II
Четвер був базарним днем. Удосвіта щокаті червонопикі чоловяги у брудних сорочках і грубих забруднених гноєм черевиках гнали худобу на площу, хльоскаючи довгими різками. За кілька годин здіймався страшенний ґвалт. Гавкали собаки, верещали свині, сварились водії фургонів, намагаючись проштовхнутись крізь натовп; репетували, махаючи палицями, всі, хто привів худобу. Та справжній галас здіймався, коли на ринку зявлявся бик. Уже тоді я розумів, що бикневинна і миролюбна істота, яка хоче спокійно дістатися до свого стійла, та люд не дасть йому цього зробити, намагаючись загнати його. Іноді зляканого биказазвичай це було молоде телягеть збивали з пантелику, і він з переляку намагався повернутися назад. Тоді весь той люд перегороджував йому шлях і, вимахуючи руками, кричав: «Агій! Агій!» Певно, їм здавалося, що це справить гіпнотичний ефект на тварину, та замість цього крики ще більше її лякали.
Ближче до опівдня у нашій крамниці зявлялися фермерироздивлялися, зважували на долонях різні види насіння. Власне, з фермерами у батька справи йшли не дуже добребез фургона складно було налагодити доставку, та й кредити йому давали тільки короткострокові. Майже весь прибуток приносила дрібна торгівля: корм для птиці та коней і решта дрібниць. Старий Брувер з млина ніколи не оминав насскнара із сивою щетиною міг по півгодини перебирати у жмені корм для курчат, непомітно відсипаючи частину собі у кишеню, і зрештою йшов, звісно, нічого не придбавши. Ввечері у пабах яблуку ніде було впасти. Тоді пінта пива коштувала два пенси, і вдаряло воно в голову сильніше за те, що розливають зараз. Упродовж усієї бурської війни щочетверга і щонеділі біля барної стійки у «Георгу» можна було зустріти сержанта-вербувальника. Виглядав він як нова копійка і грошей не шкодував. А наступного ранку сержант вів за собою заспаного фермерського хлопчину, який напередодні з необачності взяв у нього шилінг і так добряче хильнув, що й не здогадувався, що відкупитися йому коштуватиме дорожче. Люди виходили на поріг, аби провести поглядом, сповненим жалю, цю паруначе повз них пройшла поховальна процесія: «Це ж треба! Іще один солдат. А непоганий же був хлопець!» Це видовище справляло на них неабияке враження. Воно шокувало. Записатися до армії вважалося таким самим ганебним, як юній дівчині вийти на панель. Дивне у моїх земляків було ставлення до війни і військового обовязку. З одного боку, у свідомості англійців міцно вкоренилося переконання, що добропорядній людині не личить червоний мундир і що будь-хто, хто наважиться долучитися до лав армії, горітиме в пеклі чи щонайменше зіпється. З другого ж боку, всі вони поводилися, як справжні патріотививішували з вікон національні прапори як свідчення того, що нікому ще не вдавалося цю націю перемогти і навряд чи колись вдасться. Тоді всі, навіть нонконформісти, наспівували ліричні пісеньки про тонку червону лінію, що жевріє вдалечині, і молодих солдатів, які гинуть на чужині. Вмирали вони, як правило, у той момент, коли «пролунав постріл чи прилетів снаряд». Я добре памятав ці рядки. В дитинстві їхній зміст був для мене загадкою. З пострілом все зрозуміло, а от химерна картина снаряда, який летить у повітрі, викликала у мене щирий подив. Звільнення Мафекінга викликало справжній вибух емоцій, що не дивно з огляду на те, що більшість тоді вірила у байки про бурів, які, підкидаючи малюків у повітря, нахромлюють їх на списи. Дітлахи так діймали старого Брувера, прозиваючи його «Бородатим буром», що тому, зрештою, довелося поголитися. Ставлення до влади було не менш дивним. Кожен справжній англієць готовий був заприсягтися, що Вікторіянайкраща з усіх королев, а жоден іноземець і кінчика їхнього пальця не вартий. Та коли справа доходила до податків, усі знаходили спосіб ухилитися від сплатинавіть собак не вважали за потрібне реєструвати.
