Сусіде! Чи чулиБерг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.
То як йому любохай їде.
А ви? Ви не збираєтесь?
З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?
То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамопопервах грошей вистачить.
А чим вам тут погано?
Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.
Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотівзапочаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!
Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.
А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.
То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.
Та що тобі за радість залякувати людей? Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочешвільно пересувайся по всій країні. Хочешвиїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!
Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.
Ви ж лютерани? продовжив він за хвильку мовчання.
То й що?
Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.
Вольдемар заперечив значущо:
Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.
Еге ж, збудуєте! Збудуєте, як нічого не трапиться.
Не навроч біди! Що у нас може трапитись?
А чому на нас військовий обовязок поширили? Адже у вас, лютеран, найголовніший заповіт: ніколи не веди війну, ніколи не стріляй! То як же вас у військо? Навіть делегація до Петербургу нічого не вирішила. Тільки в буцегарню потрапили.
Тут вже Вольдемар відповів трохи непевно:
Та дозволили ж не воювати, а лісниками працювати або ж там санітарами.
Сусід почав гарячкувати ще більше:
То Ви, сусіде, мене вмовляєте чи себе? Я для себе все вирішив. Тому й їду. Все, край.
То бувайте. Хай вам щастить.
Сусід пішов. А Вольдемар задивився у далечінь, насупивши лоба.
Звісно ж, неможливо заховати голову в пісок наче страус. І Вольдемару, як і іншим поселенцям, на думку спадала еміграція. Та на неї як подивитися. За Законом 1871 року німцям надавалося право покинути Росію протягом лишень десяти років. А вже пройшли всі вісімнадцять. І нічого! Відїжджають, кого Росія не влаштовує. Чого ж перейматися?
То ж потроху-потроху чоло Вольдемара розгладилося, наскільки змогло у літнього діда, а обличчя знову набуло безтурботного вигляду.
Йому так і не довелося, як іншим колоністам, пожалкувати за можливістю виїхати з Росії.
Невдовзі він тихо помер.
6
Нове двадцяте століття принесло Росії нові проблеми.
Восени-взимку 1905 року все суспільство захлюпнув страйковий рух, що переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Цей загальний заколот змусив імператора піти на деякі поступки. Він погоджується на обмеження своєї влади, гарантує свободу слова, зборів і спілок.
Для маси переляканих обивателів, буржуазії, навіть частини царської бюрократії оголошені громадянські свободи здалися завершенням революції, припиненням «смути».
Самодержавство похитнулося, але встояло. За революцією пішла реакція. Маніфест 17 жовтня замість зменшити соціальну напругу створив у країні загальну атмосферу безвладдя й безкарності.
По всій країні пройшла хвиля розбійних нападів прихильників самодержавства на революціонерів, а заразом і на «інородців» та «іновірців». Монархісти почали у великих містах імперії влаштовувати погроми.
Німецькі в тому числі.
До переселенців з Карлсруе відгомін революції докотився теж.
Ще до революції відносини між колоністами-власниками і безземельними найманими робітниками були дещо напружені. Колоністи добре платили, але й доброї роботи вимагали. Далеко не всім з батраків подобалася така дисципліна. І, крім того, винними у своєму біднуватому існування вони починали вважати своїх же роботодавців. Отож звичайна заздрість батраків до заможних хазяїв, просотавшись революційними гаслами, перетворювалася на класову ненависть. І засоби боротьби батраків були далеко не завжди мирні. Починали заколотники з припинення роботи доки власник не виконає їхні вимоги. А закінчити могли просто собі грабунком і знищенням маєтку.
Земельні ділянки Ульманів переділили на користь малоземельних селян. Але як згадати, що в інших селах деякі садиби геть попалили, то вони ще легко відбулися. Позітхали, посумували. А далі налаштували нову огорожуі продовжували працювати.
Ніякі революції не можуть змінити основ світобудови. Зерно дає життя дорослій рослині, жінки народжують дітей, ніч змінює день, а за зимою приходить весна.
Тож в Карлсруе знову прийшла весна. І як і сто, і двісті років тому на ділянці біля будинку поралися батько з синомнащадки тих, давнішніх переселенців.
Вони саме саджали грушу: батько рив яму, а син наготував саджанець.
