Я зустрівся з Монтесано, розповів йому дещо й сподівався почути від нього щось нове. Однак мені здалося, що він не повірив мені, а може, сам ішов по якомусь сліду чи радше волів чемно не заглиблюватися в те, що виходило за межі його уяви, а про уяву начальства годі й казати. Коли він, поплескавши мене по спині, заявив: «Ви втомилися, вам варто відправитися в якусь подорож», я зрозумів, що розмовляти з ним марно, він може звинуватити мене, мовляв, я псую йому життя своєю параноїдальною маячнею.
А здійснити подорож я мусив саме лінією «А». Мене трохи здивувало, що Монтесано не наважується вжити заходів принаймні проти Першого й інших трьох, аби зрубати верхівя дерева, що дедалі глибше вкорінюється крізь асфальт у землю. Здушене повітря, скрегіт гальм, і вже на сходи вихлюпується юрба набурмосених людей, що їхали стоячи в напхом напханих вагонах. Я мав би підійти до них, відвести вбік по одному й усе пояснити, коли раптом чую гуркіт наступного поїзда, й мене бере страх. Упізнавши котрогось із їхніх агентів, який спускається або піднімається з пакетом одягу, я ховаюся в кавярні й довго не наважуюся вийти звідти. Між двома склянками джину розмірковую про те, що спущуся й зясую їхню кількість, щойно віднайду в собі мужність. Гадаю, тепер вони вже володіють усіма поїздами, у них є свої люди серед персоналу багатьох станцій, і їм належить частина майстерень. Вчора я подумав, що продавщиця кіоску з ласощами на станції «Ліма» могла б надати мені якусь інформацію, розповівши про ґвалтовне збільшення продажу. Насилу притлумивши спазми в шлунку, я спустився на перон, весь час торочачи собі, що не сідатиму в поїзд, не змішуватимуся з ними; лише два запитанняі повернуся нагору, а там я вже буду в безпеці. Опустив монету в щілину турнікета й наблизився до кіоску; хотів був купити шоколадку «Мілкібар», коли завважив, що кіоскерка якось пильно дивиться на мене. Вродлива, але дуже, дуже бліда. В розпачі я метнувся до сходів і, спотикаючись, побіг нагору. Тепер, гадаю, я вже ніколи не зможу спуститися туди; мене знають, вони врешті-решт мене упізнали.
Я просидів годину в кавярні, перш ніж наважився знову ступити на першу сходинку, залишитися стояти отак серед людей, які сновигали вгору й униз, не звертаючи уваги на тих, хто скоса позирали на мене, не розуміючи, чого це я стовбичу там, де всі рухаються. Не можу повірити, що, довівши до кінця аналіз їхніх загальних методів, я не спроможуся на останній крок, який дозволить мені викрити їх самих та їхні наміри. Я відкидаю думку про страх, що стискає мені груди; можливо, я ще зважуся, можливо, слід ухопитися за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кавярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копіюМонтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущусяя певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститисясходинка за сходинкоютепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?»
Вирізки з газет
Хоча я й не вважаю, що це треба казати,
перша вирізка справжня, а другавигадана.
Скульптор мешкає на вулиці Рікеяк на мене, це не надто вдалий вибір, однак у Парижі особливого вибору й немає, коли ти аргентинець і скульптордва способи ускладнити собі життя в цьому місті. Насправді ми мало знайомі, ще з тих уламків часу, відколи вже минуло двадцять років; коли він зателефонував, розповів про альбом репродукцій своїх останніх робіт, і попросив, аби я написала супровідний текст, я відповіла те, що зазвичай слід казати в таких випадках, мовляв, нехай він покаже мені свої скульптури, а тоді побачимо, тобто побачимо, а тоді
Я прийшла до нього ввечері, і спершу ми пили каву й чемно балакали про те та се, ми обоє відчували те, що неминуче відчувають люди, коли хтось показує свою роботу іншому, й настає мить, якої майже завжди боїшся: коли або вогнище спалахне, або доведеться визнати, прикриваючись словесною лузгою, що дрова вологі, й диму від них більше, ніж вогню. Ще перед тим, по телефону, він розповів мені про свої роботисерію невеличких фігурок на тему насильства на всіх політичних і географічних широтах, героєм яких є людина, що іншій людині вовк. Ми щось-таки знали про цедвоє аргентинців, на яких наринула хвиля споминів, повсякчасний згусток страху, що таїться в телефонних дротах, листах, тривалому мовчанні. Поки ми отак гомоніли, він розчищав стіл; тоді усадив мене в крісло так, щоб мені було зручно дивитися, й заходився приносити скульптури; розставляв їх, аби світло падало під належним кутом, даючи можливість неквапно їх споглядати, а тоді поволі їх обертав; тепер ми майже не розмовляли, слово мали вони, але це слово й надалі належало нам. Фігурки додавалися одна до одної, поки їх не назбиралося з десяток чи трохи більшеневеличких, філігранних, глиняних або гіпсових, зроблених з дроту чи пляшок, перевтілених терплячими стараннями пальців і шпателя; вони виростали з порожніх бляшанок і предметів, які я не могла розгледіти за цими тілами, головами й руками і про які дізнавалася лише завдяки поясненням скульптора. Було вже пізно, з вулиці тільки зрідка долинав шум вантажівок і сирени машин швидкої допомоги.