І до і після війни у Нижньому Бінфілді заправляли ліберали. Та якось під час військових дій перемогу на виборах отримали консерватори. Тоді я був надто юним, щоб усвідомити наслідки цієї події, проте вважав себе консерваторомїхні сині постери були мені більш до вподоби, ніж червоні. Той день я запамятав через пяничку, який упав біля «Георга» і розквасив собі носа. Через всю цю метушню з виборами на бідолашного ніхто не звернув увагитак він і лежав у калюжі червоної крові, яка з часом висохла на сонці, перетворившись на пурпурову. До перегонів 1906-го я підріс і вже став дещо тямити у політицітоді я вважав себе лібералом, бо всі їх підтримували. Памятаю, як люд гнався за кандидатом-консерватором, і зрештою загнали того у ставок. У ті дні до політики ставились вкрай серйозно. Тухлими яйцями запасались за кілька тижнів до виборів.
Якось, на початку бурської війни, між батьком і дядьком Ізекілем вибухнув скандал. У дядька була невеличка взуттєва крамничка на одній з вуличок неподалік від Головної. Іноді він займався також ремонтом взуття. Бізнес був зовсім скромний і з кожним днем приносив усе менше прибутку, та дядько цим не надто переймався, адже він був одинаком, тож йому нікого було утримувати. Дядько Ізекіль був зведеним братом батька, набагато старшим за ньогощонайменше років на двадцять, і скільки я його памятаю, він ніколи не змінювався: приємний на вигляд, високий старий дід зі світлим волоссям і напрочуд білими, наче пух, бакенбардами. Він полюбляв ляснути по своєму шкіряному фартуху і різко випростатисяпевно, так розминав свою спину,а тоді нахилитися і сказати просто тобі в обличчя все, що думає, ще й насміхаючись. Дядько був взірцевим лібералом XIX сторіччяодним із тих, хто міг не просто запитати: «Що сказав Гладстон 1878 року?», а й дати правильну відповідь. Він один з небагатьох у Нижньому Бінфілді не зрадив своїм поглядам і під час війни. Постійно критикував Джо Чемберлена та його оточення, називаючи їх «зграєю мерзотників з Парк-лейн». І досі памятаю, як він репетував під час тієї сварки з батьком: «Та нехай ідуть лісом зі своєю імперією! Мене це не обходить. Хе-хе!» У відповідь лунав тихий і стурбований голос батькаголос сумління, який нагадував про тяжку долю білої людини та її обовязок захистити темношкірих бідолах, над якими знущаються ці бури. Після того, як дядько Ізекіль заявив, що підтримує бурів і категорично проти імперії, вони з батьком не розмовляли ще тиждень. Наступного разу вони посварилися, коли почали поширюватися чутки про жахливі звірства в Південній Африці. Батька ті розповіді неабияк збентежили, і він вкотре спробував переконати свого брата змінити думку. Підтримуєш ти імперію чи ні, та дозволяти підкидати немовлят у повітря і нанизувати їх на списи не можна. І байдуже, який у них колір шкіри. Та у відповідь дядько Ізекіль тільки залився реготом. Батько все переплутав! То не бури проштрикували немовлят, а британські солдати! Аби продемонструвати, як усе відбувалося насправді, дядько вхопив мене і почав пояснювати: «Підкидають їх у повітря і ловлять списами, як жаб, кажу тобі! Отак, дивись-но сюди». Він підкинув мене, пятирічного, догори, і мені здалося, що я от-от упаду прямісінько на багнет.
