Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; зясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, підїздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тутпринаймні попервахвони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лініїтобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі,немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скажеприпускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вонитепер це було очевидноне розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитіввони такі бліді! сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годинвід другої ночі до пятої ранку, коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників. Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що зєднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способіву поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.
Я згадав естетичні міркування, але, можливо, вони радше прагматичні. Їхній план мусить бути надзвичайно простим, аби в будь-який момент свого підземного життя кожен із них міг діяти автоматично та безпомильно. Приміром, після тривалого терплячого стеження я впевнився, що кожен із них знає, що не може сідати більше одного разу в той самий вагон, щоб не привертати увагу; в той же час на кінцевій станції «Пласа де Майо» слід залишатися на своїх місцях, бо пасажиропотік такий, що на станції «Флорида» до вагонів увалюється юрба людей і всі намагаються сісти, щоб випередити тих, які чекають на кінцевій. На станції «Перша хунта» їм ідеться про інше: тут треба вийти, пройти кілька метрів і змішатися з пасажирами, які сідають у поїзд, що прямує в протилежному напрямку. В кожному разі в цій грі вони мають перевагу, бо більшість пасажирів долають відстань лише між певними станціями. А що повернуться вони до метро дуже нескоробо їдуть під землею якихось тридцять хвилин, а потім вісім годин проводять на роботі,навряд чи вони впізнають когось із тих, хто залишався весь цей час під землею, та ще й постійно змінюючи вагони та маршрути. Виявити зміну маршрутів було непросто, робиться це доволі вигадливо й повністю вписується в чітку схему, покликану унеможливити ймовірне впізнання працівниками метрополітену або пасажирами, які знову сідають до їхнього вагону (таке трапляється в двохпяти випадках, залежно від часу та пасажиропотоку). Тепер я, приміром, знаю, що дівчина, котра чекала того вечора на «Медрано», вийшла з попереднього поїзда й сіла до мого, а тодіпроїхавши зі мною до «Ріо-де-Жанейро»знову вийшла, щоб сісти в наступний; як і всі вони, дівчина мала чіткі вказівки до кінця тижня.
Вони призвичаїлися спати сидячи, та й то щонайбільше чверть години. Навіть ми, хто користається лінією «А» лише час від часу, врешті-решт запамятовуємо маршрут на дотик: завдяки ледь помітним вигинам колії безпомильно розпізнаємо, чи рухаємося від «Конгресо» до «Саенс Пенья», чи прямуємо до «Лорії». Вони ж призвичаїлися настільки, що прокидаються в потрібну мить, щоб пересісти до іншого вагона чи поїзда. Вони сплять сповнені достоїнствасидячи прямо й тільки ледь схиливши голову на груди. Двадцяти разів по чверть години їм досить, щоб відпочити, до того ж в їхньому розпорядженні ще ті три незбагненні для мене години, коли лінія «А» закрита. Коли зрозумів, що вони мають принаймні один поїзда це підтверджувало мою гіпотезу про тупик у години, коли метро не працює,я сказав собі, що в їхніх життях зявилася така цінність, як радість спілкування, особливо приємна, якщо їм вдається перебувати всім разом в одному поїзді. Швидка, але смачна спільна трапеза між станціями, безпробудний сон між двома кінцевими станціями, розмови в колі друзів, а може, й родичів. Однак я впевнився, що вони неухильно уникають збиратися в своєму поїзді (якщо він лише один, з огляду на те, що їхня кількість поступово зростає); вони чудово знають, що будь-яке впізнання може стати згубним і що краще запамятовуються три обличчя, побачені разом, ніж кожне з них окремопринаймні про це свідчить досвід допитів.
У своєму поїзді їм вдається бачитися лише потайки, щоб одержати або передати новий розклад на тиждень, що його Перший серед них пише на аркушах із блокнота й щонеділі роздає керівникам груп; тоді ж вони отримують гроші на тижневе харчування, і якийсь таємний агент Першого (поза сумнівом, машиніст поїзда) вислуховує їхні побажання щодо одягу, повідомлень назовні та інформацію про стан здоровя. Програма полягає в тому, щоб переходи з поїзда до поїзда та з вагона до вагона практично унеможливили зустрічі між ними, і їхні долі знову віддалилися б одні від одних до кінця тижня. Відтака все це я зрозумів після напружених роздумів, відчуваючи себе одним із них, страждаючи й радіючи разом із ними, гадаю, вони щоразу чекають на неділю так само, як ми нагорі, сподіваючись на спочинок. Те, що Перший обрав саме цей день, не є даниною традиції, мене б таке здивувало; просто він знає, що по неділях у метро їздять інші пасажири, а отже, залишитися в поїзді невпізнаним набагато легше, ніж від понеділка до пятниці.
Обережно зібравши докупи стільки фрагментів мозаїки, я збагнув, як відбулися початкова фаза операції та захоплення поїзда. Найперші четверо, як засвідчують дані обліку, спустилися в метро у вівторок. Того вечора на пероні станції «Саенс Пенья» вони вивчали обличчя машиністів у вікнах поїздів, що проминали. За сигналом Першого вони сіли в поїзд. Мусили зачекати, поки вийдуть пасажири на «Пласа де Майо», і ще тринадцять зупинок, пильнуючи, аби не опинитися в одному вагоні з контролером. Найважче було дочекатися, коли вони залишаться у вагоні самі; тут стало у пригоді джентльменське розпорядження Транспортної корпорації Буенос-Айреса, згідно з яким перший вагон надається жінкам і дітям, тож містяни зазвичай зневажливо ігнорують цей вагон. Від станції «Перу» там їхали лише дві жінки, котрі теревенили про розпродаж у торговельному домі «Каса Ламота» («Карлота одягається лише там») і хлопчак, який зосереджено читав недоречне для нього «Червоне та чорне» (журнал, а не Стендаля). Контролер був десь посередині поїзда, коли Перший увійшов до вагона для жінок і тихенько постукав у двері кабіни машиніста. Той здивувався, але відчинив, нічого не підозрюючи, а поїзд тим часом уже наближався до «Пєдрас». Станції «Ліма», «Саенс Пенья» та «Конгресо» проминули без пригод. На «Паско» трохи затрималися з відправленням, але контролер був у іншому кінці поїзда й не занепокоївся. Перед прибуттям на «Ріо-де-Жанейро» Перший повернувся до вагона, де на нього чекали інші троє. Через сорок вісім годин машиніст у цивільному вбранні, яке було йому трохи завелике, змішався з юрбою, що виходила на «Медрано», збільшивши відтак на одиницю пятничну кількість пасажирів і засмутивши тим самим старшого інспектора Монтесано. Тим часом Перший уже вів свій поїзд, потайки навчаючи цієї премудрості інших трьох, аби за потреби вони могли його заступити. Я певен, що поступово вони вчинили так само і з машиністами інших поїздів, які захопили.
Заволодівши вже не одним, а кількома поїздами, вони отримали мобільну територію, на якій можуть порівняно безпечно діяти. Я, мабуть, так ніколи й не взнаю, що самешантаж чи підкупспонукало машиністів коритися Першому, а також як йому вдається уникати можливого викриття, коли він стикається з іншими працівниками метро, одержуючи зарплату чи розписуючись у графіках роботи. Я міг діяти лише побіжно, зясовуючи для себе один по одному безпосередні механізми їхнього рослинного існування та поводження. Мені було тяжко усвідомлювати, що харчуються вони переважно тим, що продається в кіосках на станціях, поки я не переконався, що в основі цього безрадісного життя лежить крайня суворість. Вони купують шоколадки та медяники, молочні та кокосові батончики, халву та споживні смоктачки. Їдять їх із байдужими обличчями людей, звиклих до ласощів; а проте коли їдуть в якомусь зі своїх поїздів, зважуються купити на двох великий медяник, присмачений згущенкою й обсипаний цукровою пудрою, і їдять його соромязливо, маленькими шматочками, втішаючись, так, наче це справжня їжа. Їм так і не вдалося розвязати проблему нормального харчування: скільки разів їм дошкулятиме нестерпний голод, і солодощі остобісіють, і спомин про сіль нарине, немов гігантська хвиля, й наповнить їхні роти страшенною втіхою, а разом із сіллюсмак недосяжної смаженини, супу, що пахне петрушкою та селерою. (Тоді ж таки на «Пласа Онсе» зявилася чурраскерія , і пахощі підсмажених ковбасок і сандвічів із шинкою долинали до перону. Однак вони не могли їсти там, бо чурраскерія знаходилася по інший бік турнікетів, на пероні, звідки поїзди вирушають до станції «Морено».)
Інша морока, що псує їм життя, одяг. Брюки, спідниці, нижні спідниці зношуються. Піджаки та блузи стають непридатними не так швидко, але через деякий час їх слід міняти на нові хоча б із міркувань безпеки. Якось уранці, стежачи за одним із них, аби краще взнати їхні звички, я зясував, яким чином вони підтримують контакти з тими, хто нагорі. Це відбувається так: вони виходять у певний день і час на певній станції. А згори спускається хтось зі змінним одягом (згодом я упевнився, що обслуговування було повним; білизна щоразу виявлялася випраною, а костюм чи плаття час від часу прасувалися), і вони парами сідають в один вагон поїзда й разом їдуть далі. Там вони можуть перекинутися кількома словами, пакет переходить від одного до іншого, а на зупинці вони переодягаютьсяце найскладніша операціяу зазвичай брудному туалеті. На наступній станції той самий звязковий уже чекає на них; вони їдуть разом до ближчої станції, звідки він повертається на поверхню з пакетом ношеного одягу.
Я вже гадав був, нібито знаю чи не всі їхні витівки, коли цілком випадково виявив, що вони не лише час від часу переодягаються, а й мають склад, де на свій страх і ризик зберігають деякий одяг на випадок нагальної потребиймовірно, для того, щоб забезпечити попервах новачків, точної кількості яких я не знаю, але вважаю доволі значною. Один приятель познайомив мене якось на товчку поблизу міської ратуші зі старим букіністом. Я тоді саме шукав якесь давнє число журналу «Сур», і на мій подива можливо, тому, що я був ладний примиритися з неминучим, книжник змусив мене спуститися на станцію «Перу» й завернути ліворуч од перону в переповнений і задушливий, як зазвичай у метро, прохід. Там у нього був склад з купами книг і журналів. «Сур» я не знайшов, зате виявив незачинені двері, що вели до суміжного приміщення; я побачив там якогось чоловіка: він стояв спиною до мене, і його потилиця була такою блідою, як це буває лише у них; біля його ніг я завважив якісь пальта, хустки, червоний шарф. Букініст уважав, що то вуличний крамар або перекупник, як і він сам; я залишив його в невіданні й купив у нього гарне видання «Трільсе» . А от щодо одягу я дізнався жахливі речі. Оскільки грошей у них кури не клюють, і вони намагаються їх витратити (гадаю, у вязницях із несуворим режимом відбувається те саме), то вдовольняють свої невигадливі забаганки з якоюсь зворушливою брутальністю. Якось я стежив за одним білявим молодиком, якого завжди бачив у тому самому брунатному костюмі; він міняв лише краватки й з цією метою двічі-тричі на день спеціально заходив до туалету. Опівдні він вийшов на станції «Ліма», щоб у кіоску на пероні купити краватку; він довго вибирав, вагаючись, на якій саме зупинитися, це була його втіха, його суботня забава.
Кишені його піджака були напхані іншими краватками, і я відчув жах.
Жінки купують хустинки, маленькі забавки, брелокивсе, що вміщається в кіосках і сумочках. Іноді вони виходять на станції «Ліма» або «Перу» й залишаються на пероні, роздивляючись вітрини, в яких виставлені меблі, довго глипають на шафи та ліжка, стримуючи боязке бажання їх придбати, а коли купують якусь газету чи «Марібель» , то надовго поринають у читання оголошень про розпродаж, рекламу парфумів, модного одягу та рукавичок. А ще вони ледь не забувають інструкції, що вимагають зберігати байдужість і незворушність, коли бачать матерів із дітьми; я особисто спостерігав, як дві з нихз різницею в кілька днівпідводилися з місця й далі їхали, стоячи поруч із дітьми, ледь не доторкаючись до них; я не надто б здивувався, якби вони погладили малюка по волоссю або дали йому цукерку: зазвичай такого не трапляється ні в буенос-айреському метро, ні, гадаю, в жодному в світі.
Я довго запитував себе, чому Перший разом із трьома іншими спустився в метро саме того дня, коли здійснювався облік. Знаючи його методи, але ще не знаючи його особисто, я здогадувався, що не варто відносити це на рахунок пихатості, бажання спровокувати скандал, якби невідповідність у цифрах оприлюднили. А проте, беручи до уваги його кмітливість, було доречніше підозрювати, що в ті дні увага персоналу лінії «А» свідомо чи підсвідомо зосередиться на обліку пасажирів. Отже, захоплення поїзда видавалося більш імовірним; навіть повернення нагору заміненого машиніста не могло призвести до небезпечних наслідків. Лише за три місяці випадкова зустріч у парку «Лесама» колишнього машиніста й старшого інспектора Монтесано й мовчазні висновки, зроблені останнім, наблизили його та мене до істини.
На той часа було це зовсім недавновони мали в своєму розпорядженні три поїзди і, гадаю, хоча й не можу стверджувати цього напевно, свою людину в диспетчерській на станції «Прімера хунта». Самогубство розвіяло мої останні сумніви. Того дня я стежив за однією з них і помітив, як вона ввійшла до телефонної будки на станції «Хосе Марія Морено». На пероні було майже порожньо, і я притулився до бічної перегородки, удаючи, буцімто втомився після роботи. Це вперше я бачив когось із них у телефонній будці, тож не здивувався ані сторожкому й начеб наполоханому виду дівчини, ані миттєвому замішанню, коли вона, озираючись, увійшла до телефонної будки. Мені небагато що вдалося розчути: схлипи, клацання замка. Коли вона розкрила сумочку, сякання; «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? нарешті озвалася дівчина. Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Мене здивувала банальність розмови, бо це не був голос людини, котра передає шифроване повідомлення, в ньому бриніли сльози, що душили її. Я сів до вагона, перш ніж вона мене завважила, і зробив коло, й далі спостерігаючи, як вони поводяться о цій порі, як перевдягаються. Коли знову опинився на «Хосе Марія Морено», вона вже застрелилася (як подейкували, перехрестившись перед тим); я упізнав її червоні туфлі та світлу сумочку. Довкола юрмилися люди, деякі оточили машиніста й контролера, чекаючи на поліцію. Я помітив, що обидва були з їхніх (вони такі бліді), й подумав, що ця пригода просто зараз стане випробуванням на надійність планів Першого, бо одна справа замістити когось під землею, і зовсім іншавитримати поліцейський допит. Наступний тиждень минув без новин, начеб ішлося про звичайне самогубство, які трапляються ледь не щодня; відтоді мені стало лячно спускатися в метро.
Я свідомий того, що мені ще багато що слід взнати, можливо, найголовніше, але страх сильніший за мене. Тепер я лише наближаюся до входу на станцію «Ліма»це моя станція, вдихаю задушливе повітря лінії «А», що проникає на поверхню, вслухаюся в гуркіт поїздів. Потім заходжу до кавярні й, наче заплішений дурень, запитую себе, як можна відступитися, коли до повного їхнього викриття залишилося зробити кілька кроків. Мені стільки відомо, я міг би прислужитися суспільству, викривши те, що відбувається. Я, приміром, знаю, що в останні тижні вони вже мали вісім поїздів, і що їхня кількість швидко зростає. Новачків іще важко розпізнати, бо шкіра знебарвлюється дуже повільно, до того ж вони вдаються до надзвичайних запобіжних заходів; плани Першого здаються безпомильними, і я не можу визначити їхню кількість. Інстинктивно я відчувавще коли наважувався спускатися й стежити за ними, що їх повно в більшості поїздів, що звичайних пасажирів стає дедалі менше о будь-якій порі; тож не дивно, що газети вимагають відкриття нових ліній, нових поїздів, термінових заходів.