Піду я, Надю, в місто, треба нам щось до столу солодкого купити.
А Надежда:
Нічого не треба! Я ось вечерю зготувала, маківника спекла, усе ж є, сядь та й поїж.
Вечеряйте без мене.
А дівчатка, Надежда понавчала, й собі кинулися до батька, просяться на руки:
Татку, татку, візьми мене, погойдай!
Ми без тебе не будемо сідати, каже Надежда, діти увесь день чекали.
Гаразд, я обіцяю, що швидко буду, повечеряємо! А тоді у мене ще можуть бути справи, кинув роздратовано.
Не йди
Але Віталька її вже не слухав, узяв гроші та й вискочив із дому.
А Надежда, коли вже знала, що чоловік вирушив до полюбовниці, то й кинула усе, як є, і в халаті й капцях назирці за ним побігла.
До міста треба було через ліс іти. Віталька пішов уперед, а вона скрадається слідом, ховається в тінь, перебігає від дерева до дерева, боїться якось видати себе.
Коли ж вони так вийшли уже і в місто, чоловік завернув до першого квіткового магазину, купив великого букетамалинові троянди. Трохи із Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи відхилив голову убік, помітив би свою жінку, а так Надежда стоїть посеред вулиці, ні жива ні мертва, нігтями долоні до крові здерла, а він і не озирнувся, упевнено пішов вперед.
Надежда перевела подих, побігла далі. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбільшу площу, Віталік знову зайшов до магазину і вийшов звідти із невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», думає Надежда.
Аж ось підійшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Віталька у підїзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекає і роздивляється. Будинок гарний, хоч і не на одну сімю, дах покритий черепицею, на балконах ковані перила, довкола огорожа, невеличкі обрізані дерева, біля підїзду припарковані дорогі автомобілі
Надежда обмацала очима кожне вікно, роздивилася на кожну штору; як дізнатись, де ховається її розлучниця?
Подивилася на годинникминуло тільки пять хвилин, а Надежді здалося, що ціла вічність, вона вже хотіла йти й собі за чоловіком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вічі. Вже й зробила крок, як тутщасливий Віталька вийшов із дверей і попрямував геть.
Надежда трішки почекала, доки чоловік відійшов подалі від будинку, і швидесенько забігла у підїзд. Йде Надежда східцями нагору, прислухається «І як я дізнаюся, де живе ота Світлана?»
Аж раптом бачитьна одних дверях, застромлений за ручку, висить Віталіків букет, а під порогомстоїть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемокта й ну мерщій бігти.
Біжить Надежда через місто, аж вітер їй у вухах свище; вскочила до лісу, не дивиться на стежки, вибирає найближчий шлях, чеше через кущі й буряни навпростець.
Швидко була й вдома.
Доки чоловік повернувся, Надежда встигла вечерю на стіл накрити. Застелила навіть нову скатерть, дістала із шафи красиву вазу, ту, що батьки їм на весілля подарували, налляла по вінця води і встромила зверху букета. Дітей за стіл всадовила і сама сіла, переможно посміхається.
Недовго і чекала
Чує Надежда, хтось іде по доріжці, грюкає дверима, заходить Віталька до коридору, роздягається, мугикає щось собі під ніс, щасливий.
Я вже є! гукає звідти. Купив вівсяне печиво, ось, беріть!
Так із простягнутою рукою й зайшов він до кухні, аж глядь на стіла той букет, що він купив коханці, стоїть на видному місці! І Надежда сидить, розпатлана, упріла, із складеними під грудьми руками
Це що? показує Віталька на стіл.
А ти не впізнаєш?
Як ти? Ах ти ж
То це так, Віталіку, ти купив нашим дітям солодкого? Чи тобі краще на хвойд і їхніх байстрюків витрачати гроші? Їм букета, цукерки шоколадні, а нам жменьку дешевих пряників у целофані? Тобі перед дітьми не соромно? От я батькам подзвоню і розкажу, як ти тут вислужуєшся! Я до командира частини піду! Що?! Заткнуло тобі пельку? Не знаєш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!
Як озвірів же після цих слів Віталька, та як кинеться на жінку з кулаками!
То ти за мною стежила! кричить. Забрала навіть квіти! Як ти посміла, свинюка підла!
І відлупцював Надежду так, що потрапила вона в лікарню зі струсом мозку.
Віталік швидку допомогу сам і викликав, як побачив, що жінка не може прийти до тями. Тільки ж як підїхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:
Надінько, ти ж нікому нічого не кажи, чула? Не зізнавайся, що що ми із тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усім тоді будуть непереливки.
Надежда мовчить, а він її ще й по голові гладить, цілує руки.
Я сам не знаю, що на мене найшло, каже. Якась мана мені закрила очі, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути Ось уже лікар іде, Надю, то ти утямила?
Так Надежда й не зізналася, сказала, що перечепилася за поріг і ударилась об ванну.
Лікар тільки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.
Відвезли Надежду до лікарні, а Віталік відпросився із роботи та й чкурнув разом із дітьми до своїх батьків. Дівчаткам накупив цукерок, іграшок і пообіцяв, що відведе до цирку, тільки щоб вони нікому-нікому не казали, чому мама впала.
Тим часом Надежда ні матері своїй, ні батькові не подзвонила, і чоловікові теж заборонила про те, що із нею сталося, казати.
То Віталікуяк гора з плечей. Його батьки зустрічають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приїхала!
Як це так?! вже за столом каже Надеждина свекруха. Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дітей самих відпровадила!
Надежда прихворіла, пояснює Віталік.
Знаємо ми ті хвороби, видно, хоче сама в хаті вилежатися! Де їй до села їхати, городській красуні, ще манікюри тут на городі поламає!
Та ні, мамо, захищає жінку Віталік. Вона справді хвора.
Маму лікарняна машина забрала, каже тут одна з дівчаток. У неї дуже голова боліла!
Як?! Чому в лікарню?!
Тато дуже просив, щоб ми не казали, лепече дитина. І як ми не скажемо, що це він маму попхнув, то підемо скоро до цирку!
Віталікова мати й за голову вхопилась.
Ах ти ж негідник! Ти підняв руку на свою жінку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобі не подарують того, що ти Надежду скривдив!
Ніхто, мамо, не дізнається, похнюпився Віталій. Діти скоро забудуть, а Надежда вийде з лікарні, то я її перепрошу.
От Віталій у селі копає картоплю, а його жінка тим часом відновлює здоровя.
Лежить Надежда в травматології, у загальній палаті. А поряд жіночкамаленька, чорнява, волосся довге-довге, звали її Ніна. До Надежди ніхто не ходить, а до тієїзранку діти, удень чоловік, а увечері усі разом. Понаносять Ніні всьогоі яблук, і пиріжків, цукерок, ковбаси, вона не може всього зїсти, то й роздає сусідкам, і Надежду пригощає. А в тої і апетит пропав, не хоче ні їсти, ні пити нічого; нікого бачити не хоче Надежда, тільки лежить на ліжку й плаче.
Добре, що хоч Ніні чоловік приніс до лікарні телевізора, то яка-не-яка розрадато кіно подивляться, то новини, якусь цікаву передачу, разом і обсудять. Надежда в розмовах участі не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.
Ти, мабуть, приїжджа? якось питають жінки.
Та нізітхає Надежда. Тут живу, у військовому містечку.
Сімя у тебе є, чи, може
Є і чоловік, і двоє діток.
Зрозуміло.
Чого ж вони не приходять до тебе? підсіла Ніна на ліжко. Може, що сталося? Ти ж така ще молода!
Як я вам заздрю і Надежда розвернулася до стіни плакати.
Не треба мені заздрити, Ніна зігнулася над Надеждою, погладила по волоссю. Бачу, ти вся у синцях, це чоловік тебе побив?
Він
А за що?
Бо має коханку, а я його вистежила.
О-о-о-о, бідна ти, бідна, та ще й немудра, похитала Ніна головою. Для чого тобі було чоловіка вистежувати, що це дасть? Мій чоловік, як був молодий
Надежда розвернулася.
Знаєш, зітхнула Ніна. Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?
Що ж мені робити? Покинути його?
Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості
Де ж мені її набратись?
Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.
Що ж робити?
Коли повернешся із лікарні,повчає Ніна, забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурийне зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі
А Віталік?
Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачитито живи, а ні
А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?
І ворожки бувають різні. Але коли тобі буде від того легше, йди.
Так говорили Надежда з Ніною день при дні.
А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:
Можна я буду вам час від часу телефонувати?
Можеш.
Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.
А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.
Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.
Виливали на віск.
Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.
Купувала різні трави й амулети.
А вінхоч і не бє більше Надежди, але й не кидає коханки.
Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.
Надежда як у вогні жила і таки насмілиласьпожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в того залишилися серед військового начальства знайомі в керівництві
Тату! Зроби так, щоб Віталіку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зі служби!
Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!
А що ж мені робити?!
Та ти ж жінка, будь мудрою, хіба мені тебе вчити?
А потім Надежда ще й дізналася правду, через що її батьки покинули колись Германію.
Надінько, казала мати, не хотіла я виносити брудну білизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германії, то він звязався з якоюсь фрау. На моє щастя, тоді були такі часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з війська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пішов розголос, то одним переведенням не обійшлося б!
І ти батькові пробачила?
Ти теж пробачиш, Надю, тільки дивись, не будь дурною, не перегни палицю і не зостанься сама з дітьми. То все через молодість, оті Віталікові дурощі, повір моїм словам, пройде час, і він заспокоїться, вгомониться, буде сидіти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.
Почувши таке, Надежда більше в батька допомоги не просила, але до ворожок бігала частото пожалітися, то на картах погадати.
І не знати, чи то бабки допомогли Надежді, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вітальці направленняпереїжджати на службу в інше місце.
Дзвонить Надежда Ніні, така рада!
Дали нам у місті квартиру двокімнатну, і зарплата у Вітальки буде вища! радіє.Тільки не знаю, чи їхати мені разом із ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дітьми тут, поки він у новій квартирі ремонт зробить?
Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нічому досі не навчило? Мерщій кидай усе, як є, та їдь за чоловіком і не залишай його там самого ні на день, ні на годину, ходи за ним, мов тінь! радить Ніна. Почекай А твій чоловік ще в частині, біля тебе?
Ні,каже Надежда, вже два дні, як поїхав.
То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогодні ж! Чи ти хочеш сама з двома дітьми залишитися?
Ото я дурна! Надежда злякалася. Уже їду! Біжу складати речі! Спасибі вам за пораду.
Переїхали Надежда із Віталіком на нове місце.
Відразу ж по приїзді відвели дітей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками і стала готуватися до екзаменів. Ще записалася на плавання в басейн, замість мяса їла рибу
Навесні Надежда почала бігати до інституту, а в кінці літа прийшло повідомлення, що вона вступила на заочне відділення.
Все! Я тепер уже більше не дурна курка! кричала до Ніни в слухавку Надежда. От побачите, закінчу інститут сама!
Ну, старайся! Тільки як же ти встигатимеш усеквартира, чоловік, діти, басейн, навчання?
Який басейн? Я на роботу піду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звільнилося місце, жінка в декрет пішла. І біля своїх дітей буду, зароблю гроші, та й стаж зараховуватиметься.
Молодець! Ніна подивувалася такій переміні.
А хто в мене є, крім мене? каже Надежда. На кого мені ще надіятись? У матері з батьком одна відмовка: ти вийшла заміж. Чоловік? Де гарантія, що мій Віталік знов не заведе собі коханки? Досить мені принижуватись? Ні! Усім докажу, що я теж чогось варта!
Ось так і завертілося.
Надежда усе встигала: зранку на роботі, потім порядкує вдома, у вільний час читає, вчиться. Добре, що інститут був у тому ж місті, де вони жили.
Та й Віталік, на щастя, на новій роботі мусив цілий день бути на території, вільного часу не мав і не міг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощі йому в голову не лізли, щовечора повертався додому, до сімї.
Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.
А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.
Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тутставлять її завідуючою дитсадочка
Це ж така відповідальність! дивується Ніна.
Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! регоче Надежда в слухавку. А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покинемені не страшно.
І що, ти
Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.
То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?
Пробачила і геть усе чисто забула!
Я за тебе дуже рада!
І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.
Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.
Червоне плаття
Немає таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всі інші живуть так само.
Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.
Куди в селі тобі те плаття? журилась її мати. Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?
Ну купіть Купіть мені! канючить.
Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.
Отаке вигадала! так само й батько.
Тільки старший брат утішив малу Маланку:
Я колись тобі куплю те плаття!
Та й забулося.
Підросла.
Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плестимамо рідна!
Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше святоа хоч і весілля! то непримінно йдуть і біжать до Маланки.
Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.