Мені сподобалося, що роботи скульптора були позбавлені методичності та зайвої повчальності, і що в кожній відчувалась якась загадка, й часом тільки після тривалого споглядання вдавалося збагнути, який саме різновид насильства вона символізує; його скульптури здавалися водночас наївними та промовистими, в кожному разі в них не вчувалося ні смакування жахів, ні намагання розчулити. Навіть тортурикрайній вияв насильства, уособлення жаху заціпеніння та самотностібули передані без сумнівного зловживання подробицями, притаманного стільком плакатам, художнім творам і фільмам, що приходили мені на память, також непевну, також надто схильну зберігати якісь картини й відтворювати їх задля бозна-якої похмурої втіхи. Я подумала, що, якщо писатиму текст, про який просив скульптор, якщо я писатиму текст, про який ти просив, сказала я йому, то він скидатиметься на ці фігурки, я не спокушуся на легкість, із якою надто часто пишуться такі речі.
Це твоя справа, Ноемі,озвався він. Я знаю, це непросто, в наших споминах стільки крові, що часом почуваєшся винним, ставлячи їм перепони, стримуючи їх, аби вони не накрили тебе з головою.
І ти це кажеш мені. Подивись на цю вирізку з газети, я знайома з жінкою, чий підпис тут стоїть, і знаю дещо з розповідей друзів. Відтоді минуло три роки, але це могло статися вчора ввечері або відбувається просто зараз у Буенос-Айресі чи Монтевідео. Я саме збиралася до тебе, коли одержала листа від одного приятеля й у конверті завважила цю вирізку. Налий-но мені ще кави та прочитай, хоча в цьому немає потреби після того, що ти мені показав, але, мабуть, мені все-таки полегшає, якщо ти теж це прочитаєш.
І ось що він прочитав:
Я, що нижче підписалася, Лаура Беатріс Бонапарте Бруштейн, домашня адреса: вулиця Атояк, будинок 26, район 10, Колонія Кваутемок, Мехіко-5, Федеральний округ, хочу надати громадськості таке свідчення:
1. Аїда Леонора Бруштейн Бонапарте, народжена 21 травня 1951 року в Буенос-Айресі, Аргентина, за фахом учителька початкових класів.
Суть події: О десятій ранку 24 грудня 1975 року її затримали військовослужбовці аргентинської армії (батальйон 601) на її роботі, у Вілья Місерія Монте Чінголо, неподалік від столиці.
Напередодні в цьому містечку точився бій, унаслідок якого загинуло понад сто осіб, у тому числі місцевих жителів. Після затримання мою дочку перевезли до казарми батальйону 601.
Там її, як і інших жінок, катували. Тих, хто вижив після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч. Серед них була і моя дочка.
Поховання загиблих у бою й затриманих цивільних осіб, у тому числі й моєї дочки, відклали майже на пять діб. Усі тіла, і серед них тіло моєї дочки, за допомогою екскаватора були перевезені з території батальйону до поліцейського відділку в Ланусі, а звідти на цвинтар Авельянеди, де їх поховали в братській могилі.
