Усе сталося за одну митья з іронією подумав, що прилетів до Сан-Франциско, щоб прочитати курс для студентів Берклі, і ми добре посміємося з того, як збіглася назва фільму та роману, який буде однією з тем для обговорення. Аж раптом, Глендо, я побачив фотографію головної героїні й уперше перелякався. Прилетіти з Мексики із книжкою, в назві якої є ваше імя, і знайти ваше імя в титрах фільму, назва якого збігається з назвою однієї з моїх книжок, це скидалося на чарівну гру долі, яка часто розважалася так зі мною; але це ще було не все, це було дрібницею до тієї миті, коли пляшка розбилася на друзки в темній залі, і я взнав відповідь, авжеж відповідь, бо я не можу й не хочу думати, що тут ідеться про помсту.
Це не помста, а заклик на межі всього прийнятного, запрошення до подорожі, яка може відбутися лише на території, що знаходиться поза всіма територіями. Фільм, можна сказати нікчемний, екранізація шпигунського роману, який не має нічого спільного ні з вами, Глендо, ні зі мною, і саме тому я відчув, що за цим безглуздим і зручно банальним сюжетом приховано щось інше, неймовірне: ви не мали й водночас мали що сказати мені, адже тепер ви були Глендою Джексон, і коли вже погодилися зніматися у фільмі з такою назвою, то вчинили такя не міг цього не відчути, бо йшли від Гленди Джексон, від витоків тієї історії, в якій я дав вам це імя. А те, що фільм не мав з усім цим нічого спільного, те, що це була не надто дотепна шпигунська комедія, наводило мене на очевидну думку: це шифр, тайнопис, що на сторінці будь-якої заздалегідь обумовленої газети чи книжки містить слова, здатні передати інформацію тому, хто знає ключ. Усе було так, Глендо, саме так. Чи повинен я доводити це вамадже авторці листа доводи не потрібні, еге ж? Я кажу це для інших, для тих, хто читатимуть моє оповідання й дивитимуться ваш фільм, для читачів і глядачів, котрінавіть не здогадуючись про цестануть мостами між нами, між нашими посланнями: щойно видане оповідання, щойно випущений фільм, а тепер ще й цей лист, який незбагненним чином повторює їхній зміст і підсумовує їх.
Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБчарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любовю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш другстарий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно обєднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.
Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року
Історії, які я собі розповідаю
Шеріданові Ле Фаню за деякі будинки,
Антоні Тауле за деякі столи.
Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кавярні, столики якої стояли просто під деревами.
Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоскувсе мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.
«Мовби поза часом», подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, повторила вона, чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропащаколи тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».
Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, повязаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуківце були звичайні славословя; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.
У першому залі висіли чотири чи пять робіт, в яких повторювалася тема столапорожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на іншихнічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо новепостать чоловіка, яка обєднувала інтерєр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, подумала Діана, воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.
Увійшовши до другого залу, вона з подивом уздріла, крім нової серії картин із порожніми столами й зображеним зі спини чоловіком, полотна на інші теми: самотній телефон, якусь пару. Звісно, вона оглянула їх також, але якось неуважно; враження від дому з порожніми столами було таким сильним, що інші картини перетворилися на таку собі додаткову прикрасу, наче б вони висіли на стінах дому, а не в музеї. Їй було приємно почуватися зачарованою, із заспокійливою втіхою віддатися уяві, легковажній спокусі полуденної спеки. Вона повернулася до першого залу, бо не могла з певністю пригадати одну з картин; на столі, який здався їй порожнім, стояв глечик із пензлями. Натомість порожній стіл був на картині, що висіла на стіні навпроти, і Діана якийсь час вдивлялася в неї, намагаючись краще розгледіти тло: прочинені двері, через які видніла ще одна кімнатачи то частина каміну, чи то інші двері. Щоразу ставало дедалі зрозумілішим, що це кімнати одного будинку, вони нагадували нескінченну серію автопортретів, у якій художник мав приємність заглибитися в себе, принаймні якщо це себе відтворив він у чорному силуеті (в довгому плащі на одній з картин), навмисне повернутому спиною до гостя, до самозванки, котра заплатила за вхід і тепер блукає порожніми кімнатами його дому.
