А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!
Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи»на пять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Гюліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерютож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхомстежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки вязів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була девята ранку, мені вісім, літо тільки починалосядовкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлопячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-курєр і ще один син власника крамниціздається, його звали Гаррі Барнс.
Обернувшись, Джо побачив мене:
От чорт! Малий припхався,роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці.Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!
У нас із Джо такий характер, що обидва готові кістками лягти, тільки б домогтися свого. Я зробив крок назад.
Не піду.
Ні, підеш.
Йому треба надерти вуха, Джо,підхопив Сід.У нас тут не дитсадок.
То ти підеш?запитав Джо.
Ні.
Ну добре, хлопче! Добре-е!
І тут почалося. Він бігав за мною, даючи копняків. Та далеко від ставка я не тікавкружляв берегом. Зрештою Джо наздогнав мене, повалив на землю, притис коліньми мої руки і почав крутити мені вухайого улюблене заняття, яке я терпіти не міг. На очі наверталися сльози, але я не міг відступити. Мені так хотілося лишитися і порибалити з хлопцями! Неочікувано один із них зглянувся наді мною, підійшов до Джо і сказав, щоб той дав мені спокій, дозволивши зостатися. Тож врешті-решт я лишився з ними.
Хлопці мали із собою гачки, волосінь, поплавці, добрячий шматок хлібної мякушки, а вудилища ми вирізали з дерева, що росло над ставком. Фермерський будинок стояв всього за дві сотні ярдів, тож треба було постійно пильнувати, чи не помітив нас старий Брувервін дуже злився, коли ми тут рибалили. Не можу сказати, щоб ми йому якось заважали (воду із ставка він використовував лише для поливання), просто він ненавидів хлопчаків. Декому з компанії не сподобалось, що мені дозволили лишитися, і вони постійно повторювали, щоб я не стовбичив на світлі, бо нас можуть помітити, до того ж я ще замалий, аби тямити щось у риболовлі. Казали, що я тільки розганяю рибу, хоча шуму від мене було вполовину менше, ніж від решти. Насамкінець мене відправили в інший куток ставка, де геть не було тіні. Сказали, що я почну хлюпатися у воді й розлякаю всю здобич. У місці, яке мені дісталося, на улов марно було розраховувати. Я знав це. Просто відчувавінтуїція спрацьовувала, чи що. Та хай там як, я нарешті рибалив. Я сидів на березі, порослому травою; довкола літали мухи, у повітрі стояв різкий запах мяти; я спостерігав за червоним поплавцем, що стирчав із зеленкуватої води, і попри зарюмсане обличчя почувався таким щасливим, як ніколи.
Бозна скільки ми там просиділи. Сонце підбивалося все вище і вище, ранок тягнувся повільно, і жоден із нас ще нічого не впіймав. Стояла спекотна днина, для клювання було надто сонячно. Поплавці лежали нерухомо. Ми вдивлялися у товщу води, ніби намагалися щось розгледіти у темному склі. Посередині ставка було видно кілька рибин, що плавали майже на поверхні; ось у траві під самим берегом промайнув тритонпіднявся і завмер, зіпершись на якийсь пагінець і не висуваючись із води. Але риба не клювала. Кілька разів хлопцям здавалося, що вони щось впіймали,але щоразу помилялися. Час ішов, ставало дедалі спекотніше, мухи жерли нас живцем, а від берега віяло мятним ароматом, як із крамниці солодощів тітки Вілер. Поступово голод почав брати горуздебільшого через те, що я не знав, коли пообідаю. Та я продовжував сидіти тихо як миша, не зводячи очей з поплавця. Хлопці дали мені ще один шматок хлібазмінити наживку, та я дуже боявся зчинити шум, витягуючи саморобну вудочку, і звинувачень у тому, що я розігнав усю рибу в радіусі пяти миль.
Просиділи ми так години зо дві, аж раптом мій поплавець заворушився. Я був впевнений, що то риба. Певно, вона пропливала повз і випадково хапнула наживку, насаджену на гачок. Коли клює, ти це знаєш напевно. Це відчуття відрізняється від того, коли поплавець сіпається, бо ти випадково смикнув вудочку. І тут поплавець пішов під воду. Більше стримуватися я не міг і вигукнув:
Клює!
Не бреши,відмахнувся Сід Лавгроу.
Та вже наступної миті сумнівів у цьому не було ні в кого. Поплавець пішов на дноя все ще бачив червону пляму під водою і відчував, як волосінь у руці натягнулася. О боже, яке ж це відчуття! Волосінь тремтить, натягнута наче струна, а з іншого її кінця на гачкурибина! Решта побачили, як вудочка дугою зігнулась у моїй руці, і кинулися до мене. Я витягнув свій трофей з води, і рибавелика й сріблястапролетіла над нашими головами у повітрі. Цієї ж миті у нас вирвався дружний зойк: рибина зіскочила з гачка і впала в зарості мяти, що росли на мілководді. Перевернутися їй не вдавалосявона безпорадно лежала на боці. Джо стрілою стрибнув у воду, розплескуючи вусебіч бризки, і вхопив її обома руками. «Впіймав!»вигукнув він і кинув здобич подалі у травяні хащі. Ми впали на коліна довкола, роздивляючись її. Нашим радощам не було меж! Бідолашна сіпалась, перекидалася; у сонячних променях її луска виблискувала всіма кольорами райдуги. То був велетенський карасьщонайменше сім дюймів завдовжки, і важив він десь із чверть фунта. Як же ми тішились і кричали, роздивляючись його! Аж раптом нас накрила тінь. Піднявши голови, ми побачили старого Брувера у своєму високому капелюсі (тоді всі носили такіщось середнє між котелком і циліндром) і крагах з грубої шкіри; в руках він тримав деревяну палицю.
Ми принишкли, вмить відчувши себе маленькими куріпками, на яких от-от нападе яструб. Він обвів усіх нас поглядом. Вигляд у нього був зловіснийу Брувера майже не було зубів, а поголене підборіддя виступало вперед так, що його щелепи нагадували щипці для горіхів.
Що це ви тут робите?запитав він.
Звісно, було цілком зрозуміло, чим ми тут займаємося. Всі мовчали.
Зараз я покажу вам, як рибалити у чужому ставку!заволав він і кинувся на нас, розмахуючи палицею.
«Чорна рука» злякалася і кинулась навтьоки. Вудочки і мій трофей ми залишили на березі. Ноги у Брувера були вже не ті, що замолоду, тож він не міг швидко бігти, та все ж він встиг кілька разів вперіщити, перш ніж нам вдалося втекти на безпечну відстаньдо середини лугу. Він кричав, що знає наші імена і неодмінно поскаржиться батькам. Я біг у хвості ватаги, тож більше за всіх дісталося саме мені. Коли ставок лишився далеко позаду, я побачив, що мої ноги рясно вкриті червоними смутами.
Решту дня я провів з хлопцями. Вони ніяк не могли вирішити, приймати мене до свого товариства чи ні, та поки що дозволили лишитися. Хлопцю з броварні, який знайшов якийсь привід відпроситися на ранок, був час повертатися назад. Решта ж пішли тинятися далі, як це часто роблять підлітки, коли весь день проводять на вулиці далеко від домівки, та ще й без дозволу. Це був мій перший справжній похід з хлопцямизовсім не схожий на ті, в які нас водила Кейті Сімонс. Пообідали ми на околиці міста, у сухій канаві в заростях дикого фенхелю, серед старих консервних бляшанок. Хлопці поділилися зі мною своєю їжею, а Сід Лавгроу дав комусь пеннізганяти за пляшкою «Монстра». Було неймовірно спекотно, у повітрі стояв різкий запах фенхелю, газований напій викликав відрижку. Потім ми попленталися запилюженою стежиною до Горішнього Бінфілдаздається, я там не бував до цього. Тоді я вперше побачив буковий ліс з листяним килимом під ногами і гладенькими стовбурами, що здіймалися так високо, що птахи на верхівях здавалися маленькими цятками. У ті дні можна було гуляти в лісі де завгодно. У садибі більше ніхто не жив, фазанів охороняти не було кому, тож у кращому випадку зустріти тут можна було хіба що хурмана на возі з деревиною. Знайшли зрізаний стовбуркільця на ньому нагадували мішень, і ми почали жбурляти в нього каміння. Тоді хлопці взялися за рогатки і почали цілити у птахів, а Сід Лавгроу вихвалявся, що підбив зяблика, але він застряг десь між гілками нагорі. Джо сказав, що Сід бреше, і вони ледь не побилися. Потім ми спустилися на дно вапнякового видолинка, встеленого сухим листям, і стали кричати, щоб почути власне відлуння. Хтось вигукнув якесь непристойне слово, і всі миттю підхопили, демонструючи один поперед одного, як уміють лаятись, а з мене кепкували, бо я знав тільки три лайливі слова. Сід заявив, що знає, звідки беруться дітисказав, що все відбувається так само, як у кроликів, от тільки людське немовля зявляється з пупа матері. Гаррі почав видряпувати на стовбурі якесь слово, але йому це швидко набридло. Тоді ми пішли до сторожового будиночка. Ходили чутки, що десь неподалік є ставок з величезною рибою, але ніхто ніколи не наважувався заходити на територію садиби, бо в сторожовому будиночку жив Годжес, який міг надавати добрячих стусанів. Коли ми проходили повз, він копирсався на своєму городі. Ми наговорили йому купу зухвалих речей, доки він не відігнав нас, а тоді пішли до Волтонської дороги дражнити візників, ховаючись за кущами, куди не сягав батіг з воза. Неподалік був старий карєр, який згодом перетворився на заросле кущами ожини сміттєзвалище. Там здіймалися цілі гори старих залізних бляшанок, рам для велосипедів, дірявих каструль і розбитих пляшок, крізь які вже проріс бурян. Десь годину ми копирсалися в цьому непотребі, забруднившись з голови до пят, витягаючи з купи сміття рештки залізної огорожіі все через те, що Гаррі Барнс божився, що за сто фунтів старих залізяк коваль з Нижнього Бінфілда дає шість пенсів. Потім Джо натрапив на покинуте гніздо дрозда у кущах ожиниз нього виглядали пташенята, на яких ледь пробивалося перше пірячко. Після довгих сперечань ми взяли тих пташенят і почали жбурляти в них камінням, доки не забили. Їх було четверо, тож кожному дісталося по жертві. Надходив час вечері. Ми розуміли, що старий Бровер свого слова дотримає і вдома нас як слід відгамселять, та голод був дужчим за інстинкт самозбереження. Нарешті ми дісталися своїх домівок, по дорозі вчинивши ще один бешкет, кинувшись з палицями за щуром, а за нами, несамовито лаючись, бо ми витоптали його грядки з цибулею, погнався старий Беннетначальник залізничної станції, який навіть вночі копирсався на своєму городі.
Пройшовши миль з десять, я зовсім не відчував втоми. Весь день я хвостиком бігав за хлопцями, намагаючись робити все разом з ними, а вони дражнили мене, називали «малюком», та я старався не хнюпити носа. Мене сповнювало дивовижне почуття, відоме тільки чоловікам. Я зрозумів, що більше не дитина. Тепер я хлопець. Нарешті. Яке ж це приємне відчуття: усвідомлювати, що можеш піти будь-куди, сховатися так, щоб батьки тебе не знайшли, ганяти щурів, вбивати птахів, кидатися камінням, дражнити візників і лаятися, поки не захрипнеш. Це потужне відчуття власної сили і усвідомлення того, що тобі до снаги геть усе, що немає нічого неможливоговарто лише порушити правила і вдатися до агресії. Білий пил на дорозі, вологий від поту одяг, аромат фенхеля і дикої мяти, непристойні слова, кислуватий сморід сміттєзвалища, смак газованого напою і відрижки після нього, забите пташеня, відчуття, як рибина смикається на гачкуось воно. Дякую тобі, Господи, за те, що я чоловік. Жодна жінка не здатна відчути бодай щось подібне.
Звісно ж, старий Брувер свого слова дотримав і про все розповів нашим батькам. Тато не на жарт розлютився, виніс з магазину ремінь, погрожуючи «всю душу витрясти» з Джо. Та Джо не так уже й просто було втримати, тож зрештою від батька йому перепало лише кілька добрячих копняків. Та наступного дня його відшмагав тростиною директор граматичної школи. Я теж намагався опиратися, та мені бракувало сил, тож матері нічого не вартувало вхопити мене, перегнути через коліно і відлупцювати ременем. Тож того дня мені перепало тричі: від Джо, від Брувер а і від матері. Наступного дня хлопці вирішили, якщо я хочу стати повноцінним членом банди, мені слід пройти «випробування» (це слово вони взяли з книжок про червоношкірих). Вони наполягали на тому, що, перш ніж проковтнути хробака, я маю його як слід розжувати. Заздрячи, що мені, такому малому, єдиному вдалося щось впіймати у тому ставку, вони зрештою зійшлися на тому, що не такою вже й великою була моя рибина. Зазвичай у ході подальших обговорень улов постійно збільшується в габаритах. У моєму ж випадку сталося навпакидоговорилися до того, що мій короп зменшився до розміру пічкура.
Але для мене це не мало жодного значення. Я ж рибалив! Я бачив, як мій поплавець пішов під воду, відчував, як рибина натягує волосінь. І хай би що вони казали, цього вони у мене забрати не могли.
IV
Щодо подальших восьми роківдо часу, коли мені виповнилося пятнадцять,практично єдине, що я памятаю, це риболовля.
Не варто думати, що я нічим іншим не займався. Просто зі спогадами про минуле завжди так: якісь події закарбовуються у памяті яскравими плямами, затьмарюючи решту. Я припинив свої заняття з тіткою Гюліт і пішов до школи. У мене зявився шкіряний наплічник, чорний кашкет з жовтими смутами, перший велосипед і набагато пізнішеперші довгі штани. Мій перший велосипед був із зафіксованим переднім колесоммоделі з «вільним» колесом тоді були дуже дорогими. Спускаючись згори вниз, я витягував ноги вперед, дозволяючи педалям вільно крутитися. Типова картина початку XX століття: хлопчик на велосипеді летить з пагорба, відкинувши голову назад і розкинувши ноги. Граматичної школи я боявся до смерті через залякування Джо старим Віскерсом (насправді ж його звали Віксі)директором з лицем, як у вовка, один тільки зовнішній вигляд якого вселяв страх. У дальньому кутку класної кімнати він тримав запас тростин у скляній шафці, якими іноді розмахував, лякаючи всіх. Та у школі справи в мене пішли на диво непогано. Я ніколи й подумати не міг, що можу бути розумнішим за Джо: він же на два роки старший за мене і з самих пелюшок знущався наді мною. Але він був ще тим ледащом. Щотижня йому перепадало від старого Віскерса, і він так і продовжував пасти задніх до самого кінця шкільних років. У другому семестрі я отримав нагороду з арифметики і ще з якогось загадкового предмету, який загалом полягав у тому, що ми засушували рослини, а називалося це «природознавством». Коли ж мені виповнилося чотирнадцять, директор почав вести мову про подальше навчання, зокрема в університеті в Редінгу. Батько покладав на нас із Джо великі надії, і думки про мій вступ до «коледжу» не давали йому спокою. Він буквально вбив собі в голову, що я маю стати шкільним вчителем, а Джоведучим аукціонних торгів.
Та зі школою у мене повязано не так уже й багато спогадів. Війна звела мене з хлопцями з вищого соціального класу, і мене вразило, наскільки сильно їх муштрували за партою. Таке виховання або назавжди відібє здатність думати, або змусить до кінця життя боротися з його проявами. Зі мною ж і моїми однокласниками, серед яких були переважно сини фермерів і торговців, історія була геть інша. У граматичній школі ми вчилися до шістнадцятиздебільшого заради того, щоб продемонструвати решті, що ми не з робітничого класу. Правду кажучи, школа завжди була місцем, з якого постійно хотілося якнайскоріше втекти. Жодного відчуття відданості, ані краплі сентиментів щодо рідних старих стін (а вони насправді були старі, цю школу заснував кардинал Уолсі), ані натяку на «хлопчаче братерство», ми навіть власного гімну не мали. Всі вихідні ми проводили наодинці, бо спортивні ігри не входили до переліку обовязкових. У футбол ми грали не перевдягаючись у спортивну форму, іноді ганяли в крокет, за правилами якого всі гравці мають підперезатися, та ми лишались у звичайних майках і штанях. Серед усіх тих ігор мені найбільше до душі був крокет, у який ми грали під час перерви на шкільному подвірї: грали палицями, зробленими з дощечок, і власноруч пошитими мячами.
У памяті закарбувався запах, що стояв у просторій класній кімнаті,чорнила, пилу і взуття; памятаю каменюку на підставці у дворі, об яку всі заточували складані ножики, і маленьку пекарню через дорогу, в якій продавали булочки з родзинкамине такі, як зараз, а вдвічі більші, і коштували тоді вони півпенні. У шкільні роки я поводився як усі. Видряпав своє імя на парті, отримавши за це різкою,за таке неодмінно карали, але не залишити свого імені вважалося порушенням традиції. Пальці в мене часто-густо були синіми від чорнила, нігті обгризені, з ручок із пірям я полюбляв робити дротики, набивав кишені каштанами, переповідав брудні плітки, навчився мастурбувати, дражнив старого Бловерсавчителя англійської, знущався над малим Віллі Сайменомсином трунаря, який трохи відставав у розвитку і вірив кожному слову. Найбільше ми потішалися, відправляючи його до крамниці по якісь дурниці: по половину поштової марки, ґумовий молоток, викрутку для закручування у протилежний бік, банку смугастої фарби й таке інше. Бідолашний Віллі все приймав за чисту монету. Якось ми добряче розважилися: посадили його у діжку і вмовляли підняти її зсередини за ручки. Зрештою Віллі потрапив до притулку для божевільних.
Та справжнє життя наставало з початком канікул. Тільки тоді можна було займатися чимось насправді цікавим. Узимку ми позичали тхорів (мати категорично забороняла нам із Джо тримати вдома цих «огидних створінь, від яких тхне») і вешталися біля сусідських ферм, благаючи власників дозволити нам влаштувати полювання на щурів. Іноді нам вдавалося домовитись, а іноді нас виганяли зі словами: «Від вас клопоту більше, ніж від щурів». Наприкінці зими ми допомагали знищувати щурів на молотильні. Якось, то був, певно, 1908 рік, Темза вийшла з берегів, затопивши луги, і потому відразу ж вдарили морози. Тоді ми кілька тижнів каталися на ковзанах, бо все довкола було вкрите кригою, а Гаррі Барнс зламав собі ключицю. З початком весни ми починали полювати на білок, а згодом наставав час видирати пташині гнізда. Ми були переконані, що оскільки птахи не вміють рахувати, то не помітять, якщо у гнізді залишиться тільки одне яйце. Та понад те, ми поводилися настільки жорстоко, що просто збивали ті гнізда на землю і розтоптували їх. Інші розваги починалися, коли жаби починали викидати ікру. Ми ловили їх, встромляли у зад велосипедний насос і надували, доки вони не лопалися. Такі вже хлопці, не знаю чому. Влітку ми брали велосипеди і їздили купатися на Барфордську греблю. У 1906-му там втопився Воллі Лавгроудвоюрідний брат Сіда. Він заплутався у водоростях. Коли його витягли, обличчя його було чорним як дьоготь.
Та найулюбленішим заняттям лишалася риболовля. Ще не раз ми поверталися до ставка старого Брувера зі своїми вудочками ловити карасів, іноді щастило впіймати і більшу рибину. Ходили й на інші ставкитуди, куди могли дістатися пішки по суботах. Та після того, як у нас зявилися велосипеди, ми почали рибалити на Темзі, трохи нижче Барфордської греблі. Так ми здавалися самим собі дорослішими. Ніхто більше не ганяв нас, а риби у річці було вдосталь, хоча, наскільки я памятаю, нікому з нас так і не пощастило похизуватися великим уловом.
І досі дивуюся, звідки в мене це захоплення: я ж і зараз люблю рибалити. Не можу сказати, щоб я досягав якихось значних успіхів у цій справіжодного разу мені не вдалося впіймати рибину довшу за два фути, та і вудочку востаннє тримав у руках років тридцять тому. Та коли згадую свої юні роки, здається тільки тим і займався, що ловив рибу. У памяті залишилася кожна деталь. Я чітко памятаю, якого дня улов був добрий, а якого поганий. Варто заплющити очі, як одразу бачу очерет і затони. Здається, про технічні аспекти риболовлі я міг би написати книгу. В дитинстві у нас не було добротної рибальської снасті (вона надто дорого коштувала), а ті три пенси на тиждень, які тоді виділяли батьки на кишенькові витрати, відразу ж витрачалися на солодощі. Малеча привязувала до волосіні шпильку, кінчик якої був трохи тупим, та з неї можна було зробити гачок, зігнувши її щипцями, попередньо нагрівши над свічкою. Хлопці з ферми могли сплести волосінь з кінського волосся, що не поступалася міцністю звичайній,зрештою, було цілком реально впіймати дрібну рибину. Трохи пізніше у нас зявилися вудочки за два шилінги та навіть котушки. Господи, скільки ж годин я провів, витріщаючись у вітрину Воллеса! Навіть мисливські рушниці та спортивні пістолети не викликали в мене такого захоплення. А каталог знарядь для риболовлі з Гемеджіса, який я підібрав десь на смітнику і вивчив мало не напамять, наче Біблію! Навіть зараз я з легкістю можу перерахувати всі моделі волосіні, «лімерикських» гачків, приладь, щоб глушити рибу, ноттингемських котушок та бозна ще чого.
Приманки ми теж використовували різні. У нашій крамниці було вдосталь борошняних хробаків, але як наживка вони не годилися. Мясні мухиот що було на вагу золота. Спершу ми йшли до мясника, старого Гревітта. Хлопці ставали у коло і тягнули жереб, щоб визначити, кому піти просити приманку (Гревітт не вирізнявся любязністю). Огрядний червонопикий мясник гримав басом, а особливо завзято на хлопців, та так, що варто йому було розтулити пащеку, як перед його синім фартухом починали дзеленчати ножі. Зазвичай ми приходили до нього з порожньою консервною бляшанкою, чекали, доки розійдуться покупці, і ніяковіючи починали:
Містере Гревітте, чи не знайдеться у вас кілька мясних мух для приманки?
У відповідь він суворо гарикав:
Що? Мясні мухи? У моїй лавці? Та їх тут ніколи не було! Щоб у мене колись зявилися мясні мухи!
Та насправді вони там були. Просто не знайти такого місця, де б вони не літали. Гревітт відганяв їх шкіряною смужкою, привязаною до палиці,нею він міг дотягнутися практично будь-куди, одним різким ударом прибиваючи комаху. Іноді доводилося повертатися ні з чим. Та, як правило, варто було розвернутися до дверей, як він вигукував:
Агов! Піди-но подивися на задньому дворі. Може, якусь і знайдеш.
Вони роїлися всюди. Двір Гревітта був схожий на поле битви. Тоді у мясників не було холодильників. Мухи, до речі, довше жили у тирсі.
Личинки бджіл теж годилися, але для того, щоб нахромити їх на гачок, треба було спершу підсмажити. Як тільки хтось знаходив нове бджолине гніздо, пізно ввечері ми туди вирушали, заливали його скипидаром, а дупло щільно замазували багнюкою. На ранок всі бджоли були мертві, тож лишалося тільки як слід потрусити гніздо і зібрати личинок. Траплялися випадки, коли ми десь давали маху (не туди заливали скипидар абощо), і тоді відколупаєш багнюку, а з дупла виривається і летить на тебе рій розлючених бджіл. Не можу сказати, щоб ми зазнавали надто серйозних травм, та тікали так швидко, що можна було секундоміром заміряти час. Найкраща ж приманка, особливо для головня,це коники. Їх просто чіпляєш на гачок, без грузила, і розмахуєш вудочкою над поверхнею води. Та зловити більше двох-трьох коників за один раз вдавалося нечасто. Непросто назбирати і зелених мух (їх найбільше полюбляє ялець), особливо погожої днини. Чіпляти на гачок їх треба тільки живими, щоб тріпалися. Взагалі-то ялець і на бджолу ловиться, але спробуй насадити на гачок живу бджолу.
Боже, яких тільки приманок у нас не було! У хід йшло все: хлібне тісто, яке попередньо розмочували у воді (його використовували з домішками: сиром, медом, зернами анісу), варена пшениця (досить непогано для плітки), для пічкурачервоні хробаки (їх завжди можна було викопати з перегною), добували й інших червяків, зокрема смугастих (своїм запахом вони нагадують щипавок, і на них добре йде окунь). Загалом кажучи, окунь клює і на звичайних земляних червяків, от тільки тримати їх краще в моху, бо в землі вони помруть. Плітка також клює на коричневих мух, що рояться над коровячою гноївкою. Головня, кажуть, можна приманити і на вишню. Якось я на власні очі бачив, як плітка клює на родзинку зі здобної булочки.
3 16 червня (коли відкривався рибальський сезон) і до середини зими я постійно тягав за собою бляшанку з хробаками і мухами. Ми не раз сперечалися через це з матірю, та зрештою їй довелось поступитисязаборону на риболовлю зняли, а на Різдво 1903-го батько навіть подарував мені справжню вудочку за два шилінги. Джо ледь виповнилося пятнадцять, коли він почав цікавитися дівчатами, тож до риболовлі він охолов, називав її «дитячими забавками». Але було з півдюжини хлопців, які обожнювали це заняття так само, як і я. Оце дні були!
Нудишся у задушливій класній кімнаті, на вулиці спека, розпластавшись на парті, слухаєш монотонне бурмотіння Бловерсато про предикати, то про субюнктиви, а в голові тільки й думки, що про затон за Барфордською греблею, зелень води під гілками верби і яльця, який повільно пропливає повз. А тоді, відразу після чаю, шалений ривок на велосипедах до Чемфордського пагорба, а звідти вниз до річки, аби встигнути порибалити бодай годину, доки не сіло сонце. Тихий літній вечір, ледь чутні сплески, що долинають від загати, кола на воді, комахи, що мало не жеруть тебе живцем, і табунець яльця, що вється біля гачка, та ніяк не клюне. З яким захопленням я вдивлявся у чорні спинки тих рибин, сподіваючись і благаючи Бога (так, я буквально молився), щоб одна із них проковтнула приманку, доки все довкола не огорнули сутінки. А тоді завжди починалося те саме: «Ще пять хвилин», а потім знову: «Тільки пять хвилин», і зрештою ти мав котити свого велосипеда додому, бо за їзду без ліхтаря могли добряче всипати. А яке щастя було на канікулах піти на весь день на річку, взявши із собою варених яєць, хліба з маслом, пляшку лимонаду і плавати, рибалити, доки нарешті не пощастить щось упіймати. Поверталися додому ми вже поночі, руки брудні, і такі голодні, що по дорозі доїдали хліб для приманки, що вже був з душком. Мати категорично відмовлялася готувати рибу, яку я приносив додому. З річкової риби вона визнавала тільки форель і лосося, решта ж була для неї «непотребом». До речі, краще за все запамятовуються рибини, яких так і не вдалося впіймати. Особливо ті величезні рибини, які ти так часто бачив, прогулюючись уздовж річки вихідного дня, але із собою не було вудочки. У неділю було заборонено рибалити на Темзі. Цей день був для «спокійних прогулянок» у чорному костюмі зі щільної тканини, до якого неодмінно треба було причепити білий комірець, який так натирав шию, що, здавалося, от-от відітне голову. Саме у неділю я побачив щуку завдовжки з ярд, що дрімала на мілководді біля берега, і ледь не прибив її, жбурнувши в неї каменюкою. Іноді біля очеретяних заростів на Темзі щастило побачити форель. Тут вони виростають до пристойних розмірів, але їх майже ніколи не вдається зловити. Подейкують, що кожен із тих диваків з посинілими від холоду носами, які будь-якої пори сидять на березі Темзи, кутаючись у теплі ковдри, готовий рік життя віддати за цю форель. Я не засуджую їх, аж ніяк, навпакичудово розумію, а в юності розумів ще краще.
Стільки всього тоді відбувалося! Приміром, за рік я виріс на три дюйми, вперше вдягнув довгі штани, отримав кілька нагород у школі, готувався до конфірмації, переповідав сороміцькі історії, взявся за читання, долучився до загального захопленнями білими мишами, колекціонував марки. Та згадую завжди саме риболовлю. Літні дніце залиті водою луги, синь пагорбів на видноколі, затока під вербою та зелені озера. Літні вечорице сплески риби на поверхні води, цвірінчання вечірніх птахів, що пролітають над головою, дим з люльок, набитих тютюном. Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не маю наміру воскрешати тут сентиментальні спогади дитинства. То все дурість. Якщо в когось це і виходить добре, то у старого Портіуса (мій товариш, колишній учитель, але про нього трохи далі). От хто вміє оспівувати поетичні роки дитинства. Іноді він зачитує рядки з книжокнаприклад, щось з «Люсі Грей» Вордсворта. Власних дітей у Портіуса немає. Правда в тому, що в дітях годі дошукуватися якоїсь поезії. Насправді, це малі виродки, які не набагато відрізняються від тварин, та тварини навіть на чверть не такі егоїсти. Хлопців мало цікавлять принади природи. Вони не милуються краєвидами, їм байдуже до квітів, хіба що якісь рослини згодяться як перекус, та хлопці не зможуть відрізнити одну рослину від іншої. Єдине, що зближає хлопців з поезією, це натхнення щось зруйнувати, прибити когось. Та попри це, дитинство для нихособливий час. Тільки тоді ти відчуваєш таку енергію, таке завзяття, яких більше ніколи не зазнаєш у дорослому житті,роки, коли ти впевнений, що життя лише починається і все ще попереду.
У дитинстві я не вирізнявся приємною зовнішністюсоломяне волосся стирчало стріхою, чуб спадав на лоба. Я не з тих людей, які ідеалізують своє дитинство, ба більше: не маю жодного бажання туди повернутися. Я давно охолов до більшості занять, які так мене тоді надихали. Тепер мені байдуже, чи трапиться ще колись нагода поцілити битою по мячу, і навіть не подумаю витратити бодай три пенси на жменю солодощів. Та от з риболовлею інша справа. Ця пристрасть засіла в мені глибоко і, вочевидь, надовго. Ви, певно, вважаєте мене йолопом, але менісорокапятирічному товстунові з двома дітлахами і будинком у передмістіі зараз кортить взяти в руки вудочку і посидіти на березі річки. Чому? Та тому, що моя душа привязана до дитинстване до мого власного дитинства, а до того світу, в якому я зростав і який сьогодні доживає свої останні дні. А риболовля була моїм улюбленим заняттям тих часів. Як тільки згадуєш про риболовлю, память відразу ж воскрешає речі, які більше не належать цьому світу. Сама лише думка просидіти цілий день з вудочкою на березі тихого ставка під вербою лишилася у довоєнних часах, у світі, в якому ще не було радіо, літаків, Гітлера. Навіть у назві нашої риби вчувалася якась безтурботність: ялець, краснопірка, плітка, верховодка, короп, лящ, щука, лин, головень. Звучить так мирно і надійно. Ті, хто вигадував для риби ці назви, ніколи не чули про кулемети, не жили у постійному страху перед агресором, не ковтали щохвилини аспірин, не знали, що таке кінотеатр, і не сушили голову над тим, як уникнути трудового табору.