Мишко спочатку було зацікавився, але після слів Оленки відповів зневажливо:
Таке вигадала! Це казки для маленьких дітей.
І зовсім не вигадала! От коли ми в шкільному дворі палили, то мене директорка ані разу не застукала на гарячому. А от інших дівчатбувало.
Оце вже для Мишка була новина так новина! Він навіть забув, що треба дотримуватися ролі вередливого розпещеного інфанта і вигукнув із захопленням:
Так ти палиш?! Відчувалося, що знайома брата стала для Мишка щось на кшталт небосяжної.
А Оленка зніяковіла. Це ж треба так прохопитися! Відповіла поквапно:
Палила. Кинула вже.
Круто! А мамка не сварить?
Та ні, тільки зітхає.
А мене мати за цигарки вбила б.
Ну й дурню ти верзеш, Мишко! Яка ж мати хоче смерті своїй дитині? Ну, то ми пішли, пройдемося трохи, побалакаємо, а ти зачекаєш! Згода?
Мишко уважно роздивився проти сонця своє придбання. А потім тоном досвідченого лихваря спитав:
А ти мені його назавжди подаруєш?
Звісно, назавжди. Не загуби тільки. Він в нашій родині бозна скільки людей від смерті врятував.
Мишко запхав бурштин в кишеню коротеньких шортів, де вже перебували: шматок мотузки, грудка смоли, крейда, німецька монета вартістю в один пфеніг і засохлий жук-носоріг.
Нарешті сказав поблажливо:
Згода. Ідіть вже, цілуйтесь. Чи я маленький? Не розумію, що у вас за розмови? І радісно побіг до інших дітлахів вихвалятися своїми скарбами.
Сашко з Оленкою дійшли до набережної і сіли на вкритий травою берег. Весь шлях до річки вони подолали мовчки. Вони не сказати що посварилися. Але на їхні безхмарні стосунки вперше впала тінь.
Не так уявляв собі Сашко цей перший вільний день. Нарешті він зважився на пояснення:
Ти зрозумій мою маму. Свого часу вона ледь не втратила дитинумене
Оленка перелякано глянула на Сашка:
Тобто, як це: втратила?
Я ще був малий, не старший за Мишка теперішнього. Та гуляв сам, без дорослих. Побігли ми з хлопцями навесні на річку, я й шубовснув в ополонку.
Оленка мимоволі зойкнула:
О, Господи! Тож швиденько треба було додому бігти, в сухе перевдягнутися, розтертися.
Так, але Я не побіг, а крився в підїзді свого будинкучекав, коли одяг протряхне. А потім захворів на запалення легенівледь вижив, один рік школи пропустив.
А мамки що, вдома не було?
Та через мамку й боявся йти додомудуже вона у нас охайна, порядок в квартирі любить.
Оленка замовкла. Відвернулася в інший бік.
Сашко провадив далі:
От тепер Мишко сам нікуди й не виходить. Гуляє або зі мною, або з мамою. Тільки під час підготовки до іспитів мама мене не залучала, сама з ним гуляла. То тепер кілька разів поспіль буде моя черга.
Оленка спитала мимоволі глузливо:
А скільки саме разів?
Не знаю Мама вираховує.
Сашко! Я ж геть не проти твого брата. І гуляти з молодшими для менеодне задоволення. Але чому твоя мама це задоволення навязує силоміць, як гіркі ліки?!
Та ти не думай, вона ж як краще хоче!
Думати я навіть сама собі не забороню. Але давай домовимося: до цієї теми більше не повертатися. Таке я можу тобі пообіцяти.
Підлітки мовчки дійшли до скверу, де залишився Мишко. Не схоже було, що він занадто нудьгував за обома. Навколо нього скупчилася різнокаліберна дітвора, перед якою він вихвалявся вмістом своїх кишень. Завдяки змістовній промоакції щодо спасіння від директорки бурштин зацікавив дітлахів більш за все.
Оленка із Сашком гукнули Мишка. Той згріб все своє добро разом і запхав у кишеню, схопив Оленку за руку, що була не більша за Мишкову, й задоволено скоромовкою промовив:
Класний дарунок! Мені всі хлопці тепер заздрять! А ти завтра йтимеш з Сашком гуляти? Я тепер завжди ходитиму з вами!
6
Найближчого серпневого дня до абонементного залу бібліотеки зайшла Марта Артурівна, що мала замінити Оленку в другу зміну.
Оленка, як вгледіла змінницю, занадто квапливо підхопилася й підбігла до вікна. Марта Артурівна озвалася приязно:
То твій наречений там чатує біля входу?
