Останній володар - Ярослава Дегтяренко 3 стр.

Зі свого куточка Ксеня не могла відвести очей від Романа. Порівняно зі старшим братом, хлопець був невисокий, занадто субтильний як на девятнадцять років. Проте худеньке тіло здихлика вінчала голова янголариси обличчя вражали витонченістю та гармонією, а великі круглі очі в обрамленні чорних вій були блакитними, мов бірюза. З-під хутряної шапки вибивалися золотаві, як колосся пшениці, локони. Так само золотавими були й охайні вуса, рідкі через молодий вік. Роман відчув її погляд, роздратовано зиркнув у куток і з погано прихованим незадоволенням в голосі мовив:

 Ну виходь вже, моя ладо! Чого ховаєшся по кутках?

Не відчуваючи ніг, Ксеня поспішно випурхнула з кутка, віддано дивлячись на нареченого, наче щеня на нового господаря. А от Роман кинув на неї косий погляд і відвернувся.

Андрій уважно спостерігав за цими двома. Від нього не приховалося ані роздратування Романа, ані дитяча закоханість Ксені. Дівчина навіть не привіталася з ним, не помічаючи нікого, окрім Романа. Хлопець гірко зітхнув.

Усі троє так і стояли мовчки, поки їх не покликали у світлицю. Тоді брати вхопили Ксеню за руки та повели всередину. За давнім звичаєм, на заручинах розігрувалася справжня вистава: свати розповідали байку, що ганялися за куницею, яка сховалася у цій садибі, тож вони хочуть її пошукати; а батьки мали відмовити їм та прогнати; тоді свати заявляли, що на їхньому боці сила, бо в них є два лицарі, які вже спіймали куницю. У цей момент брати й завели «спійману куницю»Ксеню.

Ксенію охопив такий сором, що схотілося провалитися крізь землю. Дівчина й сама не могла зрозуміти: чому так? Чому її так мучать погляди десятків очей? Адже під час сватання було зовсім не страшно, а цікаво та весело. То чому нині в неї душа не на місці?

Один зі сватів, чиє імя Ксеня так і не запамятала з минулої зустрічі, підвівся з-за столу та урочисто мовив до Ірини:

 Отакої! Знайшлася не куниця, а вродлива дівиця. А чи не віддаси, Ірино Федорівно, свою доньку за нашого молодця?

Боярин був високий, дужий. Мабуть, у молодості з нього можна було б змальовувати Геракла. З віком же боярин відївся, погладшав, викохав черевце, яке зрадливо обтягував багатий каптан із заморського сукна. Однак риси обличчя були шляхетними, високий лоб свідчив про розум, квадратне підборіддяпро волю, а от невеликі карі оченята одразу підказували, що перед тобою рідкісний проноза та інтриган. Бо ці маленькі оченята, мов два жучки, чіпко ковзали по обличчю співрозмовника, нахабно заповзали в душу, і неможливо було приховати від їхнього власника жодної потаємної думки.

Ірина підвелася. Трохи соромливо усміхнулася та звернулася до чоловіка:

 А чи віддамо нашу доньку за їхнього молодця?

Іван теж підвівся, окинув гостей пустотливим поглядом та звернувся до Ксені:

 А чи підеш, доню, за цього молодика? Дивись, який ладний! Бо як відмовлятимешся, то я  але не договорив, бо гості почали хихотіти. Адже всі знали, що наречена згодна, тож навіщо витрачати час, коли столи тріщать від наїдків?!

Ксеня відчула, що в горлі пересохло і вона не може вимовити й слова. Та ще й почервоніла так, що аж щоки запекли. З жахом дівчина усвідомила, що затягує з відповіддю, бо на неї всі вичікувально дивляться. Тому, зібравши всю волю, Ксеня випалила:

 Згодна!

Гості радісно загомоніли. А Роман неквапно підійшов до Ксені й, мить повагавшись, узяв її за обидві руки, таким чином підтверджуючи, що теж згоден узяти її за дружину.

 От негідники! Крадуть мою доньку!  жартівливо вигукнув Іван.  Ану вяжіть цих злодіїв!

Принесли рушники, якими перевязали старост. Ті на знак відкупу урочисто поставили на стіл великий пшеничний коровай, а батькам Ксені принесли в дар два срібні кубки з позолотою. Яцькович урочисто благословив пару іконами.

 Ану дайте рушник звязати цих двох. Щоб були нероздільні, як місяць та зірка, які змовилися разом на небо зійти та серед темної ночі світ осяяти!  голосно мовив високий боярин, той, чиє імя Ксеня не могла згадати.

Дали рушник, яким він звязав руки Ксені та Романа.