Я й далі сиділа, втупившись в останню фігурку, що залишалася на столі, уникаючи дивитися в очі скульптору, котрий мовчки читав вирізку з газети. Вперше розчула цокання стінного годинника у передпокоїєдине, що можна було розчути о цій порі, коли вулиця все більше порожніла; тихий звук, наче то був нічний метроном, здавався боязкою спробою підтримати плин часу в цьому проваллі, де ми опинилися вдвох і яке охоплювало кімнату в Парижі та вбогий квартал у Буенос-Айресі, в проваллі, що скасовувало календарі й залишало нас віч-на-віч із «цим», віч-на-віч із тим, що ми могли визначати хіба що як «це», бо всі визначення були вже вжиті, всі прояви жаху виявилися б заяложеними та брутальними.
Тих, хто вижили після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч, прочитав уголос скульптор. Можливо, їм дали по здобній булочці та склянці сидру, памятаєш, в Аушвіці дітям, перш ніж відправити їх у газову камеру, давали льодяники.
Мабуть, він щось-таки завважив на моєму лиці, бо зробив вибачливий жест, а я опустила очі й запалила нову сигарету.
Мене офіційно сповістили про вбивство моєї дочки в суді номер 8 міста Ла-Плати 8 січня 1976 року. Потім мене доправили до поліцейського відділку в Ланусі, де після тригодинного допиту повідомили місце поховання. Мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24. Те, що залишилося від її тіла, мені не могли видати, бо це військова таємниця. Наступного дня я подалася на цвинтар Авельянеди, намагаючись відшукати ділянку номер 28. Поліцейський інспектор сказав мені, що там я знайду «те, що від неї залишилося, бо те, що їм тоді передали, не можна було назвати людськими тілами». Поховання виявилося квадратом недавно перегорненої землі завбільшки пять на пять метрів, десь у глибині цвинтаря. Я можу показати це місце. Було страшно усвідомлювати, в який спосіб убили й поховали понад сто осіб, і серед них мою дочку.
2. За таких жахливих обставин і з огляду на цю неймовірну жорстокість я, що мешкаю за адресою: вулиця Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, Буенос-Айрес, у січні 1976 року подала позов проти аргентинської армії за вбивство. Я зробила це через той-таки цивільний суд номер 8 міста Ла-Плати.
Але ж усе це намарно, скульптор махнув рукою. Намарно, Ноемі. Я місяцями роблю ці дурнички, ти пишеш книжки, ця жінка викриває безчинства, ми їздимо на конгреси та «круглі столи», де висловлюємо свій протест, ми майже починаємо вірити, нібито щось змінюється, коли раптом тобі вистачає двох хвилин читання, щоб знову збагнути правду, щоб
Годі, я зараз думаю про те саме, з прикрістю, бо мусила це сказати, мовила я. Але якщо мені приходять до голови такі думки, то це так, наче послати їм телеграму: я на вашому боці, до того ж ти сам чудово знаєш, що прокинешся завтра й одразу візьмешся за нову скульптуру, і матимеш певність, що я сиджу за друкарською машинкою, і розмірковуватимеш про те, що нас багато, хоча насправді нас мало, і що незмірність сил не є й ніколи не буде підставою, щоб мовчати. Кінець проповіді. Ти дочитав до кінця? Я мушу йти.
Він заперечливо похитав головою та показав на кавник.
Після того, як я скористалася своїм законним правом, сталися такі події:
3. У березні 1976 року Адріан Сайдон, аргентинець, двадцяти чотирьох років, службовець, наречений моєї дочки, був убитий на одній із вулиць Буенос-Айреса поліцаями, які повідомили про це його батька. Його тіло не віддали батькові, доктору Абрагаму Сайдону, оскільки йшлося про військову таємницю.
4. Сантяго Бруштейн, аргентинець, народжений 25 грудня 1918 року, батько моєї вбитої дочки, про яку згадувалося в пункті один, професор-біохімік, лабораторія в місті Морон.
Суть події: 11 червня 1976 року о 12 годині дня до його помешкання по вулиці Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, увійшло кілька військових у цивільному. Мій чоловік, якого доглядала медсестра, був прикутий до ліжка після інфаркту, і, на думку лікарів, жити йому залишалося місяці три. Військові запитали його про мене й інших дітей, а тоді додали: «Як ця єврейська свиня насмілилася подавати позов за вбивство проти аргентинської армії?» Потім його змусили підвестися й заштовхали в автівку, не дозволивши прихопити навіть ліки.
За словами свідків, у його затриманні були задіяні близько двох десятків армійських і поліцейських машин. Про нього ми більше нічого не чули. З неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати.