Вражає те, що вже того часу сади закладали з відомих культурних саджанців. Тож чи то влада, чи то громадські організації тими сортами фруктових дерев якось опікувалися. І родять вони подекуди й досі!
Батько приязно сказав до сина:
Ото тобі легко запамятати: грушу посадовили як у тебе народився первісток, Вольдемар. А перший хлопецьце добрий знак.
Батько добряче наліг на лопату, аж залізне полотно тріснуло.
Син мимоволі зойкнув:
Ой! Ото невдача! Піду за іншою. А цю що, на сміття?
Не обовязково, відказав батько, вкинемо в яму під саджанець. Потроху проржавієбуде на добриво. Груша ж і до ста років живе!
Сто років! А революції не зметуть її значно раніше?
Це ти про те, що у нас шматок землі відтяли? зрозумів натяк батько. Та вже наче перехворіли з тими своїми революціями. Землі шкода, звісно. Але що його зробиш?
Син проказав:
Можна розпродати все і поїхати звідсіля. Багатенько з наших вже поїхали в Прибалтику. Подейкують, що Прибалтика обєднається з Німеччиною. Все ж краще, ніж нас гонитимуть воювати бозна заради чого.
Батьків голос став дещо впертийвідчувалося, що мова про відїзд заходить не вперше:
Е, ні! Моя батьківщинаце Карлсруе. І твоя теж. Ген наша отара пасеться. І справу цю ще мій прапрадід започаткував. Куди ж його їхати? То злидарі їдуть, що їм нема чого втрачати. Тримай-но грушу рівніше. Я засиплю.
7
Не знати майбутньогото лихо чи дарунок долі? Родині Ульманів залишалося ще кілька років, аби змінити свій талан. Та не судилося.
Згодом вони шкодуватимуть. Але буде запізно. Надто запізно.
Через острах мати на західних кордонах цілі поселення, що можуть бути лояльними до Австрії і Німеччини, уряд спочатку силоміць намагався русифікувати колоністів. І не стало вже Карлсруе, а зявилося село Петропавлівське. І німецькі школи позакривали, і вивіски на крамницях позаміняли на російські.
І все це при тому, що колоністи досить лояльно ставилися до держави. Згадаймо: спершу вони перетворили порожні степи Миколаївщини на родючі поля. У Першій світовій війні вони безоплатно перевозили вантажі для армії і поранених, збирали харчі і допомагали доглядати за хворими. А згодом вже й воювали разом з російськими військовими.
Все намарно.
Тільки-но почалася Перша світова, то угоди на оренду землі колоністів було скасовано, прикордонні землі взагалі вирішено було зачистити від етнічних німців, а майно продати за безцінь.
А щоб колоністів не муляла думка, як же їм тепер житиїх відправляли вглиб імперії, подалі від осель. Тож депортацію народів винайшов не Сталін. Він тільки її вдосконалив.
От таку вказівку від губернатора щодо термінового переселення отримали кілька родин з Карлсруе. Перепрошую, з Петропавлівського.
Спочатку була боязка надія, що це якась помилка, що якось все владнається, що вони ж ні в чому не винні! Та марні сподівання!
Десь в цей час родину Ульманів спіткала підступна небезпека: висипний тиф. Ця хвороба зазвичай поєднується з безладом, брудом та антисанітарією, а не з охайними оселями німців, з білосніжною мережевою постільною білизною, з пуховими пірїнами, що на них навіть дивитися парко.
Та в селі після розподілу земель зявилися усякі поселенці. І тиф, зібравши смертельні жнива по бідненьких хатах, перекинувся й на Ульманів.
Малята згоріли відразу. Дорослі одужали, хоча після хвороби були вкрай змучені. А от Вольдемар, що йому не було й десяти років, переносив хворобу вкрай важко і вже довгенько перебував на межі життя та смерті. Його лихоманило, руки-ноги крутило від болю; він марив і крізь марення кликав до себе цикаду.
Хвороба врешті решт відступила. Та родичі навмисно не знімали полог з ліжка, аби збоку здавалося, що в хаті хворий.
Якось рано-вранці в двері хтось тихенько, але наполегливо постукав.
