Наприкінці квітня близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, уже озброєні люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Перші блокпости з чоловіками в камуфляжній формі, озброєними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надії. Ніколи не забуду те, як уперше побачила озброєних сепаратистів, які розїжджали містом, моїм рідним Луганськом, що зростив мене й де на світ зявилися мої дівчатка. Схоже, вони одразу відчули себе новими господарями. Серце обливалося кровю, коли проходила повз блокпости, які виростали на вулицях міста, як гриби після літнього дощу.
Цей хаос повинен незабаром скінчитися, втішала я себе.
Почалась інтенсивна підготовка до референдуму. До останнього не вірила, що він відбудеться. Була якась упевненість, що мої сусіди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацію, відокремлення чи приєднання до Росії, але я помилилася. Дворові «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лавках біля підїздів, жваво обговорюючи своє майбутнє. Найчастіше доводилося чути таке:
Нарешті зможемо вільно розмовляти російською!
Це нібито хтось колись їм забороняв!
Гірше вже не буде! Якщо буде федерація, то життя покращиться.
Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.
«Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!
Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.
У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!
Або ще й таке:
НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!
І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.
Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.
Іди звідси, куди йшла! чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівкице вони про маму.
І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайсяодні розмови про референдум.
Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьмице вже недобрий знак! волала я якось на роботі.
Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.
Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не відбудеться, а якщо й буде, то більшість проголосує проти розірвання України на частини.
Надії на те, що люди не підуть на референдум, у мене вже нема, сказала я розчаровано Сашкові.
Якщо навіть відбудеться цей клятий референдум, то він нічого не значитиме. Він буде визнаний недійсним.
Може, і так, але щось мені так тривожно на душі,зізналась я.
Не каркай! Усе буде добре!
У той злощасний день я вранці була вже у дворі. Бабці, напевно, ніч не спали. Спозаранку виходили з будинків із пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбрані, у білих шкарпеточках та з усмішками щастя.
Зі святом! казали мені замість вітання.
З яким?
А ви не знаєте? Та сьогодні ж референдум! Донбас стане вільним!
Та чи знаєте ви, що? я починала їм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залізобетонну стіну.
Складалося таке враження, що в нафталінової частини людей міста невидима сила випила мізки, на очі напустила пелену й наділила такою силою, що стань я на їхньому шляхузнесуть, затопчуть і не помітять. Я весь час працювала з людьми похилого віку й добре до них ставилася, але зараз мені хотілося підбігти до бабці, схопити її за барки, труснути й прокричати просто в лице:
Іди додому! Печи пиріжки дітям, частуй цукерками внуків. Чому не сидиться вдома?!
Пізніше, ближче до обіду, на вулицях стало більш людно: вийшла молодь і пішла голосувати, ішли й люди середнього віку.
Моє рідне місто збожеволіло, і це факт, зітхнула я й пішла до дітей.
Мамо, ми підемо сьогодні гуляти? спитала в мене старшенька.
Ні, донечко, сьогодні мама буде вдома.
Ти стомилася?
Так.
Дуже? допитувалася Ліза.
Так стомилася, що нема чим дихати, ляпнула я й пішла вмитися холодною водою, бо здавалося, що не лише лице пашіє, а горить усе всередині.
У ванній довго плюхала в обличчя холодну проточну воду, аж поки лице перестало палати. Якби могла плакати, розревлась би.
Євген
Ви справді будете розраховуватися з роботи? спитав Антон у нас із Юрком, коли ми прийняли таке рішення.
Антонові було простіше, бо він працював сам на себе, роблячи ремонти осель та обєктів на замовлення.
Якщо ми вирішили захистити нашу землю від фашистів, то не буде часу на роботу. Що, по-твоєму, наразі головніше? спитав я в нього.
Потрібно щодня допомагати будувати укріплення, блокпости, зараз триває підготовка до референдуму, сказав Юрко. Незабаром люди проголосують за федерацію, і ми не знаємо, що буде далі, але повинні готуватися до оборони.
Я з вами! заявив Антон без вагань. У Європу вони захотіли! А про те, що отруєні продукти з ГМО буде Європа постачати, мовчать. Там такі продукти нікому не потрібні, тож київська хунта нам їх підсунеїжте скільки завгодно й не питайте потім, чому діти з вадами народжуються. А ще й у НАТО хочуть! Це щоб до Росії ближче підібратися та розмістити на Донбасі атомні ракети. Потрібна Україна Європі, як пяте колесо до воза! Росія завжди була нам ближчою й ріднішою за будь-кого. Бачите, західнякам, які завжди їздять туди на роботу, буде зручно без віз, а нам яка користь від того? гаряче говорив він. А ви чули, що вже домовилися з американцями та Європою про те, щоб шахти Донбасу затопити?
Навіщо? спитав я, бо ще не чув цієї новини.
Радіоактивні відходи там будуть хоронити із США та Європи! пояснив він. І це ті шахти, де працювали наші діди та батьки! Веселе ж нам життя готують фашисти!
Сьогодні мати розповідала ще одну «приємність», сказав я. Уже готова постанова про те, щоб частину наших зароблених грошей вираховувати на утримання правосєків. Тож чи варто триматися на роботі, щоб годувати тих, хто готовий нас убивати за російську мову? Краще вже стати на захист своєї землі.
Не буде відтоку всіх коштів на Київнаш Донбас швидко розквітне, підтримав Юрко. Ми вже не раз про це говорили. Скільки в нас заводів, шахт, яка промисловість, а живемо бідно, бо все нами зароблене йде в столицю, щоб тих західняків годувати. Ви уявіть, яке прекрасне життя буде в нашій республіці!
А те, що отримують у Києві, ще й розкрадуть! додав я. Не можна допустити перетворення Донбасу на військову базу НАТО. Наш край може прекрасно обійтися без київської хунти.
Мати підтримала мене, і ми з Юрком звільнилися з роботи. Референдум у місті перетворився на справжнє свято. У більшості мешканців був піднесений настрій, бо вірили в зміни на краще. Більшість проголосувала за відокремлення від Україниі це була перша перемога. Емоції зашкалювали! Нарешті зявилася надія на краще життя. Увечері на вулицях свято продовжилося. Молодь гуляла, і ми також. Одне лише наводило смуток і хвилюванняце Люба. Ми не зустрічалися з нею тиждень. Вона посилалася на зайнятість на роботі, а я не знав, що думати. Можливо, вона уникає мене, бо я як не намагався ухилитися від розмов на болючу для неї тему референдуму та блокпостів, усе одно вона в нас відбулася при останній зустрічі.
Як ти можеш вірити у всю цю маячню з утворенням Новоросії?! обурено сказала вона мені.
Я не міг їй брехати, тож сказав правду про те, що підтримую і проведення референдуму, і створення Новоросії, бо далі жити при владі, яка розкрадає все, що заробляє працьовитий Донбас, яка хоче заборонити російську мову, я не хочу.
Є інші способи змусити працювати владу на народ, сказала мені Люба. Не влаштовує щось, то їдь до Києва, збирай людей, мітингуй, вимагай щось від влади, але Новоросіяце міф, створений для того, щоб розбити країну на частини. Невже ти цього не розумієш?
Я не розумів і як доказ нагадав про Майдан, коли загинули люди й нічого не домоглися. Люба багато говорила, доводила, а я не заперечував, лише вислухав її.
Подумай добре над моїми словами, сказала вона на прощання.
Після тієї розмови ми ще не зустрічалися. Я часто бував на блокпостах, допомагав їх споруджувати. Ми наповнювали пропіленові мішки піском і складали їх біля бетонних плит. Дуже не хотілося, щоб Люба побачила мене саме там і знову торкнулася колишньої розмови.
«Ні, не може бути, щоб вона не зрозуміла, що помиляється, запевняв я себе. Ми поклялися бути завжди разом, і так буде».
Після референдуму минуло ще кілька днів, а Люба все ще не зустрілася зі мною.
«Дала час мені на роздуми», вирішив я.
Мені її бракувало. Здавалося б, що мрії про краще життя наближаються, вони вже починають здійснюватися, але повноти щастя не могло бути без моєї коханої.
І я вирішив діяти. Моя задумка схожа на підліткову, але був певен, що спрацює в потрібному напрямку.
Мамо, я сьогодні повернуся пізно, кажу матері і йду з дому.
Тихий, спокійний вечір зустрічає мене прохолодним вітерцем. Напевно, незабаром буде дощ, і це дуже добре, бо не доведеться їхати на дачу поливати городину. Прямую в центр міста, де вечорами у сквериках багато закоханих, а поблизу ятки з квітами продають повітряні кульки, наповнені гелієм.
Можете мені зробити десять кульок сердечками? запитую продавчиню.
Дівчина кидає на мене розуміючий погляд і відраховує десять кульок.
Тільки мені потрібні до них довгі нитки, кажу я.
Зробимо!
І ось я під смішки молоді крокую вулицями з кульками, які підіймаються вгору й висять наді мною рожевою хмаринкою. Зупиняюся під вікнами гуртожитку, де мешкає Люба, відпускаю довжину ниток так, щоб сердечки сягали другого поверху, і чекаю. Помічаю, як відчинилося вікно, з нього простягнута рука хапає за нитку, і кульки зникають у вікні одна за одною. Виглядає Люба, сміється.
Ну ти даєш! Ти ненормальний?
Ага! Ненормальний! Виходь, я чекаю! викрикую їй.
Люба у вікні зникає й за пять хвилин уже поспішає до мене. Від неї приємно пахне парфумами, я цілую її в губи, вбираючи всім своїм єством найприємніший запах яблук.
Дякую! каже вона мені, і в таку мить я ладен не лише небо до її ніг пригорнути, а й підстрибнути до нього.
Тобі сподобався мій подарунок?
Стеля моєї кімнати як рожева хмаринка, уся в сердечках, усміхається вона, і я милуюся маленькими ямочками на щічках.
Ми знаходимо альтанку посеред пятиповерхівок, сидимо там, я пригортаю дівчину до себе й відчуваю, яке воно насправдіщастя. Цілую її уста, очі, шию, руки, шепчу ніжні слова й боюся повернення до розмови про Новоросію. Ми гуляємо вулицями й знову ховаємось у тінь. Я клянусь у вірності й укотре освідчуюсь у коханні.
Я теж тебе люблю, шепоче Люба. Я ніколи нікого так не кохала.
Ми створені одне для одного й завжди будемо разом.
Згодна, але не розумію, як ми будемо разом, коли дивимось у різні боки, каже Люба, і все в мені завмирає. Здається, що я вже й не дихаю. Закохані мають не лише ділити постіль, вони мають дихати одним повітрям, стати частиною одне одного, проживати одне життя на двох. А як бути нам?
Я мовчу, бо розгублений і не знаю, що сказати, я лише впевнений у тому, що ми повинні бути разомі ми будемо, попри всі негаразди.
Ти ж не думаєш, що між нами може стати стіна лише через різні погляди на життя? кажу я після паузи. Часто люди створюють родини й тоді, коли є повною протилежністю одне одному.
То зовсім інше.
Облишмо цю тему, пропоную я. Іноді ситуацію треба просто відпустити, щоб вона розвязалася.
Не впевнена в цьому, сумно каже Люба й просить провести її додому.
Може, ще погуляємо?
Мені завтра вночі на роботу, удень хочу попрати. А коли тобі на зміну? Завтра? питає вона.
Ні,кажу я.
Я не збрехав їй, просто промовчав про те, що з роботи вже звільнився.
Еліна
На зустріч Сашко прийшов з якимось незнайомцем.
Знайомся, це Андрій, сказав він, вони стоять у нашому аеропорту.
Еліна, подала я йому руку, і юнак її потиснув.
Ми сіли на літньому майданчику в кавярні, де вдень зазвичай було мало відвідувачів. Замовили каву та круасани, і, поки чекали замовлення, я поцікавилася, чи не боїться Андрій приїжджати в місто.
Та поки що їздимо по кілька осіб і все нормально. ДАІшники тримаються на своїх місцях, потрошку «доять» водіїв, мусорня стоїть неподалік від сепаратистських блокпостів, от лише не можу спокійно дивитися на ті ганчірки, що розвісили замість українських прапорів, сказав Андрій. Як побачу, одразу руки чешуться, щоб зірвати.
А ніз-з-я! засміялась я.
Ми попили каву, трохи потеревенили, ми з Андрієм обмінялися телефонами, і він побіг у справах.
Чула про арешти, які почалися? стишеним голосом запитав Сашко.
Так. Кажуть, що по блокпостах роздають списки прихильників єдиної України.
І це, на жаль, правда. Є ще неприємна новина.
Кажи вже, не тягни кота за хвіст.
Уночі арештували керівника Луганського осередку «Правого сектора». Тобі треба подбати про свою безпеку.
Почалося! зітхнула я. Трохи подумавши, сказала:Я не буду нікуди тікати з міста. Це моє місто. Крапка.
І готова щось корисне зробити для нього? Сашко уважно дивиться на мене.
Я так і знала, що він приїхав у місто не просто так. Відчула відразу, що зараз щось видасть вагоме.
Звичайно! сказала я. Що ти пропонуєш?
Сашко злегка нахиляє голову й боковим зором дивиться, чи немає поруч зайвих вух. Неподалік сидить молода мама з дівчинкою років семи, вони їдять морозиво. Ще один чоловік пє газовану воду, і більше нікого.
Перше завдання таке: потрібна кров, півлітра, група третя, резус «мінус». Зможеш зробити? Потрібно терміново.
Так, зможу, упевнено відповіла я.
Таке завдання мені здалося трохи дивним. Можливо, це була перевірка? Я не знала, але мала це виконати. На роботі зробити забір крові було надто ризиковано. У такий час ми багато чого не знаємо одне про одного, і я не була впевнена у своїх колегах. Із них я могла довіритися лише Наталці, яка, як і я, була членом «Правого сектора». Ми вирішили, що зробимо забір крові вдома. Донора шукати нам не потрібно: у мене необхідна група крові. Я навіть подумала, що Сашко спеціально назвав саме таку групу крові, бо знав мою й вирішив таким чином мене перевірити. Хоч би там як, я прийшла до Наталки зі шприцами та скляними банками з-під соку. Наталя брала в мене кров, і ми її одразу пакували в стерильні банки й обкладали кубиками льоду з холодильника. Коли все було готово, одразу подзвонила Сашкові, він приїхав і забрав кров.
Зустрінемось о шостій вечора на старому місці,сказав він мені стиха в коридорі.
До вечора я не знаходила собі місця. Обдумувала все до дрібниць. Було зрозуміло, що планується якась підпільна робота, і я була готова до неї. Дуже кортіло спитати, чи насправді хтось потребував крові, чи то була лише перевірка.
Мені було не шкода тих півлітра, бо я майже не відчула нічого, окрім легкого миттєвого кружляння предметів навколо себе, але розуміла, що ставити зайві запитання не маю права.
Прийшла на місце зустрічі раніше на чверть години, і, поки прийшов Сашко, мій шлунок був схожий на акваріум: у ньому булькав десь літр випитої мною газованої води. Він не питав, де я взяла кров, лише сказав скромне «спасибі».
ГУР планує створити мережу розвідувально-диверсійних груп, Сашко одразу ошелешив мене заявою. Бажаєш приєднатися?
Міг би й не питати, відповіла я, ледь стримуючи хвилювання.
Тоді тобі потрібно подбати про безпеку дітей та рідних.
Батьки нікуди не збираються виїжджати, із Солею поговорю, дітей вивезу в безпечне місце.
Як тільки діти будуть вивезені, одразу телефонуй. Група з пяти осіб уже є,сказав він майже пошепки.