Може, подзвонити у довідку?згадала про мобільний. По кишенях, у сумкунема телефона. І гаманця нема.
Обійняла кота, заплакала тихо, беззвучно. Не чула, як порожньою вулицею повз неї тихо проїхав брудно-зелений «міні-купер», як водій за кермом кинув зацікавлений погляд на валізу, перевів очі на дівчину, що сиділа на бордюрі з котом на руках, та раптом брови його злетіли від здивування. На гальма!
Сидів у зеленій жабці, ошелешено роздивлявся дівчину, кота, примітний його жовтий ошийник. Другого ж такого ошийника у світу немає?..
Юрко Консуматенко і сам не зміг би пояснити, чому пятого березня, коли услід за старенькою обережно прослизнув до її просторої квартири на першому поверсі старого будинку в печерському провулку, одразу звернув увагу на котячий жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями, на одному з яких теліпалася бляха з іменем кота.
Так він у вас Мурчик?присів біля кота, та роздивлявся не вгодовану доглянуту тваринку, а вибагливий ошийник.Збруя у нього крута,сказав хазяйці.
Усміхнулася:
Другого такого ошийника немає.
Невже?
Точно вам кажу, отче! Синочок зробив. Та спершу вполював дикого кабана, власноруч шкіру зідрав, обробив і видубив, аби розкинути перед каміном у своєму заміському будинку, а з хвоста своїми руками ошийник для Мурчика зшив, бо просто хотів матері приємне зробити. Отакий турботливий у мене синочок.
Консуматенку б насторожитися! Стримати апетити, згадати, що власне життя дорожче за будь-який куш, та слова старенької про синочка, який власноруч шкіру здирає, пролетіли повз вуха послушника, бо й слухав у пів вуха. Ледь стримуючи захоплення, роздивлявся колоритну квартиру: нагадувала ілюстрацію до розповіді про славетний дворянський рід, який через усі негаразди планетарного масштабу проніс не тільки власну шляхетність, а й власні скарби, що їх передавали з покоління в покоління, бо, крім меблів з карельської берези, дивана і крісел у стилі ампір, бронзових світильників і картин на стінах, явно не совдепівських килимів і важких портьєр, чималої кількості книжок, на консолі біля великого дзеркала Юрко побачив шкатулку. А на столикугрубий гаманець. І в бабці на шиї виблискував масивний золотий ланцюжок із величеньким золотим хрестом. Вона ж віруюча! Точно!
«А як не вірити? Я сам тепер вірую!»промайнула в голові Консуматенка істерично-захоплива думка. «У того старого вірую!»конкретизував власну релігію.
Навернення Юрка сталося на початку лютого. Тільки-но обніс у Хмельницькому бідну квартиру своєї ж колишньої вчительки, бо взнав, що до тої навідувалися діти, які працювали у Польщі. Перевернув хату догори дриґом, знайшов 500 євро, але того Юркові здалося замало, тому прихопив старі планшет з ноутбуком, срібні ложечки, кавоварку, велике шовкове покривало, бо нове, і дві пари файних чоловічих черевиків фірми Camper, які підійшли Юркові ідеально. Замкнувся у власній хаті: носа боявся надвір висунути, та раз таки попхався на базар. Прогулятися, про новини у пацанів попитати. Типу як там наші менти? Сплять, бухають чи реально щось розслідують?
Вже майже дійшов до базару, коли побачив неподалік магазину автозапчастин брудно-зелену стару іржаву автівку з картонкою «ПРОДАМ ТІЛЬКИ ТОБІ» на лобовому склі. Всередині автівки сидів такий же старий, як автівка, дідуган, спокійнісінько і без окулярів читав собі книгу, наче тільки для того і припхав свою тарантайку під магазинпочитати у ній! Юрко усміхнувся уїдливо: от що за дебіл цей дід?! Якому такому дурному «тобі» він своє корито хоче впарити? Який йолоп взагалі на нього подивиться?! Краще би написав на лобовому склі марку своєї чортопхайки, бо єдине унікальне, що у ній можна відмітити, то іржа.
І ні, щоби йти собі далі, попхався до діда, аби в лице йому своє «фе» кинути.
Чуєш, діду!стукнув у скло з боку водія.
Дід поважно відклав книгу, опустив скло.
Де ти так довго ховався, стригунець?!спитав.
Ви, діду, бачу, несповна розуму,Консуматенко пішов на контакт, як у болото впав.Який я вам стригунець?
Ясно, не той, що кінь. Той, що чуже стриже!
Не розумію! Це ви, діду, зараз про що?насупився.
Про те, дурнику, що час тобі тікати з Хмельницького! І не на своїх двох! На автівці.
Чого це?
Та того! Давай вже! Не стій, рухайся! Біжи і принеси оті свої пятсот єврів. Так і бути! Продам тобі щасливу жабку
Це ви, діду, так своє зелене корито називаєте? Щасливою жабкою?! А при народженні їй яке імя дали? Що це за тарантайка взагалі: «форд», «опель», «дача»? Її де зібрали? У Румунії чи в гаражі у Василя?!
Дурний ти, ще й тупий!сказав дід.Перед тобою славетний «Остін Міні Купер Ес» тисяча девятсот сімдесятого року випуску! І тобі, гімнюк ти, дуже пощастило!
У чому?
Що матимеш жабку! Вона удачу приносить.
Файно брешете, діду, та не допоможе! Не куплю я ваше корито! Я ж не йолоп!
Собаки брешуть, а я правду кажу. Хто собі жабку придбає, до того удача приліпиться і хвостом за ним ходитиме. Вестиме до кінця по тому шляху, який людина вибере.
Аби вона удачу приносила, ви б її не продавали!Консуматенко усміхнувся придуркувато: впіймав діда на брехні!
Мушу продавати!спокійно відказав дід.Бо мене вже жабка до фіналу мого шляху привела. А вона коли місію виконає, то враз стає своєму хазяїнові тягарем, ніби вимагає: віддай мене тому, кому удача у пригоді стане, або тому, кому гірше за тебе!
Та невже?!
Слухай, йолопе!розізлився дід.Досить балачок! Біжи уже по свої єври! І памятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти.
Ох, що той дід знав?! Юрко Консуматенко тільки поскладав до багажника поцуплене у вчительки барахло, тільки сів за кермо брудно-зеленого іржавого «міні-купера», як подзвонив сусід і дружбан Карл Бергер, який, хоч і народився німцем, під час посиденьок з Юрком віддавав перевагу горілці перед пивом. Торохтів: мєнти у тебе, мєнти, і ніхто не знає, де ти є! А ти де?
У Польщі курячі лапи перекручую на собачі консерви!збрехав Юрко і рвонув на жабці до Києва.
І всеяк по маслу. Поліція не зупиняла, у монастир прийняли одразу, хоч Юрко знав: то непроста справау послушники записатися. За три тижні у Божому домі встиг обслідувати келії сусідів. Тирив у них потроху, виносив з монастиря, складав до багажника щасливої жабки, яку припаркував у тихому провулку неподалік. В один із днів зідзвонився із козелецьким знайомим свого знайомого на прізвисько Гавана, і той без проблем погодився скупити не тільки все, що Юрко Консуматенко поцупив у рідному Хмельницькому, а й крам божих людей з монастиря. Казав: «Приїжджай! Усе зробимо!»
Давно Юркові так не щастило. Аби не почуватися невдячним, навіть став вечорами бурмотіти молитви: мовляв, дякую всім святим за те, що в світі є прекрасна машина «Остін Міні Купер Ес» тисяча девятсот сімдесятого року випуску, яка приносить своєму хазяїнові удачу!
І дідові дякую за те, що стрівся на моєму шляху разом із жабкою! Я її тепер до смерті нікому не продам!затявся, наче до смертівічність. Ахіба?..
Отче!голос старенької повернув послушника до реальності.Ви, певно, теж гарний син. Бо поганий син не може бути хорошою людиною, а вихороша людина, раз не відмовили у допомозі.
Давайте вже погану людину роздивимося,відповів Консуматенко напружено.
Хазяйка підвела послушника до вікна у вітальні, обережно виглянула з-за портьєри, вказала пальцем на чоловіка, що стояв у глухому куті скверика. З квартири жінки його і справді можна було прекрасно роздивитися: на вигляд років тридцять, високий, міцний, мязи натреновані, коричнева шкіряна курточка, бейсболка. Хазяйка щось схвильовано говорила, та Консуматенко не чув. Кивав для годиться, бона своїй хвилі. У скронях пульсувало: а далі що? До цього дня обносив лише порожні квартири. Зазвичай відмикав замки на дверях, іноді через вікно потрапляв усередину.
На автоматі оглянув вікно, біля якого стояв разом зі старою,не пластик, дуб міцний. Потягнувся до кватирки, аби дати собі ще хоч трохи часу, хоча вже знав, що робитиме.
Душно тут у вас,відчинив кватирку. Повернувся до бабці всім корпусом.
Глянула на послушника здивовано.
Ви би поспішили до грішника, отче!
«Точно, треба спішити»,стрельнуло. Вхопився за край важкої портьєри, смикнув щосили, відсікаючи від кімнати білий світ, та вийшло не дуже: цупка тканина перекосилася, лишила для світла знадвору вузьку смужку.
Гроші у вас де?спитав тихо, та все ще не агресивно, ніби попросив.Ви ж на похорон собі відкладали?
Бабця не відповіла. Завмерла, дивилася на послушника приголомшено.
Не хочете говорити? Може, я сам подивлюся?
Жінка затримала подих і все не зводила з послушника ошелешеного погляду. Раптом видихнула, потяглася до мобільного у кишені теплого реглана
Потім, коли все скінчилося, Консуматенко нахабно брехав собі, що хотів лише відібрати у жертви мобільний. Випростав ліву руку, аби вхопити жінку, та вона замість відсахнутися подалася до нього. Впустила мобільний, вчепилася у долоню послушника обома своїми сухенькими немічними руками й увіпялася в неї міцними фарфоровими зубами. Від несподіванки Консуматенко заволав, упав на коліна, поволік за собою стару. Жінка не розтискала зубів, та хіба це могло допомогти? Неушкодженою правою рукою послушник щосили вдарив жінку по голові. Старенька зойкнула, розімкнула щелепи і впала на підлогу.
Консуматенко сидів поряд, із прикрістю роздивлявся покусану долоню.
Навіть шкіру не прокусила стара шкапа,буркнув.Тільки синець буде.
Забрав жінчин мобільний, сховав у кишеню, підвівся, переступив через тіло жінки і вже зібрався шукати все, що мало велику цінність і невеликі розміри, та раптом зверху, з книжкової шафи, на спину йому кинувся котисько.
Консуматенко від несподіванки ледь не обісцявся.
Ах ти ж, падло жирне!крутився дзигою, смикав плечима, пробував дотягнутися до кота, скинути його зі спини, та де там. Кіт наче сказився: увіпявся кігтями у спину послушника, дряпався, намагався вкусити, і вийшло би, якби Консуматенко не здогадався щосили прибитися спиною до стіни.
Кіт упав на підлогу, і перш ніж зник поміж меблів, Консуматенко встиг буцнути по ньому носаком.
Сука, суканіяк не міг заспокоїтися. Вже нишпорив по шухлядах і полицях, та все озирався, грозився коту.Зачекай! Я тебе знайду, сука! Я тебе на шмаття розірву!
Кіт наче розчинився, хоч Консуматенко і заглядав під дивани і крісла одночасно з обшуком багатої квартири старої віруючої жінки.
За пів години чимала дорожня сумка хазяйки, яку знайшов на кухні, заповнилася вщент, бо ніяких особливих зусиль злодію для того докладати не довелося. Чи то жінка з якихось відомих тільки їй причин вірила у недоторканість власної хати, чи то надто філософськи ставилася до життя, але цінних речей і грошей не ховала. У шкатулці знайшов більше десяти тисяч гривень, жіночий золотий годинник і чоловічий PATEK PHILIPPE. Гаджети теж знаходилися практично у відкритому доступі: у комоді відшукав новенький планшет в упаковці, на підвіконніноутбук, а ще вигадливий настільний годинник з порцеляновою пастушкою. Лише відкладені окремо десять тисяч доларів, загорнуті у білий цупкий папір з колонтитулом «Верховна Рада України» по верхньому краю, ховалися поміж медичних довідників у книжковій шафі.
Оце так допомогла жабка!забобонний.
Упакував сумку, роззирнувся: нічого цінного не проґавив?
А хрест!присів біля недвижної жінки і, поки знімав з її шиї золотий ланцюжок з хрестом, спробував намацати пульс на шиї. Пульсу не було. Отоді Консуматенко і збрехав собі! «Сама винувата!буркнув подумки.Я хотів лише відібрати мобільний!»
Підхопив повну сумку, вже було посунув до виходу, та за звичкою вирішив визирнути у вікно, оцінити ризики. Трохи відхилив портьєру, глянув: нікого. І чоловіка у коричневій шкіряній курточці, який стирчав у глухому куті скверика, теж нема.
І мені час
Знову посунув до виходу, а тут нова думкаколом у мозок: раптом щось несподіване? А він же геть беззахисний і абсолютно неозброєний! Кинув сумку, побіг до кухні, посеред кухонного приладдя знайшов невеликий, але гострий ніж, що він у долоні легко ховався.
Згодиться,знову до виходу, та раптом почув тихий стогін за спиною.
Озирнувся. Бачить: жінка на підлозі прийшла до тями, слабко ворухнулася, відкрила очі, руки затремтіли.
Не думав! Не думав, гнав думки! Підскочив до жінки, вдарив ножем у груди. Раз! Ще! Ще! Дах проломився від жаху: бив і бив, поки не отямився. Завмер, глянув на себе у велике старовинне дзеркало.
Добре, що у підряснику,прошепотів, бо чорне вбирає у себе всі кольорихоч червону кров, хоч біле вино. Все стає чорним!
Вимив руки і ніж. Запхав ніж у кишеню підрясника, знову роззирнувся, наче варто йому лиш повернути до вхідних дверей, як означиться чергова проблема. Може, кіт?
Треба вже звідси тікати!психонув. Вислизнув з чужої хати, зачинив двері. «Закінчив діло, гуляй!»промайнуло.
Ще не закінчив,прошепотів, бо розумів: розслабиться, лиш коли сяде за кермо «міні-купера» і відїде якнайдалі від багатої хати віруючої киянки.
З підїзду не вискочив, як підстрілений. Застиг на мить біля прочинених дверей, визирнув у тихий провулок: є хто? Ані душі. Вже прикидав, як спокійно дійде до щасливої жабки біля сміттєвих баків, щоби покласти в її багажник сумку з жирною здобиччю, коли побачив чоловіка з кейсом у руці: вивернув з-за рогу, швидко сунув у бік підїзду, в якому якраз будував план відходу Консуматенко.
Це ж тивразився Юрко, бо впізнав демона, на боротьбу за яким його нині заряджала довірлива стара жінка.
У чоловіка, певно, були залізні нерви: в одній руці міцно стискав алюмінієвий кейс, другою застібав ґудзики просторої синьої куртки, яку на ходу вдягав поверх шкіряної коричневої. Зараз скине бейсболку і стане іншою людиною: не впізнати.
Бейсболка і підвела. Чоловік з кейсом якраз порівнявся з підїздом Підняв руку, щоб зняти бейсболку. На коротку мить рука перекрила огляд, бо інакше б чоловік помітив крізь щілину прочинених дверей підїзду збуджені очі Консуматенка.
Консуматенку не заважало ніщо! Встиг розгледіти навіть великі краплі поту, які стікали по скронях незнайомця. «Нервуєшся, брате?»промайнуло щиросердне. Стиснув сумку в одній руці, другою різко розчахнув двері підїзду і я-а-ак дасть незнайомцю ногою в живіт. Чоловік не чекав! Звалився, як підкошений, скрутився, тримався за живіт, бейсболка покотилася по землі, та кейс із руки не випустив, міцно тримав.
Консуматенко полохливо роззирнувся: нікого! Кинув сумку в підїзді, вхопив бейсболку, натяг чоловікові на маківку. І перш ніж підхопити його попід руки і разом з кейсом затягти до підїзду, нахилився і щосили вдарив ножем у живіт.
Тепер не рипнешся
Незнайомець судомно хапонув ротом повітря і знепритомнів. Консуматенко затяг його разом із кейсом до підїзду. Одразу кинувся відкривати кейс: не виходить!
Дідько, добре! Потім Далі що?роззирнувся, аж бачить: під сходами невеличкі двері до підвалу ведуть. Твою наліво! І як після того в дідові віщування не вірити?! Всев масть!
Затягнув незнайомця до підвалу, без роздумів полоснув ножем по горлянці, той і віддав Богові душу. Консуматенко витер з ножа свої відбитки, вклав ніж у долоню небіжчика.
Сука ти! Стару зарізав!і ходу з підвалу. Щільно зачинив двері, ще й скрутив дротом металеві дужки, на яких мав би замок триматися.
Сумку в одну руку, кейсу другу. Красава! Тільки треба вже покидати місце щедрих жнив: удача не любить тих, хто занадто довго її гвалтує.
З підїзду вийшов, ледь не обісцявся від страху, бо тихий провулок узявся жахати Консуматенка звуками, рухами, людьми. Звідки вони всі?! Онде молода матуся візочок котить, кілька жінок розмовляють біля сусіднього будинку, двоє чоловіків тягнуть великий, схожий на телевізор пакунок, а проїжджою частиною тихо повзе розкішна іномарка.
Йшов до іржавого «міні-купера», очі в землю:
Анасрати! Все вийде! Я ж фартовий тепер!
Фарт не подарував упевненості. Нервово відкрив багажник, закинув у нього сумку й алюмінієвий кейс, зачинив і вже подався до передньої лівої, аби вскочити в салон (скоріше геть!), та згадав дідові слова: «І памятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти!»