Оленка знітилась й відповіла трохи ніяково:
Чому відразу «наречений»?
А хто ж тоді?
Просто Сашко.
Ну то біжи вже до свого «просто Сашка». А то вам обом терпець урветься.
Оленка радісно вибігла з залу.
Біля входу дійсно стояв Сашко з Мишком. От кого й справді цього разу їла нетерплячка, так це Мишка. Він підбіг до Оленки й збуджено заговорив:
Ходімо, ходімо швидше! Там тролейбус провалився під землю! Швидше, а то витягнуть без нас!
Оленка здивовано глянула на Сашка:
Господи, що він таке каже? Як це: «тролейбус провалився»?
Сашко підтвердив:
Дійсно, провалився. Там, на Сухому фонтані виявилася чималенька порожнина.
А де це воно?
На вулиці Садовій. Може, збігаємо подивитися? Туди чи не всі діти з нашого району позбігалися!
То ходімо. Яке нещастя!
Коли вони добігли до Садової, на проспекті Леніна рух транспорту було перекрито.
Посеред дороги й насправді була величезна яма, з якої виглядав неприродно нахилений тролейбус. Проводи були обірвано, струмоприймачі понівечено.
Подекуди просто на землі сиділи постраждалі. Біля них поралися люди в білих халатах. Звісно, тут вже були машини швидкої, міліції, аварійної служби. Повно міліціонерів і медпрацівників, що поралися біля поранених. За імпровізованою огорожеюповно людей.
Підлітки занурилися в натовп. Оленка звернулася до жіночки, що трапилася поруч:
Там хоч ніхто не загинув?
Та начебто ні. Простирадлом нікого не накривали. А от постраждали багатенько. Одного відразу забрали з опікамитам коротке замикання трапилося, чи що. І із зламами кісток доволі людей. Але то таке, зростеться. А от чи забудуть
Якийсь час поспостерігавши, Оленка й Сашко з Мишком пішли в зворотному напрямі. У Оленки настрій був сумний. Трохи згодом вона запитала у Сашка:
І часто у вас таке трапляється?
Як сказати. Під Миколаєвом же ціла мережа катакомб. Це ще з часів турок нароблено тунелів. Потімнарили ходів до найважливіших обєктів, на випадок облоги. Хто кажедва яруси, хтотри. А може, й більше. Буває, будинок дає добрячу тріщину, а той й якимось кутом зануриться під землю. Частину небезпечних порожнин засипали. Та хіба всі позасипаєш? А хлопці все одно по катакомбах блукаютьскарби шукають. От би нам знайти!
Оленка хмикнула:
Я дивлюсь, всі чоловіки марять скарбами. Мій тато теж все не заспокоїться про якийсь німецький скарб, що заховано у нас під селом в катакомбах.
Сашко неабияк здивувався:
А що, і в вашому Степовому є катакомби?! І де вони там уміщуються?
О, та у нас все село, вважай, стоїть на катакомбах. В кожному дворі підвал розміром із всю ділянку і підземними ходами поєднуються між собою.
Сашко неабияк здивувався:
Ніколи б не подумав такого про невеличке село!
Оленка вела далі:
До революції з кожного двору вів хід до церкви. За небезпеки пожильці могли добутися до церкви, аби їх не чіпалисвяте ж місце! А з церкви було проведено ходи за село, то ж можна було непомітно й саме село залишити.
То й ти до сусідів попід землею ходиш?
Оленка відповіла трохи поблажливо:
Та ні, то хлопці ходять. Там ходи подекуди напівзасипані. Тож я волію по землі ходити, а не лізти як кріт.
Мишко дослухався розмови, направивши вуха:
А я поліз би. Ото було б здорово! А ще аби заблукати
Сашко незле обірвав його небезпечні фантазії:
Щоб я такого від тебе не чув! Ще не вистачало, аби мамка дізналася про твої мрії!
Мишко не удостоїв брата відповіддю, а звернувся до Оленки:
А що, і зараз можна пройти попід землею до церкви?
Ні. Мабуть, що ні. З церкви зерносховище зробили. А ходи позасипали або ж самі пообвалювалися. Не знаю напевне.
Мишко все не заспокоювався:
Невже ти хоча б раз не лазила попід землею?!
Оленка по хвилині задумливо відповіла:
Було. Ще й заблукала. По-справжньому заблукала. Більше випробувати долю якось не кортить.
Мишкові аж очі загорілися від захвату. Він у двоє очей дивився на Оленку:
Розкажи! Розкажи! Як це трапилося?
Та воно давно вже було! Не памятаю.
