Дівчина закінчила рити яму, дістала кота з автівки, понесла в останню путь.
Чуєш!гукнув Юрко дівчині.Кидай вже його та поїдемо! Відвезу тебе.
Куди?
Куди тобі треба, туди й відвезу.
Мені нікуди не треба,поклала кота в яму. Вже почала засипати землею, та Консуматенко раптом підскочив, вхопив дівчину за руку: зачекай!
Ошийник з нього зніми!сказав, хоч і сам не розумів, нащо те робить.
Не треба.
Треба! Він жедомашній. Хтось шукає його. Можна розмістити у соціальних мережах фото ошийника, пошукати хазяїв.
Головою захитала:
Ні! Ні... Я цим не займатимуся.
Я займуся!збрехав. Зняв таки з кота ошийник, і тільки тепер усвідомив, чому так вчинив: дуже вже розізлився, що кіт салон автівки кривавою юшкою заблював. Хотів відібрати у кота ще хоч щось, крім життя. Хоча б ошийник.
Запхнув ошийник у кишеню. Загорнув ямку землею.
Дівчина так і сиділа навпочіпки біля свіжої могилки, лиш підвела на Консуматенка блакитні мокрі очі.
Видобра людина,мовила.
Консуматенко скривився, наче лимонів повен рот.
Таку фігню несеш, аж матюкатися хочеться! Що за маячня?роздратувався, завівся.З чого ти взяла, що ядобра людина?! І чому ти взагалі вирішила, що бути доброю людиноюто правильно і чесно?! Бо ти ж мене похвалити хотіла, так? Не образити ж?
Ні. Не образити
Значить, похвалити?
Так. Похвалити.
Так я не зрадів! Навпаки! Для мене твоя похвалаяк ляпас!
Вибачте!
Зараз трахну тебе прямо поряд із цією могилкою, оце і буде твоє вибачення.
Я вам того не дозволю.
Хіба?!
Не дозволю, бо не хочу вам біди.
Якої ще біди?!
У мене ВІЛ.
Що у тебе?!
ВІЛ. Вірус імунодефіциту людини.
Консуматенко зиркнув на дівчину недовірливо та на кілька кроків відступив. Присів на повалене дерево у метрі від могилки, довго супився.
Шльондра?спитав врешті зі співчуттям.
Дівчина захитала головою: ні
Аде тоді?..
Плечима знизала: хтозна. Усміхнулася гірко.
Я загадала: якщо Мурчика вилікую, то і сама житиму. Бо якщо поряд із тим, хто в біді, є хоч хтось один, то вже більше наснаги, віри більше, надії. І я придумала: буду з ним поряд, він одужає, і вже він буде поруч зі мною. Розумієте? А він помер. І я теж скоро помру.
Так ти забобонна?
Знову плечима знизала: хтозна.
Я нині про себе знаю лише, що язовсім сама. Нікого поряд немає.
Консуматенко відчув, як співчуття розповзається по шкірі мурахами.
А батьки? Друзі? Хлопець у тебе є?
Не розпитуйте. Геть уже не хочу говорити. Ви собі їдьте.
Консуматенко насупився, зиркнув на дівчину.
Я собі поїду, коли захочу! Теж мені командирша! Краще скажи, як тебе звати.
Галя,прошепотіла ледь чутно.
А яКонсуматенко вже відкрив рота, аби збрехативін Тарас! Тарас Подоляк, та всередині щось перемкнуло, бо язик своє ляпнув. ЯЮрко. І давай на «ти». Домовилися?
Добре,підвелася, дивилася на Консуматенка.Їдь собі, Юрку. Дякую за все. І не ображайся, що назвала тебе доброю людиною.
Вже забув!
Добре
Знову тобі добре?! А що доброго? Досить нам уже тут стирчати! Ходімо в автівку, Галю. Треба хоч трохи салон відчистити від котячої агонії та вже їхати.
Куди?
Тобі не однаково?
Не хочу туди, де люди.
А що краще? Отут посеред лісу між містами зависнути? Поїхали, кажу! Де сподобається, там і вийдеш. Не триматиму.
Ніч вимела з траси не тільки людей, а й автівки. Ніщо не заважало навколишній темряві набиратися природної величі і могутності: шурхотіла гілками дерев, стогнала криками нічних птахів, кидала на асфальтівку торішнє листя з узбіч так нахабно, наче намірялася перекинути все, що наважиться зявитися на шляху. «Міні-купер» тремтів від бокового вітру, та не здавався йому: кліпав жовтими фарами-оченятами, вперто просувався порожньою трасою в бік Чернігова.
