Щось не те відбувається в цій державі, якщо шукають ворогів серед своїх людей.
Вийшов на вулицю. Йому не хотілося нікого бачити і чути. Дув різкий сирий вітер. Він попрямував до бухти. Забрався на скелю. Море несамовито гнало сірі хвилі. Їх білі гребінці котилися безперестанку. Вони з піною і бризками розбивалися об каміння скелястого берега.
Він довго стояв на скелі. Вітер тріпав його густе волосся. Охолоджував гарячу голову. Широкі губи шепотіли: «Це не по-людські! Вбивати і ховати за грати невинних людей».
Кілька днів Руднєв не знаходив собі місця. Навіть Домна Данилівна, яка за багато років звикла і до несподіванок, і до неприємностей, не втрималася:
Признавайся, що у тебе там сталося?
Нічого, все нормально.
Бачу, що нічого. Третю добу не спиш.
Приїжджали з політуправління й особового відділу фронту. Проводили зі мною бесіду. Що все я роблю добре, але не доводжу розпочате до кінця. Мало викрити тих, хто заважає нашому просуванню вперед, треба їх викорчувати з колективу, судити, як ворогів народу.
Не роби людям погано. Не віддавай під суд невинних.
Як це зробити? Мені. Ідеологічному працівникові. Бійцю партії.
Усі ці хвилювання, безсонні ночі завершилися в середині червня 1937 року. Відбулися збори партійного активу частин Де-Кастрінського укріпрайону. Вони визнали роботу політвідділу ДКУР і парторганізацій частин по реалізації рішень лютневого пленуму ЦК ВКП (б) незадовільною. У постанові партактиву зазначалося, що в укріпрайоні немає до цих пір необхідної перебудови партійно-політичної роботи і керівництва нею, слабо розгорнута більшовицька критика і самокритика, немає справді більшовицької роботи з викриття та викорчовування троцькістсько-правих шпигунів, диверсантів, шкідників, з виявлення шкідництва і по ліквідації наслідків цього шкідництва.
Добре знаючи партійну документацію, Руднєв не побачив в постанові жодного конструктивного слова. Все стандартне. На його думку, постанова не відображало істинних настроїв комуністів.
Вони попереджали Руднєва заздалегідь, що за його плечима їм дають вказівку визнати роботу політвідділу і парторганізацій частин укріпрайону незадовільною. Семен Васильович спочатку обурився. Він хотів зібрати секретарів парторганізацій, провести з ними бесіду, щоб не тиснули на комуністів, дали свободу їх волевиявлення.
Але вказівки йшли з політуправління фронту. Значить, противитися марно. Семену Васильовичу коштувало великої волі, щоб на партактиві стримати себе, не понизиться до виправдань, а тим більшедо полеміки.
Прийшов додому засмучений.
Це все, сказав він дружині.Життя в Де-Кастрі закінчилося.
Зате ти не відправив за грати жодної невинної людини.
Значить, я вчинив правильно?
Я в цьому не сумніваюся.
Незабаром Семена Васильовича звільнили з посади начальника політвідділу Де-Кастрінського укріпрайону і вивели в резерв політичного управління армії. Сім'я переїхала до Хабаровська.
9
Служба Семена Васильовича в Хабаровську почалася із зустрічі з заступником начальника політуправління фронту Вайнеросом і слідчим особового відділу Малишевим.
Що я тобі казав, Рудньов. Пам'ятаєш? Прийди і покайся, наставляв комісара Малишев.
Ти нас не послухав, додав Вайнерос. У підсумку, отримав результат.
Семен Васильович згадав партійний актив у Де-Кастрі, який залишив у нього неприємний осад. Він зі шкіри ліз, щоб побудувати в укріпрайоні оборонні об'єкти, обладнати їх, створити у військових підрозділах нормальний моральний клімат, підготувати особовий склад до відсічі ворога, якщо японці посміють порушити радянську територію. Але його роботу визнали незадовільною.
Ми виконали поставлену задачу. Побудували в Де-Кастрі фортецю.
Рудньов, не прикидайся дурником. Йдеться про реалізацію рішень лютневого пленуму партії. У вас менше, ніж у інших, виявлено та передано до органів ворогів народу, втрутився в розмову Анатолій Іванович.
Відповів за всіх, додав Вайнерос. Але ми від тебе все одно не відстанемо. Напиши інформацію.
Кілька днів Семен Васильович ходив сам не свій. Служба в укріпрайоні в минулому. Він переведений в інше місце. І, напевно, не має права давати оцінку діям своїх колишніх товаришів по службі.
