Аж розвиднилося мені неначе! дзвонила вона своїй мамі.А то думала, що зійду з глузду. Ніч була, мамо, темна ніч!
Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хліб, взялася вишиватизробилась спокійніша.
Аж тут почали жінки Надежді доносити то одна, то друга, що її Віталька пустився берега.
Он як почав гоголем ходити, лисину під чуб ховає, ти не помічаєш?
Либонь, завів собі коханку та й розважається на стороніказали прямо в вічі.
І раптом
Бачила, як із букетом троянд ішов!
Мені він букетів уже давно не носить, зітхала на те Надежда.
Та комусь же несе?
А далі ще й таке
Бачила твого Віталіка сьогодні у місті, стояв біля парку з якоюсь красунею, напевно про зустріч домовлялися.
Може так, знайома не вірить вухам Надежда.
Та вона йому бісики пускала, а Віталіктільки ж ти не здавай мене! тримав її за руку, от!
Ти, Надеждо, придивись пильніше, чим твій чоловік після роботи займається, спитай його, куди він ходить.
Надежда й придивилася, і спитала
Якось увечері, тільки-тільки переступив поріг, а вона й накрила мокрим рядном:
То це так?! кричить. Я тут сама з дітьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!
Це хто тобі таке сказав?!
Надежда не хотіла видавати, хто, то й перемовчала. А Віталька тоді:
То це ти не маєш доказів, а причепилась? Мабуть, тільки вишукуєш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваєшся? Розлучення хочеш?! То буде тобі розлучення!
Пожалілася тоді Надежда на чоловіка своїй матері, виплакалася їй у слухавку й поради запитала. А та:
Я тебе заміж йти не силувала, каже, треба було після школи в інститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобі з батьком про те казали. Але Як ти нас тоді не слухалася, вчинила по-своєму, вийшла заміжто тепер терпи! Кому, як не мені, знати щось недоказала.
У Віталіка є інша жінка, я його покину! кричить Надежда, думає, що матір тим розжалобить. Можна, мамо, я до вас повернуся?
Коли б ти ще була сама, то й мови немає, приїхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще є двоє малесеньких дітей, хто їх одягатиме й годуватиме? На нас із батьком не надійся, нам аби пенсії на ліки вистачило, де ще троє людей на собі тягнути?
Я піду працювати, хапається Надежда за соломинку.
А моє хворе серце? каже мати. Мені потрібен спокій, тиша в домі, діти ж будуть бігати, галасувати. Та й не закінчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.
От Надежда і притихла. Бо куди їй було діватися? За що б вона жила? Куди в чужому місті пішла б на роботу? Хіба прибиральницею, та й то які часи! нехай би знайшла ще де роботи! А коли б і знайшла, то як поділити на себе й на дітей ту дрібну зарплату; квартиру знайти, дівчаток на когось залишити?
Обдумалась Надежда
І відтоді й голову схилила, ходить, мов вівця, покірна й тиха.
А Віталька з того радий! Як побачив, що вона з усім змирилася, то й зовсім сором втратив, уже й не крився, що має полюбовницю.
Вже й друзям похвалився. А ті вдомасвоїм жінкам. Жінки Надежді й донесли:
Твій чоловік
А що я можу зробити?!! кричить Надежда. Ви мене до себе, може, заберете?
Та ні Тільки ж так геть неподобно, на що це схоже!
Наші чоловіки ще з твого приклад братимуть, треба припинити!
Ти йому пригрози розлученням.
Уже грозила, журиться Надежда.
То не допускай до ліжка.
Давно вже разом не спимо
Викинь його речі на вулицю! Ось так, усі, як є, збери у велику сумку й викинь, і скажи, що пожалієшся начальству!
Ні, це ж буде страшний сором! Та й а що як Віталька забере речі і насправді піде? Може, та полюбовниця тільки цього й чекає.
І що ж твій чоловік думає, де його совість?
А ще та жінка? Хто вона така, як їй не гріх розбивати сімю, забирати батька у малесеньких дітей?!
Ти ж узнай, Надеждо, та піди до тієї безсоромної та хоч патли їй потріпай абоплюнь у вічі!