Консуматенко тримав кермо, косував на дівчину: сиділа праворуч, на пасажирському сидінні, спустошено дивилася у нічну чорноту, та здавалосясама наповнена безжальною невідворотною чорнотою і вже нічого не може з тим вдіяти, лише здатися і померти.
«Шкода її,подумав.Така ніби нормальна. Тварин любить» Згадав кота, вир приголомшливих подій, які сталися з ним протягом лише одного дня пятого березня. Оце він набрався багатства! На все життя вистачить, якщо економити. Та економити не хотілося, тому вирішивна пів життя вистачить, тобто років на Задумався. А скільки тополовина його життя? Де точку відліку шукати? Може, є сенс спиратися на тривалість життя батьків-дідів? Якщо так, то жити Юркові не більше років шістдесяти. Віднімаємо ті двадцять шість років, що вже прожив. Лишається йому жититридцять чотири роки. Дідько, мало! «Та все ж більше, ніж дівчині!»подумав злостиво.
Глянув на Галю, ніби вибачитися хотів, та несподівана думка змусила напружитися, насупити брови, бо перед очі Консуматенкудід. Хитав головою роздратовано, наказував: «Віддай дівчині автівку! Магічна жабка їй життя врятує! Ти ж уже наївся аж через край! Хіба ні? Я ж казав тобі: щасливу жабку слід віддати тому, кому гірше за тебе! Так чому б не Галі?..»
Ага!так психонув, аж пробурмотів уголос.Зараз! Сам так пятсот єврів з мене зідрав! Старий козел
Галя не зважала: не ворухнулася, не повернула голови в бік водія. Сиділа каменем, лише очівологі
Консуматенко вчепився у кермо, аби не виказати раптового гніву. Що за фігня? Чого це він має щасливу автівку комусь віддавати? Йому он теж мало жити лишилося! Багатства, яке у багажнику лежить, теж замало! Він його за рік витратить, аби закласти фундамент майбутнього благополуччя: хату біля моря купить, човен, дівчину, собаку, може. А даліщо? Лапу смоктати? Е, ні! Жабка його ще не довела до кінця шляху! Зарано її віддавати! А якщо і не зарано, однаково не віддасть! А щоб дід не приходив у снах і не довбав, Юрко може дівчині щось приємне пообіцяти. У далекому майбутньому.
Чуєш, Галю! Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!
Мовчала.
Думаєш, просто так язиком ляпаю? Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!
Що за джек-пот?прошепотіла Галя.
Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі вижити і послати всіх до дідька!
Мовчала.
Галю, дістала!психонув Консуматенко.Питай: що за стимул?
Що за стимул, Юрку?
Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?
Дякую?
Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А тидякую!
Не відповіла, лише знизала плечема. У салоні зависла важка тиша. Консуматенко зиркнув на дівчину роздратовано.
Чого мовчиш?
Бо і без слів усе зрозуміло.
А мені, може, не зрозуміло. Мені, може, цікаво, про що ти думаєш зараз.
А ти?спитала.
Я надто напружено працював останнім часом. З таким жорстким розжареннямяк та лампочка! Горів, як скажений. Тепер хочу трохи відпочити.
Ясно.
Та ясно, що ясно! А ти? Про що зараз думаєш?причепився.Може, не віриш, що я тобі крутий стимул у тачці залишу?
Не думаю. Констатую. Що, виявляється, можу взагалі не думати.
То захисна реакція організму,авторитетно заявив Юрко.Через перевантаження негативом. Тобі варто захотіти це якось змінити.
Не хочу.
Чого не хочеш?
Нічого. І стимули твої мені не потрібні. І хотітине хочу.
Дурна, чи що? Хотітиголовне слово у житті. А жага бажаньголовніше головного. Я жагу бажань жабою називаю. Врубалася?
Так.
Без жабиторба.
Так я у ній. І виходу нема.
Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!
Хіба допоможе?
Може, і не допоможе. Та хоч звеселить!
Так, може, мені тебе вкусити?
А ти спробуй! Як вмажузаново доведеться салон від крові відчищати!
Галя видихнула, різко повернулася до Консуматенка всім корпусом. Здивувався: то на Галю зиркав, то на дорогу.
Ти чого?бо дивилася, наче наважилася на щось надзвичайне і огидне.
Галя подалася до Консуматенка і раптом вчепилася зубами в його щоку.
А-а-а-анога самана гальма. Вхопив Галю двома руками за голову, стискав її, бив по тій голові.Ах ти ж сучка! Відпусти! Досить, мать твою! Досить!
Відпустила, бо наче до тями прийшла і усвідомила, що накоїла. Застиглим скляним поглядом дивилася на Консуматенка невідривно: як він кривиться, мацає укушену щоку, як роздивляється її у дзеркальце, сховане у козирку над сидінням водія.
