Гарні у тебе батьки! Гостинні, доброзичливі.
Оленка всміхнулась:
Та у нас в селі всі такі.
Сашко вдихнув на повні груди:
Як же добре у вас тут!
Звісно, що добре, підтвердила Оленка. Все своє: і ковбасний цех, і олійниця, і млин. І коней у нас вирощують. Добре селяни живуть
Мабуть, Сашко мав на увазі дещо інше. Але сперечатися не став.
Оленка вела далі:
А мій батько тебе розмовами не втомив? Він у нас трохи балакучий.
Навпаки, дуже цікаво було послухати. І ніяковості не відчувалось. Стріли нас з Мишком, наче все життя знали. Ну а нагодувалидосі шлунок тільки-но що не лускається! А вареники які ж смачні! Думав, ще одині досить. А зїв ще ледве не десяток!
Це в селі найперше: нагодувати гостя.
Непомітно спустилася ніч.
Село залишилось десь позаду. Ноги занурювалися в теплий дорожній пил як в перський килим. Дорога бігла й бігла далі, залишаючи обабіч скошені поля.
Збоку дороги було намощено височеньку скирту соломи.
Обидва підлітки одночасно відчули одне й теж саме: вони добряче притомилися.
Сашко зізнався перший:
Відпочиньмо трохи? Я трохи стомився.
І поліз на скирту, не дочекавшись відповіді. Оленка озвалася трохи глузливо:
Не звик пішки? Все більш тролейбусом?
Не пробуджуй в мені спортивну злість! А то на спір підемо до Миколаєва. І хто ще перший втомиться!
Оленка відповіла примирливо:
Добре, добре! Не підемо в місто. Як же ми тут Мишка залишимо?
Та він, схоже, тут би залюбки залишився. Давай-но руку, допоможу.
Оленка теж залізла на скирту. Обидва лягли горілиць, дивлячись на небо, що було рясно-рясно всипане зірками. Дзвінко стрекотіли якісь комахи.
Оленка озвалася:
Небо зоряне. То завтра буде сонячно.
Поталанило нам з погодою, погодився Сашко. А хто це стрекоче? То твої улюблені цикади?
Е, ні! Ночами чутно коників та цвіркунів. А цикади співають вдень, в спеку.
А тоді вночі що вони роблять?
Сплять, мабуть!
Сашко пирхнув:
Так таки сплять? Цілісінький день співали про коханняі вночі спокійнісінько пішли спати нарізно? Я б не пішов.
Оленка трохи знітилась від натяку:
Пустун же ти, Сашко!
Сашко підвівся на ліктях і схилився до Оленки.
Я не пустую. Я тільки
Тількищо?
Сашко схилився ще нижче.
Я Я хотів спитати: ти кохаєш мене?
Оленка відповіла майже пошепки:
А ти сам не здогадуєшся?
Сашко пильно подивився Оленці в очі, а потім обережно покрив її собою. Шепіт, шурхіт, цілунки. Трохи згодом почувся придушений стогін Сашка і короткий зойк Оленки.
Потому обидва довгенько мовчали, наче боялися, що бодай один звук зруйнує чарівність відкриття.
Тоді ще не було ані Чорнобиля, ані гормональних пігулок, ані їжі бозна з чого. Тож ніщо не заважало Природі сумлінно виконувати свою місію щодо подовження роду: Оленка завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався.
Сашко поклав голову Оленці на коліна, закрив очі і спитав:
А що там твій батько розповідав про якийсь німецький скарб?
То задовга історія.
Люблю задовгі історії.Сашко позіхнув. Його вже навертало на сон.
Оленка додала:
Задовга і засумна
Книга третя. Безневинно винні19161954
1
Сучасні кінороби застосовують метод «Стоп-рух». Це коли дії, що їх знімають, відбуваються повільно, а побачити їх можна за кілька секунд. Так можна відзняти зростання рослин або ж світанок.
А от якби котрийсь кінороб знімав побут роду Ульманів протягом кількох десятків років, то отримав би спресовану в кілька хвильок історію занепаду родини німців-колоністів.
Про сите життя селяни давно забули.
Від колишньої пишноти всіх колоністських селищ не залишилося і сліду. Камяні стіни і огорожі, які раніше так старанно оновлювалися, приходили в непридатність.
Високі соломяні скирти зникли з селянських дворів. Зявилися довгі корівники і стайні, що належали вже колгоспові, а не окремому селянину. Замість красивих камяних будівель стали будувати глиняні «мазанки».
Доля Ульманів не була винятком.