Батько і дядько були зовсім різними. Я майже нічого не знав про батькову родину, його батьки померли до мого народження. Знаю тільки, що мій дід ремонтував взуття і вже у поважному віці одружився на вдові торгівця насіннямтак ми і отримали у спадок нашу крамницю. Було помітно, що батько почувається не у своїй тарілці, хоча сумлінно виконував роботу і добре знався на справі. Скільки його памятаю, його руки, зморшки на обличчі й волосся постійно були в борошні, за винятком святкових днів і рідко яких вечорів на вихідних. Одружився він, коли йому було вже за тридцять, а перші мої згадки про нього вже сорокарічного. Він був тихим чоловіком невисокого зросту з невиразною зовнішністю, ніколи не носив костюмівзавжди у білому фартуху і постійно в борошні. З круглою головою, коротким носом, густими вусами і білявим волоссям такого ж відтінку, як і моєот тільки більшу його частину він втратив, а те, що лишилося, виглядало тьмяним. Оскільки дід вдало одружився, суттєво покращивши своє становище у суспільстві, батька відправили вчитися до Волтонської граматичної школи, куди всі фермери і заможні торгівці відправляють своїх синів. Дядько Ізекіль же полюбляв вихвалятися тим, що ніколи не сидів за шкільною партою, а читати навчився самотужки, проводячи вечори після роботи над книжками під недопалком свічки. Та він був кмітливішим за батька і будь-кого міг перемогти у суперечці. Ще й вільно цитував Карлайла і Спенсера. Батьку розумова діяльність давалася складно, книжок він не сприймав, та й писав з помилками. Недільний вечірєдиний час, коли він дозволяв собі розслабитися, тоді батько сідав біля каміна «погортати газету». Найбільше він полюбляв тижневик «Люди», мати ж віддавала перевагу «Новинам звідусіль»там, як їй здавалося, більше писали про вбивства і гучні злочини. От і зараз вони у мене перед очима: недільна літня днина (ну звичайно, літня), у повітрі й досі пахне тушкованою свининою з овочами, з одного боку біля каміна сидить мамачитає про чергове вбивство і вже починає куняти, з іншогобатько, в капцях і окулярах, повільно ковзаючи поглядом по рядках тексту. Мякі обійми літа, калачики на підвіконні, щебетання шпака за вікном, я сиджу під столом, уявляючи, що скатертинато мій намет. Трохи пізніше, за чашкою чаю, вприкуску з редискою і цибулею, батько переповідатиме все, що прочитав: про пожежі, про кораблі, що затонули, про світські скандали, про нові повітряні апарати і про малого (я помітив, що новини про нього зявляються у газетах принаймні раз на три роки), якого просто посеред Червоного моря проковтнув кит, але за три дні виплюнув живим, хоч і вкритим товстим шаром його шлункового соку. До останніх двох історій батько поставився зі скепсисом, проте в решті випадків усе, про що писали газети, сприймав за щиру правду. До 1909 року ніхто у Нижньому Бінфілді навіть повірити не міг, що люди колись зможуть літати. Всі дотримувалися тієї самої думки: якби Господу було завгодно, щоб ми вміли літати, він би наділив нас крилами. На це дядько Ізекіль відповідав: принаймні колеса в нас уже є, хоча в успіх повітряних апаратів не йняв віри навіть він.
Заскочити до «Георга», щоб перехилити півпінти пива, батько міг хіба що в неділю після обіду чи якогось вечора серед тижня. Зрештою, йому було не до цьогопостійно був чимось заклопотаний. Не можу сказати, що у нього було так уже й багато справ, та він не сидів без ділато порався в сараї у дворі, перекладаючи мішки з товаром, то ретельно підбивав рахунки у закутку в крамничці. Батько був напрочуд порядною і чесною людиноюзавжди переймався тим, аби клієнти отримали гідний товар, і навіть не думав про те, щоб когось надурити, що, варто сказати, аж ніяк не гарантувало успіху власної справи навіть у ті часи. Він би згодйвся для якоїсь офісної роботипоштмейстера чи чергового по станції. А от позичити грошей для розширення справи у нього була затонка кишка, та і для збільшення асортименту товару йому бракувало уяви. Цікаво, що єдиним випадком, коли запрацювала його фантазія (він розробив новий корм для співочих птахів«Суміш Боулінга», який став доволі популярним далеко за межами нашого містечка), він завдячує дядькові Ізекілю. Той полюбляв птахівтримав силу-силенну щигликів у своїй темній лавці й вигадав теорію, за якою через одноманітність корму пернаті в неволі втрачають своє природне забарвлення. Батько ж у дворі на невеликому клаптику землі висаджував під сіткою видів зо двадцять різних трав, а потім почав висушувати їх і перемішувати їхнє насіння зі звичайним канарковим насінням. Мушу визнатиу снігура Джекі, якого підвісили у вітрині як рекламу «Суміші Боулінга», піря тьмянішим не стало.