Хто ж так кусається?кинув врешті.Як стара! Навіть шкіру не прокусила!
Хто ж так бє? Навіть синців не залишив,прошепотіла спустошено і геть без виклику.
А я ще не бив,хижо відказав Консуматенко.
У ніч із шостого на сьоме березня на темній порожній трасі кілометрах у пятдесяти від столиці біля іржавого «міні-купера» з жовтими очима, що сяяли у темряві, стояла Галя. Байдужо дивилася на Консуматенка, який саме діставав із салону її велику новеньку рожеву валізу.
Не вийде з мене стерва,прошепотіла.
Ти вжестерво!розлютився, кинув Галі під ноги валізу.Бо тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоб кровю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоб я заплямував руки твоєю кровю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!
Вибач
Пішла ти!
Юрку! Не ображайся, але тидобра людина.
Ага! Не діждешся!сів у автівку, двигун завів.Прощавай, хвора дурепо! Хочеш подохнутисама себе мордуй, а людей не підставляй! Коза драна!
«Міні-купер» зірвався, за мить щезнув у темряві, залишив посеред суцільної темряви спустошену розгублену Галю з новенькою валізою. Опустилася на валізу без сил. Ще не встигла усвідомити, куди закинула доля, коли спершу почула гуркіт двигуна, а потім побачила «міні-купер», який заднім ходом повертався до неї. Підвелася, байдужо дивилася на Юрка Консуматенка: вийшов з автівки, грюкнув водійськими дверима, натомість розчахнув задні дверцята і дістав з салону великий алюмінієвий кейс.
Чуєш! Може, ти і придуркувата, але я однаково бажаю тобі бажати! Ти врубалася?! Без бажаньхана! І якщо вже щось робиш, роби те якісно. На пятірочку, зрозуміло? Бо якщо ти і надалі так кусатимешся, то тобі точно зуби повибивають у кращому разі! Я бачив одну таку! Теж кусалася! А тепер з Богом балакає!поставив біля ніг Галі кейс, кивнув на нього.Подарунок! Там всередині така тепла штука. Закутаєшся, як змерзнеш. Бо люди не зігріють.
Усміхнувся гидливо, сів в автівку.
Ей, заразна! З наступаючим жіночим днем Восьмого березня!гукнув уже з жабки.
«Міні-купер» щез у ночі. Нікого. Тільки темінь.
Галя байдужо штовхнула ногою кейс. Упав. Вхопила валізу за ремінець, посунула узбіччям траси, залишаючи кейс на дорозі.
Не треба мені твоя тепла штука. Мені нічого не потрібно,шепотіла уявному Юркові.
Зупинилася.
І валіза не потрібна!вивільнила руку від ремінця валізи, відштовхнула її, пішла далі без вантажу. Легко? Ногамточно, а на душіще важче.
Бажань мені побажав? Бажаю померти!
Знову зупинилася. «Якщо тягнутиму валізу і кейс, то швидше знесилюся. І помру»,придумала нову забаву.
Добре,зітхнула, наче у тому була хоч крапля добра. Повернулася, підхопила кейс однією рукою, другою потягла валізу за ремінець. «Хай так і буде. Юля хотіла, щоб я забилася в глуху діру і померла,думала гірко.І дівчата, навіть Оля. І Тьома Всі хочуть, аби я померла. Сама хочу!»
Втомилася набагато швидше, ніж сподівалася. Хвилин за двадцять уже ледь тягнуланоги, валізу, кейс. Шлунок звело від голоду, бо майже добу без їжі. Почула за спиною низький басовитий гуркіт великої важкої машини, може, фури, чомусь перелякалася, запанікувала і повернула праворуч, на асфальтівку вузької другорядної дороги, яка починалася перпендикулярно до головної. «Раніше треба було звернути з траси,докоряла собі.Бо на трасах немає глухих кутів і глухих дір. До глухих дір не ведуть дороги державного значення». Та йти до омріяної глухої діри сил не вистачало. Відійшла метрів на двадцять від траси, зупинилася, побачила вказівник, який і пояснював, куди саме веде вузька побита ямами другорядна дорога. Назва містечка на вказівнику вилиняла й потьмяніла настільки, що й не прочитати, натомість поряд із нею виблискував усіма кольорами світловідбивних фарб білборд, який запрошував на «затишну базу відпочинку Левада біля чистого озера»
«Всього лише у семи кілометрах від старовинного міста Затятове»,прочитала вголос. Вдивилася у вказівник.
«Затятове. 10 км»,врешті роздивилася розмиті літери. Вразилася: невже не випадково повернула з траси саме на цю дорогу?..