Сашкові також стало цікаво. Він чув розповіді старших людей, як за їхнього дитинства хтось спускався в катакомби. І блукали, й гинули, бували випадки. Але власне з самовидцем стрічатися не траплялось. То ж коли й він попросив Оленку розповісти про пригоду, та погодилась:
Хвалитися особливо нічим. Тоді я, мабуть, як Мишко була. Може, років сім-вісім. Діти у нас гуляють самі. Тобто, не зовсім самі, а без батьківстарші й молодші, всі разом. Одного разу юрма дітлахів вирішила спуститися в катакомби грати в війну. Воно-то наче й заблукати важков чий-небудь двір попадеш. Та не в темряві. Я йшла останньою. Об щось перечепилася. Опустила очіа під ногами були накидані кістки. Мені здалося, що людські. Замість позвати старших, я з переляку побігла якимось бічним тунелем і бігла, бігла, поки були сили. Тільки потім почала кричати. Та мені відповідала тільки луна.
Ви не уявляєте, що можна пережити, заблукавши в темряві! Дитині! Спочатку оглушлива тишащільна, вязка і зовсім не тиха, а насичена шумом морського прибою. Як в притиснутій до вуха мушлі. А потім далеко миготять зелені зіниці. Кота, лисиці або реліктової тварини, що зберігалася в недосліджених закутках підземного царства? Жах! Одна думка свердлить мозок: знайти вихід! Спочатку вона підганяє вперед. А потімпаралізує
Мишко слухав як зачарований. Поспитав:
І як тебе знайшли?
Сама знайшлась. Завдяки коту. Тварини як і заходять під землю, то не надто далеко. Щоб було свіже повітря. Ото я побачила в темряві відблиск зелених очейа то виявився сусідський кіт. Підбіг, почав тертися об ноги. А потім пішов. Яза ним. За зеленими вогниками. Так він мене і вивів.
Якщо хтось ще сумнівається, що авторитет Оленки в очах Мишка зріс мало не до неба, то можете не сумніватися. Оленка все більше й більше подобалася Мишкові. І все частіше він чи треба чи не треба хапався за її вузеньку долоню. Ото так вони здебільше й гуляли: попереду Мишко з Оленкою, а трохи позадузадумливий Сашко.
7
Хоча літо добігало кінця, погода була вкрай спекотна. Тому не дивно, що на березі річки було рясно-рясно людей. Серед нихСашко і Оленка. Мишка не видновін волів не вилазити з води, що була як сиродій. Оленка сиділа на рушнику.
Сашко з безтурботним виглядом лежав просто на піску, підібгавши під голову руки. То в житті Сашка були чи не найщасливіші хвилини, коли не треба було нікуди поспішати, майбутнє на кілька років, здавалося, було відоме, а поряд була кохана дівчина.
Сашко задивився на легкі хмарки, що ледь помітно сунули над рікою. Звернувся до Оленки:
А небо стає важкувате, бузкове. Ти помічала, що в різні місяці небо різного кольору?
Оленка наче не почула. Нахилилася і задумливо щось креслила пальчиком на піску.
Потім звернулася до Сашка:
Моя практика вже закінчилася. Тож вивільнилося кілька днів до початку занять. Мені ще піврокуі на роботу.
Сашко безтурботно відповів:
Та й я ж почну вчитися, то вже не побайдикуєш. То що, й завтра підемо на річку? В місті зараз жара нестерпна!
Оленка відповіла з легким смутком:
Залюбки б пішла, та не можу. Батьки забивають кабана, то завтра я їду в селотреба допомогти.
В Сашковій відповіді забриніло розчарування:
То ми тепер до вересня не побачимось?
Виходить, що так
Сашко сів і подивився на Оленку:
Шкода! А залишитися не можеш? У нас же лише кілька вільних днів залишилося!
Оленка відповіла досить твердо:
Та ні. Треба їхати. Хоча, її погляд посвітлішав, як хочеш, їдьмо зі мною. Заразом і з батьками познайомишся.
Сашко трохи здивовано відповів:
Як так? Оце просто взяти і приїхати? А ти спитала дозволу?
Оленка посміхнулася:
Я навіть уявити не можу, що мені гостей заборонять привезти! То їдьмо? Мама таку кровянку готує! Язика проковтнеш!
Наступного ранку Сашко марно намагався звернути на себе мамину увагу бодай на кілька хвилин.
Напередодні йому так і не вистачило мужності розказати про Оленчину пропозицію, за що він тепер нещадно себе краяв. А сьогодні ще з ранку до мами прийшла тьотя Свєта, вони зачинилися на кухні і вже години зо дві не виходили. А часу до Оленчиного автобусу залишалось обмаль.
На бездоганно чистій кухні Лариса відкоркувала пляшку імпортного вина, виставила кришталеві кухлі і вислухувала гірку сповідь подруги. У тої очі попухли від сліз. Лариса намагалася її заспокоїти:
То, може, Олексій охолоне та повернеться? Адже скільки років разом! Хоч і без дітей, а все ж сімя є сімя.
Свєтка відповіла, не припиняючи рюмсати:
Та хіба ж я проти? Та він же впертий, як віслюк!
Він побив тебе?
Краще б побив.
Прочинилися двері, крізь них несміливо зазирнув Сашко:
Мам, а можна
Лариса обрубала сина:
Зачекай-но пять хвилин!
Сашко сказав трохи наполегливіше:
Та ви з тіткою Свєтою вже дві години розмовляєте!
Лариса відповіла крижаним тоном:
Я сказала: пять хвилин!
Сашко причинив двері.
Лариса звернулася до Свєтки:
То що там у вас трапилось?
Кому сказати, не повірять, чим я себе викрила. Повернувся Олексій з рейсу. Вчасно повернувся, очікувано. Все, як годиться: сувеніри, дарунки, шмотки. Я до приїзду хату мало не язиком вилизала, наготувала смачненького. Нагодувала, викупала, біля себе поклала
А далі що? Не тягни!
Свєтка розридалася ще сильніше:
А ранком я спросоння почала його торсати за плече та й кажу: «Сергію, прокидайся, на роботу спізнишся!». Думала, Олексій нічого не второпав. Коли він прокидається, мовчки снідає, мовчки збирає речі і найбуденнішим тоном каже: «Ну, я пішов. Більше не повернусь. Порадуй свого Сергія».
Лариса кинула на подругу трохи зневажливий погляд:
М-да. Ну й дурепа ти, Свєтка!
Сашко вдруге прочинив двері.
Мам, будь ласка, на хвилинку!
Лариса з прикрістю звернула таки на нього увагу:
Ну, що ти хочеш? Тільки швиденько!
Мене Оленчині батьки запрошують в село. Там будуть кабана забивати. То треба допомогти. Завтра ввечері повернусь. Зате нас кровяною ковбасою пригостять!
Лариса відповіла поспішно, аби спекатися настирливого сина і залишитися з подругою:
Добре, добре, їдь!
Та коли Сашко радісно вибіг із кухні, навздогін добавила:
Тільки Мишка візьми з собою!
Хто б сумнівався, що без нього Сашка нікуди не відпустять.
Так і сталося, що через якусь годину в автобусі, що прямував з Миколаєва в Степове, на подвійному сидінні сиділи Мишко з Оленкою. Мишко зачаровано дивився в вікно з абсолютно щасливим виглядом.
Сашко сидів позаду них з випадковим попутником і часто-густо поглядав на Оленку. Попутник звернувся до Сашка, аби побалакати. Трапляються такі, й не рідко:
От ніяк не здогадаюсь, хто з вас хто один одному?
Сашко не дуже охоче відповів:
Отой пузаньмій брат.
Попутник примружився:
А ота струнка дівчинанаречена?
Сашко з острахом глянув на Оленку, чи не чує вона розмови. Але Оленка жваво розмовляла з Мишком і нічого не чула. Чи начебто не чула.
А Сашкові промайнула думка, що, вже як виникла, не кидала його. Не кидала, коли їх стріли Оленчині батькидядько Микола та тьотя Емма. Не кидала, коли надвечір вони сиділи у дворі на галявині, в центрі якої два чоловіки обсмажували в соломі забитого кабана. Не кидала, коли вони з Оленкою, перезирнувшись, непомітно вийшли через хвіртку з двору.
Мишко цього навіть не помітив. Він загубився серед інших дітлахів, що як горобці посідали на паркан з жердин і очікували на ласощі.
Що то були за ласощі! Підсмажені вуха від кабана, хвіст, шкуринки. Просто з полумя! Через це у багатьох обличчя були замурзані сажею. І в Мишка, звісно, також. Але ніхто не це анітрішки не зважав! Бачила б мама! Та чи зрозуміла би? Але ніде правди діти: Мишко серед замурзаних дітлахів, після цілоденних забав як от ловля на смолу павуків, виливання ховрахів, а потім ще й білування кабана, як ніколи почував себе щасливим!
А Сашко теж почував себе щасливим, ідучи сільською дорогою і тримаючи Оленку за руку. Як зазвичай Мишко. І нарешті думка, що муляла його цілісінький день, набула закінченого вигляду. Він зрозумів, що хоче одружитися з Оленкою.
Підлітки вийшли за село. Сашко порушив мовчанку: