Я буду шостою?
Можеш першою, пожартував Сашко.
Як я не намагалася переконати Солю поїхати з дітьми в Харків до моєї куми, вона не піддалася на мої вмовляння. Тож я зідзвонилася з кумою й наступного дня зранку поїхала з Луганська. З Іриною ми навчалися в одній групі; коли народилася Ліза, то вона хрестила мою дитину.
Потім Іра вийшла заміж і виїхала до Харкова. Вона одразу погодилася забрати дівчаток на місяць до себе, бо ще була в декретній відпустці.
І тобі нема чого робити в Луганську, приїжджай і ти до нас, поживеш, поки все там стихне, запропонувала кума.
Я подякувала й відмовилася. Того ж дня я поквапилася сісти в потяг, щоб повернутися в Луганськ.
Євген
Що нового чути? спитав я в матері за сніданком.
Люди кажуть, що баптисти покидають Первомайку.
Чому?
Вони були проти проведення референдуму й створення нової республіки, тож тікають звідси, пояснила мати. Їх багато в місті, і всі їдуть звідси дружно.
Значить, не вірять у краще життя в нас?
Значить, не вірять. І не одні вони виїжджають. Багато сімей із дітьми їдуть до Росії, щоб перечекати неспокійні часи.
Одні виїжджають, інші залишаються! якомога бадьоріше сказав я матері.Ми ж із тобою тут живемо й будемо жити. Чи не так?
Так воно, Женю, так, якось із сумом промовила мама. Але мені чомусь страшно, якось тривожно на душі.
Не переймайся, усе в нас буде добре! Відсьогодні ми проходитимемо військове навчання.
Додому коли прийдеш? Пізно?
Не знаю ще, але при нагоді зателефоную, пообіцяв я матері.
У дні навчання мені все-таки довелося збрехати Любі. Вона хотіла зустрітися вдень, а я повертався додому о десятій вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботі допізна. На душі було гидко від брехні, але втішав себе тим, що трохи згодом усе їй розповім.
І ось наприкінці травня я вже офіційно вступив до Великого війська Донського. Мені видали форму козаків, кубанку, СКС. Разом зі мною мої друзі. Юркові форма до лиця.
Тепер усі дівчата будуть твоїми! пожартував я.
Отож! радісно сказав друг.
А ось Антонові трохи не пощастило. Довго підбирали форму його розміру, але на його широкоплечу статуру при низькому зрості було важко щось підібрати.
Не переймайся, сказав я йому. Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.
Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.
«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», тішив себе думками.
Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.
Вона мене зрозуміє,раз у раз повторював я собі,мусить зрозуміти.
Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.
Який ти в мене дорослий, Женю! сказала вона, припавши до моїх грудей. Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!
Мамо, не розкисай! сказав я їй веселим голосом. Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.
Як то?
Я вступив до війська, тож буду жити в казармі,пояснив мамі.
Літо 2014 року
Еліна
Сашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.
Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації,сказав він мені.
Чому серед білого дня? здивувалась я. Маячити перед сусідами?
Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, пояснив він.
Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».
Я прийшла першою, за мноюпятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років пятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичемце єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запамятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».
Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через звязкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.
Зясувалося, що звязковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що він повернувся не просто так.
Далі наш керівник розподілив завдання. Загальне для всіхзбір інформації, перехоплення донесень, розвідка. Іван і Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексійзаписатися в ряди ополченців, щоб жити в казармі. Семенові, Олегові та мені було доручено збирати інформацію про кількість бойової техніки, місця її перебування й ще багато чого. Наш керівник надав ретельні рекомендації кожному з нас, наприкінці говорив про патріотизм і вагомість виконання нами поставлених завдань.
Підготовчий етапдва тижні. Десь за місяць або трохи раніше буде проведене перше оперативно-перевірне, сказав він. Тож готуйтесь і починайте працювати. Наостанок нагадую: ретельно, до дрібниць продумуйте свої легенди.
За моєю легендою, я мала стати дачницею. Для цього я знайшла вдома кілька пластикових відер із подряпинами, аби не впадати в око. З такими багато жінок їздять на дачі. Також знайшла кошик, білу хустку.
О, ні! сказала я, побачивши своє відображення в дзеркалі.Злякатися можна! Мамо, у тебе знайдеться для мене капелюшок?
Звичайно! А навіщо він тобі? У будь-яку спеку не носила головні убори, а тут знадобився?
Старію, мамо, старію! усміхнулась я.
Материн капелюшок личив мені, як корові сідло, але що поробиш? Я розрахувалася на роботі. На моє щастя, ніхто не вимагав відпрацювати два тижні: люди виїжджали з міста, тож ніяких запитань не виникло. Своїм домашнім я не сказала, що звільнилася, тож мені доведеться підлаштовувати своє дачне життя під графік колишньої роботи. Коли все було готове, зателефонувала Сашкові з нового номера й сказала, що можу їхати на дачу. Це було умовним сигналом про мою готовність.
Уранці ми зустрілись із Сашком.
Тебе не впізнати! усміхнувся він, побачивши мене в літньому сарафані, капелюшку та з відрами.
Вези вже швидше! відказала йому й додала:Штани все одно взяла із собою.
Сашко привіз мене в селище Хрящувате, де були дачні будинки. Він відчинив невеличкий будиночок із білої цегли, віддав ключі.
Це дача твоєї тітки Люби, пояснив він. Вона поїхала до доньки в Росію, тебе попросила доглядати за городом. Звідси добре проглядається траса, тож рух техніки зможеш бачити.
Усе ясно, сказала я.
Сашко пішов, поки не засвітився перед сусідами. Я полегшено зітхнула. Не терпілося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, відкрила воду й хотіла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.
Отак можна погоріти на дрібницях, дорікнула собі.
Обійшла ділянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба кріппахне приємно, пожувала його, огледілася. На сусідній ділянці жіночка смикає буряни, тож пішла знайомитися. Мене повинні знати сусіди, щоб не виникало підозри, що тут ховається хтось чужий.
Євген
Нас перевели в казарми, і тепер мені стало складніше спілкуватися з Любою. Ми почали зустрічатися рідше, і щоразу я намагався уникати теми створення нової республіки. Як би Люба не сприймала її, але Луганська Народна Республіка вже проголошенаі це незаперечний факт. Тепер головним завданням є захист новоствореної республіки, і я один із перших, хто повірив у неї й став на її захист. Іноді думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокої нашу республіку. Хто ж відмовиться від ласого шматка, яким є для них трудівник Донбас? Кого ж тоді доїти, щоб наживатися? Але ми вистоїмо! У цьому впевнений не лише я, а й ті козаки, які згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тішу себе надією, що непорозуміння, які виникли між мною та Любою, тимчасові. Потрібно набратися терпіння, і згодом, коли вона побачить справжнє покращення життя в нас, а не на тій частині, де бандерівці та «Правий сектор» диктують свої права, Люба змінить власні погляди. У своїх мріях я часто йду далі, туди, де в майбутньому ми одружимось і в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первістка-сина. Напевно, тому, що такі бажання виникають майже у всіх чоловіків: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не є винятком. Не знаю, як би я спілкувався з дівчинкою, а от із сином я б знайшов спільну мову. У найпотаємніших думках мрію про те, як колись усе це скінчиться і я буду розповідати синові про те, що одним із перших став на захист Луганської Народної Республіки. Вечорами біля його ліжечка я буду розповідати про ці неспокійні дні, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.
«Потрібно попросити Антона зробити гарну світлину на згадку! стукнуло мені в голову. А ще кращеодну портретну, другуде ми всі втрьох у формі та зі зброєю».
А ще потрібно обовязково зробити якісне фото мене поруч із Любою. Колись, із роками, коли ми змінимося, будемо дивитися на цю світлину, згадувати наші побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми відстояли й зберегли.
Про свої наміри я сказав Антонові, і він підтримав таку ідею.
Фотки на мобільникуто чухня, сказав він. Я вам таке фото збацаюзакачаєшся!
Коли наші звільнення збіглися в часі, ми сфотографувалися спочатку втрьох біля казарми, а потім кожен окремо на повний зріст. Антон роздрукував світлини й роздав нам. На ній усміхнені та щасливі три козаки: посередині Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим, зліва Юрко з трохи соромязливою як для чоловіка усмішкою, а справа я. На світлині, де я сам, я видався занадто серйозним, але так мало бути, бо на ній я боєць. Світлини мама одразу вставила в рамки й розмістила в кімнаті на столі.