А я тут, за тисячі кілометрів, обговорюю з видавцем, на якому папері друкувати знімки скульптур, формат, обкладинку.
Ти ба, любий, а я саме зараз пишу оповіданняі знаєш, про що? про пси-хо-ло-гіч-ні проблеми дівчини в період статевого визрівання. Годі себе картати, досить із нас справжніх мордувань.
Я знаю, Ноемі, знаю, чорт забирай. Але з нами завжди відбувається те саме, нам завжди доводиться визнавати, що все сталося в іншому місці, в інший час. Ми ніколи не були й не будемо там, де можливо
(Я пригадала, що дівчинкою читала щось, здається в Огюстена Тєррі , про якогось святого, котрий навернув до християнства Хлодвігата його народ, і коли він розповідав Хлодвігові про бичування та розпинання Ісуса, король підхопився зі свого трону й, стряснувши списом, вигукнув:
«Ох, якби ж то я з моїми франками був там»диво нездійсненного бажання, той самий безсилий гнів, що його відчував скульптор, котрий знову поринув у читання.)
5. Патрісія Вілья, аргентинка, народжена в Буенос-Айресі в 1952 році, журналістка, працювала в агентстві Інтер Прес Сервіс, сестра моєї невістки.
Суть події: Вона та її наречений, Едуардо Суарес, також журналіст, були заарештовані у вересні 1976 року та відправлені до генерального управління федеральної поліції Буенос-Айреса. За тиждень після їхнього затримання її матір, яка зробила офіційний запит, сповістили, що, на жаль, сталася помилка. Їхні тіла не були повернуті рідним.
6. Ірене Моніка Бруштейн Бонапарте де Гінзберг, двадцяти двох років, художниця, одружена з Маріо Гінзбергом, виконробом, двадцяти чотирьох років.
Суть події: 11 березня 1977 року о 6 годині ранку до їхнього помешкання ввійшов зєднаний загін військових і поліцаїв, які забрали подружжя, залишивши їхніх дітей, Вікторію, віком два роки й шість місяців, і Уго Роберто, віком рік і шість місяців, на порозі їхньої домівки. Ми негайно подали скаргу щодо habeas corpus , ядо консульства Аргентини в Мехіко, батько Маріо, мій сват, у Буенос-Айресі. Я клопотала за свою дочку Ірене та за Маріо, викриваючи цей жахливий перебіг подій перед ООН, Організацією американських держав, Міжнародною амністією, Європейським парламентом, Червоним Хрестом тощо.
Але досі я не отримала інформацію щодо того, де їх утримують. Я щиро сподіваюся, що вони ще живі.
Як матір, позбавлена можливості повернутися до Аргентини через наведені вище факти переслідування нашої родини, і оскільки всі передбачені законом заходи вичерпані, я звертаюся до організацій і осіб, які обстоюють права людини з проханням ініціювати необхідні процедури з тим, щоб мені повернули мою дочку Ірене та її чоловіка Маріо і таким чином зберегли їхні життя та свободу. Підписано мною, Лаурою Беатріс Бонапарте Бруштейн. (газета «Ель Паїс», жовтень 1978 року, передруковано в «Денунсія», грудень 1978 року).
Скульптор повернув мені газетну вирізку, ми вже не мали сил говорити, бо обоє буквально падали з ніг від утоми; я відчула: він задоволений, що я погодилася написати коментар до його книжки, і щойно тепер я збагнула, що він до останньої миті сумнівався, бо про мене подейкують, нібито я дуже зайнята жінка, можливо, навіть егоїстка, в кожному разі письменниця цілком занурена в свої справи. Я запитала, чи є поблизу стоянка таксі, і вийшла на безлюдну, холодну й занадто широку, як на мене, паризьку вулицю. Вітер шмагонув мені в обличчя, змусивши підняти комір пальта, я чула глухий стукіт власних підборів, що розбуркав тишу, відбиваючи ритм, у якому втома та навязливі думки без кінця повторюють ту саму мелодію чи рядок із вірша, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, я спробувала відігнати цю хвилю, що наринула на мене, намагаючись дихати глибоко, подумки зосередившись на завтрашній роботі; не знати чому перейшла на інший бік вулиці, хоча в цьому не було жодної потреби, бо вулиця виходила на площу Шапель, де я сподівалася піймати таксі, тож було однаково, яким боком іти, я просто перейшла, не маючи навіть сил запитати себе, навіщо так учинила.