Вона жбурнула гриби у вікно, поки Флора готувала тацю з десертом, почула, як та піднімається сходами, немов побрязкуючи балабольчиками, сказала їй, що гриби були напрочуд смачними, завважила, що десерт має чудовий колір, попросила принести ще міцної подвійної кави й пачку сигарет із вітальні. Така спека, сеньйоро Матильдо, треба залишити на ніч відкритими вікна, перед сном я обприскаю все рідиною від комах, я вже поклала Карлітоса, він одразу заснув, а ви ж бачили, як він опирався, скучив за татом, сердешний, а Симон вечорами розповідає йому казки. Скажіть, коли вам щось іще потрібно, сеньйоро
Матильдо, я з вашого дозволу хотіла б раніше лягти спати. Звичайно, вона дозволила, хоча Флора ніколи не запитувала її про таке, а закінчивши справи, просто зачинялася в своїй кімнаті й слухала радіо або шила; вона глянула на Флору, й та втішливо посміхнулася, підхопила тацю з філіжанкою з-під кави й пішла по флакон із рідиною від комах: мабуть, я залишу його тут, на комоді, сеньйоро Матильдо, ви самі обприскаєте перед сном, бо хоч би що там кажіть, а ця рідина смердюча, краще вже зробити це перед самісіньким сном. Вона причинила двері, останнє побрязкування таці на сходах; ніч запала в ту саму мить, коли Матильда вийшла до бібліотеки по пляшку, щоб поставити її біля крісла.
Світло від торшера заледве опромінювало ліжко в глибині спальні, виднілися нічний столик і софа, на якій донедавна лежав кинутий роман, але тепер книжки там не було, через стільки днів Флора наважилася покласти її на порожню полицю в бібліотеці. Попиваючи другу склянку віскі, Матильда почула далекий дзвін, що відбивав десяту годину, ніколи доти вона не чула цього дзвону, полічила всі удари й глипнула на телефон: може, зателефонувати до Перли, ні, о цій порі не варто, Перлі таке ніколи не подобалося, до того ж її може не бути вдома. А якщо до Альсіри, сказати лише, що їй лячно, звісно, все це дурниці, а Маріо, бува, нікуди не поїхав, або щось іще в такому дусі. Вона не чула, коли прочинилися вхідні двері, втім, байдуже, не було жодних сумнівів, що вхідні двері прочинилися або от-от прочиняться, і нічого не можна було вдіяти, не можна було вийти на осяяну світлом зі спальні площадку сходів і дивитись у бік вітальні, не можна було подзеленчати дзвоником, щоб прийшла Флора; ось флакон із рідиною від комах, ось склянка з водоюзапити пігулки чи просто вгамувати спрагу, розстелена постіль чекає на неї. Вона наблизилася до вікна й побачила порожній ріг вулиці; можливо, якби визирнула раніше, то завважила б Мілояк він іде, як перетинає вулицю й зникає під балконом, утім, могло б бути ще гірше, вона б закричала, намагаючись зупинити Міло, не дати йому ввійти в дім, коли Флора відчиняла йому двері, щоб впустити до своєї кімнати, Флора тепер ще небезпечніша за Міло, Флора взнає про все й мститиметься за Міло, котрий мститься зараз їй, Матильді, вона облиє її помиями, а тут нагодиться Херман і вибухне скандал. Вона не могла нічого вдіяти, але не могла й вигукнути всю правду, в цій цілковитій безвиході залишалося хіба що безглузде сподівання, нібито Міло прийшов лише заради Флори, нібито з примхи незбагненної долі Флора зробилася для нього важливішою над усе, нібито ріг цієї вулиці для Міло після повернення важить не більше, ніж ріг будь-якої іншої вулиці Буенос-Айреса, нібито Міло не знає, що це дім Хермана, не знає, що помер у далекому Мехіко, нібито Міло прийшов не до неї, бо єдине, що його цікавить, це тіло Флори. Похитуючись після віскі, допленталася до ліжка, здерла прилиплу до шкіри одіж, гола впала у ліжко й пошукала капсулу з пігулкамиостанній рожево-зелений прихисток на відстані простягнутої руки. Пігулки насилу видобувалися, і Матильда, не дивлячись, виколупала їх і згорнула в купку на нічному столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила йогокнижка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпайФлора пручається, не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна імовби бавлячисьскидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.
Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розмякла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потімбеззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потімпісля двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголівя, з рушником між соромязливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.
Він причинив дверіще один звук у розбурканій тиші дому, голий перетнув кухню та вітальню, підійшов до сходів і ступив ногою на першу сходинку, перевіряючи її на міцність. Гарна деревина, гарний дім у Хермана Моралеса. На третій сходинці завважив промінчик світла, що пробивалося з-під дверей спальні; подолав ще чотири сходинки, вчепився в клямку й розчахнув двері. Удар об комод пробудив од сторожкого сну Карлітоса, той сів на ліжку й заплакав, він часто плакав по ночах, і Флора квапилася його заспокоїти, давала йому води, перш ніж прокинеться невдоволений Херман. Вона знала, що треба заспокоїти Карлітоса, бо Симон досі не повернувся, треба заспокоїти хлопчика, поки не стривожилася сеньйора Матильда; загорнувшись у простирадло, вона побігла до кімнати Карлітосатой сидів на підлозі біля ліжка, дивився просто перед собою й плакав од страху, вона підхопила малого на руки, шепочучи, мовляв, усе гаразд, вона з ним, зараз вона принесе йому шоколадку, ввімкне світло, коли зненацька почула невиразний крик, вибігла до вітальні з Карлітосом на руках, вгорі над сходами горіло світло, вона наблизилася до сходів і побачила їххилитаючись, вони стояли в дверях, два голі тіла, зєднані в одне, що повільно осідало на площадку, а тоді однією суцільною масою покотилося сходами вниз і нарешті заклякло на килимі вітальніСимон горілиць із ножем у грудях і Матильда, котраяк згодом виявили під час розтинувипила смертельну дозу снодійного, від якого померла за дві години, коли я саме приїхав туди на «швидкій» і зробив укол Флорі, яка билася в істериці, і дав заспокійливого Карлітосу, й попросив медсестру залишатися з ними, поки приїдуть якісь родичі або друзі.
Клон
Здається, все закрутилося навколо Джезуальдо , чи мав він право вчинити так, як учинив, чи, може, помстився дружині замість помститися самому собі. Між двома репетиціями спустилися в бар готелю трохи перепочити, Паола сперечалася з Лучо та Роберто, інші грали в канасту або повернулися до своїх номерів. Він мав рацію, наполягав Роберто, чи тоді, чи заразбайдуже, дружина його ошукала, і він її вбив, танго втрьох, Паоліто. Чоловічі забобони, озивається Паола, авжеж, танго, але зараз є жінки, які теж створюють танго, і вже ніхто не співає весь час ту саму пісеньку. Тут треба копати глибше, боязко втручається до розмови Лучо, важко збагнути, чому люди зраджують і чому вбивають. У Чиліможливо, мовить Роберто, ви такі витончені, а ми з Ла-Ріохи встромляємо ножа та й потому. Вони сміються, Паола хоче джину з тоніком, авжеж, треба шукати глибше, Карло Джезуальдо застав свою дружину в ліжку з іншим чоловіком і вбив обох чи наказав їх убитиось що відомо поліції, коротке повідомлення о пів на першу для газет, до всього іншого (а саме в цьому іншому й криється правда) треба доскіпуватися, а це непросто через чотири століття. Про Джезуальдо є купа літератури, нагадує Лучо, якщо це тебе так цікавить, пошукай, коли ми в березні повернемося до Риму. Чудова думка, погоджується Паола, от тільки невідомо, чи повернемося ми до Риму.
Роберто мовчки глипає на неї, Лучо опускає голову, а тоді гукає офіціанта й замовляє ще по одній. Ти маєш на увазі Сандро? запитує Роберто, завваживши, що Паола знову поринула в думки чи то про Джезуальдо, чи то про муху, що ширяє, наче птах у небі. Конкретно ні, озивається Паола, але ж ти погодишся зі мною, що зараз усе йде якось не так. Це минеться, каже Лучо, він просто комизиться, але далі цього Сандро не піде. Так, погоджується Роберто, однак тим часом розплачуватися доводиться всім нам, ми репетируємо мало й погано, і зрештою це дається взнаки. Авжеж, підхоплює Лучо, співаємо якось гарячково, боїмося сплохувати. Ми вже сплохували в Каракасі, додає Паола, добре, що публіка майже не знає Джезуальдо, похибку Маріо вони сприйняли як нове прочитання. Гірше буде, коли щось таке станеться під час виконання Монтеверді, мимрить Роберто, його вони знають напамять.
Хоч як це дивно, але єдиною постійною парою в ансамблі були Франка та Маріо. Спостерігаючи здаля за Маріо, котрий розмовляв із Сандрона столику перед ними партитура й дві пляшки пива, Паола подумала, що такі швидкоплинні звязки, парочки для короткої розваги мало важать у їхній трупі: скажімо, на якісь вихідні Карен із Лучо (або Карен з Лілі, бо Карен зналася на цьому, а Лілі радше з доброї волі чи просто з цікавості, хоча Лілі із Сандро також, зрештою, така вже в них широка натура, у Карен і Лілі). Авжеж, слід визнати, єдиною постійною парою, які можна було так назвати, залишалися Франка та Маріообручка на пальці й таке інше. Що ж до неї самої, то якось у готельному номері в Бергамо вона, вся в мереживах і оторочках, опинилася в білосніжному, наче лебідь, ліжку вдвох із Робертотака собі інтерлюдія без продовження, вони залишилися друзями, звичайний епізод між двома концертами, майже між двома мадригалами: Карен і Лучо, Карен і Лілі, Сандро й Лілі. І всі залишаються друзями, бо справжні пари утворювалися після гастролей у Буенос-Айресі та Монтевідеотам чекали дружини, чоловіки, діти, домівки й собаки, і так до наступних гастролей, життя моряків із тим неминучим, що, як і в моряків, залишалося в дужках, нічого серйозного, вони ж сучасні люди.
До певного часу. Бо віднедавна все змінилося. Щось мені важко думається, подумала Паола, весь час якісь уривки. Ми всі надто напружені, damn it . І раптом подивитися під іншим кутом зору на Маріо та Сандро, котрі сперечаються про музику так, начеб під цим криється якась інша суперечка. Втім, ні, про це вони не говорять, саме про це вони, безперечно, не говорять. Отже, єдина справжня параце Маріо та Франка, хоча, звісно, Маріо й Сандро сперечаються зараз зовсім не про те. Втім, тут, мабуть, щось таки криється, завжди щось криється.
Вони підуть утрьох на пляж в Іпанемі, ввечері трупа співає в Ріо, і слід скористатися з нагоди. Франка полюбляє прогулюватися з Лучо, у них однакова манера дивитися на речі, мовби злегка торкаючись їх поглядами, наче пальцями, і це їх потішає. Роберто відкараскається в останню мить, шкода, він усе сприймає надто серйозно й потребує слухачів, вони залишать його в затінку читати «Таймс», а самі гратимуть на піску в мяча, плаватимуть і розмовлятимуть, поки Роберто порине в напівсон, у якому знову бачитиме Сандро, як той поступово втрачає контакт із трупою, його притаєну впертість, через яку страждали всі вони. Ось Франка жбурне біло-червоний мяч, Лучо стрибне, щоб його впіймати, вони сміятимуться, мов божевільні, після кожного кидка, важко зосередитися на «Таймс», важко зберегти суголосність, коли диригент утрачає контакт із трупою, як у випадку Сандро, і Франка тут невинна, авжеж, як невинна й у тому, що мяч опустився просто серед склянок із пивом якихось відпочивальників, що сидять собі в затінку, і тепер треба бігти туди й перепрошувати.
Згорнувши «Таймс», Роберто згадає розмову з Паолою та Лучо в барі; якщо Маріо не зважиться на щось, якщо не скаже Сандро, що Франка ніколи не гратиме в іншу гру, ніколи не кине їхню трупу, все піде до дідька, Сандро не лише погано проводить репетиції, він навіть співає погано, йому бракує зосередженості, яка в свою чергу допомагала зосередитися трупі, надавала їй злагодженості й того особливого тембру, про які часто згадували критики. Мяч у воді, біжать удвох, Лучо попереду, Франка пірнає з головою в хвилю. Так, Маріо мусив би зрозуміти (не може бути, щоб він досі цього не зрозумів), трупа непробачно піде прахом, якщо Маріо не наважиться різати по живому. Але де починається те живе, де треба різати, коли нічого не сталося, коли ніхто не може стверджувати, буцімто щось сталося?
