Якийсь час хлопчаки чи то йшли, чи то повзли мовчки. Нарешті вийшли до невеличкої площадки, на якій хоч змогли випростатися. Тунель йшов кудись далі.
Франц сказав:
Все, прийшли! Це криївка ще з давніх-давен, показав на невеличку порожнину в стіні. Поряд валялася вапняна брила як раз по розміру порожнини. Отут мої рідні й переховували церковні скарби. Зараз вже нема чого ховати, тільки Євангеліє та вівтарний хрест і залишилися.
Федір повів украдливо:
Слухай-но, Франце! А ти бодай не замислювався, чому це ви повинні критися і як цьому зарадити?
Ти це про що?
А що було б, аби теперішню владу змінити?
Франц чи не зрозумів:
Та чого б? Це ж наша влада, народна! Все для людей. Де ж простій людині буде краще?
Федір пирхнув:
Для людей! Отакої! Та далі розмову не подовжив. А подумки собі промовив: «Ні, цей нам ніяк не принадиться! Сам же собі суперечить! Тут тобі: забрали всі реліквії, притискають віруючих. І поряд: все для людей. Вміють же Совєти мозки людям виполіскувати!».
3
Друга світова війна до Степового підкралася здалеку. Підкралася повільно, але невідворотно.
Спочатку була Іспанія. Незрозумілі слова: в Іспанії націоналісти вчинили заколот проти республіканців. І ще: диктатор, генерал Франко, інтербригада. Хто там перед ким був винний, на чиєму боці правда? На тому мало хто знався.
Потім були Хасан і Халхін-Гол. То занадто далеко. А от Бессарабія була майже поручвсього сто сорок кілометрів від Миколаєва.
Потім почали чим швидше вивозити німецьке населення вглиб країни. Але нацистські війська просувалися так швидко, що всіх українських німців вивезти не встигли.
І зрештою війна прийшла просто на поріг.
В серпні 1941-го повз Степове йшли змарнілі червоноармійці. Похмурий вигляд промовляв сам за себе, але місцеві мешканці однаково питали, чи не здадуть солдати село?
Ульмани теж вибігли з хати і вишикувалися понад парканом, спостерігаючи цю сумну ходу.
Вольдемар звернувся до Фріди:
Що ж воно буде? Що ж буде?! Раненько ми тішились, що нас не встигли до Казахстану відправити, як інших німців. А тепер хто ми? І чужим не свої, і своїм чужі. Софійка он, молодша, й мови нашої як слід не знає.
Фріда сумно відповіла:
Вже і не знаю, де гірше. Не вірю я, що там, на чужині медом намащено. З корінням же з рідної землі виривали, дозволяли взяти лише пятдесят кілограмів на родину. А решта ж кому дісталася?
В цей час Франц непомітно кивнув Еммі, і вони відійшли вбік. Франц нахилився Еммі аж до вуха. Сказав пошепки:
Емма, скажу тільки тобі. Я піду з валкою червоноармійців.
Це ще для чого?
Франц рішуче відповів:
Аби отримати зброю!
Емма перелякано замахала на нього рукою:
Побійся Бога! Ти розібєш серце мамі! Ми ж не повинні воювати!
Я і не збираюся воювати! Я захищатиму рідну землю! Порився в кишені, дістав бурштин з цикадою. Ось, тримай. Тобі вона радше згодиться. Прощавай! Я побіг доганяти останню підводу військових. І бережи Софійку!
Коли почалася Перша світова війна, російські німці думали, що вони опинилися між молотом та ковадлом. Але що воно дійсно означає, вони зрозуміли тільки з початком Другої світової. Знову всі німці стали шпигунами, зрадниками, ворогами народу. Причому ворогами ставали не окремі особистості, а народи цілкомвід ще не народжених немовлят до столітніх старих.
Машина НКВС працювала цілодобово, не втомлюючись. Один по одному зникали всі, хто мав бодай домішок німецької крові. Зникали кудись, в невідомість, без права листування. А згодом зясовувалося, без права на саме життя. Бо трупи «ворогів» згодом познаходили або в підвалах НКВС, або в каналізаційних трубах. Або не знаходили ніде. Ані мертвими, ані живими.
Німці, які прийшли слідом за червоноармійцями, що відступали, дуже охоче демонстрували трупи замордованих. А натомість, як велику ласку, пропонували їхати працювати в Німеччину.
В хату Ульманів прийшли два німецьких офіцери і поліцай. Він же перекладач. Всі були вдома, окрім Франца. Той так і не повернувся.
Офіцер пафосно повів німецькою:
Юнаки і дівчата мають щасливу можливість працювати на користь великої Німеччини! На вас чекають гарна праця і добра зарплатня!
Як поліцай переклав промову офіцера, Фріда несміливо відповіла німецькою:
Та вони ще ж зовсім молоденькі. Старшій ледь виповнилось шістнадцять, а менша взагалі ще дитина!
Офіцер, зачувши свою мову, пожвавився:
То хто говорить про малих дітей? Вам, фрау, скільки років?
Фріда пополотніла. Відповіла ледь чутно:
За місяць виповниться тридцять шість.
Офіцер просяяв:
То велика Німеччина приймає жінок до тридцяти шести років! А чоловіківаж до сорока пяти! Тож збирайтеся обидва.
Фріда з відчаєм запитала:
А як ми відмовимось? У нас же діти!
Усмішка на обличчі німця миттєво зівяла. Відповів різко:
Тюремне замкнення дітям, а вам розстріл! І не надумайте тікати і ховатися в степу! Все одно знайдемо і тоді розстріляємо усіх!
Опиратися було марно.
Тож трохи згодом в хаті залишилася Емма за старшу та Софійка.
4
Емма поралася біля груби, а Софійка розставляла посуд. Ладналися вечеряти.
Раптом з двору почулося ревіння мотоциклу. Емма обернулася до дверей І заклякла від подиву. В дверях стояв Федір у формі румунського офіцера.
Федір, задоволений зробленим ефектом, виголосив:
Здивована? Не чекала на такий оберт?
Емма промовчала.
Федір вів далі навіть миролюбно:
Ну, гаразд, гаразд! Зараз я дещо поясню. Може, тоді ти щось зметикуєш.
Сів без запрошення за стіл, глянув на бідненьку їжу.
А ви не розкошуєте.
У нас батьків угнали до Німеччини, Емма нарешті спромоглась відповісти.
А Франц, де він? поцікавився Федір.
Не знаю
Втік, напевне! Самовдоволено сказав Федір. Ну і бовдур! Та мені до нього байдуже. Я через тебе приїхав, Федір дістав пакунок, виклав на стіл сир, шматок сала, банку з сардинами. Ось, це вам.
Емма мало слиною не захлинулася від голоду. Але відказала:
Нам від зрадника нічого не потрібно.
Хм, зрадник. То як подивитися. Мій батькодворянин, білий офіцер. До останнього не вірив, що більшовикице надовго. Чи не останнім залишив Росію. З молодою дружиною потрапив спочатку в Софію, там народився я, а мати померла. Батько переїхав в Берлін. Казився від безвихіддя. Він військовий. Звик служити Вітчизні. От йому і запропонували послужити. Розвідником. Підучили і закинули разом з малим сином до цього вашого Радянського Союзу. Чекати свого часу. От і діждалися.
Та ти ж проти свого народу воюєш! На боці ворогів!
Федір підвищив голос, відповів запально:
Я не проти народу воюю, а проти влади більшовиків! От німці допоможуть нам її повалити, і повернеться монархія! Маєток татові повернуть, на службу візьмуть. А я, між іншим, єдиний спадкоємець.
Емма відповіла презирливо:
То ти заздалегідь хазяйку підшукуєш? Наші одружуються тільки із своїми.
Та хто тебе кличе одружуватися? Федір глянув на годинника, а потім на Софійку. Накажи сестрі погуляти з годину. Мені вже скоро час вертатися.
Емма відповіла з презирством:
Ти потвора. Ти навіть не уявляєш, яка ти потвора! Геть з нашої хати! Геть!
Федір примружив очі. Погляд став крижаний.
Це твоє останнє слово? Дивись. Не пожалкуй!
Вийшов, грюкнувши дверима. Загарчав мотор. Федір уїхав.
Емма сторожко виглянула у вікно. А потім повернулася до столу і почала розбирати продукти, що на них вже давно Софійка накидала оком.
Хто зважиться засудити зголоднілих дівчаток, нехай-но посидить на хлібові й воді. Тижня, вважаю, буде досить.
Кілька днів потому за вікном знов загуркотів мотоцикл. А на додачу ще й вуркіт авто.
В хату до переляканих дівчаток впхнулися двоє румун в офіцерській формі. За їхніми спинами маячив Федір.
Один румун гигикнув до Федора:
А ти не збрехав! Дівчатка наче ягідки! Що одна, що друга!