Мати почула першаадже жінки завше сплять більш чуйно. З острахом пішла відчиняти: хто ж це міг бути? Через двір начебто ніхто не проходив. Сусіди інколи користувалися підземними ходами, але щоб так зранку
У дверях була найближча сусідка із заспаною донькою на руках. Мати зітхнула з полегшенням:
Це ти, сусідко! Так рано. Чого тобі?
Я вже всі сльози виплакала. Вибавляй!
Як зможу, звісно ж! Що тобі? Кажи!
Та нас же сьогодні везтимуть в Сибір, всю родину.
Чула Таке лихо! Нас теж мали виселити, та через хворих поки залишили. Поткнутися бояться, а ми й мовчимо.
Ото ж бо. Я й прошу: візьми собі мою найменшу, Фріду.
Господи! Та їй же рочку немає! І ти згодна розлучитися?
Не край мені серця! Від нього і так вже тільки й залишилося одне криваве місиво! Куди ж я її візьму?! І сама дорога, і де ми там притулимося, серед лютої зими, адже навіть розпродатися як слід не встигли. Та й не купляють вже нічого. Ото тільки зимову одежу й наміняла на старших дітей. Прихистиш? Я тебе знаюти дитину не скривдиш!
Звісно, що ні! Ну, а як захворіє? Хто ж знає, де та хвороба причаїлася.
То вже як Бог дасть! То візьмеш?
Дитина під час розмови в теплій хаті навіть задрімала. Сусідка обережно передала її хазяйці й швиденько пішла, ковтаючи сльози.
Дитяче серце більш витривале, ніж доросле. Вдовольнившись поясненням, що мама поїхала на ярмарок і скоро повернеться, Фріда із задоволенням гралася з Вольдемаром, що залишився єдиний живий з кількох дітей. Згодом вона потроху-потроху й питати припинила.
В селі залишилося ще декілька родин, які потай сподівалася, що влада про них забуде.
Не забула.
Якось рано-вранці до села прибули військові двома підводами й наказали німецьким родинам швиденько збиратися, аби не запізнитися на потяг. Брати дозволяли тільки по одній сумці. Тож мати накутала на дітей якомога більше одежі, аби залишилося місце для інших речей, і скорботний похід почвалав сільським шляхом.
Тут мати згадала, що забула найголовнішеспиці й пряжу. Вона зіскочила з підводи, запевнила, що наздожене й прожогом побігла до хати. Вдома, коли жінка разом з полотняною торбинкою, що в ній жінка зберігала клубочки вовни, поспіхом намагалася схопити, що встигне, з хатнього майна, за селом пролунав вибух.
Забувши про вовну, холонучи від страху, мати кинулася бігти назад.
Яке ж людство винахідливе щодо знищення тих, хто створений на їхній же образ і подобу!
Під час Другої світової бомбардування окремих будинків, ділянок доріг вже нікого не дивувало. Масштаби стали інші.
А от для Першої світової це ще була дивина.
Німеччина була першою країною, яка застосувала літаки для нападу на стратегічні тили ворога. Вона ще в 1907 році разом з Італією та Австро-Угорщиною відмовилася підписати рішення Гаазької міжнародної мирної конференції про заборону використання повітряних засобів для бомбардувань незахищеною місцевості. Росія, до речі, теж.
Навряд чи грунтівка від невеличкого села так вже цікавила німців. Але будь-яку дорогу можна вважати стратегічним обєктом. І німець, що летів з кількома гранатами на ледве не іграшковому аероплані, мабуть, неабияк пишався собою, коли з невеликої вишини таки влучив у підводи, що були перед ним як на долоні.
Мати знайшла дітей в придорожній канаві, тремтячих і блідих. Вольдемар розповів матері, як всі, ледь почалося бомбардування, кинулися врозтіч. Як він накрив Фріду своїм тілом. І як лежали вони не дихаючи, поки все геть стихло.
Сталося так, що військові загинули. Загинули й коні. Тож селяниті, хто вцілів, пішки почвалали додому.
Книга друга. Іду своїм курсом19531967
1
Було 3 липня 1967 року. Понеділок. Тому бібліотека не працювала. Тому Сашко стріне Оленку тільки завтра. У вівторок. А сьогодні він відбував перед мамкою кілька нарядів за всіма правилами військової дисципліни. Позачергові наряди було отримано через те, що напередодні Сашко разом із своїми однокласниками розпив пляшку винана честь закінчення школи.
