На східцях одного з підїздів, загубленого серед таких самих підїздів інших багатоповерхівок, що невиразно бовваніли в цьому темрявому кварталі, сиділа дівчинка. Те, що дівчинка сиділа тут, на східцях, о цій порі, сама в цьому безлюдді, вразило мене менше, ніж її вид: така собі біла скоцюрблена плямка, що затулила руками личкоїї можна було прийняти за собаку або залишений біля дверей бак для сміття. Я розгублено роззирнулася: якась вантажівка віддалялася, тьмяно блимаючи жовтими фарами, протилежним тротуаром, зіщулившись, ховаючи голову в напнутому комірі пальта й засунувши руки в кишені, простував якийсь чоловік. Я зупинилася й глянула на дівчинку зблизька: рідкі кіски, біла спідничка, рожевий джемпер, а коли вона відсмикнула руки від обличчя, я побачила очі та щічки, і навіть напівморок не зміг приховати сльози, що блищали, стікаючи їй аж до рота.
Що з тобою? Що ти тут робиш?
Вона глибоко задихала, ковтаючи сльози та шмарклі, а тоді гикнула чи схлипнула й звела голову та втупилася в мене: маленький почервонілий носик, тремтячі губи. Я знову запитала про те саме і, здається, говорила щось іще, схилившись до неї.
Моя мама, проказала дівчинка, важко дихаючи, тато робить мамі зле.
Можливо, вона хотіла щось додати, але її рученята потяглися до мене, і я відчула, як дівчинка обхопила мене й розпачливо заридала, притиснувшись до моєї шиї; від неї тхнуло брудом і мокрими трусиками. Випростовуючись, я хотіла взяти її на руки, однак мала відсторонилася й втупилася в морок провулка. Вона щось показувала мені пальцем, а тоді пішла, і я попростувала за нею туди, де мріла камяна арка, а далі в напівтемряві можна було розгледіти якийсь сад. Дівчинка мовчки проминула арку; сад виявився радше городом із низько натягнутим дротом, що розмежовував засіяні ділянки; світла вистачало, щоб роздивитися миршаві деревця, кілки, за які чіплялися й дерлися вгору рослини, якісь шмати, що правили тут за опудала, покликані відлякувати птахів; у центрі бовваніла приземкувата халабуда під бляшаною покрівлею і з віконцем, з якого пробивалося зеленкувате світло. У вікнах навколишніх пятиповерхівок не горіло жодного вогника, їхні чорні стіни губилися вгорі, злившись із низьким похмурим небом.
Дівчинка йшла вузьким проходом між двох клумб просто до дверей халабуди; вона швидко озирнулася, щоб упевнитися, що я й далі простую за нею, а тоді ввійшла до приміщення. Я розуміла, що повинна зупинитися й розвернутися назад, сказати собі, що цій дівчинці наснився поганий сон, і тепер вона знову вмоститься в своєму ліжку; здоровий глузд підказував мені, що необачно й навіть ризиковано заходити о цій порі до чужого дому; либонь, я все ще переконувала себе в цьому, коли зайшла в прочинені двері й завважила дівчинку, котра чекала на мене в тьмяному передпокої, заставленому садовим реманентом і різним непотребом. Смужечка світла пробивалася з-під дверей, що вели до кімнати, і дівчинка, махнувши рукою в той бік, ледь не бігцем перетнула передпокій і, наблизившись до дверей, почала сторожко їх прочиняти. Я стояла поруч, жовтий промінь світла, що витикався зі щілини, яка потроху ширшала, бив мені просто в лице, звідти війнув запах паленого, я почула звук, схожий на здушений зойк, він долинав раз по раз, уривався й чувся знову; моя рука штовхнула двері, і переді мною постала брудна кімнатчина, поламані табуретки, вкритий старими газетами стіл, заставлений пляшками з-під пива та вина й склянками, а далі ліжко, і на ньому голе тіло з кляпом із зашмарованого рушника у роті, привязане за руки та ноги до залізних билець. Спиною до мене на лаві сидів тато дівчинки й робив мамі зле; він нікуди не поспішав, неквапно підносив до рота сигарету, повільно випускав з носа дим, а тим часом тицяв запалену сигарету в мамині груди й поки не прибирав, з-під рушника, що затуляв рот і все лице жінки, крім очей, чувся здушений стогін. Поки я усвідомила це, поки зрозуміла, що також зробилася часткою того, що тут відбувалося, тато встиг прибрати сигарету й знову піднести до рота, зробити нову затяжку, втішаючись смаком гарного французького тютюну, а я встигла роздивитися тіло жінкивкрите опіками від живота до шиї, фіолетові та червоні цятки, що піднімалися від стегон і піхви до грудей, до яких знову мала доткнутися сигарета: з витонченою елегантністю він вишукував на шкірі місця, де ще не було опіків. Стогін і судомні рухи тіла на ліжку, що рипіло від корчів, перемішалися в моїй уяві й змусили несамохіть зробити те, що я зробила і чого сама собі ніколи не зможу пояснити; між чоловіком, котрий і далі сидів спиною до мене, і мною стояла поламана табуретка, я побачила, як вона здійнялася вгору й опустилася просто на голову татові; його тіло й табуретка майже водночас повалилися на підлогу. Я відсахнулася, щоб не заточитися й собі: всі свої сили я вклала в те, щоб здійняти й опустити табуретку, і тепер вони полишили мене, я стояла посеред кімнати, хилитаючись, наче лялька; пригадую, я пошукала якесь опертя, але так нічого й не знайшла, озирнулася мигцем і завважила причинені двері; дівчинки в помешканні вже не було, а чоловік на підлозі здавався примарною плямою, зіжмаканою ганчіркою. Те, що сталося потім, я могла бачити в якомусь фільмі чи прочитати в якійсь книжці; я там була, але мовби й не була, а проте була, та ще й виявилася такою меткою та затятою, що, не гаючи часуякщо все взагалі відбувалося в часовому вимірі,схопила зі столу ніж, перерізала мотуззя, яким була привязана жінка, зірвала з її обличчя рушника й уздріла, як вона випросталасятепер уже мовчки, не зронила жодного звуку, наче так було потрібно й навіть необхідно, а тоді глянула на тіло чоловіка на підлозі, що вже починав оговтуватися, бо його непритомність не могла тривати вічно, потімтак само мовчкижінка подивилася на мене, підійшла до тіла й схопила його за руки, а я тим часом тримала його за ноги; з подвійною силою ми жбурнули його на ліжко, перетягли тим самим мотуззям, привязали до ліжка й заткнули йому рота кляпомі все це у беззвучній тиші, в якій, здавалося, щось тремтіло на надзвуковій ноті. Я не знаю, що сталося далі: бачу голу жінку, її руки рвуть на клапті його одіж, розстібають брюки й спускають їх до кісточок, бачу її очі в моїх, пару вирячених очей і чотири руки, які роздирають камізельку, сорочку, плавки й оголюють його; зараз, коли я мушу це пригадати й відтворити, моя клята натура та непоступлива память оживляють іншу картину, не знати як пережиту, хоча й ніколи не бачену, епізод з оповідання Джека Лондона, коли мисливець на Півночі докладає відчайдушних зусиль, щоб померти легкою смертю, а поручперетворений на криваве місиво, в якому ще жевріє свідомість, виє та корчиться його товариш, катований жінками-індіанками, котрі продовжують його життя, в якому йому залишилося тільки кородитися та кричати, вбивають, не вбиваючи, вигадуючи все нові й нові незнані досі витончені муки, так само, як і ми: незнані досі, але роблячи саме те, що слід було робити. Не варто запитувати себе тепер, чого, за яким правом я вплуталася в цю історію і якою була моя участь у тому, що відбувалося в мене на очах, які, поза сумнівом, усе бачили та памятають, так само як уява Лондона повинна була бачити й памятати те, що його рука була нездатна відтворити. Знаю лише, що дівчинки з нами не було відтоді, як я ввійшла до кімнатчини, і що тепер мама робила зле татові, втім, хтозна, чи то була лише мама, чи, може, й спалахи тієї ночі, уривчасті образи, що постали з газетної вирізки, руки, відтяті від тіла й поміщені в посудину під номером 24, з неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати, рушник у роті, запалені сигарети, і Вікторія, віком два роки та шість місяців, та Уго Роберто, віком один рік і шість місяців, залишені на порозі їхньої домівки. Звідки мені знати, скільки це тривало, як збагнути, що і я також, і я, котра гадала, буцімто живе по той бік, як примиритися з тим, що і я на тому ж боці, де відтяті руки та братські могили, на тому ж боці, що й закатовані та розстріляні в різдвяну ніч дівчата; залишалося тільки вибігти геть, перетнути сад, наштовхуючись на дротяну загорожу, й з роздряпаним коліном вибратися на холодну вулицю, дістатися до площі Шапель і майже одразу впіймати таксі, що відвезло мене до одної, а тоді до другої склянки горілки та до сну, від якого я оговталася опівдні, лежачи поперек ліжка, вдягнена, із закривавленим коліном і тим, мабуть, рятівним головним болем, який спричиняє горілка, перелившись із пляшки в горло.