Пополотніла Емма перелякано залопотіла:
У нас майже порожньо! Ось, кілька яєць, забирайте. Курку як спіймаєте, то забирайте теж.
Румуни зареготали такій наївності. А наступна фраза розвіяла надію, що вони воліють тільки розжитися харчами:
А як таких файних куріпочок спіймаємо, то теж можемо забрати?
Емма підштовхнула перелякану Софійку:
Тікай! Мерщій тікай! У вікно!
Румуна перекосило від люті. Він щосили дав Еммі ляпасу. На обличчі залишився багряний слід від його долоні.
Отак ти відповідаєш на чемне звертання? Поїдете з нами до Миколаєва.
Навіщо? запитала дівчина приречено.
Румун хтиво зареготав:
Працювати, в офіцерську їдальню. Вденьчистити казани. Вночіги-гичистити офіцерські чоботи. Тільки спочатку їх знімете.
Емма впала на підлогу біля Федора, обхопила його коліна і почала благати:
Я поїду! Добровільно поїду! Тільки не чіпайте Софійку! Їй же тільки дванадцять! Дитина! Зовсім дитина!
Федір вивільнив чобіт з рук Емми. Зло просичав:
Раніше мала думати!
А потім звернувся до румунів:
Забирайте обох!
Тих не довелося двічі запрошувати. Витягли дівчат на двір, силоміць запхали в машину. Гучно гупнули дверцята.
Котрийсь румун відчинив вікно, звернувся до Федора:
Ти з нами? Дорогою можеш зібрати вершки. Почнеш, з якої захочеш.
Ні, їдьте. В мене ще справи є.
Як машина рушила і достатньо віддалилася, Федір зайшов в осиротілу хату. Впевнено пройшов в бічну кімнату.
А трохи згодом вийшов, тримаючи щось замотане в ряднину. Неквапно підійшов до мотоцикла, з коляски дістав шкіряну валізу. Невеличку, але добротну, міцну. Тільки тепер розгорнув ряднинку, дістав вівтарний хрест та Євангеліє. Відчинив валізу. Її нутрощі проти сонця виблиснули коштовним камінням, золотим відблиском понівечених золотих коронок, хромом коштовних годинників.
Туди ж додався вівтарний хрест і, після деяких роздумів, Євангеліє.
Тільки після цього Федір сів на мотоцикл, завів мотор. Та поїхав не в місто, а за село. До входу у катакомби.
Авто з румунами і дівчатами між тим направлялося до Миколаєва. Але тільки воно з грунтівки виїхало на трасу, почувся низький гул літака, що за війни впізнавали навіть діти. Так низько літак летить, аби скинути бомби і посіяти смерть.
Румуни майже на ходу повискакували з машини й кинулися врізнобіч. Авто, що зупинилося, слугувало гарною мішенню. Бомба впала просто на неї.
Коли Емма прийшла до тями, вже помітно сутеніло. Емма сіла, струсила з обличчя землю й обережно обдивилася навкруги.
Обидва румуни були мертві. Авто як зупинилося серед дороги, так там і стояло. Тільки впізнати його було важко. Капот зіжмаканий. Сталь обшивки наїжачилася вищиреними зубцями, неприродно вигнутими назовні.
Софійки ніде не було видно.
Емма підвелася, підійшла до машини. Зазирнула всередину.
Там лежав понівечений труп Софійки.
Емма відсахнулась від машини. Впала на землю. Її знудило. Патьоки блювотини побігли по підборіддю, стекли на шию. Емма намагалася затулити рот рукою, то рідота побігла по руці.
Намагаючись чимось втертися, Емма почала нишпорити по кишені в пошуках носовичка.
Знайшла щось тверде. Дістала стиснутий кулак, розтулила, побачила бурштин з цикадою. Знову зомліла.
Мабуть, пролежала вона непритомна більш ніж добу. Бо прокинулася знову на вечір з неабияким голодом. Нічого кругом неї не змінилося. Вона знову підійшла до автівки. Через побите скло простягнула руку і заплющила Софійці очі.
Пробач, що не поховала по-людськи, прошепотіла Емма, торкнулася наостанок обличчя сестрички й подалася в бік села.
Збіги в житті трапляються навіть частіше, ніж нам здається.
Саме коли в домі не було нікого, серед ночі повернувся Франц. Дім був порожній: ані батьків, ані сестер.
В хату влучив снаряд. То ж попервах Франц вирішив, що то через бомбардування. Але в бічній кімнаті Франц побачив безлад, що був скоєний людиною.
Шухляду хтось мало що витягнув, ще й випорожнив. На підлозі валялася пожмакана постільна білизна та єдиний аркуш з Євангелія.
Крім рідних, про схованку знав лише Федір.
Францу майнула здогадка, і він через двері підвалу спустився в катакомби, аби вийти подалі від власної хати та ближче до лазу, що його він показав Федору.
Здогадка виявилася вірною. Федір з першого ж разу запамятав дорогу до порожньої сховки. Дурнем він не був аж ніяк. Тільки що негідником. Отож він перетворив пустий потайник на свою схованку.
Франц відсунув брилу, занурив руку в порожнину й витягнув валізу. Відчинив. Нутрощі навіть в тьмяному світлі спалахнули міріадами жаринок на гранях коштовностей, якими майже вщент було напхано валізу. Навкіс валізи, через силу вміщуючись, лежав вівтарний хрест. І коло бічної стінки шкіряного нутра валізитовстенький фоліант. Родинне Євангеліє.
Франц взяв заплічний мішок, забрав з нього власну свитку й переклав туди весь вміст валізи. А замість скарбів поклав ніж, що свого часу отримав від Федора як дарунок.
Потім замурував схованку по-старому і проказав мстиво:
Ти ж повернешся, покидьок! Через жадібність повернешся. Тож отримуй!
Вузьким лазом він перебрався в інший хід, де взагалі як і бував хто, то дуже давно. Там він і переховав скарб.
Все. В селі залишатися було небезпечно. Тож Франц вибрався найдальшим ходом, аж за селом, і попростував шукати партизан. Тільки де ж їх шукати?
А на ранок до хати прийшла Емма. Спочатку припала до землі за парканом, дослухалась. Вранішню тишу ніщо не порушувало. Тож Емма пройшла двором, відчинила двері і сторожко увійшла всередину.
5
Миколаїв було не впізнати.
Місцевих жителів залишилося небагато, та й ті воліли без потреби не вигулькувати на вулицю. І не тільки під час комендантської години. Але справа навіть була не в тому. Весь Миколаїв наче перерядився.
Окупанти намагалися викоренити все радянське.
Вулицям повернули дореволюційні назви або ж понадавали імена своїх фюрерів. Будівля аероклубу перетворилася на біржу праці. Стіни, паркани зарясніли наказами фашистських правителів на кшталт: смерть за зберігання радіоприймача; смерть за саботаж; смерть за нанесення шкоди армії фюрера. Тому, хто не зареєструється на біржі праці або відмовиться прийняти надану роботу або залишить роботу без дозволусуворе покарання! Занадто суворе, аби місцеві насмілилися б цим знехтувати.
Франц зайшов до Миколаєва з боку Варварівки. Саме тут, через західну околицю села, в 1941 році проходила межа великого рейху та румунської провінції Трансністрії.
На думку новоспечених румунських бонз, це була споконвічно румунська земля. І оскільки в будь-якій нації знаходяться ідеологи належності їхніх прямих пращурів чи не до Адама, задля того щоб обґрунтувати свої панування над іншими народами, такі знайшлися й серед румунів. На їхню думку, оскільки саме тут колись стояли римські легіонери, то межі румунської держави мають сягати далеко на Схід.
Якщо німецькі нацисти витрачали купу грошей і споряджали експедиції в далекий Тибет, щоб виявити там підтвердження проживання арійців, то румуни діяли простіше. Вони хотіли знайти історичні докази своєї давньої присутності в Північному Причорноморї на Миколаївщині. Безкоштовно. Майже безкоштовно, працею полонених.
Ідею узгодили з губернатором. Потрібно було терміново набрати робітників і починати копати. Найголовнішезнайти залишки людських кісток аби довести належність римських легіонерів до давніх румунських прародичів. З Бухареста навіть приїхав професор-антрополог, аби не проґавити урочисту подію.
Склад загону було сформовано з вязнів концтаборів. Вважай, смертників. А як декількох не вистачило, то вже взяли, хто трапився.
От в цей загін копачів випадково і потрапив Франц.
Загін працював не дуже завзято, бо часом роботи вимірювався час їхнього життя. Влітку копали, зимою якийсь час перечікували. Та назад до табору їх не відправляли.
Але коли керівникові експедиції почали погрожувати, що закриють проект, а вязнів відправлять знову до концтабору, почали копати жвавіше, аби наколупати хоч що-небудь.
Кістяків не знайшли. Але знайшли кінські упряжі, металеві обкладки щита, бронзовий навушник шолома. Та воно ж за початком діло становиться.