Павло Гаврилович став до кулемета й заходився поливати свинцем рештки більшовицького угруповання, атака якого захлинулася у власній крові; і не було кому відтягнути мертвих, бо живих на лівому боці моста не залишилося. Підбігли гайдамаки, кинулися витягати поранених за огорожею, а курінний присів, не в змозі нічого сказати або зробити. Аж відтак обернувся до Морозова, щоб намацати в нього пульс; рване вистукування крові по артерії трохи заспокоїло його. Бій закінчився. Скрізь повільно рухалися постаті, небо налилося густим темним чорнилом. Знову стало незвично тихо. Павло Гаврилович присів біля друга і довго спостерігав за тим, як нерівна крижина повільно пересувалася по ріці на південь, до моря.
За дві години червоні встановили на лафет два кулемети, поставили на воза, обклали їх мішками з піском і, обстрілюючи позиції захисників У.Н.Р., повільно наближалися до третьої арки. Їх помітно побільшало, підтягнулися резерви, а українці тільки й знали, що рахували втрати. Підірваний броньовик давав більшовикам укриття, тому вони пересувалися, перебігали, повзлиусе ближче й ближче. Вдіяти щось було годі, і Павло Гаврилович дав команду відступити на першу, головну барикаду.
Морозова він наказав відправити у шпиталь, а після операціїдо себе додому. Хтозна, як воно буде, раптом червоні зважаться вирізати всіх поранених, а Ганна Дмитрівна зможе доглянути за його давнім товаришем. Українці перемістилися до початку мосту, закрили прохід і чекали наступу. Деякий час червоні готувалися, і було видно, як вони піднімають свої криваві прапори на третій арці, немов самі себе хочуть підбадьорити свідченнями нелегкої, короткочасної перемоги.
Павло Гаврилович вслухався у морозну тишу. Подекуди до нього долинали далекі звукистрільба одиночними велася десь на київських пагорбах. А потім кілька разів більшовицька артилерія безладно палила по місту, спричиняючи паніку й хаос, заціпеніння й відчай. Під кінець дня, коли вже майже стемніло, воїни У.Н.Р. сиділи за огорожею, нервово вдивляючись у вузьку даль моста; біда нагрянула з іншого боку. На одній із дзвіниць Лаври забуркотів кулемет, і сотні куль обсипали гайдамаків. Пятьох вбило на місці, шістьох було поранено. Вітко спочатку не зрозумів, що коїться, хто стріляє, але придивившись, побачив: кулеметна точка була обладнана у вузькому віконці дзвіниці. Гадати не було сенсу: або це червоні вже прорвалися у центр з іншого боку, або це залишки повстанців з «Арсеналу». Кулемет починав хрипіти раз на десять-пятнадцять хвилин, відтісняючи захисників міста від барикади. Як пороблено, з лівого берега прийшла інша напасть: не маючи сил узяти штурмом українські укріплення, армійці Муравйова зважилися піти ва-банккілька десятків червоних козаків помчали на конях, розмахуючи нагостреними, як бритва, шашками. Кілька разів гайдамаки намагалися підібратися до своїх кулеметів, щоб скосити залізним дощем нападників, але посіпаки більшовиків на дзвіниці Лаври бачили наступ і ще старанніше стріляли по українцях.
Відступаймо! Вгору по схилу! закричав Павло Гаврилович, залишивши на початку лісосмуги кількох бійців, щоб ті прикривали відхід і не дозволяли червоноармійцям вдарити їм у спину. Українців залишилося трохи більше сотні; вони почали пробиратися по кущах, тоненькою людською цівкою підніматися нагору, просочуючись між стовбурів столітніх дерев. Коли опинилися вже високо на пагорбі, можна було розгледіти, як із Подолу рухаються чорні крапки, над якими вітер розвіває ненависну червону пляму.
Бійці піднялися на порожню Микільську вулицю, вкриту сніговими хвилями, на яких було витоптано тонку стежку, подібну до лінії рифа. Як не дивно, горіли ліхтарі: жовтий кружечок завис на зігнутій ніжці, немов чудернацька квітка з яскравим суцвіттям. Де-не-де чорніли ями від вибухів снарядів після артилерійського обстрілу більшовиків. На снігу лежали тіла випадкових жертв, цивільних, ніби громіздкі завмерлі брунатні брили. На своє нещастя, у момент бомбардування ці люди йшли вулицею, тому що єдине призначення людинице рух від однієї точки до іншої; і, віддаючи данину руху, ці київські бідолахи чогось вийшли зі свого будинку морозного вечора, коли смерть у вигляді снаряда перекинула їх горілиць, перетворила живе тіло на камянисту масу. Раптом Вітко помітив з боку «Арсеналу» рухтам справді вже були більшовики, тому він наказав рухатися до Маріїнського парку, там зібратися і перегрупуватися. Вони поспішили, тягнучись до центру Києва.
У парку Павло Гаврилович зустрів Болбочана, який збирав залишки військ У.Н.Р Кілька хвилин вони розмовляли: червоні прорвалися по Залізничному мосту, захопили Поділ і рвуться в глиб міста. Представники Центральної Ради ухвалили рішення про евакуацію (деякі вже втекли); зараз необхідно зібрати всі сили, щоб прорватися по Брест-Литовському шосе. Вітко відпросився на одну годину, адже мусив зайти додому, перевірити, як там Морозов, і забрати дружину та пораненого товариша.
Щойно Павло Гаврилович піднявся на другий поверх і опинився біля дверей своєї квартири, як одразу відчув пекельну втому. Він просто падав із ніг, і лише адреналін бою утримував його досі. Він постукав. Двері відчинила Ганна Дмитрівна й одразу кинулася йому на шию. Ніжне жіноче серце тарабанило сумний марш: душа, сповнена переживань, не витримала, і жінка приглушено заридала на плечі в чоловіка, проводячи тонкими пальцями по шинелі, що просмерділася порохом.
Ну що ж ти, Ганнусю, люба! Годі тобі, годі,намагався заспокоїти дружину Павло Гаврилович.
Але, правду кажучи, він теж у той момент розчулився. У ці дні він щохвилини міг загинути: ось ворожа куля розриває мязові стінки серця, проникає в шлуночки, розшматовує тендітну плоть і виривається у нього зі спини!.. Найбільше він боявся померти ось такумить, бо не боявся смерті і її мук, а боявся вмерти без сповіді, не скинувши гріхи з утомленої душі. Тому Вітко міцно притиснув до себе дружину, відчув її аромат, який змішався з домашнім затишком, спокоєм і статечністю, спричинивши розслабленість, від якої підкосилися ноги Павла Гавриловича, і він мало не впав на власний поріг.
Що сталося? Що сталося? занепокоїлася Ганна, підтримуючи чоловіка.
Нічого, дурниці. Нічого, відповів Вітко, роблячи повільні кроки ватяними ногами і заходячи в такий спосіб до квартири.
Вони зайшли до вітальні. Жінка допомогла чоловікові роздягтися, заварила чаю, принесла їжі. Вітко кілька хвилин дрімав, а тоді накинувся на хліб, помазаний вершковим маслом, та маленькі шматочки мяса на глибокій тарілці.
Кажуть, що червоні вже в місті,нарешті заговорила Ганна Дмитрівна.
Правду кажуть, справи геть кепські. До речі, як Морозов? Прибув? Тобі передали, щоб про нього подбала?
Усе гаразд із твоїм Морозовим. Ось, чуєш? Хропе! Кажуть, що три кулі з нього витягли. Міцний він.
Ганна Дмитрівна задумливо подивилася на чоловіка. Рухи її губ, що промовляли слова, не збігалися з хвилями збентеженості в блакитних очах. Здавалося, що різні частини жіночого тіла переживали різні відчуття; великий страх наповнював до країв її душу, наче водапосудину.
Це добре. Треба попросити твою тітоньку, щоб вона приходила й доглядала за ним і за матінкою, сказав Павло Гаврилович.
Не розумію, про що ти, Павлику
Про те, моя люба, що ми маємо залишити місто. Скоро, дуже скоро місто цілком захоплять червоні, і тоді не стане життя нікому.
Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві
Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш усієї глибини речей. Багато хто залишається, бо вважає, що ця доля їх омине. Думають, дурні, що влада більшовиківце така ж влада, як і Ради. Але вони помиляються, ой, як помиляються
Але ж матінка! Як я її покину?
Я ж кажу. Нехай тітонька Анастасія Федорівна про неї подбає.
Куди їй? Адже вона теж хворіє. Та й Мишко, кузен мій, спокою їй не дає.
Я розумію, що ти намагаєшся встежити за всіма, але спершу потрібно піклуватися про себе. Нам треба врятуватися, як з пожежі, уявляєш ти це собі?
Ні, ні! Хіба так можна? Не впорається тітонька. Та й Морозовпотрібно за ним доглядати весь час. Що ж робити, Павлику?
Вітко схопився, пройшовся по кімнаті. Замиготіло електричне око лампочки: перебої на електростанції та глухі вибухи стали акомпанементом його ходи.
Дурниці ти верзеш, Ганнусю. Невже ніхто не впорається? Попросимо ще когось. Ну, Господи ти Боже, хіба так можна?!
Ганна Дмитрівна замовкла. Вона стиснула пальці, переплітаючи тонкі суглоби, неначе коріння, що так міцно тримало її в цій квартирі. За мить вона так злилася зі світло-зеленими шпалерами, мякою канапою, великою вазою, розлогим квітником і всім іншим, що, здавалося, стала предметом в інтерєрі, а не живою людиною; якби вона зараз вийшла геть, то миттєво б розірвалися невидимі нитки, що тягнулися від її худого тіла до кожної значущої речі. А отжезруйнувався б затишок і благодать. Так! Усе б упало, розбилося, розкришилося, перетворивши приміщення на смітник. Тому вона не підвелася, а завмерла, абсолютно нерухомо просидівши цілу хвилину.
Я не можу, Павлику. Ти звертаєшся до мого розуму, але серце моє промовляє голосніше. Не можна залишити в цей тривожний час матінкуїй і так важко, а розлука з дочкою може її вбити. Та й приятель твій, знову-таки, Морозов, ще дуже важкий Як мені бути, рідний, любий мій Павлику?
Ганна Дмитрівна поставила питання, давно знаючи на нього відповідь. Чоловік розривавсяйого найдорожча дружина ось-ось знову заллється сльозами, зачеплена своїм духовним протиріччям, що складається з любові та тривожного боргу перед близькими. Але ж і він, Павло Гаврилович Вітко, опинився в полоні своїх зобовязань; там, у парку, чекає кілька сотень бійців, які повинні зберегти крихти республіки, що тануть на очах, як сніг на долоні. І любить він таку дивну і водночас звабливу Ганну Дмитрівну так, як тільки можна любити, зріднившись душевною матерією та зєднавшись дифузією двох близьких (уже десять років!) душ, коли одна сутність проникла в іншу.
Як же тоді їм учинити і вибратися з лабіринту своїх моральних тортур, щоб не зруйнувати цей подружній звязок, що сповив їх у єдине ціле? Не кажучи ані слова, Павло Гаврилович зробив кілька кроків, зупинився біля дружини, яка сиділа на кушетці, присів поруч і поклав голову на її худі коліна, прикриті однотонною синьою сукнею, яка, втім, не приховувала худорлявості жінки. Офіцер, поклавши голову, замовк, як мовчить вірний пес, тому що справжній обовязок виконується без гучних і пихатих фраз. Тоді Ганна Дмитрівна також поклала свою долоньку на обличчя чоловіка, усе у кіптяві й бруді. Жінка заплакала беззвучно, як плачуть на похоронах, соромлячись свого болю; так, що сльози падали на щоки Павла Гавриловича, розмазували брудні плями, а далі стікали вже чорними струмками на підборіддя, і відтак їх усмоктувала синя тканина сукні. І ніхтоні чоловік, ні дружинане бажав промовити ані слова, тому що слова потрібні тоді, коли людині щось неясно і вона прагне знань. А обоє в цьому подружжі вже напевно знали, що рішення прийняте: так, варто тільки Павлу Гавриловичу встати, тоді він пройде і зникне в коридорі, прикритому важкими шторами, наче гірською грядою, а за мить постріл зачинених дверей обдасть громоподібною луною Ганну Дмитрівну, котра залишиться сидіти в старій київській квартирі, як чарівна статуя.
Розділ 4
Покритий лаком та візерунками екіпаж, у який було запряжено двійку породистих коней, різко зупинився на Миколаївській вулиці одразу після сиплого вигуку візника. Дверцята відчинились, і в невисокому отворі постала темна статура Михайла Артемовича Муравйоватой прудко скочив на сніг, залишаючи на свіжій білій крупі рівні й важкі відбитки офіцерських чобіт. Він роззирнувся; навкруги була рівна лінія вулиці, забудованої розкішними спорудами різних архітектурних стилів та епохвід ренесансних кронштейнів до барокових каріатид. Перед Михайлом Артемовичем височіла широка будівля готелю «Континенталь», що простягалася вздовж славнозвісної вулиці. Червоний командир підвів очірівні класичні ряди вікон розділяли готель на вертикальні смуги. Чотири поверхи підводились до небес, неначе це був маєток старого аристократа в центрі Києва. Два розлогі балкони та два маленькі балкончики нависали з обох боків готелю, даючи знати, що номери тут здебільшого недешевіу царські часи за них брали від пятнадцяти рублів, що дорівнювало місячній платні робітника.
Муравйов ще раз підняв голову, а тоді увійшов у величезний ресторанний зал, який зараз був порожній; зимовий сад із широкими віялами пальм; розкішні кабінети, більярдні, салон із чотирма читальнями, два електричні ліфтипасажирський і вантажний, комори для зберігання коштовних речей та інше. Завдяки прогресивним тенденціям готель було обладнано паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням, але незмінно при вході стояло два швейцари, з вигляду схожі на гібрид офіцера й німецького барона.
До Муравйова одразу ж підбіг служка. Неабияк наляканий темною, мов сажа, шкіряною курткою, ретельно начищеними чорними чобітьми і кашкетом, прикрашеним кривавою зіркою, служка ледь уклонився. Не звертаючи на нього уваги, Михайло Артемович попрямував до сходів, маючи намір обрати найрозкішніший номер.
Наступного дня ще до обіду в двері постукали. У номер червоного командира увійшов адютант, який повідомив, що прибув комполку червоних козаків Віктор Примаков. Муравйов кивнув. Він усівся на широкому бежевому дивані; золотисті нитки нагадували сплетіння трав. Командир сидів, загорнувшись у халат із дорогої парчі, на низькому столику перед ним стояла відкоркована пляшка вина, келих із темно-червоною рідиною та велика таця з наїдками. Чорні чоботи було відставлено вбік, на ногах комдив мав пошиті в східному стилі тапочки. Увійшов Примаков. Виявилось, що це той самий високий і худорлявий боєць, що підходив до Муравйова на березі Дніпра. Незвичний вигляд комдива спершу збентежив комполку червоної кінноти, кілька секунд Примаков оглядав приміщення, і погляд його спинявся на черговій коштовній дрібничці, які були розставлені у задній частині кімнати, ніби театральний реквізит.
Товаришу комдиве! Дозвольте звернутися, проторохтів Примаков.
Дозволяю, моментально відповів Муравйов.
Тут Цей Ось що! Третій день у Києвіі коїться щось неймовірне. Скрізь грабіж і ґвалт. Мирних мешканців
Стривай! Стривай! Не продовжуй. Скажу тобі одне, і лише тому, що ти добре проявив себе в боюяк борець із класовою нерівністю. Тут, у цьому місті, немає мирних мешканців. Є лише буржуйська наволоч та її посіпаки. Вони начепили жовто-блакитні стрічки й думають тепер, що вони боги. Ні! Не буде цього!
Але ж моральний занепад
Знаю, знаю Занепад-перенепад Нехай хлопці погуляють! Цю наволоч капіталістичну придушать. Я особисто наказав генералів та решту військових труїти газами. Щоб вивести це падло з руської землі!
Хіба ж так можна
Ну, даруй, мій дорогий братчику. Я вже надіслав листа товаришу Леніну, де ретельно описав усе, що тут у нас відбувається. Ось, чекай, я тут маю чернетку.
Муравйов підвівся, підійшов до тумбочки, на якій лежала кореспонденція, покопирсався в паперах, знайшов потрібний аркуш.
Ось, послухай: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах. Рада благала про перемиря. У відповідь я наказав душити їх газами. Так ми помстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, але не зробили цього, тому що наше гаслобути безжалісними!»
Я розумію, що військова потреба. Але ж мене непокоїть розгул
Усе владнається. Ось побачиш. Солдатики перебісяться та й заспокояться! Ким ми жертвуємо? Сміттю в новому соціалістичному ладі все одно місця немає.
Так
Я скажу тобі більше. Ось зараз я наклав на це буржуазне кубло контрибуціюпять мільйонів рубчиків. І що ти думаєш? Тієї ж миті принесли! Гроші спрямуємо на світову революцію. Гадаю, що треба почати формування соціалістичної армії з робітничого класу. Тоді щойно покличуть повсталі робітникичи то з Німеччини, чи з Австрії, чи з інших країн, ми зможемо простягнути нашим братам руку допомоги. І дам тобі пораду. Знаєш, яку?
Яку?
Будь іще жорсткішим. Як я тобі й казав, класова боротьба не терпить слабаків. Відкинь ти всі ці гнилі моральні принципи. Рай треба завоювати, він сам на нас із небес не впаде. Розумієш, про що я?
Розумію.
Примаков уважно подивився в очі Муравйову, який тієї миті вже підвівся і поклав руку на плече командира червоного кінного полку.