Мати, скільки її памятаю, завжди мала зайву вагу. Це від неї, поза сумнівом, я успадкував гіпофізарну недостатність, чи як там зветься те, від чого товстішають.
Вона була дебелою жінкою, значно вищою за батька, зі світлішим волоссям і пристрастю до чорних суконь. Та без фартуха її можна було побачити хіба що в неділю. Вам може здатися, що я перебільшую, але так насправді й булоу моїй памяті вона залишилася постійно заклопотаною приготуванням їжі. Память часто-густо викарбовує у наших спогадах людей за якимось конкретним заняттям чи акцентує увагу на певній деталі. І складається враження, що вони тільки цим постійно і займалися. Як от з батькомщоразу, коли згадую про нього, бачу за прилавком у роздумах над рахунками: волосся в борошні, в зубахогризок олівця; чи з дядьком Ізекілемназавжди запамятав його зморшки на блідому обличчі і те, як він ляскав себе по фартуху й різко випрямлявся; так само і з матірю: постійно згадую про неї за кухонним столом, руки по лікоть у борошнівона вимішує тісто.
Знаєте, які тоді були кухні: просторі, темні, зі сволоком через усю стелю, камяною підлогою і льохом унизу. Все таке велетенське, принаймні, так мені здавалося в дитинстві. Здоровенний камяний злив, в якому замість крана була залізна помпа, посудна шафа на всю стіну завдовжки, величезна пічка, що жерла, певно, з півтонни палива за місяць і розгорялася цілу вічність. Мати місить біля столу тісто; я повзаю довкола, граючись зі шматками деревини, вугіллям і розставляючи пастки на тарганів (тоді вони були мало не в кожному кутку, а виманювали ми їх пивом), і час від часу підповзаю до столу, аби вициганити щось поїсти. Мати не дозволяла «вхопити щось наспіх». Зазвичай, я чув від неї те саме: «Ану, геть звідси. Не дозволю тобі зіпсувати апетит перед вечерею! Потерпи трохи». Та іноді мені щастило, і матір відрізала тоненький шматочок скоринки у цукрі.
Мені подобалося спостерігати, як мама порається з випічкою. Завжди із задоволенням споглядав за майстерною роботою інших. Тільки погляньте на цю жінку: кулінарія, а особливо робота з тістомїї стихія. Вона з таким старанням і сумлінням розминає його руками, що мимоволі починаєш уявляти священника під час церковного обряду. Власне, так вона про себе й думає. Своїми дужими рожевими руками, постійно вкритими борошном, мати здійснювала напрочуд вправні рухи. Яйця хутко перетворювалися на піну, начинка миттю набивалася в тісто, качалка теж не лежала без діла. Спостерігаючи за тим, як вона готує, ти відразу розумівце її стихія. Решта не надто її цікавилахіба що недільні газети та останні плітки. Попри те, що читала вона швидше за батька й часом до її рук окрім новин потрапляли навіть коротенькі оповідання, вона залишалася невігласом. Мені було не більше десяти, коли я це усвідомив. Мати й гадки не мала, де розташована Ірландіяна захід чи схід від Англії, я також маю сумніви, що вона змогла б назвати імя нашого премєр-міністра. І не виявляла жодного бажання знати це. Памятаю, як у старшому віці, коли я читав про східні країни, де була поширена полігамія, про султанські гареми, в яких тримали жінок, приставляючи до них для охорони темношкірих євнухів, я думав, як би здивувалася мати, дізнавшись, що десь на світі існує таке. Уявляв, як вона обурюється: «Докотилися! Хіба ж можна взяти і зачинити свою дружину! Оце вже вигадали!» Навряд чи вона здогадувалася, хто такі євнухи. Її життя оберталося довкола хатніх клопотів, і практично весь час вона присвячувала виключно жіночим справам. Навіть у її власному будинку були такі закутки, куди вона ніколи не заглядала. Жодного разу її нога не ступала у сарай у дворі, а в крамниці вона зявлялася вкрай рідко. Не пригадую, щоб вона бодай раз обслуговувала покупців. Мати й гадки не мала, де лежить який товар, а зерно вівса від пшениці, певно, і не відрізнила б. Зрештою, нащо це їй? Крамницею повністю опікувався батько, це була «чоловіча робота». Та й до фінансового боку справи вона не виявляла великого інтересу. Вона займалася «жіночою роботою», яка полягала у догляді за дітьми, хатніх клопотах і приготуванні їжі. Вона, певно, втратила б свідомість, побачивши, як тато чи будь-хто з чоловіків пришиває собі ґудзика.
У нашій родині все було налагоджено, як у добротному механізмі. Все відбувалося якось само собою. Їжа на столі завжди зявлялася вчасно. Ми знали, що зранку зійде сонце, а на нас вже чекатиме сніданок. Усе своє життя мати лягала о девятій, а прокидалася о пятій. Робити це пізніше здавалося їй чимось аморальнимпримхою іноземців чи аристократії. І хоча Кейті Сімонс вона платила за те, щоб та гуляла зі мною і братом, без жодних докорів сумління, та от про те, щоб найняти помічницю у хатніх справах, не могло бути й мови. На її глибоке переконання, всі ці хатні робітниці завжди лишали бруд під шафами. До столу всі зявлялися в точно визначений час. Порції були величезнимиварена яловичина з галушками, смажена яловичина з йоркширським пирогом, баранина з каперсами, тушкована свиняча голова, яблучний пиріг, пудинг з родзинками, пудинг із джемом. Тоді ще дотримувалися старих правил виховання дітей. Їх сварили, могли залишити без солодкого і, звичайно ж, за погану поведінку виганяли з-за столунаприклад тоді, коли відмовлялися їсти те, «що корисно», чи коли «грубіянили». У нашій же родині на дисципліну дивились крізь пальці. Хоча мати була суворішою за батька. Той тільки лякав, що «відшмагає лозиною», а насправді був надто мяким, особливо коли справа стосувалася Джоз ним узагалі було складно. Весь час погрожував дати йому скуштувати березової каші, підігріваючи його страх історіями (які, як мені тепер здається, були брехнею) про жахливі покарання, до яких вдавався його власний батько, як-от побиття шкіряним ременем. Та зрештою все закінчувалося порожніми балачками. А коли Джо виповнилося дванадцять, вже й матері не вдавалося його приборкати, тож довелося покласти край усім спробам зайнятися його вихованням.
У ті часи батьки ще мали у своїх чад достатній авторитет, аби роздавати вказівки щодо того, як поводитися. Тоді нерідко можна було почути, як котрийсь татусь репетує: «Душу з тебе витрясу, якщо не кинеш палити», чи «красти яблука», чи «видирати пташині гнізда». В деяких родинах на дітей чекали жорстокі покарання. Якось лимар Лавгроу заскочив на гарячому двох своїх синіводному було пятнадцять, другомушістнадцять, коли вони палили під повіткою у садку, і так їх відгамселив, що їхні крики було чути на все містечко. Сам старий був затятим курцем. Від усіх цих покарань не було жодної користіхлопці продовжували цупити яблука, видирати пташині гнізда і рано чи пізно брали до рота цигарку, але продовжували дотримуватися правила, за яким з дітьми треба бути суворими.
Було заборонено майже все, чого так кортіло,принаймні, такі заборони озвучувалися. Коли послухати матір, то складається враження, що хлопці тільки те й роблять, що шукають «пригод на свою задницю». Плавати, залізати на дерева, ковзати з гірок, грати у сніжки, кататися, застрибуючи на візки, цілити з рогаток, навіть рибалитивкрай небезпечно. Тварини теж становили загрозу, окрім хіба що нашого пса Молодчини, двох хатніх котів і снігура Джекі. Бо ж кожен міг тебе покалічити: кіньвкусити, кажанвчепитися у волосся, щипавказалізти у вухо, лебідьзачепити крилом і зламати ногу, бикзатоптати, а зміявжалити. На глибоке материне переконання, всі змії «жалили». Тож коли я зачитав їй рядок з енциклопедії, в якій було написано, що ті кусають, а не жалять, вона сказала, щоб я не смів їй грубити. Жалили ящірки, жаби, веретільниці і тритони. А ще комахи, окрім бліх і тарганів. Уся їжа, за винятком тієї, яку мати приготувала власноруч, була шкідливою чи не «надто корисною». Сира картоплявзагалі отрута, як і гриби, хіба що вони з крамниці за рогом. Від немитого аґрусу можуть статися кольки, від малинивисипка. Полізеш до гарячої ванни відразу після їжіпомреш від судом, поріжешся між великим і вказівним пальцямизаробиш правець, а помиєш руки водою, в якій варили яйця, вкриєшся бородавками. Мало не всім у нашій крамниці можна було отруїтися, тому мати і загородила туди вхід. Не приведи господи дістатися нам макухи для корів, корму і сумішей для курей та іншого насіння. Їсти солодкешкідливо для здоровя, жувати на ходу не можназіпсуєш апетит, хоча мати усе ж дозволяла нам дечим перекусити. Коли вона варила сливове варення, то дозволяла нам ласувати пінкою, і ми з братом обжиралися нею, поки нас починало нудити. Попри те, що ледь не все у цьому світі було отруйним чи небезпечним, існували певні, мало не чудодійні, продукти. Так, сира цибуля виліковувала чи не всі хвороби. Панчоха, обмотана довкола шиї, рятувала від ангіни. Сірка зміцнювала організм собакитому в мисці з водою Молодчини роками лежав шматок тієї сірки і ніяк не розчинявся.