Я працювала цілий деньмені здавалась і неминучою, і гідною подиву ця здатність зосередитися до такої міри; ввечері я зателефонувала скульпторові, по-моєму, його здивувало, що я озвалася так швидко; я повідала йому про все, що зі мною сталося, випалила все одним духом, він делікатно мовчав, хоча часом я чула, що він кахикає і начеб хоче щось спитати.
Отже, сам бачиш, мовила я, сам бачиш, я виконала обіцянку, і в мене це забрало небагато часу.
Не розумію, озвався скульптор. Якщо ти маєш на увазі текст
Авжеж, його. Я щойно тобі його прочитала, це і є мій текст. Ось тільки передрукую начисто й негайно пришлю, я не хочу залишати його й далі у себе.
Через два чи три дні, прожитих у тумані, створеному пігулками, алкоголем і платівкамивсім, що могло слугувати барикадою, я вийшла на вулицю по харчі: холодильник стояв порожній, і Мімоза нявкала біля мого ліжка. В скриньці я знайшла лист, напис на конверті був зроблений розгонистим почерком скульптора. Всередині лежав аркуш паперу й вирізка з газети, я почала читати дорогою до ринку і лише згодом завважила, що, коли розпечатувала конверт, відірвала й загубила частину вирізки. Скульптор дякував мені за текст до альбому, дуже незвичний, але напрочуд особистий, написаний усупереч усім властивим мистецьким альбомам канонам, хоча для нього це не має жодного значення, як, напевне, й для мене. Там був іще постскриптум: «У тобі померла велика драматична актриса, хоча, на щастя, збереглася чудова письменниця. Того вечора я в якусь мить повірив, що ти переповідаєш щось таке, що сталося з тобою насправді, а потім випадково прочитав «Франс-суар», із якої вирізав повідомлення, що слугувало джерелом твого незаперечного особистого досвіду. Певна річ, письменник може наполягати, що навіть коли його натхнення ґрунтується на реальностіхоч би це й була поліцейська хроніка, те, що він здатний робити із цим матеріалом, переносить його в інший вимір, надає йому іншої цінності. В кожному разі, люба Ноемі, ми з тобою близькі друзі, тож не варто було заздалегідь погоджувати зі мною текст і демонструвати по телефону свої акторські здібності. Та хай там що, сама розумієш, який я вдячний тобі за допомогу й щасливий, що» Я глянула на вирізку й завважила, що несамохіть порвала
її: конверт і клаптик газети, що приклеївся до нього, либонь, валялися бозна-де. Повідомлення було гідне «Франс-суар» і витримане в її стилі: жахлива драма у передмісті Марселя, страшне викриття садистського злочину, водопровідник, привязаний до ліжка з кляпом у роті, труп і таке інше, сусіди потайки в курсі постійних сцен насильства, маленька дівчинка кілька днів як пішла з дому, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, поліція шукає співмешканку, моторошне видовище відкрилося очам тих на цьому вирізка уривалася: надто щедро змастивши край конверта клеєм, скульптор учинив те саме, що й Джек Лондон, те саме, що й Джек Лондон і моя память; проте знімок халабуди зберігся повністю, це була та сама халабуда посеред городу, і дроти, і бляшана покрівля, і високі стіни навколо зі своїми сліпими очима, сусіди потайки, в курсі, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, уривки повідомлення шмагали мене по обличчю.
Я впіймала таксі та вийшла на вулиці Ріке, розуміючи, що це дурниця, однак роблячи це, бо саме так робляться дурниці. Серед білого дня тут ніщо не мало нічого спільного з моїми споминами, і хоч я простувала, розглядаючи кожен будинок, і перейшла на інший бік, як це відбилося в моїй памяті, проте не завважила жодного підїзду, схожого на той, тодішній: сонячне світло мовби приховувало все під нескінченною маскою; шереги підїздів, але того не було, як не було й проходу, що вів до городу, звісно, адже й город знаходився в передмісті Марселя. Однак дівчинка була, вона сиділа на східцях якогось дому та бавилася лялькою. Щойно я озвалася до неї, вона кинулася навтьоки й шаснула в ближчий підїзд; перш ніж я подзвонила, з дому вийшла брамниця. Жінка поцікавилася, чи я, бува, не з соціальної служби, адже я, напевно, прийшла по дівчинку, яку вона знайшла на вулиці, вранці вже приходили двоє панів, аби зясувати особу малої, тож по неї мала прийти співробітниця соціальної служби. І хоча я заздалегідь знала відповідь, перш ніж піти, запитала в дівчинки її прізвище, а тоді зайшла до якоїсь кавярні й на звороті листа скульптора дописала кінець тексту та пішла до будинку скульптора, щоб підсунути лист під двері,він мусив знати кінець цієї історії, щоб його скульптури супроводжував повний текст.