Частина друга
Місто районного значення Затятове розділило долю сотень інших невеличких українських міст, давнішня слава яких хоч і не згасла, проте і не стала аргументом для подальшого розвитку. Взяти хоча б близькі до Затятового Остер і Козелець.
Провінційний Остер з його вічно розбитими шляхами заснував ще Володимир Мономах майже тисячу років тому, побудував Михайлівську церкву, рештки якої під назвою «Юрїва божниця» збереглися і донині. Кажуть, у тій божниці хрестили сина Мономаха князя Юрія Долгорукого, який згодом побудував Москву. А от Остер так і лишився ніби недобудованим.
Подібна доля і в Козельця. Поки була жива графиня Наталія Розумовська, яка не тільки народила останнього українського гетьмана Кирила і чоловіка російської імператриці Єлизавети Олексія Розумовських, а й шанувала малу батьківщину, вирувало життя у містечку. Виріс собор Різдва Богородиці з неймовірним, чотириярусним іконостасом заввишки 34 метри, створений за проектом безсмертного Растреллі. Здавалосядалі буде! Та графиня померла, а Козелець на довгі століття заснув, щоби прокинутися радянської доби, коли подібні містечка почали забудовувати пятиповерхівками, на папері зєднуючи місто і село в єдиний протиприродний конгломерат. У результаті вийшло: і не село, і не місто.
На відміну від Козельця і Остра, Затятове не могло похвалитися іменами славетних особистостей з минувшини, які б залишили на тутешніх теренах сліди свого перебування. В історичних архівах не вдалося віднайти і відомостей про дату заснування міста, що теоретично давало привід розглядати варіант створення Затятового ще до Всесвітнього потопу, та місцевим патріотам хотілося знайти щось більш вагоме, значуще і бажано конкретне. Вихід запропонував історик однієї з трьох затятівських шкіл пан Корочун: висунув таку неординарну гіпотезу щодо походження назви міста, яка і справді давала вагомий привід шукати коріння Затятового у сивій давнині. До тогояк було? Люди казали, що Затятове назвали саме так, бо люди тут трошки придзьондзьолені і вперті. Одним словомзатяті! Пан Корочун відмів принизливу для корінного населення поширену точку зору, натомість написав ґрунтовну наукову працю, у якій доводив, що назва міста пішла від слів «за» і «тать», тож назву слід розшифровувати як місто, яке виникло за часів навали «татів», тобто татаро-монгольських злодіїв і грабіжників, у тринадцятому столітті.
Затятівцям версія сподобалася, і оскільки нічим матеріально цінним віддячити історику не могли з огляду на повну відсутність у міській скарбниці хоч чогось матеріально цінного, віддячили безцінним: після смерті вчителя назвали його іменем одну з найбільш постраждалих від радянської доби вулиць, бо на ній стояло найбільше обшарпаних панельних і цегляних багатоповерхівок. Крім них, на вулиці були невеличкий скверик з порожнім постаментом, церква, супермаркет, будівельний коледжзвичайне колишнє ПТУ, вагон-кафе з відкритим майданчиком, на якому за пластиковими столами під яскравими тентами-парасолями з рекламою «Пепсі» затятівці пили собі каву за будь-якої погоди, навіть взимку. То було ніби у трендіотак по-дурному пити каву. На тій же вулиці містився і великий ангар колишньої автоколони, у якому місцевий автомеханік, 25-річний Сашко Сулима, облаштував справжню автомайстерню, де був і за хазяїна, і за майстра, і за бухгалтера, і за прибиральника.
Ранок сьомого березня тільки народжувався, коли Сашко викотив велосипед із підїзду пятиповерхівки, де на останньому пятому поверсі жив з матірю у типовій трикімнатній хрущовці, і спрямував його до ангара. Зазвичай відчиняв двері майстерні о восьмій, та сьогодні зрання до Сашка мав завітати фермер із сусіднього села, щоб роздивитися старий трактор ЮМЗ-6, який Сашко не тільки капітально відремонтував, а й пофарбував у кислотно-жовтий колір. Хлопець збирався ще раз вимити його, щоби блищав, як нова копійка. Сумнівів не мав: фермер оцінить стан відновленого ЮМЗ. Іншим мордувався: як умовити чоловіка заплатити за трактор не грошима, а віддати Сашкові 25-літній УАЗ-469 з пробігом усього лише 32 тисячі км, який уже кілька років стояв без діла на фермерському обійсті, де опинився після того, як майже все своє життя пронудьгував у гаражі військової частини, що розташовувалася неподалік. Сашко лиш раз побачив фермерський УАЗ і загорівся: от тільки ця машина йому потрібна. А джипа він з неї сам зробить!