Чай ми пили о шостій. До четвертої мати зазвичай встигала все переробити, і протягом наступних двох годин відпочивала за чашкою чаю і газетою. Власне, часописи вона гортала тільки по неділях. Протягом тижня в газетах писали тільки про головні події дня, і кримінальна хроніка в них траплялася вкрай рідко. Редактори ж недільних випусків швидко второпали, що люди не надто прискіпливі і їм однаково, про яке вбивство читатинове чи те, про яке всі давно забули. Тож часто-густо вони реанімували давні матеріаличасів доктора Палмера і місіс Меннінг, додаючи нових деталей. Думаю, життя за межами Нижнього Бінфілда матері уявлялося сповненим криміналу. Вбивства завжди приваблювали її, хоча в материній голові ніяк не вкладалося, як люди можуть вчиняти такі звірства: перетяти горло своїй дружині, закопати у підвалі власних батьків, кинути немовля у колодязь! Хто взагалі на таке здатний? Історія з Джеком-Різником сталася тоді, коли батьки вже були одружені, і відтоді вітрину крамниці на ніч завжди закривали деревяними віконницями. Тоді на Головній вулиці вже мало хто користувався ними, та тільки так мати могла почуватися у безпеці. До того ж вона казала, що відчуває, ніби той душогуб переховується саме у нашому місті. Справа Кріппенатрапилося це за кілька років, коли я вже виріс,теж добряче підірвала її моральний стан. Як зараз чую її голос: «Покремсати свою бідолашну дружину і закопати у підвалі з вугіллям! Це ж треба! Цьому покидьку ліпше не потрапляти мені на очі!» Ви тільки уявіть собі: на одну тільки думку про злочин цього нікому не відомого американського лікаря (варто зазначити, що свою роботу він виконав вкрай ретельновирізав усі кістки, а голову втопив у морі), у неї на очі наверталися сльози.
Серед тижня ж вона зазвичай читала «Хатнього помічника Гільди»видання, яке тоді, здавалося, можна було знайти у кожному домі. Та навіть і сьогодні хтось усе ще читає його, хоча після війни на зміну йому прийшли примітивніші жіночі журнали. Кілька днів тому один із них потрапив до моїх рук: дещо змінилося, проте більшість тем лишилися незмінними. Ті самі довгі історії, які розтягують на півроку (а врешті-решт все закінчується весіллям), ті ж корисні поради і та сама реклама швейних машин і ліків від варикозу. Власне, змінилися хіба що шрифти і ілюстрації до матеріалів. Раніше фігури господинь нагадували підставки для яєць, сьогодні жциліндри. Поради «Хатнього помічника Гільди» за три пенси мати читала уважно і повільно. Сидячи у старенькому жовтому кріслі біля каміна, поклавши ноги за залізну решітку, вона поглинала всевід першої сторінки до останньої: починала з довгих історій, потім переходила до коротких заміток, рубрики «Корисні поради», а насамкінецьреклама мазі «Зем-Бак» і відповіді на листи читачів. Поруч, біля вогню, грівся чайник з міцним чаєм. Одного числа журналу матері вистачало на цілий тиждень, а то й на довше. Іноді камінне тепло чи дзижчання зелених мух літніми вечорами навівали на неї сон, і вона починала дрімати, а тоді за чверть шоста підхоплювалася, кидала стурбований погляд на годинникбоялася, що не встигне з вечірнім чаєм. А з чаєм у нас ніколи не було затримок.