Вона повернулася до другого залу й попрямувала до зачинених дверей, що вели до наступного. Чемний, трохи ніяковий голос змусив її озирнутися; хоронитель в уніформісердешний, у таку спекупопередив її, що опівдні музей зачиняється, але о пів на четверту знову відчиниться.
Ще багато залишилося дивитися? поцікавилася Діана, відчувши раптом відразу до музеїв; у неї мигтіло в очах, які перетравили забагато зорових образів.
Ні, лише останній зал, сеньйорито. Там тільки одна картинаподейкують, художник хотів, аби вона висіла одна. Хочете оглянути її? Я можу зачекати.
Відмовлятися було безглуздо, Діана чудово це розуміла, коли сказала «ні», і вони обмінялися жартами про обід, який доводиться їсти холодним, коли запізнюєшся. «Якщо повернетеся, не купуйте нового білета, я вас запамятав», мовив хоронитель. На вулиці засліплена промінням сонця в зеніті, почала картати себе, мовляв, що це з нею діється, чорт забирай, адже безглуздо зацікавитися до такої міри гіперреалізмом чи як там ще назвати манеру цього невідомого художника й раптом оминути останню картину, мабуть, найкращу. Втім, художник волів виокремити її з-поміж інших, отже, можливо, вона не така, написана в іншій манері або в інший період, тож не варто було руйнувати послідовність, що жила тепер у ній як одне ціле, помістивши її в цілісне середовище. Тож краще було не заходити до останнього залу, відкинути навязливу ідею ретельного туриста, похмуру манію намагатися оглядати музеї до кінця.
Вона завважила віддалік кавярню на площі й подумала, що вже час підобідати; їсти не хотілося, але завжди, коли вона подорожувала з Орландо, полудень був для нього вихідним пунктом, церемонія підобіду якимось чином освячувала перехід ранку в день, відтак Орландо відмовився б блукати містечком, коли до кавярні залишалось якихось два кроки. Однак Діана не відчувала голоду, а думка про Орландо вже не видавалася такою болючою; піти в протилежний від кавярні бік не було ані непослухом, ані нехтуванням традиції. Вона могла безборонно згадувати будь-що, брести навмання, оживляючи в памяті невиразні картини іншого літа, яке вони з Орландо провели в горах, і пляжу, що, мабуть, нагадав про себе пекучим сонцем, яке обпалювало спину й потилицю; Орландо там, на пляжі, де віє пронизливий солоний вітер, а тим часом вона, Діана, загубилася серед безіменних безлюдних вуличок із сірими мурами й неуважно дивиться на розчахнуту химерну браму, угадуючи за нею внутрішні подвіря, криниці з прохолодною водою, гліцинії, поснулих на камяних плитах котів. І знову таке відчуття, начебто це не вона блукає містечком, а містечко блукає нею, бруківка вулиці ковзає назад, немов на кінострічці, і поки вона отак заклякла, все довкола пливе й губиться позаду неї, чи то життя, чи то незнайоме містечко. Ось перед нею постала невеличка площа з двома хисткими лавами, ще одна вулиця, що вела до поля, сади з не надто надійними загорожами, цілковита самотність полудня, його жорстокість нищителя тіні, руйнівника часу. В дещо занедбаному саду дерев не було, очі вільно гляділи на розчахнуті двері старого дому. Не вірячи їм, Діана невиразно розгледіла в напівтемряві таку саму галерею, як на одній з картин у музеї, вона мовби бачила картину з іншого боку, знадвору, замість знаходитись як глядачка всередині. Коли щось і видавалося дивним у цю мить, то хіба що те, що вона нітрохи не здивувалася, упізнавши знайомі місця, іне вагаючисьзайшла в сад і наблизилася до дверейа чому б і ні, зрештою, вона заплатила за білет, і ніхто її не зупиниві ось уже Діана входить у двійчасті двері, йде галереєю, що веде до першого порожнього залу, у вікно якого пробивався жмут сяйливого золотого проміння, що впинався в бічну стіну, окреслюючи контури порожнього столу та єдиного стільця.