Величезну отару овець забрали відразу після революції. Ще після лютневої, 1917-го, як бути точним.
Коня з упряжжю, возом, плугом, бороною і культиватором забрали в колгосп. Забрали всю орну землю, крім городу. Тож ділянка навкруги дома стала зовсім маленька. Груша тепер росла майже біля паркану.
Неподалік, за огорожею, було закладено фундамент під невеличку хатинку. Закладено сільрадою. Невідомо, для кого.
Землю, вцілілу після переділу 1905 року, родина якийсь там час вважала своєю. Чи могло ж їм спасти на думку, що Ленін своїм декретом скасував приватну власність і націоналізував землю поміщиків та капіталістів, а заразом і землю дрібних землевласників?! Розяснювати, що цей декрет позбавляє селян права власності на землю, завбачливо не стали. До самої колективізації. І тільки за колективізації стали заявляти селянам, що земля, виявляється, належить державі! І держава їх землею може розпоряджатися, коли заманеться і як вважає за потрібне!
Не полегшало, коли за Брест-Литовським мирним договором села опинилися під владою німців. На деякий час.
А потім колонії захлюпнув хаос громадянської війни і свавілля численних розбійних зграй, що паслися по колись заможним дворам нащадків переселенців. Хоч живими залишили. Не повирізали, як в інших селах.
Більшовики трохи згодом знову встановили свою владу. І почалося. Всі церковні структури було зруйновано. Ні в одній церкві не проводились богослужіння. Як католики, так і лютерани втратили місця, де б вони могли збиратися разом. Тих пасторів, що залишилися в живих і не встигли покинути країну, було заарештовано. За прояви належності до будь-якої конфесії можна було отримати строк в таборах суворого режиму.
Німці-колоністи вбачали єдиний вихід з такої скрути: тікати з країни!
Тож хвиля емігрантів ставала дедалі потужнішою.
Рання весна розходилася рясним дощем. Від струменів, які навкіс періщили у вікно, на підвіконні утворилася калюжа, що поступово підкрадалася до краю, аби перелитися на підлогу.
В інший час або Фріда або її свекруха навипередки підбігли б до вікна з ганчіркою. Та не сьогодні. Сьогодні вони обидві старанно складали речі до величезних лантухів. Фріда часто-густо сідала відпочити.
В кімнаті крім жінок товкся тільки дворічний Франц. Хлопцю такий гармидер був навіть до вподоби. Він залюбки залазив на височенькі мішки, аби сковзати з них на підлогу.
Рипнули двері. В кімнату зайшов Вольдемар. Мовчки стягнув дощовика, що вода з нього аж струменіла. Мовчки повісив його на цвях біля дверей.
Мовчав.
Вольдемар працював в колгоспі чабаном. Грошей, що їх він отримував на трудодні, ледве вистачало на найнеобхідніше. В колгоспі працювала й мати. А жінка, Фріда, не працювала поки що лише тому, що одного за одним народжувала дітей.
От і тепер вона була при надії, з двома маленькими дітьми. Але родина вирішила не чекати пологів, а виїжджати. Втрачати вже було нічого.
Перша не витримала мовчанки Фріда. З острахом і надією спитала чоловіка:
Ну, що? Не тягни! Дозволили їхати?
Вольдемар похмуро відповів:
Ні, не дозволили.
Фріда з відчаєм спитала:
А ти пояснив, що ще позатой рік наших скільки виїхало? Чому ж нам не можна?!
Я намагався. Я справді намагався. Але той клятий урядовець навіть не дослухав. Каже, як буду наполягати, запроторять мене в трудовий табір за пятдесят четвертою статтею. Якийсь вони там закон ухвалили, що навіть поза межею Радянського Союзу можна людину засудити за дії для послаблення влади робітників і селян.
Фріда аж застогнала від безсилля:
Та заради Бога! Чим же ми її послабляємо?! Просто хочемо поїхати, де краще живеться простим людям. А тут що? Церкви руйнують, релігію забороняють! Якщо ми хочемо залишатися в своїй вірі, чи це такий гріх? А ми не маємо права бодай вдома помолитися! Дідівську реліквію ховаємо як сатанинські причандали!
Безсилля пролилося рясними сльозами.
До Фріди швиденько підійшла свекруха, притисла її обличчя до своїх грудей і пошепки скоромовкою почала примовляти:
Тшшшшшш! Тихо, тихо! Навіщо ти про це вголос балакаєш? Ще прийдуть ті, останню память відберуть!
