилився прочитати імя на бронзовій табличці: Професор Константін.
Він не міг стримати усмішку. Це ж треба, вона видає себе за дружину академічного метра!
Вон уже збирався відпустили хвіртку, але ще не встиг розтиснути пальці насправді його намір повернутися і піти загадково випарувався, аж тут двері будинку номер 17 прочинилися. Вийшла служниця з кошиком у руках. То була охайна, чистенька, непримітна дівчина він і сам би найняв таку в свій будинок, і вона заговорила до нього охайним, чистеньким, непримітним голосом.
Добрий ранок, сер. Ви прийшли до місіс Константін?
«Ні, ні», але не почув власних слів, і йому стало зрозуміло, що вони не були вимовлені. Намагання пояснити, що він уже йде, суперечили діям його-таки руки, яка відімкнула клямку хвіртки, та власних ніг, що закрокували доріжкою до вхідних дверей. Служниця відклала свій кошик, а Вон ніби збоку споглядав, як віддає їй портфель і капелюха, а вона кладе їх на столик у передпокої. Він вдихнув запах воску, помітив блиск поручнів на сходах, відчув, як його огортає тепло цього дому. Дивувався, що перебуває не там, де повинен бути, що не крокує вулицею, використавши шанс пояснити свою зупинку біля воріт потребою закрити замочок портфеля.
Чи не бажаєте ви почекати місіс Константін тут, сер? спитала служниця, вказуючи на двері. Крізь дверний отвір він побачив палаючий камін, гобеленову подушку на оббитому шкірою кріслі, перський килим. Коли зайшов до кімнати, його охопило бажання залишитися там. Він присів на краєчок масивної софи і відчув, як навколо нього скупчилися мякесенькі подушки. На іншому боці софи розлігся великий рудий кіт; він одразу прокинувся і почав мурчати. Містер Вон простягнув руку, щоб його погладити.
Добрий день.
Спокійний і приємний голос. Благопристойний. Він повернувся і побачив жінку середнього віку із зачесаним над широким рівним лобом сивим волоссям. Її сукня була темно-синьою, що надавало очам синього відтінку, а комірець діловим і доволі простим. Містер Вон відчув укол спогадів про свою матір і здивувався, адже ця жінка на неї зовсім не схожа. На старості років його мати була вищою, стрункішою, молодшою, з темнішою шкірою, і близько не такою охайною.
Містер Вон підвівся і вдався до вибачень.
Ви, мабуть, подумаєте, що я телепень, почав він. Надзвичайно незручна ситуація. Найгірше те, що я насилу розумію, з чого почати пояснення. Розумієте, я був надворі і не мав жодного наміру заходити всередину принаймні не сьогодні, адже треба встигнути на потяг Що ж, я не дуже добре пояснюю, та мені не до снаги вештатися по залу очікування. Мав трохи часу, тож вирішив піти й подивитися, де ви живете, щоб знати на майбутнє, аж тут ваша служниця вийшла з дверей. І в цю мить вона побачила мене, тож цілком природно подумала Я її не звинувачую, просто непідходящий момент, дуже легко зробити помилку
І він продовжив белькотіти в такому дусі. Підшукував причини, хапався за логіку, але з кожною фразою усвідомлював, що збивається з курсу; кожне вимовлене слово вело його ще далі від того, що він насправді хотів сказати.
Поки Вон говорив, її блакитні очі спокійно роздивлялися його. Попри відсутність усмішки на обличчі жінки, він відчував певну підтримку, що прозирала у виразних зморшках навколо очей. Нарешті йому забракло слів.
Розумію, кивнула вона у відповідь. Ви не хотіли турбувати мене сьогодні, а просто проходили повз і вирішили перевірити адресу
Точно!
Відчувши полегшення від того, що все зясувалось якнайкраще, він тепер чекав, що вона запропонує розпрощатись. Уже уявив, як у передпокої забирає у служниці капелюх і портфель та відкланюється. Уявив, як крокує розташованими в шаховому порядку плитами доріжки, як простягає руку до клямки на фарбованій хвіртці. Але потім помітив непохитність цих спокійних блакитних очей.
А втім, тепер ви тут, промовила вона.
Так. Він був тут. Вон раптом гостро відчув свою присутність. Насправді від неї вібрувала і кімната, і він сам.
Може, сядете, містере?..
Вон, назвався він.
Із її очей було незрозуміло, чи впізнала вона це імя, та жінка продовжувала у нього вдивлятися. Він сів.
Із кришталевої карафки вона налила якоїсь прозорої рідини і поставила склянку поруч із ним. І також сіла, але в крісло, розташоване під кутом до софи. І всміхнулася із вичікуванням.
Мені потрібна ваша допомога, зізнався він. Йдеться про мою дружину.
Її обличчя помякшило співчуття.
Мені дуже шкода. Ви дозволите розділити з вами скорботу?
Ні! Я мав на увазі зовсім інше!
Вон здавався роздратованим. Він і був роздратованим.
Перепрошую, містере Вон. Але прихід незнайомця до мого будинку зазвичай означає, що хтось помер.
Вираз її обличчя не змінився; він залишився непроникним, але в ньому не було й ворожнечі. Насправді вона видавалася доброзичливою, але твердою, щоб примусити його скоріше перейти до суті справи.
Він зітхнув.
Розумієте, ми втратили дитину.
Втратили?
Її забрали.
Пробачте, містере Вон, та в англійській так багато евфемізмів на позначення смерті. Втратили, забрали У цих слів надто багато значень. Я вже зробила помилку, коли йшлося про вашу дружину, і не хочу повторити її.
Містер Вон глитнув і подивився на свою руку, що лежала на бильці зеленого оксамитового крісла. Він пошкрябав матерію нігтем, і на ворсі утворилася смуга.
Можливо, ви чули про цю історію. Читали про неї в газетах, а навіть якщо ні, все одно, все графство гуділо про це. Це сталося два роки тому. У Баскоті.
Пригадуючи, вона перевела погляд із нього на середину кімнати. Він потер пальцем оксамит, стираючи з ворсу смужку. Чекав від неї зізнання в тому, що їй відомо про цей випадок.
Вона знову подивилася на нього.
Гадаю, краще буде, якщо ви самі мені розповісте.
Плечі Вона напружилися.
Я не можу нічого додати до того, що вже відомо.
Гм-м
Цей звук був ані ствердним, ані заперечливим. Вона не показувала, чи згодна з ним, а чи хоче спростувати його слова. Просто дала зрозуміти, що чекає від нього подальших пояснень.