Звідки ж я дізнаюся, хто вона, прислухається до порад Надежда.
Шила у мішку не втаїш, кажуть їй подруги. Рано чи пізно, але про все дізнаємось.
Бідна ти, бідна, така ще молодесенька, а вже безталанна.
Так усім гуртом Надежду пожаліють, вона поплаче, побідкається, та й тягне дітей додому.
Віталька ж прийде, було, після роботи додому, ні на дітей, ні на жінку геть не гляне; вимиється, причепуриться, дорогим одеколоном обіллється увесь та й іде кудись, ще й насвистуєчисто тобі парубок!
Пробувала Надежда чоловіка всовістититільки посміхнувся. А як підняла голос То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.
Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувсяжива вона, чи, може, вбилась.
І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчкиале «не так» дивилась.
Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.
То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.
А далі й по три дні на квартирі не зявлявся.
Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.
Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей просить.
А він:
Нема грошей і у мене, каже, ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.
Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.
От Надежда зновдо матері.
Мамо, просить, порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.
А та порадила:
Йди, каже, Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.
Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надеждаще й не сама, а з дітьми! до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.
От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.
Аж тутіде Надеждин чоловік Як побачив свою сімю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.
А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти
Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частині почали глузувати.
Ох і відливалося Надежді за ті насмішки!
Віталька прийде сердитий, Надежда сипле їсти, а він:
Ти знаєш, що мені було?! Сьогодні той і той мене підкушував! Я своє життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись мені звання підвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього мені ніколи не забудуть!
Ти сам у тому винен
То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!
Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двоє дітей тобі народила, якби я знала
Що?! Як ти смієш дітьми дорікати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за двері в шию, коли б не діти. Тільки заради дітей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й діти не допоможуть! Геть з очей!
Такі розмови були між Надеждою і її чоловіком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.
А жила в частині Соня Львівна, офіцерська вдова, вже немолода й одинока. Дітей у неї не було, от і горнулася до чужих. Жінки із військової частини дуже шанували Соню Львівну, і хоч їй щойно виповнилося пятдесят, любовно називали «наша бабуся».
Часто ввечері зберуться мамці на лавочках, діти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львівна тим часом винесе пиріжки та й пригощає геть усіх.
Але ж ніяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у місті,куму Наталку. А у тієї була доросла донька Світлана, похресниця Соні Львівни, і красуня, і розумниця, тільки жнещасливо одружена. Чоловік Світлани давно сидів у тюрмі, листів їй не писав. Соня Львівна кожного разу вислуховувала бідкання Наталки про долю своєї дитини, а потім ішла в частину і ділилася почутим із офіцерськими жінками. Усі разом вони журилися за Світлану.
Як воно у світі,казала Соня Львівна, у кожного своя біда. От у моєї куми, наприклад, усе у неї є. Хоч Наталка і вдова, але багата: чоловік її був дуже розумний, очолював усіх комуністів у районі. Гроші після розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжці не пропали, кум їх уклав у бізнес, директором поставив рідного брата, а сам тільки й їздив по закордонах, возив дочку і жінку. І де вони тільки не побували! От хтось із вас точно знає, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зі Світланою фотографувалися біля пірамід! Купили трикімнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу І тутінфаркт. Кум помер, Світланка невдало вийшла заміж. Хоч Наталка з дочкою тепер і живуть, мов вареники у маслі купаються, гроші у них є і будуть, нічого ніколи не потребуватимуть, але одна теперсправжня вдова, а інша, не знаю, як і сказати, соломяна?
І от «бабуся» дізналася, що її похресниця розлучилась.
Нарешті,казала Соня Львівна. Бо що ж це за заміжжя? Поки він там серед усіляких злодюг і волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старіти? А потім той бандит повернеться, гроші собі до рук прибере, та й скаже Світланці: ти вже мені така не треба. Бо хіба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надеждахоч молода і гарна, та й то І взагалі, дівчатка, навіщо хорошій жінці чоловік-тюремщик? Яке з ним буде життя? А такпоки красива і багата, знайде йому заміну!
Вже й швидко після того знайома похвалилася Соні Львівні новою радістю.