Ні страху, ні здивування, ні спроби пояснити все випадковістюнічого такого, навіщо ці принизливі припущення та зясовування, коли вже прочиняються другі двері й у кімнаті з високим каміном неминуче стоїть стіл, відкидаючи довгу, старанно відбиту тінь. Діана ковзнула поглядом по невеличкій білій скатертині та трьох склянках, повтори робилися одноманітними, яскравий промінь розтинав півморок. Єдина відмінність: двері в глибині кімнати не розчахнуті, а причинені, і це надавало деякої
несподіванки її ходінню повз неухильно повторювані предмети. Зупинившись на мить, вона подумала, що двері причинені тому, що вона не зайшла до останнього залу музею, тож побачити те, що приховано за цими дверима, все одно що повернутися туди й завершити огляд. Зрештою, все це якесь надто правильне, все неймовірне й водночас начеб передбачуване, боятися чи дивуватися було б так само недоречно, як свистіти або гукати, чи є хто в домі. Навіть ця відмінність не була винятком, двері прочинилися, щойно вона до них доторкнулася, і знову та сама картина: промінь жовтого світла розбивається об стіну, стіл, здавалося, ще більш порожній, ніж попередні, його відбитокподовжений і химерний, наче хтось раптом брутально зірвав із нього й жбурнув на підлогу чорну скатертину, а ще він скидався на заклякле тіло на чотирьох лапах, з якого щойно зняли одіж, що лежала на підлозі темною плямою. Досить було глянути на стіни чи на вікно, щоб упізнати те саме місце дії, ту саму порожнечу, де цього разу не було навіть інших дверей, які б продовжували дім, ведучи до нових помешкань. Вона не одразу завважила стілець біля стола і тепер додала його до того, що вже знала: столів зі стільцями чи без них у подібних одна до одної кімнатах. Трохи розчарована підійшла до стола й сіла, запалила сигарету, випускаючи кільцями дим, що продирався крізь жмут сонячного проміння, окреслюючи сам себе, мовби опираючись порожнечі, яка панувала в усіх кімнатах, на всіх картинах; у такий же спосіб короткий смішок десь за спиною в Діани урвав на мить тишувтім, можливо, це був лише крик якогось птаха чи рипіння сухих дощок; звісно, не було сенсу знову оглядати попередню кімнату, де три склянки на столі відкидали слабкі тіні, так само безглуздо було б прискорювати ходуслід було йти без страху, не озираючись.
На вулиці якийсь хлопець запитав у неї, котра година, і Діана подумала, що варто поквапитися, щоб устигнути підобідати, втім, офіціант уже начеб чекав на неї під платанами, жестом запросив, показавши найбільш тінисте місце. Їсти щось видавалося безглуздим, однак у світі Діани майже завжди чинили саме так, чи то тому, що Орландо нагадував, мовляв, уже час, чи то просто знічевя. Вона замовила одну страву та білого вина, чекати довелося досить довго, хоча кавярня була порожня; ще перед тим, як випити кави й розрахуватися, вона вже знала, що повернеться до музею: найгірше, що було в її єстві, змушувало Діану перевірити те, що краще було б просто прийняти без жодних розумувань, навіть без цікавості, а проте, якщо вона не вчинить так, як замислила, то шкодуватиме до кінця етапу, коли все знову зробиться таким буденниммузеї, готелі, ворушіння минулого. І хоча в глибині душі для неї залишалося чимало незрозумілого, її розум, наче задоволений собака, зрадів би споживі, щойно вона впевниться в цілковитій симетрії, в тому, що картина з останнього залу музею слухняно відтворює останню кімнату дому; все інше також стало б на свої місця, якби поговорити з хоронителем і заповнити порожнечі; зрештою чимало художників скрупульозно відтворювали свої моделі, скільки столів кінець-кінцем опинилися в Луврі або Метрополітен-музеї, хоча були лише двійниками реальності, що зробилася порохом і забуттям.