З бічної кімнати зайшла сестра Франца Емма, що тільки трохи була за нього старша. Звернулася до матері:
Мамо, я зібрала речі для своєї ляльки. Коли ми рушатимемо у подорож?
Фріда наче й не чула. Тож до Емми звернулася бабуся:
Бери свої речіі гайда у подорож до сусідів, попід землею.
Емма радісно зойкнула:
Це через підвал? Куди ви мені ні в якому разі не дозволяєте ходити?
Бабуся пояснила:
Так то ж самій! А з кимось із дорослих можна. То що, ходімо?
Взяла онуку за руку, озирнулася на похнюплених сина та невістку:
Піду поспитаю, як там Юстуси. Вони подавали документи на еміграцію в Німеччину, не в Америку. То, може, у них ліпші новини.
Разом з онукою стара вийшла в двері.
В кімнаті запала мовчанка. Фріда вже не плакала, тільки зітхала.
Вольдемар деякий час постояв, наче не мав чим заспокоїти дружину. А потім потягнувся за дощовиком.
Нічого не вдіяти, сказав начебто сам до себе. То, може, я піду до отари? Там їхня колгоспна кошара протікає. То якось дірки прикрию. Шкода ж овець.
Фріда, що була знесилена плачем, кволо запитала:
А тобі що до них? Все одно вони вже давно не наші, а колгоспні. А ти досі їх жалієш.
Вольдемар відповів дещо винувато:
Худоба ж чим винна? Я хоч чабаном коло них лишився. Ще за батька призвичаївся. То я піду?
Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Фріда, виплакавши чи не всі сльози, почала поратися по господарству.
Вольдемар як зазвичай ходив працювати на колгоспну ферму.
А їхні діти й не знали іншого життя, ніж під гаслами влади рад.
Отак одноманітно пройшло ще десь років десять. Тільки що в черговий раз селу поміняли назву. Замість Петропавлівського тепер воно називалося Степове. Як їм через те стало легше, то нехай. А от вежу на костьолі зруйнувалито вже шкода. Та й до цього нешанобливого ставлення до культових споруд селяни потроху звикли. Звикли не їздити до сусіднього села в кірху, бо вже до 1937 року на Миколаївщині всі будівлі кірх були націоналізовані, всі пастори потрапили в табори і лише лічені одиниці не загинули там.
Але лютеранство не зникло, а навіть зміцнилося. Чим дужче на них тиснула влада, тим більш охоче вони шукали притулок у вірі. Тож і продовжували собі збиратися у приватних будинках. Підпільно.
За звичкою збиралися в будинку Ульманів. Діставали з шухляди Євангеліє. Читали. Читали повільно, як вірші. Тихенько співали гімни. Потому розходилися.
2
У Ульманів нещодавно зявилися сусіди. В хатинці-мазанці, яка зросла на ділянці, що її давно вже відтяли у законних власників, оселилися батько із сином.
Наразі за парканом, що його вже облишили щовесни лагодити, стояв хлопець десь років пятнадцяти. На вигляд статний, вродливий. Відчувалася в ньому якась порода. Тільки що одну брів перетинав потворний шрам.
Якийсь час він мовчки спостерігав за Францем.
Двором пройшла Емма і зникла за дверима льоху. Хлопець провів її захопленим поглядом. Тоді перервав мовчанку і звернувся до Франца:
Агов, сусіде! Мене звати Федір. А тебе?
Франц.
А то твоя сестра?
Так, відповів. Та розмову не подовжував.
Але Федір не зупинився:
Вродлива Я її давно помітив, ще як тільки ми сюди переїхали.
Франц мовчав.
А ти чого не хочеш балакати? Як син куркуля, то гидуєш до сина механізатора?
Франц спалахнув:
Я син чабана. І нічого я не гидую. А ви звідкіля з батьком приїхали?
Федір відповів трохи глузливо:
З Парижу.
Франц не повірив:
Таке бовкнеш! Не хочешне розказуй. Не дуже й хотілося.
І обернувся аби піти.
Та не сердься ти! сказав Федір примирливо. Я справді пожартував. А хочеш, я візьму батькову мисливську рушницю? Можна буде разом за селом постріляти ґав?
Ми лютерани. Нікого не вбиваємо. Навіть птахів. І не воюємо. В моїй родині навіть старовинне Євангеліє збереглося.
Федір вигукнув с захватом:
Брешеш! А показати можеш?
Франц стенув плечима:
А йди до нас, як не віриш!
Федір перестрибнув через паркан і попрямував за Францем до хати.
