Собаки знову уривчасто виють, із якоїсь халупи в пониззі долинає жіночий лемент, що зненацька нишкне на найвищій ноті; в тиші можна розчути стривожений шепіт напівсонних натомлених туристок, які не виявляють справжньої цікавості до навколишнього світу. А ми прислухаємося, сон нас не бере. Зрештою, навіщо спати, якщо потім буде торохтіння дощу по покрівлі, нестямні котячі любощі, прелюдії нічних кошмарів. Досвіток, коли голови нарешті втиснуті в подушки, і вже ніщо в них не лізе, аж поки сонце не видереться на пальми й треба буде повертатися до життя.
На пляжі, наплававшись досхочу у відкритому морі, ми знову запитуємо себе про порожні бунгало. Халупа-ресторан зі своїми келихами та пляшками оживляє в памяті таємничу історію «Мері Селест»(таку відому й не раз перечитану, але ці навязливі повернення незбагненного, моряки, які сходять на судно, що дрейфує з напнутими вітрилами та без жодного члена команди, з іще теплою золою в плитах на камбузі, з каютами без жодних ознак бунту або чуми. Колективне самогубство? Ми іронічно перезираємося, думка про самогубство не має шансів на існування у нашій системі світосприйняття. Нас би тут не було, якби ми бодай один раз пристали на неї).
Дівчата зявляються на пляжі пізно; вони довго загоряють, перш ніж піти плавати. Вони й тутми це помічаємо, однак не коментуєморозмовляють стиха, і якби ми сиділи трохи ближче, до нас долинав би той самий довірчий шепітнаслідок виплеканого добрим вихованням остраху втрутитися в чуже життя. Якби ж то вони наблизилися, щоб попросити прикурити, запитати, котра година Однак бамбукова перегородка, здається, простяглася до пляжу; ми знаємо, що вони нас не потурбують.
Сієста триває довго, ми не хочемо повертатися до моря, і вони також; ми чуємо їхні голоси в кімнаті, потім на веранді. Звісно, вони самі. Але чому «звісно»? Вночі все може бути інакшим, і ми чекаємо ночіне розводячись про це, знічевя, коротаючи час у кріслах-гойдалках, раз по раз роблячи чергову затяжку чи ковток, залишивши тільки тьмяний вогник на веранді; жалюзі у вітальні пропускають його тонкими смужками, що не псують темряви, не псують очікувальної тиші. Ми, звісно, нічого не очікуємо. Але чому «звісно», навіщо брехати самим собі, якщо ми тільки те й робимо, що очікуємо, як у Делфті, як у безлічі інших місць? Можна очікувати на ніщо або на шепіт по той бік перегородки, на зміну голосів. Потім почується рипіння ліжка, западе тиша, переривана гавкотом собак і шелестом розгойданого поривами вітру листя. Цієї ночі дощу не буде.
Вони їдуть, о восьмій ранку по них приїздить таксі, негрводій сміється й жартує, несучи їхні валізи, пляжні сумки, крислаті брилі, тенісні ракетки. З веранди видно стежину, біле таксі; вони не помічають нас серед зелені, ба навіть не дивляться в наш бік.
На пляжі повно дітлахів: це діти рибалок, вони ганяють мяча перед тим, як полізти у воду, проте нам пляж сьогодні видається ще більш безлюдним, адже дівчата вже не спустяться сюди. Повертаючись, ми несамохіть, у кожному разі не прийнявши щодо цього свідомого рішення, обираємо кружний шлях і проходимо повз інше крило бунгало, хоча досі уникали цього. Теперза винятком нашого крилатут справді порожньо. Ми штовхаємо двері, вони безшумно прочиняються: дівчата залишили ключ зсерединизвісно, погодивши це з адміністратором, який згодом прийде або не прийде прибрати приміщення. Нас уже не дивує, що речі тут наче виставлені напоказбери що кому заманеться, точнісінько як келихи та прибори у ресторані; ми бачимо зімяті простирадла, вологі рушники, порожні флакони, засоби від комах, пляшки з-під кока-коли й склянки, англомовні журнали, шматочки мила. Все таке самотнє, покинуте. Пахне парфумами, молодістю. Вони спали тут, на цьому великому ліжку, на простирадлах із жовтими квітами. Вдвох. І знай собі розмовляли й розмовляли, перш ніж заснути. Довго розмовляли, перш ніж заснути.
Сієста важка, нескінченна, бо нам не хочеться йти на пляж до заходу сонця. Готуючи каву або миючи тарілки, ми зненацька завважуємо, що й далі уважно прислухаємося, мовби очікуємо якихось звуків з-за перегородки. Це мало б викликати сміх, але ми не сміємося. Тепер, коли нарешті настала тиша, якої ми так прагнули, ми не сміємося.