Залишалося зробити фотографію з Любою. За кілька днів потому ми з нею зустрілися. Люба прийшла на побачення в темно-синьому з великими білими горохами сарафані на бретельках. Літній одяг гарно облягав її тонкий стан. Я подумав, що до такого вбрання краще будуть пасувати великі білі ромашки, ніж троянди, і купив їй чималий букет.
Ти не проти зі мною сфотографуватися? запитав я дівчину.
Іти до фотоательє? Люба невдоволено поморщила лоба. Я не люблю туди ходити.
Ні, я подзвоню Антонові, він підійде й зробить знімок, поки ще не стемніло.
Тоді згода! кивнула головою Люба.
Я зателефонував другові, і той швидко підійшов до нас.
Потрібно вибрати цікавий фон, сказав він.
Давайте сядемо у сквері на лавці, позаду будуть підстрижені зелені кущики, запропонувала дівчина. Мені здається, що буде непогано.
Ми погодилися. Знайшли лавку, я сів поруч із Любою, вона прихилилася до мене, я обняв її за плечі.
Трохи нижче квіти! по-діловому скомандував Антон. Ось так добре! Усміхаємося! Раз! Ще раз! Щиріші усмішки! Ще раз клац! Здається, непогано.
Утрьох ми одразу пішли роздрукувати світлини. За десять хвилин я й Люба отримали по фотографії. Я дивився й не міг відірвати очей. На світлині моя кохана: очі широко розплющені, мила усмішка, ямочки на щічках, товста коса перекинута наперед і великі ромашки, які вона ніжно притискає до грудей.
Ніби непогано вийшла, сказала Люба. Коли піду до фотографа, ніколи не вийду добре, а ось так спонтанно ніби непогано.
Ти справжня красуня! сказав я з неприхованим захопленням.
Хто ж фотографував! вставив Антон.
Зателінькав мій мобільник: телефонувала мама. У неї підскочив тиск і стало зле.
Мені потрібно йти додому, сказав я. Мама захворіла, треба викликати швидку. Любо, може, підеш зі мною? Познайомишся з мамою.
Знайшов час для знайомства. Людині зле, тож поспішай додому.
А ти? Я мушу тебе провести.
Я проведу! визвався друг.
Добре, погодився я. Тільки дивись мені! показав йому кулак.
Усе буде ок, друже! усміхнувся Антон.
Мама вже встигла викликати швидку, і я прибіг додому в той час, коли чоловік у білому халаті піднімався до нас сходами. Мамі зробили укол, дали таблеткиі стан її незабаром нормалізувався.
Іди у свою кімнату, сказала мама, мені вже набагато краще.
Це моя дівчина, сказав я, показавши світлину. Її звати Люба.
Яка гарна! Справжня красуня, сказала мати. Коли нас познайомиш?
Скоро, пообіцяв.
Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.
«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, думав я, засинаючи. А наш син пишатиметься своїм батьком».
Еліна
Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а самеприміщення будівлі облдержадміністрації. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернеті новини українських каналів, почула зовсім іншу версію: стріляли місцеві ополченці з ПЗРК по літакуі ракета влучила в гарячий кондиціонер на будівлі. Місцеве телебачення одразу підхопило вигідну їм версію, і потоком полилося з телеекранів про звірства укропів. Наступного дня моїм батькам повідомили, щоб не виходили на роботу.
Елінко, що тепер буде? ледь не плакала мати. Як жити в такому пеклі?
Виїжджайте з міста.
Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?
Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.
Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цікаве помітити, і серед базарників почути. Іноді приношу додому городину, і тоді мама починає мені дорікати.
Навіщо ти це купуєш? Можемо обійтись і без зелені. Люди тікають, бо он як гримить за містом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрілювати?
По-перше, не панікувати, кажу їй спокійно, так, ніби злякано не здригається місто від вибухів і все, як раніше. По-друге, ви ж нікуди не збираєтеся виїжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огірочками на зиму, згодяться.
Допоможеш із консервацією?
Звичайно!
За півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!
Як завжди! зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.
Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.
Руки не звідти виросли, незле дорікає вона мені.