 Запамятай, хлопче, те, що я тобі зараз скажу,  несподівано мовив боярин.  Дружинаберегиня твого роду, мати твоїм дітям. Зневажиш дружину, то й душа її сповниться горя, яке отруїть твій рід. Тож бережи її.

 Дякую, Дмитре Семеновичу!  ввічливо подякував Роман.  Прислухаюся до твоєї поради.

«Ах, це королівський вихователь на прізвисько Дедько!  нарешті згадала Ксеня.  І як же я могла забути таку особу, другу після короля?»

Почасти це була правдабоярин Дмитро Семенович був наставником при малолітньому Юрієві, або кормильцем, як називали таких вихователів. А насправді разом із матірю малолітнього короля, Марією Юріївною, правив Руссю, мов самодержавний правитель. Але знедавна Юрій нехтував своїм кормильцем. Та й Данилович потіснив Дедька. Згадалося Ксені, як після сватання батьки шепотілися, що, мовляв, як це Дедько погодився бути сватом після витівок Даниловича? Адже такий, як він, здатен стерти своїх ворогів на порох. А може, і справді замирився з підвищенням Даниловича, бо має подойшлий вік і втомився. «Яка мені різниця? То їхнє діло!»думала дівчина, дивлячись на широку спину Дедька, який вів її з Романом до почесного місця на чолі столу.

Яцькович дивився на доньку і ледь стримував сльози щастя. Він однаково любив усіх своїх дітей, але донька Донька була його найбільшою радістю. Коли дружина повідомила про третю вагітність, Іван уже звично чекав на ще одного бешкетника до перших двох. І народження дівчинки стало деяким розчаруванням. Проте коли він узяв на руки крихітне немовля, яке кричало так голосно, що личко стало багряним, то в душі спалахнула шалена любов до цієї дівчинки. Відтоді Іван прагнув дати Ксені якнайбільше любові та уваги. Поки вона була мала, самозабутньо бавився з нею, а як вирослані в чому не міг їй відмовити. Яцькович нишком милувався донькою, яка сиділа поруч із нареченим така гарна, з блискучими від щастя очима. «Отче, пошли моїй доні щастя,  подумки просив старий боярин.  Вона найкраще, що я мав у житті. Благаю тебе, нехай Роман буде їй добрим чоловіком!»

А от Ірина з усіх сил приховувала своє невдоволення. Їй вистачило одного погляду, щоб помітити: Роман не в захваті від Ксені. Жінка усміхалася гостям, клопоталася, щоб удосталь було і наїдків, і хмільного, але серце було не на місці. «Ох, Боже, Боже, марно було щось говорити чи доводити Іванові  він і слухати мене не схотів, що Роман Ксені не пара. Та й Васько аж загорівся цим шлюбом, наче від цього його власне щастя залежить! А вона наче засліплена цим молодиком! Така ще дитина. Дурненька та наївна! Ох, Пречиста Богородице, заступися за мою донечку, щоб не було їй горя у шлюбі!»думала сердешна мати.

Веселий бенкет тривав до самих сутінків. З поваги до єпископа обрядових пісень, у яких згадувалися поганські боги, не співали. Однак що більше гості пили, то більше хмеліли та вільніше поводилися. Навіть преосвященний Михайло не втримався та виголосив такий тост, що зовсім не личить духовній особі. Після цього пяний Дедько загорлав паскудненьку та веселу пісеньку, яку підхопили й інші гості. Розходитися всі почали лише тоді, коли короткий січневий день згас.

Тоді Ірина урочисто відвела Ксеню з Романом в опочивальню, де за звичаєм постелила їм постіль та вийшла. Ксеня почала роздягатися, раз у раз зиркаючи на Романа, який повернувся до неї спиною. Чомусь коханий був похмурим, наче йому не в радість була ця ритуальна ночівля.

Роман різко озирнувся, наче відчувши її погляди. Його очі були крижані. Швидко зняв каптан та чоботи, вклався з краєчка ліжка і, буркнувши «Добраніч!», повернувся до нареченої спиною.

Ксеня зітхнула. Хотілося, щоб Роман хоча б обняв її, не кажучи вже про поцілунок. Згадалося, який він був веселий та пустотливий, коли приїжджав до них у гості. Тоді він сяяв від веселощів, приязно базікав, піддражнював Ксеню, чим одразу заворожив. «Може, так і треба поводитися? Не може ж він ставитися до мене розвязно. Врешті-решт я не селянка, з якою можна не церемонитися»,  виправдовувала свого милого наївна дівчина.

Роздягнувшись, Ксеня вклалася з іншого краю ліжка та швидко заснула, бо день видався нервовим.

А коли вранці прокинулася, то Романа поруч уже не було. Мати сказала їй, що він поїхав ще затемна, бо йому треба у дитинецьхлопець служив отроком у короля.

Насправді Роман поїхав не в дитинець і навіть не додому, а на ту вулицю Володимира, де селилися незаможні містичі. Там він зупинився біля маленького двору, завбачливо озирнувсячи не стежить хто?  та шуснув у хвіртку. Привязавши коня у дворі, хлопець квапливо увійшов у сіни крихітного будиночка, де зіткнувся з дівчиною, яка, схоже, вибігла йому назустріч.

Дівчина рвучко кинулася йому на шию. А Роман міцно притис її до грудей, палко поцілував у скроню, ковзнув губами по її щоці, жадібно допався до уст.

 Кохана моя, моє життя,  шепотів він між поцілунками.  Господи, яке ж це щастя обнімати тебе!

Дівчина, замружившись від задоволення, підставляла Романові губи. Але потім наче отямилася та вивільнилася з його рук.

 Ти тепер заручений,  зітхнула вона.

 А будь проклята Богом і людьми моя наречена!  злісно вигукнув Роман.

 Не кажи так! Це гріх!

 Гріх? Гріх повіситися мені на шию, бо не знає ні в чому відмови! Якби вона зажадала пташиного молока або зірки з небес, то її таточко і світ би перевернув задля її примхи. Настуню, тікаймо вдвох! Гори воно вогнем! Поїдемо до Києва і якось там влаштуємося.

Але Настя заперечливо похитала головою.

 Я не можу ламати твою долю, Романе. Нехай вже я буду мучитися без тебе, але ти не повинен микатися світом через мене. Ти боярський син, а ядонька зубожілого купця.

 Насте, ладо моя, якщо я зустрів тебе, на це була Божа воля! Якби ти тільки погодилася втекти зі мною, то я б нізащо не погодився на це весілля! Але батько погрожував вигнати мене з дому Господи, який я легкодухий! Треба було відмовитисянехай би вигнав, тоді ти охоче б зі мною пішла.

 Я не можу кинути маму,  твердо сказала Настя.  Після смерті тата я єдина її опора.

 Забрали б і твою маму

 Ні, Романе,  перервала його дівчина,  не живи марними мріями. Не спаруєш голубки до півня, бо голубка півневі не рівня. Так і ми з тобою. І віднині нам не варто бачитися. Лише Бог знає, як сильно я кохаю тебе. Але віднині ти чужий наречений, тож гріх нам ось так з тобою  Настя не договорила, бо на очі навернулися сльози, і бідолаха відвернулася, щоб їх приховати.

Роман миттю схопив її в обійми, пригорнув до грудей, почав утішати. Настю він випадково зустрів дорогою до Володимираїхав з дорученням, а вона поверталася з двору боярина, якому носила на продаж полотно власного виробництва. Він запропонував підвезти її до міста. Вона погодилася. Відтоді Роман утратив спокій, закохавшись по вуха.

Настя дійсно була йому не пара, бо батько її, колись заможний купець, збанкрутував та помер. І дівчина з матірю виживали як могли. Але навіть якби Настя була заможною, то гоноровий Данилович нізащо б не дав згоди на такий шлюб. Роман це розумів, але покинути Настю було понад його сили.

І тому бажання Ксені піти за нього, а не за Андрія, стало найбільшим нещастям усього його коротенького життя. Спочатку Роман навідріз відмовився одружуватися, але владний батько скорив його, пригрозивши вигнати з дому в одній сорочці та проклясти. А Настя навідріз відмовилася тікати з ним. І відтоді Роман злився на всіх: на Ксеню через її закоханість; на брата, якому однаково було з ким одружуватися і який міг би допомогти; на батька за його честолюбство; на Яцьковича за його потурання дочці.

Проте хлопець не збирався здаватися, а продумував, як можна зарадити цій наглій біді. Спершу він думав одружитися з Ксенею і, отримавши її посаг та частину батьківського майна, що забезпечило б йому матеріальну незалежність, оселити Настю з матірю десь поруч та жити з нею як з дружиною. Але потім уторопав, що його побожна та доброчесна любка навряд чи погодиться на таке. Тоді у Романа виникла думка після весілля вбити Ксенютак би він отримав і майно, і свободу. А як удівець міг спокійно одружитися з Настеютут батько вже не зміг би йому вказувати. Ця підла думка додавала йому наснаги.

 Насте, обіцяю тобі: я щось придумаю, щоб ми були разом! Вір мені, кохана! Благаю тебе!  шепотів Роман, цілуючи дівчину.

Розділ IIIІгрища у Володимирі

На блакитно-золотавому фоні неба, в обрамленні ніжної зелені та квітів святий Юрій ефектним жестом здіймав спис, цілячись у яскраво-червону зубату пащу дракона, чиє чорне тіло вилося кільцями, подекуди виблискуючи сріблом луски. Обличчя святого було сповнене гнівом, а в очах дракона застигли одночасно страх і ненависть. Навіть білосніжний кінь святого Юрія грізно скалився та підняв копито, збираючись розчавити цю богопротивну мерзоту. Зрозуміти обурення святого було нескладно: вдалечині майоріла жіноча постатькоролівна, яку віддали у жертву дракону-людожеру.

 І який же воно майстер створив таку красу?  задумливо мовив простий смертний Юрій, з Божої ласки уроджений князь та володар Русі, дивлячись на свого святого покровителя, майстерно витканого на гобелені.

 Ні, ти зовсім знахабнів! Невже ти не розумієш, що я говорю з тобою про важливі речі, а ти баньки пялиш на цю ганчірку?  обурено вигукнув Дедько, бо цілісіньку годину читав нотації своєму колишньому вихованцеві.

Юрій зітхнув та відвів очі від гобелена. Страдницьким поглядом обвів кімнату, немов прикрашені різьбленням деревяні навіконники та одвірки, пофарбовані у червоний колір, могли позбавити його товариства вихователя. Погляд короля зупинився на розгніваній пичці Дедька. Юрій зітхнув та опустив очі на візерунчасті глиняні плитки, якими було устелено підлогу кімнати.

 Дедьку, зізнайся чесно: ти бісишся, що я віддалив тебе від себе. Чи не так?  відверто запитав він.

 Як віддалив, так і наблизиш, хлопчику мій,  осміхнувся Дедько.  Я з юних літ служу при князях. Ще твоєму дідові, вічної памяті королю Юрієві Львовичу, служив! І кожен князь завжди мав у мені потребу.

 Тож ти такий древній, що тобі час на спочинок. Дедьку, у тебе онуки є  займися ними. Учи їх того, чого навчав мене. Або жінку собі візьми. Тільки молоду, дебелу, смачну. Таку, щоб ти й думати про мене забув,  зухвало радив Юрій.

 Та через тебе, хлопчику мій, жодної цілої жінки в усьому Володимирі й удень зі свічкою не знайдешусіх скуштував,  одразу парирував боярин та єхидно подивився на молодого короля.

До своєї досади, Юрій почервонів. Чи тому, що кормилець слова ніде не позичав, чи тому, що стало соромно, адже жінки були його слабкістю. Юрій і сам не розумів, чому не може пропустити жодної спідниці  хоч боярської, хоч холопської. Так, він має красуню-дружину. Але його королева така манірна та холодна, а чужі жінки такі знадливі та солодкі!

Юрій зітхнув. Підвівся з крісла та пройшовся кімнатою, щоб приховати своє збентеження. Король перебував у розквіті молодості. Мав двадцять девять років. Високий, ставний, гарної статури, з різкими, але приємними рисами обличчя, темно-русявим волоссям, яке легкими завитками лягало на плечі. Юрій начисто голив обличчя, залишаючи лише пишні ефектні вуса, які відкривали хоч і твердо окреслені, але чуттєві губипромовисте свідчення пристрасті до плотських утіх. А от дещо важке квадратне підборіддя вказувало на його вольовий норов та рішучість. Втім, увесь образ Юрія дихав владністю та гонором. Але це враження трохи згладжували його очі  сині, наче волошки.

Юрій ще раз поглянув на гобелен і, поміркувавши, заговорив:

 Дядьку Дмитре, ти дорікаєш мені, що зрікаюся боярства, яке посадило мене на трон? Але поглянь на це з іншого боку: чому бояри дбають лише про свої користі? Вони перетворюються на княжат у своїх уділах. Якщо я їхній король, то чому вони мною попихають? Адже

 Ти князь, Юрку,  поправив Дедько.

 Я буду королем,  спокійно наполіг Юрій,  бо в мене намагаються видрати з рук мою вотчину. Нехай мій батько поляк, але матирусинка. А дід мій теж русин і до того ж іще й королем був. Спроби Казимира посадити на мій трон цього вбогого Влодка пішли прахом. Я йому цього не подаруюя дочекаюся свого часу та доможуся того, що мене коронують. І всі сусіди визнають мене королем Русі, влада якого священна, тож не варто зазіхати на моє королівство. Я роблю це не заради свого гонору, а заради користі своєї землі. Нехай допоможе мені Господь! І ти мені не перешкодиш!