Танго повернення
Випадок-убивця стоїть на розі першої вулиці, На повернення час-ніж чатує.
Ти поволі щось переповідаєш, говориш про якісь речі, що існують у твоїй уяві, яку могли пробудити слова Флори та прочинені двері, чи крик дитиниі вже барокова жага розуму змушує тебе заповнити найменшу порожнечу, аж поки сплететься досконале павутиння, і тоді можна буде перейти до чогось нового. Але як тут не сказати самому собі, що вигадане павутиння, либонь, раз по раз, нитка за ниткою збігається з павутинням життя, хоча мовиться це радше через страх, бо якщо не вірити в це бодай трохи, неможливо протистояти павутинню, яке обплітає тебе ззовні. Отже, Флора поступово переповіла мені все це, коли ми почали жити разомзвісно, тоді вона вже не працювала в домі сеньйори Матильди (вона завжди називала її так, хоча тепер уже не було потреби в цьому вияві поштивості з боку до всього моторної служниці), і мені подобалося слухати її спомини про те, як вона приїхала з Ла-Ріохидо столицісмаглявочка з великими переляканими очима та маленькими грудьми, які зрештою придалися їй більше, ніж махання мітлою та гарне поводження. Мені подобається писати отак для себе, я маю купу списаних зошитів, віршів і навіть один роман, але найбільше полюбляю саме письменництво і, коли закінчую черговий опус, відчуваю знемогу, як після любощів, коли тебе бере сон, а назавтра вже інші речі стукають у вікно: писатице наче прочиняти стулки, і нехай заходять, і так зошит за зошитом; я працюю в лікарні, мені байдуже, чи хтось читатиме те, що я пишу, Флора або хтось іще; мені подобається, коли зошит дописано, бо це так, начеб усе вже надруковано, хоча я не маю на гадці це публікувати; щось стукає у вікно, і все починається спочатку, байдуже щонова машина швидкої допомоги чи новий зошит. Отож, Флора переповіла мені безліч історій зі свого життя, навіть не здогадуючись, що потім я їх неквапно відтворював подумки перед сном, і деякі з них переходили до зошита, Еміліо та Матильда перейшли, бо не можна було допустити, щоб це обмежилося слізьми Флори й уривчастими спогадами; вона ніколи не розповідала мені про Еміліо та Матильду, не розплакавшись насамкінець, я давав їй спокій упродовж кількох днів, розпитував про щось інше, а тоді знову наводив на цю тему й починав витягувати з неї щось іще, і Флора квапилася вилити душу, мовби забувши геть усе, про що вже розповідала, починала спочатку, а я не перериваввона часто пригадувала якісь нові подробиці, деталі припасовувалися до інших деталей, і в мене на очах стикувалися окремі фрагменти та здогади, розвязувалися головоломки, над якими я бився безсонними ночами або сидячи перед своїм зошитом і посьорбуючи мате; нарешті настав день, коли я вже не міг відрізнити того, що розповідала мені Флора, від того, що ми з нею пододавали від себе, адже ми двоє, кожен по-своєму, як і кожна людина, прагнули довершеності, хотіли заповнити врешті-решт останню порожнину, щоб усяка деталь мала своє місце та колір, і лінія, що починалася від якоїсь ніжки, слова чи сходів, була окреслена до кінця.
Як людина поміркована, почну від самого початку, до того ж коли пишу, я уявляю те, про що пишу, притому уявляю дуже чітко, уявляю Еміліо Діаса того ранку, коли він прилетів із Мехіко до Есейсита замешкав у готелі на вулиці Кангальйо, а потім упродовж двох чи трьох днів обходив бари та кавярні, зустрічався зі старими приятелями, оминаючи декого, але й не надто ховаючись, бо знав, що на той час за ним не водилося жодних гріхів. Здається, він неквапно блукав вулицею Вілья-дель-Парке, простував уздовж Мелінкуе та генерала Артігаса, шукав недорогий готель чи пансіон, без поспіху облаштовувався, посмоктуючи у своїй кімнаті мате, а вечорами відвідуючи якісь забігайлівки чи кінотеатри. Він не скидався на привида, хоча спілкувався небагато й з небагатьма; на ньому були черевики на каучукових підошвах, чорна куртка й теракотового кольору штани, він кидав на співрозмовника швидкий погляд і так само швидко відводив очі вбік, і господиня пансіону вважала цю його звичку ознакою потайливості; він не був привидом, однак навіть на відстані відчувалося, що самотність огортає його, немов потойбічна тиша, немов біла нашийна хустинка, немов сигаретний дим, що зрідка випускали ці тонкі губи.