Тоді (якщо бути точнимдо 1909-го) батько міг дозволити найняти собі помічника, тож залишав крамницю на нього, а сам виходив до нас: його руки, як завжди, були вкриті борошном. Мати припиняла нарізати хліб і зверталася до батька: «Прочитай молитву, якщо твоя ласка». Доки ми сиділи, опустивши голови, тато починав проказувати із серйозним виглядом: «Подякуємо ж Господу за всі Його дариамінь». Трохи пізніше, коли Джо став дорослішим, читати молитву просили його. Мати ж ніколи не брала на себе такої відповідальностіце було виключне право чоловіків.
Ті літні вечори неможливо уявити без зелених мух. Наш будинок не вирізнявся відмінним дотриманням санітарних норм. У Нижньому Бінфілді було близько пяти сотень будинків, і не більше десяти з них могли похизуватися окремою ванною кімнатою, а вбиральня була облаштована хіба що у пятдесятьох. Влітку на нашому задньому подвірї смерділо, як на смітнику. І всюди ці комахи. За обшивкою стін у нас ховалися таргани, десь за пічкою на кухніцвіркуни, ну і борошняні хрущаки у крамниці. Тоді навіть такій доброчесній господині, як моя мати, комахи не здавалися чимось страшним. Вони були такою ж частиною кухні, як шафа для посуду чи качалка. Але були й інші комахи. У будинках за броварнею, де жила Кейті Сімонс, будинки кишіли клопами. Якби такі завелися у нас, мати померла б від сорому. Вважалося непристойним навіть знати, які клопи на вигляд.
Велетенських синіх мух, що налітали до комори і всідалися на сітку над мясом, відганяли криками: «Геть звідсіля!» Але вони також були божими створіннями, тож, окрім захисної сітки, з ними ніяким іншим чином не боролися. Я вже казав, що перші мої спогадизгадки про запах насіння, але сморід з ящиків зі сміттям теж надовго закарбувався у моїй памяті. Згадуючи кухню у батьківському будинку з камяною підлогою, пастками для тарганів, решіткою для каміна і пічкою, я завжди чую, як дзижчать зелені мухи, відчуваю, як смердить з відра для сміття і як тхне від старого доброго Молодчини. Є, певно, запахи і звуки значно гірші за ці. Вам, наприклад, яке гудіння більше до вподоби: мух чи бомбардувальників?
III
Джо пішов до Волтонської граматичної школи на два роки раніше за мене. Нас не наважувалися відправити туди, доки нам не виповнилося по девять: до школи ми їздили на велосипедах, по чотири милі зранку і ввечері. Мати боялася, що нас зібє машина, хоча не так уже й багато їх тоді було на дорогах.
До цього ми кілька років ходили на заняття до пані Гюліт. Тоді майже всі власники крамниць віддавали своїх дітей до пані Гюліт, аби не опускатися до рівня публічної школи, хоча й знали, що вона була справжнісінькою самозванкоюще гіршою за найбездарнішого вчителя. Було їй за сімдесят. Майже геть глуха, вона ледь могла розгледіти щось навіть у своїх окулярах. З приладдя мала указку, дошку і кілька подертих підручників. З дівчатами вона ще могла впоратися, хлопці ж сміялися з неї та прогулювали заняття. Якось зчинився страшенний скандал: один із хлопчиків заліз дівчинці під спідницю (тоді я ще не зрозумів, для чого він це робив). Пані Гюліт цей інцидент вдалося приховати. За будь-яку провину вона погрожувала «розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.
Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроумолодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвятиперш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і зїсти хробака, а головневсім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полюваннязвісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько пяти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Гюліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідшераз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.
Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлювласне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короптоді він здавався мені велетенським,але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!»певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусьмотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:
Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!
Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.
Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.
Ні, не думав!
А ось і думав!
Ні!