Щоб приготувати вечерю, потрібен час; ми навмисне ускладнюємо найпростіші справи, аби все тривало якомога довше, і ніч запала над узгірям, перш ніж ми скінчимо вечеряти. Раз по раз ми виказуємо себе, коли виявляємо, що дивимося на перегородку, чатуючи на те, що вже надто далеко від нас, на шепіт, який триває, либонь, у літаку чи каюті пароплава. Адміністратор не прийшов, ми знаємо, що бунгало відчинене й порожнє, що воно й досі пахне парфумами та молодістю. Раптом стає жаркочи то через тишу, чи то через ситість або знічевя, бо ми й далі нерухомо сидимо в пітьмі, ледь-ледь погойдуючись у своїх кріслах, курячи в чеканні. Ми не зізнаємося в цьому, авжеж, але ми знаємо, що чекаємо. Нічні звуки, як того вимагають ритми речей і зірок, дедалі гучнішають; немовби ті самі птахи й ті самі жаби, що й учора, вмостилися там само й у той самий час розпочали концерт. Собачий хор («собачий обрій», як тут не пригадати цей поетичний образ ) і котячі любощі в хащах проймають повітря. Бракує тільки шепоту двох голосів поруч, у бунгало, оце й є тиша, справжня тиша. Все інше наш слух не уловлює, він безглуздо зосередженийначе на щось чатуєна перегородці. Ми навіть не розмовляємо, боячись притлумити своїми голосами неможливий шепіт. Уже дуже пізно, але ми не хочемо спати; у вітальні стає ще спекотніше, але нам навіть не спадає на думку прочинити обидві двері. Ми тільки те й робимо, що куримо та чекаємо на неможливе; нас навіть не потішає, як спершу, думка, нібито дівчата могли б уявити нас такими собі павучихамимігалас на чатах; дівчат уже немає, і ми не можемо наділити їх нашою власною уявою, зробити їх віддзеркаленням того, що відбувається у пітьмі, того, щохоч як це нестерпноне відбувається.
А що ми не можемо ошукувати самі себе, кожне рипіння гойдалки замінює діалог і водночас підтримує його. Тепер ми знаємо, що все було марновтеча, поїздка, сподівання знайти ще якусь криївку без свідків, схованку, придатну для того, щоб розпочати все спочатку (адже каяття нам не властиве, що зроблено, те зроблено, і ми знову візьмемося за своє, щойно взнаємо, що кара нам не загрожує). Це так, начеб увесь досвід минулого раптом не спрацював, кинув нас напризволяще, як боги кинули Антонія у вірші Кавафіса . Якщо ми й досі розмірковуємо про стратегію, завдяки якій прибули на цей острів, якщо ми часом уявляємо ймовірні розклади, телефони, що розриваються в інших портах і містах, то робимо це з тією ж абстрактною безсторонністю, як і тоді, коли доволі часто цитуємо вірші, смакуючи нескінченні виверти асоціативного мислення. Найгірше те, що хтозна чому все змінилося відтоді, як ми прибули сюди, відтоді, як почули шепіт по той бік перегородки, що здавалася звичайною, також абстрактною стіною, здатною убезпечити нам самотність і відпочинок. Те, що до шепоту на якусь мить долучився інший, несподіваний, голос, то це банальна літня загадка, таємниця сусідньої кімнати на кшталт таємниці «Мері Селест», фривольна спожива для наших розмов під час сієсти й прогулянок. Ми навіть не надаємо цьому особливого значення, ми про це ніколи й не згадували; знаємо лише, що вже неможливо не звертати уваги на перегородку, не повязувати з нею будь-якої дії чи бездіяльності.
Можливо, через те в глупу ніч, коли ми удаємо, буцімто спимо, нас не надто дивує короткий сухий кашель, що чується з іншого крила бунгало, і те, що кашляє, поза сумнівом, чоловік. Це радше й не кашель зовсім, а мимовільний сигнал, стриманий і водночас пронизливий, мов шепіт дівчат, але тепер це справді сигнал, теперпісля безугавного перешіптування дівчатце виклик. Ми мовчки підводимося, у вітальні знову западає тиша, лише одинокий собака виє вдалині. Якийсь часхтозна скільки його збігаєми вичікуємо; гість також мовчить: може, теж чекає, а може, ліг спати на простирадлах із жовтими квітами. Байдуже, тепер існує домовленість, яка не має нічого спільного з доброю волею, є певний термін, позбавлений форми та формул; в якусь мить ми підійдемо туди, не змовляючись, ба навіть не глянувши одна на одну. Ми знаємо, що кожна з нас думає зараз про Міхаеля, про те, що Міхаель також повернувся на ферму Еріка, повернувся без жодної очевидної причини, хоча гадав, нібито ферма порожня, наче сусіднє бунгало; повернувся, як повернувся гість дівчат, як поверталисяМіхаель й іншінемов мухи, не знаючи, що на них чекає, не здогадуючись, що цього разу побачення буде зовсім іншим.
Перед сном ми, як завжди, вдягнули нічні сорочки; тепер вони білими драглистими плямами застигли на підлозі. А ми, голі, наближаємося до дверей і виходимо в сад. Досить оминути загорожу, що розділяє два крила бунгало; двері причинені, але ми знаємо, що вони незамкнені, що досить торкнути клямку, всередині темно, коли ми входимо вдвох; це вперше за багато часу, ступаючи, ми підтримуємо одна одну.
Текст у записнику
Ідея обліку пасажирів виниклана цьому варто наголоситипід час нашої розмови про непевність і похибки аналітичних досліджень. Хорхе Гарсія Боуса спершу зробив кілька зауважень стосовно метро в Монреалі, а тоді перейшов безпосередньо до лінії «А» в Буенос-Айресі. Він не сказав мені цього, але підозрюю, що це, мабуть, повязано зі спеціальними дослідженнями компанії, якщо тільки саме вона здійснювала облік. За допомогою якоїсь особливої методикичерез своє невігластво я називаю це так, хоча Гарсія Боуса доводив, нібито методика напрочуд проста, було визначено точну кількість пасажирів, які впродовж тижня щодня користалися метро. Оскільки до того ж цікаво було взнати відсоток людей, які входять на кожній конкретній станції лінії «А», а також тих, хто їздять із кінця в кінець або на певних відтинках маршруту, на кожному вході та виходівід станції «Прімера Хунта» до станції «Пласа де Майо»вівся ретельний облік; в ті часия маю на увазі сорокові рокилінія «А» ще не зєднувалася з мережею нових підземних ліній, і це полегшувало справу.
У понеділок заздалегідь наміченого тижня було одержано базову загальну цифру; у вівторок ця цифра була приблизно такою ж; у середуза аналогічної загальної цифристалася несподіванка: зі 113 987 осіб, які спустилися в метро, на поверхню повернулися 113 983. Здоровий глузд підказував чотириразову помилку в підрахунку, і відповідальні за обчислення обїхали всі пункти обліку в пошуках можливих випадків недбальства. Старший інспектор Монтесано (зараз я наводжу дані, щодо яких Гарсія Боуса не мав найменшої гадки і які стали відомі мені згодом) особисто прибув, щоб підбадьорити співробітників, котрі здійснювали облік. Він рішуче наказав перелопатити підземку з краю в край, а робітникам і машиністам поїздів довелося предявляти свої посвідчення на виході. Все це наводить мене на думку, що старший інспектор Монтесано невиразно передчував початок того, що тепер добре відомо нам обом. Зайве додавати, що ніхто не виявив гаданої помилки, яка виявляла (і водночас заперечувала) наявність чотирьох зниклих пасажирів.
У четвер усе спрацювало якнайкраще: сто сім тисяч триста двадцять вісім мешканців Буенос-Айреса виринули на поверхню після того, як на деякий час спустилися під землю. В пятницю (тепер, після вжитих заходів, облік можна було вважати досконалим) кількість пасажирів, які вийшли з метро, на одну людину перевершувала кількість тих, що ввійшли. В суботу ці показники виявилися однаковими, і компанія вирішила, що задачу виконано. Розбіжності не були оприлюднені, тож, крім старшого інспектора Монтесано й операторів обчислювальних машин на станції «Онсе», мало хто знав про те, що сталося. Гадаю також, що ця нечисленна група людей (крім старшого інспектора) воліла забути про все, вважаючи це помилкою обчислювальних машин або операторів.
Це відбувалося в 1946-му чи на початку 1947 року. В наступні місяці мені довелося часто їздити лінією «А»; а що маршрут був довгим, раз по раз я пригадував оту розмову з Гарсією Боусою та з іронією роздивлявся людей навколо себеодні сиділи, інші, тримаючись за шкіряні петлі, погойдувалися, наче коровячі туші на гаках у різниці. Двічі на станції «Хосе Марія Морено» мені без жодних на те підстав здалося, ніби дехто (спершу якийсь чоловік, згодом дві літні жінки) були не звичайними пасажирами, як решта. Одного четверга ввечері, на станції «Медрано»я саме повертався з боксерського поєдинку, в якому по очках переміг Хасінто Льянес, мені здалося, що дівчина, котра куняла на другій лаві перону, сиділа там зовсім не тому, що чекала наступного поїзда. Вона хоча й увійшла до того самого вагону, що й я, проте вийшла на «Ріо-де-Жанейро» та залишилася на пероні, начеб її брали якісь сумніви або вона втомилася чи щось її гнітило.
Я кажу про це зараз, коли вже все зясував; таке трапляється після пограбування, коли люди раптом пригадують, що якісь підозрілі жевжики справді вешталися неподалік. А проте в цих непевних фантазіях, що мовби знічевя перепліталися в моїй голові, від самого початку щось неначе вело мене далі й далі, залишаючи такий собі осад підозри; відтак того вечора, коли Гарсія Боуса як цікаву подробицю згадав результати обліку, я негайно поєднав обидва факти й майже зі страхом відчув, що в цій химерній картині щось таки збігається одне з одним. Можливо, я першим із тих, хто були поза грою, здогадався про це.
Потім іде непевний період, в якому перемішуються дедалі сильніше бажання перевірити свої підозри, вечеря в «Ель Пескадіто», що зблизила мене із Монтесано та його споминами, щораз неухильніші й обережніші спуски в метро, яке я тепер сприймав зовсім інакше, як чиєсь стороннє повільне дихання, як пульс, що хтозна чому вже бється для міста, вже не є лише одним із видів міського транспорту. Але перш ніж розпочати справжній спуск (маю на увазі не звичайну поїздку в метро, як це роблять геть усі), я витратив чимало часу на роздуми й аналіз. Упродовж трьох місяців, поки їздив 86-м трамваєм, щоб уникнути оманливих доказів чи випадковостей, мене затримувала на поверхні одна гідна уваги теорія Луїса М. Баудіццоне. Оскільки ямайже жартомапереповів йому повідомлення Гарсії Боуси, Луїсові спало на думку пояснити це явище таким собі різновидом атомного розпаду, можливого у місцях великого скупчення людей. Ніхто ніколи не підраховував, скільки людей виходить зі стадіону клубу «Рівер Плейт» у неділю після матчу, ніхто не порівнював цю цифру із кількістю придбаних квитків. Чи в стаді у пять тисяч буйволів, що біжить вузькою ущелиною, однакова кількість тварин на вході й на виході? Дотики людей на вулиці Флорида потроху обтирають рукава пальт, спід рукавичок. Отже, дотики 113 987 пасажирів у переповнених поїздах, де вони трясуться й труться одні об одних на кожному повороті й за кожного гальмування, можуть призвести (внаслідок втрати індивідуального та його поглинання множинним) до втрати чотирьох одиниць упродовж двадцяти годин. Щодо другої аномаліїя маю на увазі пятницю, коли зявився один зайвий пасажир, Баудіццоне лише погодився з Монтесано й пояснив її похибкою в підрахунках. Після всіх цих доволі умоглядних припущень я знову почувався дуже самотнім, хоча не лише не мав власних здогадів, а й відчував шлункові кольки щоразу, коли проходив повз вхід до метро. Відтак я на власний розсуд продовжував свій шлях, потроху просуваючись уперед за спіраллюсаме тому я довго їздив трамваєм, перш ніж відчув, що можу повернутися на лінію «А», насправді спуститися під землю й не лише задля того, щоб просто проїхатися в метро.
Тут слід сказати, що вони анітрохи мені не допомогли; більше тогосподіватися на них чи просити про допомогу було б нерозважливо. Вони знаходяться там і навіть не підозрюють, що з цього абзацу я починаю писати їхню історію. Зі свого боку, мені б не хотілось їх виказувати і, хай там як, але я не назву ті кілька імен, які взнав за тижні, коли я проник в їхній світ; якщо я й учинив так, якщо пишу зараз цей звіт, то лише з добрих намірівя прагнув допомогти мешканцям Буенос-Айреса, яким завжди дошкуляють транспортні проблеми. Тепер річ навіть не в тім, тепер мені просто лячно, тепер я вже не можу наважитися спуститися туди, хоча це безглуздотрястися в повільному незручному трамваї, коли в двох кроках метро й усі на ньому їздять і не бояться. Я достатньо чесна людина, щоб визнати: якщо від них усі відцуралисязвісно, без розголосу, і всім до них більш-менш байдуже, я почуватимуся спокійніше. І не через те, що моє життя було під загрозою, поки я перебував унизу, хоча я ані миті не почувався в безпеці, поки просувався в своєму розслідуванні стільки ночей (там усе відбувається вночі, немає нічого більш облудного та штучного за сонячні промені, що проникають крізь дахові вікна між станціями або освітлюють верхню половину сходів); цілком імовірно, що я врешті-решт чимось викажу себе і вони взнають, навіщо я по стільки годин проводжу в метро, так само як одразу вирізняю їх у юрбі людей, що купчаться на станціях. Вони такі бліді, але діють напрочуд ефективно; вони такі бліді та засмучені, майже всі дуже засмучені.