Але від нього в наказовому порядку вимагали інформацію.
Семен Васильович закрив кабінет. Сів за стіл. Взяв чистий аркуш паперу і почав писати рапорт командуючому ОДКФ, Маршалу Радянського Союзу В. К. Блюхеру. Він розумів, що у нього немає об'єктивних причин для звільнення з армії. Він закінчив академію кілька років тому і має відслужити своє. Він розумів, що небажання писати інформацію теж не може бути для цього приводом. Але він також розумів, до чого може привести його інформація.
Шукав переконливі причини для звільнення з армії. Написав, що в селі залишилася стара мама. Вона вимагає за собою догляду. Його здоров'я за останні роки теж похитнулося. Діти погано переносять місцевий клімат.
Запечатав рапорт у великий конверт і попросив чергового передати його особисто в руки Блюхеру. Минуло кілька днів. Він не хотів нагадувати про себе командуючому фронтом. Намагався ненавязливо дізнатися про долю рапорту. Розпитував у знайомих, цікавився у чергового.
В черговий раз вийшов з червоного цегляного будинку штабу фронту, коли побачив Маршала Радянського Союзу. Василь Костянтинович рухався йому назустріч у супроводі кількох офіцерів. Маршал був одягнений в шинель з великими зірками на комірі. Її розстебнуті поли тріпав вітер. Під шинеллю виднілися ремінь, перетягнутий через плече, і гімнастерка з такими ж великими зірками.
З-під густих чорних брів на нього подивилися глибоко посаджені уважні очі.
Василь Костянтинович зупинився. Семен Васильович поспішив вітати командувача, приклавши руку до козирка головного убору.
Блюхер кивнув офіцерам:
Вільні!
Вони залишилися на вулиці удвох з Руднєвим.
Починалася осінь. Яскраво світило сонце. Але земля, будівлі та дерева не встигали прогрітися. На деревах з'явилися перші жовті та багряні листя. Деякі з них рясніли на ще зелених газонах і сірому асфальті різнокольоровими плямами.
Семен Васильович знав командувача фронтом давно. Вони зустрілися в Сімферополі на початку двадцятих років. Познайомилися випадково, разом провели ніч в очікуванні поїздів. Василь Костянтинович їхав до Харкова, Семен Васильович добирався до Севастополя.
Цілу ніч бродили по вузеньких вуличках татарського міста. Вдалині виднілися гори. Все місто перебувало на дні величезної чаші. Вийшли на площу біля мечеті. Яскравий місяць освітлював їх світлі обличчя, повні райдужних надій.
Їм треба було трохи часу, щоб з'ясувати, що їхні долі дивно схожі, не дивлячись на різницю у віці. Обидва в юності приїхали в Пітер, обидва з бідних селянських сімей, обидва пов'язали своє життя з революцією. Самовіддано боролися за свободу, рівність, братерство, за заводи і фабрикиробітникам, за землюселянам. Одним словом, за забезпечене майбутнє.
Василь Костянтинович посміювався над випадковим знайомим. Він був на десяток років старше за нього, смаглявий чорноокий хлопчина здавався йому дитиною. Не уявляв, що Сеня міг підняти на людину руку. А той розповідав, як брали Зимовий палац, як бився під Донецьком, під Старим і Новим Осколом. Стояв на смерть під Курськом, Орлом і Кромами
Василь Костянтинович народився в Ярославській губернії у 1889 році. Після року навчання в церковно-парафіяльній школі батько відвіз сина до Петербурга. Там закінчувалося дитинство Васі, починалася трудова юність.
Під час Першої світової війни служив рядовим в армії генерала А. А. Брусилова, нагороджений двома Георгіївськими хрестами і медаллю, переведений в молодші унтер-офіцери.
Блюхер був активним учасником революції і Громадянської війни. У 1918 році на чолі загону його направили на Південний Урал для боротьби з частинами генерала А. І. Дутова. Загін Блюхера розбив Дутова і взяв Оренбург.
Влітку 1918 року робочі загони Південного Уралу, що діяли в районі Оренбург-Уфа-Челябінськ, виявилися відрізаними від районів постачання і регулярних частин Червоної Армії і перейшли до партизанських дій. Командувачем обрали Каширіна, його заступникомБлюхера. Незабаром Василь Костянтинович змінив пораненого товариша. Він реорганізував загони в полки, батальйони і роти. І запропонував новий план походу. Його ідеї дали результати. Загін виріс в армію із залізною військовою дисципліною. Вона розбила білогвардійські частини і незабаром з'єдналася з передовими підрозділами Червоної Армії.
За керівництво героїчним походом Блюхера першим серед радянських воєначальників нагородили орденом Червоного Прапора.
У 1921 році його призначили військовим міністром і головкомом народно-революційної армії Далекосхідної республіки. Він провів її реорганізацію, зміцнив дисципліну і здобув перемогу. Його нагородили ще чотирма орденами Червоного Прапора
Бувають такі випадкові зустрічі, які залишають слід на все життя. Блюхер і Руднєв стикалися з багатьма людьми, доля кидала їх в різні куточки неосяжної країни, а ніч, проведена в Сімферополі, запам'яталася і одному і другому. Іноді їх долі перетиналися. І завжди зустрічі носили виключно теплий, щирий характер.
Військові неквапливо пішли вулицею в бік Амура, поступово віддаляючись від будівлі штабу фронту.
З моїм рапортом ознайомилися? Запитав Руднєв.
Ознайомився і відразу розірвав на дрібні шматочки, щоб ніхто не побачив. Інакше могли бути висновки. Хто ж тебе відпустить з академією за плечима.
Не знаю, що робити.
Що у тебе там сталося?
Вимагають інформацію по Де-Кастрі. В політуправління і особовий відділ фронту.
Зараз скрізь вимагають. Шукають ворогів народу.
Де їм узятися? Ворогам. А невинних людей здавати органам не хочу.
Василь Костянтинович заклав руки за спину. Його богатирське тіло пригнулося, здається щось важке давило його до землі. Він подивився на Семена Васильовича глибоко посадженими сумними очима і сказав:
Доведеться писати.
Руднєв не знайшов, що відповісти.
З Амура дув різкий пронизливий вітер. Сонце світило, як і раніше, яскраво. Його промені висвічували численні зморшки на вже прив'ялому обличчі маршала, ретельно підстрижені вуса-метелики.
Тебе прибрали з Де-Кастрі не випадково. Ти їм заважав. Тепер вони хочуть твоїми руками розправитися з комскладом.
Розправлятися слід зі злочинцями.
Як би не так! Новий нарком внутрішніх справ Єжов довів до всіх місцевих управлінь НКВС завдання: скільки чоловік розстріляти, скільки відправити до таборів.
На відстріл людей довели завдання!? Як на дичину?
На жаль.
Вулицею рухалися вози. Голосно стукали копита підкованих тварин. Візники з гучним гиканням гнали коней. Зрідка з'являлися легкові і вантажні автомобілі. Вітер гнав по асфальту жовте листя беріз.
Чоловіки закурили. Маршал вимовив:
Недавно повернувся з білокам'яної
Семен Васильович подивився на Блюхера. Перше враження його не підвело. Василь Костянтинович помітно здав. Навіть у голосі з'явилися якісь трагічні нотки. Він згадав його усміхненим, впевненим у собі і своєму майбутньому, відзначеного багатьма нагородами військового.
Куди все поділося?! І не тільки роки взяли своє. Видно, ситуація складається не найкращим чином. Це наклало свій відбиток.
Давай зайдемо в ресторан. Поговоримо, сказав Блюхер.
Маршал завів його в невеликий ресторанчик на березі Амура. Це була забарвлена в синій колір дерев'яна будівля. Вони зайшли в приміщення. Під чобітьми заскрипіли старі дошки. Стіни теж з дощок, покритих оліфою.
На дерев'яних, темних від часу столах, стояли склянки з сіллю. Пахло пивом, сушеною рибою, оліфою і деревиною. У приміщенні було брудно і безлюдно. Зазвичай, сюди стікався народ, коли привозили «пійло», тобто пиво.
Василь Костянтинович пройшов за дерев'яну перегородку. Там стояло кілька акуратних столиків, вкритих білими скатертинами, з наборами для солі, перцю і гірчиці, з вазами з дрібно нарізаним хлібом, зі складеними трикутниками серветками.
Чоловіки сіли за столиком біля вікна, з якого відкривався вид на річку. Під ними заскрипіли масивні дерев'яні стільці.
Семен Васильович замилувався широким Амуром. Він впевнено ніс свої бурхливі води.
Дівчина в синьому, в горошок, платті, в білому фартуху відразу підійшла до військових. Посміхнулася маршалу, як старому знайомому, прийняла замовлення. Незабаром на столі стояли графин з горілкою і салати з капусти.
Друге принесу пізніше, сказала дівчина і пішла.
Василь Костянтинович налив горілки в масивні стакани, сказав:
Будемо живі!
Будемо!
Випили, неквапливо закушували салатом.
Недавно розстріляли самого молодого, самого освіченого і талановитого маршала. Ми, військові, відправили його на той світ своїми руками.
Руднєв зрозумів, що Блюхер веде мову про заступника наркома оборони, про маршала Тухачевського. Він багато знав про нього. Михайло Миколайович народився в Смоленській губернії. Батькопотомствений дворянин, матиселянка. Після гімназії Тухачевський закінчив випускний клас Московського кадетського корпусу і Олександрівське військове училище. З 1914 року в званні підпоручика Семенівського полку брав участь у Першій світовій війні.
У 1918 році за сприяння В. В. Куйбишева вступив до Червоної Армії, в тому ж році став членом РКП (б). В роки громадянської війни успішно командував арміями на Східному та Південному фронтах, Кавказьким фронтом.
У 1920 році Тухачевського зарахували до Генштабу. Вінодин з керівників частин Червоної Армії, які брали участь у придушенні заколоту моряків у Кронштадті. Командував військами при розгромі селянського повстання Антонова в Тамбовській і Воронезькій губерніях. З 1936 рокуперший заступник наркома оборони і начальник управління бойової підготовки армії.
У 1935 році Тухачевському присвоїли звання Маршала Радянського Союзу. Він став наймолодшим з п'яти перших червоних маршалів, нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора.
Тухачевський відіграв велику роль у будівництві, реконструкції та переозброєнні Червоної Армії сучасною технікою. Він виступив ініціатором створення повітряно-десантних військ. Активно підтримував дослідження вчених в галузі розробки ракетного озброєння, радіолокації та зв'язку.
Ти ж знаєш Тухачевського? Запитав після деякого мовчання Блюхер. Не те, що я, Ворошилов, Будьонний та інші практики. Освічений, у розквіті сил, військовий начальник, який бачить майбутнє армії не в кавалерії, а в артилерії, танках, літаках, в сучасній бойовій техніці.
Намагаюся брати з нього приклад. Кажуть, що він грав на власноруч зробленій скрипці.
Мені його доводилося чути. Слухав його віртуозну гру і думав, як уживається в цій людині твердість, яка доходила до жорстокості, і любов до прекрасного, ніжність до близьких. Він обожнював дружину. Кожен день виконував в її честь мелодії, коли вона народила йому дочку.
Василь Костянтинович помовчав трохи і додав:
На жаль, її теж заарештували.
Шкода! Промовив Руднєв.
Інтуїція мені підказує, що розгортається великомасштабна операція проти військових.
З якою метою?
Щоб не розпускали язики.
Ми маємо право висловлювати свою особисту думку.
Особиста думка може привести до мітингів і демонстрацій, навіть до повстань. Тому багатомільйонний народ треба тримати в узді. На колінах, в страху. Тільки так можна зберегти владу.
Руднєв доїв салат. Сказав.
Народ мовчить? Його стріляють, відправляють у виправно-трудові табори і в'язниці. А він мовчить?
Михайло Миколайович не міг мовчати. Він відкрито обурювався Ворошиловим і Сталіним.
«Хто нами керує? Питав він мене і сам відповідав. Ні розуму, ні освіти, ні досвіду. Сіра посередність. Коли ми воювали, вони відсиджувалися в кабінетах. А тепер керують».
Я теж не дуже обережний у висловлюваннях, але одного разу не втримався:
«Ти, Михайле, придержи язик за зубами». Думаєш, він прислухався?!
Офіціантка принесла відбивні. З картоплею, нарізаними солоними огірками і зеленим горошком. Поставила на стіл і знову залишила військових одних.
Василь Костянтинович знову налив горілки. Не цокаючись, сказав:
Нехай земля їм буде пухом!
Вічна їм пам'ять! Додав Руднєв.
Василь Костянтинович випив одним ковтком вміст склянки, тремтячою рукою взяв ніж, подрібнив відбивну. Але закушувати чомусь не став.
Не знаю, Семен, чи зуміємо ми пережити цю моторошну кампанію, зберегти особовий склад. Цей «мудрий залізний» нарком Єжов ні перед чим не зупиниться. Він вже розстріляв колишніх керівників ЦК партії, ленінську гвардію. Тепер взявся за армію. Не дивися, що він маленький. Мужичок з нігтик. Всіх у страху тримає.