Сашко вже надраїв поли, перетер увесь мамин кришталь, повитрушував килими. І мав ще погуляти з Мишком, восьмирічним молодшим братом. Поза чергою. Звичайно, його мама, Лариса Георгіївна, ніяким військовим не була. Вона була дружиною капітана. Справжнього капітана, морського, що водив Чорним морем суховантажний транспорт.
Отой суховантаж вже багато років муляв самолюбству Лариси. Аби ж то чоловік був капітаном якогось круїзного лайнеру! Ще й якби міжнародного! То можна було інколи й в рейс з чоловіком вийти, похизуватися нарядними сукнями серед пасажирок! А тут суховантаж! Що він там возить, хто знає? Добре, хоч із роками не облисів!
Жодна жива душа не знала, чому красуня Ляля, що тільки-но закінчила балетну школу і мріяла подовжити навчання в Москві, погодилась на одруження з Вікторомдещо провінціальним, не дуже привабливим, мовчазним хлопцем. Він був найстарший з курсантів, аж на сім років старший за Лялю.
За традицією балетна школа на свій випускний запросила моряків-курсантів. Багато дівчаток на таких вечорах знаходили собі наречених. От як, наприклад, Свєтканайкраща подруга Лариси. Вона не криючись тулилася до свого Олексія і направо-наліво сповіщала, що весілля в нихсправа вирішена. Чи й не досягнення: одружитися з курсантом, який ще пірям не обріс!
Одружитися з моряком мріють тільки романтичні мрійниці, що не бачили долю морячок зблизька. В Миколаєві моряків було доволі. Отож Ляля надивилася на своїх сусідок, які постійно турбувалися про безпеку своїх чоловіків, про їх любовні подвиги в рейсах. І ніякої допомоги у вихованні дітей! А як моряк військовий, ще й невідомо, куди його запроторять! Ні, дякую! Ляля і в Миколаєві не планувала затриматися. Їй марилася карєра балерини, то ж гідним обрамленням для неї може бути тільки Москва. Тільки Москва! Закінчити хореографічне училище, виступати на сцені Великого театру! А можливість поїхати за кордон! Побачити Лондон, Париж, Сідней, Нью-Йорк! Оплески, квіти, шанувальники! І якщо Ляля комусь і дозволить бодай прохопитися про одруження, то тільки справді гідному залицяльнику.
І тут якийсь курсант пропонує їй руку і серце. Сміх та й годі!
Віктор товаришував із Олексієм, тож весь вечір він хоч-не-хоч товкся поряд. Танцював він погано, тож здебільш з кутка спостерігав за дівчатами або виходив на двір курити.
Ляля добре бачила, що Віктор її вподобав. Жінки це відчувають безпомилково. Ляля була в біса приваблива для чоловічого ока: натуральна білявка з карими очима та ще й з величезним бюстом, що був предметом захоплення для чоловіків і обєктом заздрості для подруг. Хлопці часто-густо залицялися до неї, тож захоплені погляди, що нишком кидав на неї Віктор, аж ніяк її не зворушували. Вона з байдужою цікавістю чекала, як саме цей мовчун освідчиться. І коли той після вечора рішуче посунувся проводжати її додому, навіть дещо зневажливо подумала: стандарт. Зараз почне розпатякувати, яка вона красуня, присягати на вічне кохання і просити телефон.
Але Віктор майже мовчки довів її до дому. І тільки коли вже вона відкрила двері, він чітко сказав: «Через місяць я повернуся з рейсу. Якщо ти чекатимеш мене на пірсі, то згодна одружитися зі мною. Як ніто не судилося». І пішов, навіть не озирнувся. Ото ведмідь! Ну і хай іде! Через місяць її тут і поряд не буде! Вона буде навчатися в Москві! Про те, що можна й не поступити, Ляля собі і в голову не покладала.
І от валізи складено, квиток до Москви куплено, мамині поради вислухано. Ляля трошки побоювалася їхати одна, як зовсім чесно. Пропонувала й Світлані поїхати. Але та вже бачила себе дружиною офіцера і про інше й чути не хотіла. «То хай! Заздритиме, як отримає листівку з мого закордонного турне!»трохи образилася Ляля. Театрально попрощалася зі всіма подругами і поїхала сама.