Вони починають підозрювати, я знаю, але що тут вдієш, це наче хвороба, я не можу глянути на неї, зробити їй знак, що слід вступати в гру, щоб не відчути знову цього втішливого болю, не відчути, що все навкруг двигтить і сиплеться, мов пісок, на сценівітер, піді мноюріка. Ох, якби ж то диригував хтось інший, якби диригували Карен або Роберто, а я міг розчинитися в ансамблі, звичайний тенор серед інших голосів, може, тоді нарешті Бачиш, у нас тепер завжди так, каже Паола, ти сниш наяву, посеред цього клятого Джезуальдо, коли мусиш розрахувати все до міліметра, щоб не сфальшувати, а в тебе все наче зависає в повітрі, чорт забирай. Дівчинко, озивається Лучо, порядні жінки не лаються. Але на якій підставі зробити заміну, як поговорити з Карен або Роберто, якщо не розповісти, а ще невідомо, чи вони погодяться, я вже так давно диригую, і це так просто не замінити, що вже казати про техніку. Вчора ввечері було тяжко, в якусь мить я подумав, що в антракті хтось із них мені це скаже, їм уже вочевидь несила. В глибині душі ти маєш підстави лихословити, каже Лучо. В глибині душі так, але він бовдур, каже Паола, Сандро наймузичніший із нас, без нього ми не були тим, чим ми є. Чим ми були, мимрить Лучо.
Трапляються вечори, коли все начебто губиться в нескінченній далечині, і починається давнє святоспершу дещо судомне, але невдовзі вже поринуле в нестямну радість кожної мелодії, на зміну яким приходить звичайне ремесло, необхідність вдягати рукавички, виходячи на ринг і розуміючи, що зараз дістанеш по пиці, різко кидає Роберто. Вишукана метафора, каже Лучо Паолі. Він має рацію, все лажа, мовить Паола, для мене співати було однаково, що кохати, а зараз це просто якась дурня. Тепер ти заговорила метафорами, сміється Роберто, але це правда, ми були іншими, знаєш, якось, читаючи наукову фантастику, я натрапив на точне слово: ми були клоном. Чим? (Паола). Я тебе розумію, зітхає Лучо, авжеж, авжеж, спів і життя, і навіть думки були тими самими у восьми істот. Як у трьох мушкетерів, запитує Паола, один за всіх і всі за одного? Саме так, моя дівчинко, погоджується Роберто, тільки тепер це зветься клоном, так точніше. Ми співали й жили, наче єдиний організм, бурмоче Лучо, не те, що заразплентаємося на репетиції та концерти, програми нескінченні, не-скін-чен-ні. І нескінченний страх, додає Паола, кожного разу боюся, що знову хтось зібється, дивлюся на Сандро, мов на рятівний жилет, а цей бовдур втупиться у Франку, котра до того ж раз по раз позирає на Маріо. І добре робить, каже Лучо, саме на нього вона й мусить глядіти. Еге ж, добре, але все йде під три чорти. Поволі, а це ще гірше, така собі рапідна зйомка корабельної аварії, мовить Роберто.
Це майже манія, Джезуальдо. Адже вони, поза сумнівом, його любили, бо виконання його часом майже неможливих мадригалів вимагало надзвичайних зусиль, спрямованих на вивчення текстів, аби в найкращий спосіб поєднати вірші та мелодію, як це в своїй похмурній геніальній манері зробив князь Венози. Кожен голос, кожен звук повинні були відшукати ту невловиму точку, з якої виникала сутність мадригалу, а не одну з численних механічних версій, що їх вони іноді прослуховували на платівках для порівняння, для розуміння, для того, щоб самим зробитися трохи Джезуальдо, князем-убивцею, владарем музики.
Тоді виникали суперечки, майже завжди між Роберто та Паолою, Лучо більш урівноважений, зате висловлювався хоч рідко, але їдко; кожен по-своєму відчував Джезуальдо, над силу погоджувався з чужою версією, нехай навіть вона майже не відрізнялася від власної. Роберто мав рацію, клон розсипався, і з кожним днем вони робилися більше самими собою, зі своїми розбіжностями й упертістю, врешті-решт Сандро зазвичай уривав дискусію, ніхто не оспорював його сприйняття Джезуальдо, хіба що Карен і зрідка Маріо, на репетиціях саме вони пропонували щось змінити й виявляли недоліки, Карен майже з ненавистю до Сандро (давнє нерозділене кохання, на думку Паоли), а Маріо зі своїми блискучими порівняннями, прикладами, музичними прецедентами. Наче висхідна модуляція, суперечки тривали годинами, поки нарешті справа не закінчувалася взаємними поступками та миттєвою згодою. Кожен мадригал Джезуальдо, який вони додавали до свого репертуару, був новою сутичкою, можливо, поверненням тієї ночі, коли князь видобув із піхов кинджал, дивлячись на голих сплячих коханців.