Зайшли в бічну кімнату. Колись тут збиралися лютерани помолитися. Кімната була майже порожня, бідненька, але охайна. Стіл, що колись давно слугував за вівтар, порожній.
Попід стіною стояв комод.
Франц висунув найнижчу шухляду. На самому денці, під стосом постільної білизни лежало старезне Євангеліє. Порядвівтарний хрест, що поряд з потемнілим від часу деревом шухляди сяяв навіть потьмареною від часу поверхнею.
Франц шанобливо взяв в руки фоліант, що мало не розпадався:
Ось, дивись яка старовина.
Федір, мигцем глянувши на книгу, показав на хрест:
А це теж старовинне?
А як же! Це мої пращури з Німеччини привезли. Бозна коли! Франц розповідав просто, без хизування
І що? Він насправді золотий? Суцільно?
Франц підтвердив:
Так. Це в давнину такі хрести робили. А згодом лютерани задовольнялися й простим деревяним хрестом.
Який же ти, Франц, щасливий! Федір явно лестив сусідові.Такі речіі просто вдома.
Франц зітхнув:
Та не зовсім просто. Лежать по шухлядах. Те, що залишилось. Майже все культове начиння у моїх пращурів давно вилучили. Аби ж з якоюсь користю! А то забрали й знищили. Отож тепер ми на видноті нічого не залишаємо.
А як же це не забрали? Ну тоді? В революцію? В 1917-му?
А мої родичі встигли дещо переховати. В катакомбах переховали. А згодом якось все потроху принишкло.
Федір дістав з кишені складний ніж:
Дивись! Справжній, німецький!
Франц взяв до рук ножа. Відкрив. Закрив. Неохоче повернув власнику.
Оце так річ! Звідкіля він у тебе?
Федір навмисно оминув питання:
Хочеш, подарую?
Та мені нема чим віддячити!
А ти поводи мене по підземеллях. Ти ж місцевий, маєш знати. Знаєш?
Франц відповів:
Звісно, знаю. А не злякаєшся? Під землею не всяк витримує.
В цей час з двору зайшла Емма з мискою городини. Увага Федора перемкнулася з брата на сестру:
А чи не заслати мені сватів до привабливої сусідки?
Емма відрубала:
Вуса відрости спочатку.
Федір почервонів, насупив брови й ображено прошепотів під носа:
Нічого, я дочекаюся свого часу!
Франц доброзичливо сказав:
Та не звертай уваги! Вона у нас така! Гоноровита. То що, підеш зі мною до катакомб?
Обличчя Федора знов набуло зацікавленого вигляду:
Так! Звісно, так.
Отож наступного дня хлопці лізли одним вузеньким проходом, бо інакшого шляху до колишньої схованки церковних реліквій Франц не знав.
В одному найбільш вузькому місті Франц «заспокоїв» супутника:
Тут подекуди ходи пообвалювалися, то їх позасипали. Ото ж сюди припинили лазити навіть хлопчаки.
А раніше лазили?
А як же! В піратів грали, скарби шукали.
Федір зацікавився:
І що, знаходили?
Дрібнички знаходили. Так, поодинокі царські монети, наприклад. А то навіть турецькі. Заіржавілу зброю. Але про величенький скарб я не чув.
Федір не заспокоювався:
Може, як слід не шукали?
Ще і як шукали! Адже церковне золото десь то має бути! Як у нас в околі всіх пасторів позаарештовували, то як не допитуваливони не зізналися, де заховано скарб. Шукати шукали. Та де там! Кажуть же, скарб лежить саме там, де його ніхто не шукає.
Федора ця тема, схоже, неабияк зацікавила:
А як ти запамятовуєш, куди йти? Позначки робиш чи кроки рахуєш?
Е, ні! Як не можеш орієнтуватися під землею, то ніякі позначки не допоможуть. Без позначок можна заблукати практично одразу.
А все ж таки! Як, наприклад, було б знайти криївку, до якої ти мене ведеш?
Франц без хизування пояснив:
Та кожен собі сам надумує засіб, як запамятати. Я беру свій рік народження, 1926. Парні числаповертаю праворуч, непарніліворуч. Як раз чотири рази трапляється розгалуження.
А якби було б три розгалуження чи більше?
Щось інше надумав би.
Федір ніяк не міг вгамуватися.
А як світло згасне?
Звісно, як залишається замало свічок, можна і в темряві деякий час йти. Одною рукою тримаєшся стіни, а іншу витягуєш вперед, аби головою не забитися. Але все одно це тільки для того, хто знає підземелля як власну кімнату.