Я тобі не хотіла всієї правди відразу казати: не просто так Світланка розлучилася, вона буде у парі.
Он як!
Тепер моїй донечці посміхнулося справжнє щастя! Ходить до неї гарний хлопець, іноді залишається й на ніч. А що такого? Світланкавже не дівчина, ти, Соню, знаєш, яка у неї важка доля. А я своїй дитині хочу добра.
Може, не треба було б спішити залишати хлопця на ніч до весілля, ще хто його знає, як складеться.
Я Світланці повністю довіряю, та й нема ніякої причини сумніватися у парубкові: він і гарний, і забезпечений, стриманий, делікатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловічу нам у квартирі переробив; настане весна, то візьмемося й до дачі; матиму собі нормального зятя!
Ну й добре! радіє хрещена мама. Я дуже за Світланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звідки?
Родом з-під Одещини, у батьківодин син, тепер служить в армії, офіцер.
Де ж він саме служить?
У нашій військовій частині!
А який із себе?
Красень! хвалилась майбутня щаслива теща, високий, очі блакитні, трохи, правда, лисуватий, але то нічого, кажуть, що лисі дуже розумні.
Так і є, мій покійний чоловік теж зарання полисів, згадувала своє «бабуся».
І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Світланці квіти, а онучці купує дорогі цукерки, дарує іграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловіка, а я нарешті спокій. І ще: я йому кажу, щоб переїздив уже до нас, та й житимемо всі разом, квартира в мене простора, трикімнатна, місця на всіх стане. А він: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сідати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потім ми переїдемо туди із Світланкою, а до вас, Наталю Павлівно, каже, будемо приходити в гості». От яка людина! Справжній чоловік! Де тепер такі ще є?
Що правда, то правда, кумо, таких немає
Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.
Ти от говориш, говориш, каже Соня Львівна, а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?
Чому боюся? Звуть його Віталій!
А він, бува, не клаповухий трохи? раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.
Ти що, знаєш його?
«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сімяжінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!»подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершимпри тому ж для обох сторінворогом.
От Соня Львівна й викрутилася:
Я живу у військовому містечку, каже, але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось інший.
Ось так несподівано й дізналася Надежда, куди саме її чоловік ходив.
«Он воно що, думає Надежда, знайшов багату жінку із квартирою, уже й обживається в сімї, звикає; ще трохи потягне кота за хвіст, а там наважиться, та й шукай вітра в полі! Треба мені із цим усім щось робити».
І вирішила Надежда для початку за Віталієм прослідкувати. Але ж двоє дітей на кого зоставити? Та й клопотів по дому вистачає.
День, два збиралася Надежда, а потім таки намірилася вийти в місто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе її розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.
Третього дня після того, як дізналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новіше плаття, взяла дітей за руки
Аж тутчоловік іде додому, мов щось відчув.
Куди це ти збираєшся? питає.
Та хотіла до перукарні піти, учора домовилася із Сонею Львівною, щоб за дітьми подивилась.
Я знаю, мені Орися сказала, що ти на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то
Мабуть, слідкував за нею.
Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.
І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.
Мабуть, щось між ними сталося, казала подружкам Надежда.
А раптом усе само собою розсмокчеться?
Вона вже й рада
Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:
Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.
Як щось гарне, то кажіть!
Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.
Мабуть, таки точно покаявся, кажуть жінки. Одумався нарешті!
Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!
Ах он воно що! аж задихнулася Надежда. То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала Ми ж із ним знову почали разом спати!
Ти зарання не тривожся, кажуть жінки. Якщо спить із тобоюце гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?
Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював
І на квартиру у нього грошей немає!
Сьогодні побачимо, каже Соня Львівна. Кума казала, що Світлана дуже чекає на Віталія, зранку має йти до перукарні, і якщо вони таки помиряться, то увечері йтимуть до ресторану, відзначатимуть заручини.
Он воно як шепоче Надежда. Вже й заручини будуть відзначати
От цього дня прийшов Віталік із чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерігає, сама не своя від страху: що має робити? А він перевдягнувся в чисту сорочку, обіллявся одеколоном, та й каже: