Ліпше не буди лихо! Хан Узбек тобі цього не вибачитьвін вважає тебе своїм васалом, і якщо приймеш корону з рук Папи, то це означатиме, що ти зрікся його, зауважив Дедько. Згадай, як вправно ми з тобою від хана відкараскалися, титулуючись князем Малої Русі. Ех, шкода, що не можна повернути всі руські землі, зітхнув боярин. І його вічно колючі карі очі зволожилися, а погляд затуманився, немов старий поринув у солодкі мрії, де Русь знову єдина та сильна, а Київстолиця величної імперії, як було колись, поки не прийшли дикуни-монголи.
Нічого! Мені доносили, що хан Узбек уже дуже старий, а я молодий і дочекаюся того дня, коли він помре. Настане день, коли Русь знову буде єдиною. Але нині я мушу зміцнити ту її частку, яку мені довірив Господь. І для цього мені потрібні надійні союзники.
Ось тільки насмій прийняти католицтво почав Дедько, але Юрій гнівно його урвав.
От який нечестивець це вибрехав? Хто звинуватив мене в цьому? Згадай, скільки сил ви з моєю матонькою, втім як і я, поклали на відновлення митрополії? Як годили цьому грекові, мов болячці, але все прахом пішло! Клятий грек! Нехай жадає він харчу, вина і пива, але нехай йому, лукавій облуді, буде скудно! гнівно говорив Юрій про київського митрополита Теоґноста.
Папа дасть тобі корону лише в обмін на католицтво, і русини тобі цього не вибачать, бо ніхто з нас не зречеться обряду своїх предків і не прийме короля-католика, повчально гнув своє Дедько. Та й де гарантії, що Папа коронує тебе?
Ось підтримкою Папи мені б не завадило заручитися. Не в релігії справа. Дружба з Папою подарує мені хорошого союзника, бо я мрію розширити свої землі. І взагалі: облишмо цю марну бесіду. Я правитиму одноосібно, і ані ти, ані інші бояри мені в цьому не завадять. Я не даватиму вам своїх земель у вічне володінняя на них господар і пан! Хочете землі служіть мені зі своїми синами, за що матимете винагороду. Хочете в багатстві житине заважайте мені купців та іноземців принаджувати. Вони приносять з собою нові знання, ремесла, нові звичаї, платять мито, привозять свої товари та купують наші. Не бійся, нашому старому укладу життя це не нашкодить, а лише поліпшить його та зміцнить. Не заважайте мені посилювати містаце основа майбутнього добробуту та сили моєї себто нашої з тобою землі, владно карбував кожне слово Юрій, бо ці його далекоглядні плани були кістками у боярських горлянках.
Дедько слухав, кривився, але не переривав. А коли король замовк, серйозно мовив:
Юрку, це все дуже добре, і, можливо, у дечому твоя правда. Але бояри, особливо галицькі, не дадуть тобі цього здійснити, бо міцніє твоя влада. Вони зметуть тебе, мов борвій билинку.
То й ти проти мене? гнівно запитав Юрій, втрачаючи терпіння, яким ніколи не міг похвалитися.
У тому то й річ, що за тебе, хлопчику мій. Болить душа, мов ти мені кревний син. Тому дуже прошу тебе, синку, будь тихішим, вкрадливо радив Дедько.
На що ти натякаєш? гнівно скинувся Юрій.
Он нещодавно белзького воєводу вбили. Невже ти гадаєш, що просто так?
Це був нещасний випадок, відрізав Юрій. І закликаю Пана Бога у свідки, що скорбію і по воєводі, і по його дружині, яка доводилася тобі сестрою.
Дедько гірко зітхнув. У листопаді дивним чином загинув його зятьбелзький воєвода Михайло Єлізаровичз усією родиною. Уночі почалася пожежа, і їхній терем згорів дощенту разом із сплячими людьми. Дедько підозрював, що це був підпал, та вимагав від Юрія слідства. Але не було жодного доказу чи свідка, бо загинула навіть челядь! Старому не хотілося вірити, що його вихованець доклав руку до цієї трагедії. Адже не вперше гинуть чи безслідно зникають свавільні бояри. А останнім часом його покійний зять був на ножах з молодим королем.
Юрій із жалем дивився на свого кормильця, підійшов до нього, стис долонею його плече та лагідно заговорив:
Дядечку, не журися! Така вже сувора воля Божа, що він забрав до себе твоїх родичів! Присягаюся тобі, що якби це було у моїй владі, то я б докопався до правди та жорстоко б скарав їхніх убивць. Царство їм небесне! Не журися! І якщо ти так уболіваєш за мене, то поїдеш у Перемишль старостоюнаведеш там лад і заразом за боярами наглядатимеш, щоб вони бунт не підняли.
Ти висилаєш мене, гірко усміхнувся Дедько.
Чому ж висилаю, коли ти поїдеш мені служити? зобразивши щире здивування, мовив Юрій. Яка тобі різниця, де служити: у Галичі, Володимирі чи Перемишлі? Однаково діятимеш на мою користь, якщо так щиро непокоїшся за мене. І ходімо, бо без мене учту не почнуть, а гості чекають.
Дедько уважно глянув на короля, але Юрій відкрито дивився на нього ясними синіми очима.
Що ж, ходімо, ваша величносте, сухо мовив старий боярин та рушив до дверей.
У середині лютого почався Колодій. І Юрій, прагнучи догодити володимирцям, розпорядився влаштувати протягом тижня великий торг, усілякі розваги та забавки і навіть оголосив лицарський турнір. А сьогодні запросив до себе на бенкет місцеве боярство. І у великій гридниці зібралося чимало гостей. Юрій задоволено усміхнувся, помітивши серед натовпу багато жінок. Отже, після учти обовязково влаштують танці! Юрієві теж хотілося веселощів і розваг, хотілося втекти від вічних турбот про королівство, безкінечних сварок та суперечок з боярством, хотілося просто спокійно пожити, як інші люди. Але він король, тому мусить забувати про власні потреби чи бажання.
Запал Юрія одразу згас, коли він побачив дружину. Королева Євфимія, помітивши чоловіка, теж не зраділа та манірно підібгала губи. А до цього весело щебетала з наближеними бояринями. От уже невідомо: чи то Офка не кохала Юрія, чи то не могла йому вибачити численні зради. Прикро! Ці двоє так личили одне одному, складали красиву пару, але не мали подружнього щастя. І, найголовніше, дітей. Юрій розумів, що йому потрібен спадкоємець, і з цією метою регулярно навідувався у ліжко дружини. Але їх наче зурочили: за девять років шлюбу Офка жодного разу не завагітніла.
Юрій підійшов до дружини, галантно простягнув їй руку та повів за стіл, відповідаючи на вітання бояр легким кивком.
Коли королівське подружжя всілося на чолі головного стола, гості квапливо розсілися за бічні столи, що тягнулися уздовж стін. На королівських бенкетах завжди було весело та ситно. А сьогодні був особливо багатий стіл, бо через тиждень почнеться Великий піст. На столах пашіли румяною скоринкою гуси, голуби та кури, а шматки запеченої телятини гордовито відливали жиром та мясним соком. Поруч красувалися квашена капуста, солоні гриби й мочені ягоди, розливаючи гостро-кислий аромат, від якого миттєво прокидався апетит і який лише посилювали знадливі підливи, каші, різноманітні пишні та румяні пиріжки. Звичайно, усе це смажене, щедро приправлене перцем їдло викликало пекельну спрагу, тому слуги не встигали підносити глечики вина, меду та прохолодного квасу. Світло безлічі свічок відбивалося у численних срібних кубках, які раз у раз здіймалися догори з побажаннями довгих літ королівському подружжю.
Скрізь стояв веселий гомінгості самозабутньо веселилися, жартували, їли доти, доки з глибини гридниці не заграла музика. Усі завсідники королівського двору знали, що це улюблений співець короляХотко, котрий з особливої ласки мешкає просто в дитинці. Одразу голосно залунали побажання: чоловіки просили заспівати щось героїчне, жінкипро кохання, а молоді хлопці щось непристойне та гріховне, бо в репертуарі Хотка були й такі витвори невідомих дотепників.
Звичайно, Хотко спочатку заспівав улюблену билину короля про те, як богатир Олешко Попович звільнив Київ від Тугарина. А потім, на догоду жіноцтву, виконав билину про цього самого Поповича та Оленку, сестру таких собі Петровичів. Однак з вельми цікавим змістомзвів Олешко поклеп на Оленку її братам, мовляв, варто у її віконечко постукати, як дівчина вискочить у самій сорочці. Розгнівані Петровичі, переконавшись, що це правда, хотіли стратити бідолашну Оленку. А закоханий у дівчину Олешко, який ніяк не міг вирвати її з лап братів-тиранів, навчив кохану, як їх ошукати, а потім хитро викрав та повінчався з нею.
Після такого довгого співу Хоткові треба було перепочити, а точнішезволожити горло медом. А розбурхані романтичною історією гості зажадали танців. Юрій знав, що Офка любить танці. Але танцювати з нею йому не хотілося, тому він шепнув Дедькові, який займав почесне місце по його правицю, щоб той запросив королеву. Старий, звісно, не відмовив. Попри кремезну статуру він мав репутацію вправного танцюриста.
З нудьгою Юрій споглядав пари танцівників, коли його зір вихопив з натовпу невисокого зросту дівчину в рожевій сукні. Вона дуже нагадувала ґавеня, бо вертіла головою на всі боки, наче не помічаючи двох хлопців, які настирливо терлися поруч. Ось Юрій потрапив у її поле зору, і дівчина розквітла такою щасливою та ніжною усмішкою, що він мимоволі усміхнувся їй у відповідь. Проте дівчина цього не помітилавона дивилася кудись за його спину. Король озирнувсяза його кріслом переховувався Роман і чи то удавав, чи то справді не помічав, як ця дівчина на нього дивиться.
Романе, неголосно гукнув Юрій. І коли хлопець нахилився, запитав: Що то за дівчина? Он та, у рожевій сукні. Вона тебе очима їсть, а ти стоїш, мов пень трухлявий, і не бачиш.
І тут король здивовано побачив, як Роман скривився, але швидко опанував себе та ввічливо пояснив:
Це Ксенія, донька боярина Івана Яцьковича з Княгиничів, судді двору вашої величності, і моя наречена.
Он воно як! мимоволі здивувався Юрій. Він уже давно познайомився з боярином, якого так нахвалював відданий Данилович, і визнав його цілком корисною для себе людиною. Проте не знав жодного з його родичів. Отже, тебе вирішили загнуздати, жеребчику мій, паскудненько хихикнув Юрій. Проте немає нічого злого, щоб на добре не вийшло. Познайом мене зі своєю нареченою.
А почав Роман, але затнувся.
Тобі шкода? дорікнув Юрій.
Хлопець зітхнув та попрямував до нареченої. З цікавістю Юрій спостерігав, як Роман підійшов до дівчини, а та аж затремтіла від задоволення. Самозабутньо дивилася на нареченого, з жадібністю ловлячи кожне його слово. А коли Роман простягнув їй руку, занадто квапливо вклала свою долоньку у його і, поки він вів її, не зводила з нього очей.
Коли пара підійшла ближче, Юрій здивовано скинув бровамиКсеня виявилася ще більш гарненькою, ніж він угледів здалеку. Навіть занадто гарненькою! Хоч риси обличчя й не мали якоїсь родзинки чи печатки породи, а носик узагалі був кирпатим, проте разом усе це складало неперевершений образ, який одразу западав у душу, чарував і врізався у память. Особливо вабили очі великі та сірі, вони сяяли, мов рідке срібло. І так наївно дивилися на світ навколо, наче не відали, скільки в ньому зла! А нині, попри присутність короля, ці чудові очі були звернені лише на Романа. Юрія гризнула досада, що ця кралечка до нестями закохана у такого бевзня. Роман грубо осмикнув наречену, і вона нарешті поглянула на короля.
У Юрія аж подих перехопило, коли він зустрівся з Ксенією поглядомвона подивилася на нього, мов на якусь цікавинку, зовсім не переймаючись, що це володар Русі. Для неї єдиним володарем у світі був Роман. Юрій аж губу закусив, спрагло ковзаючи поглядом по обличчю Ксені, плечах, грудях, тонкій талії та спокусливих стегнах, які безсоромно підкреслювала сукня. «Треба ж яка свіженька! Мов духмяний подих весни! Або свіжий вітер, що дмухає у задушливий літній полудень та несе в собі пахощі квітів. Пощастило цьому йолопові он як груди випирають під сукнею! Мабуть, тугі та високі, біліші за сніг, солодкі, мов медові яблучка! Господи, на мою погибель ти наділив жінок грудьми! думав Юрій, відчуваючи, як у тілі прокидається хіть. І чому недоумкам завжди дістаються такі ласі дівки?!»
Мовчання затягнулося, тому Ксеня невимушено усміхнулася королю. Усмішка вийшла пустотливою, і від неї очі дівчини засяяли так, що у Юрія в голові запаморочилося. Але він швидко вгамував себе і вкрадливо заговорив:
Усмішка запалює очі людини, мов свічка. Але твоїм очам, панно, не треба вогню. Вони сяють, бо світло у твоїй душі.
А у душі вашої величності солодкий мед, бо у ласкавості своїй ваша величність звернув увагу на мене, вбогу, чим несказанно втішив, одразу ж невимушено відповіла Ксеня.
Ніщо так не прикрашає жінку, як скромність, манірно відповів на це Юрій. Але твоя нескромність у тому, що ти занадто захоплено дивишся на свого нареченого.
Він мій майбутній чоловік, тож немає гріха в тому, що я захоплююся нареченим, знайшлася дівчина. І Юрій задоволено усміхнувсяйому подобалися дотепні жінки. З такими не занудьгуєш у ліжку після любощів.
І коли ж у вас весілля? поцікавився Юрій, зауваживши, що при цих словах Роман кисло усміхнувся.
У березні.
А чи не хотіла б ти, Ксеніє, служити у почті її величності? досадливо запитав Юрій, бо розмова пішла якось недолуго, а йому хотілося вразити дівчину пишномовністю та дотепністю. Мені любо було б бачити, як нам з її величністю служить щасливе подружжя.
Ні, не замислюючись, відмовилася Ксеня. А потім схаменулася та квапливо додала: Але якщо Роман побажає, то я з радістю
Не побажаю, урвав її Роман.
На це Ксенія лише знизала плечимамовляв, зроблю так, як скажеш, бо твоє слово для мене закон.
Що ж, благослови вас Господь. Потанцюй зі своєю нареченою, Романе, не гоже їй нудьгувати, наказав Юрій. Я обійдуся без тебе! запевнив він, бо хлопець уже зібрався відмовлятися.
Роман із Ксенією відкланялися та пішли геть. А Юрій дивився їм услід та спостерігав, як попеляста коса Ксені танцює за її спиною, спокусливо торкаючись попереку. «І знадив же мене чорт помітити цю дівку?! Тепер усю ніч із голови не йтиме!»роздратовано подумав він.
Ксеня вперше потрапила на королівський двір. І коли їхала сюди, то страшенно нервувалася. Мати дозволила їй вдягнути омріяну сукню, але на підході до дитинця Ксеню здолала боязкістьа чи не виглядатиме вона як біла ворона серед зграї чорних? Ну то й що, що це нова мода! Може, при дворі усі традицій дотримуються! Але опинившись серед гостей, дівчина заспокоїласякоролева та весь її почет були вдягнені так само. І завдяки цій сукні вона одразу опинилася в центрі уваги, а коли почалися танці, то її запросило декілька хлопців. Ксені дуже хотілося потанцювати, але вона боялася розгнівати Романа. Він усе не зявлявся, і лише випадково вона помітила його поруч із королем. Ксеня так сильно зраділа, що її не вразила увага короля. Ба більше, вона й не замислилася про це. Натомість раділа, що Роман танцює з нею, хоч і за королівським наказом.
Юрій хижо спостерігав за Ксенією та Романом. Його душила заздрість, що хлопець має можливість торкатися тіла дівчини, притискатися до нього в танці. Але у цього дурня такий вираз обличчя, мов це йому у важкість! «Він не кохає її!»зрозумів Юрій.
І що ж ти там таке видивляєшся, мій любий чоловічку? пролунав над вухом мелодійний голос королеви, і Офка граційно опустилася у своє крісло.
За звичаєм, її волосся було приховано білосніжним убрусом, який вигідно підкреслював теплий відтінок її шкіри та трикутну форму обличчя з трохи впалими щоками, темно-малинові уста та сіро-зелені очі. А невеличка діадема, що виблискувала дорогоцінним камінням, надавала Офці царственості. Але Юрія не зворушувала краса дружини, і він холодно мовив:
Видивляюся, чи не втомила ти мого кормильця.
Дедька важко втомити. Сивина в бороді, а біс під ребром. Поглянь, уже третю бояриню у танок веде! усміхнулася Офка. Про що ви говорили з ним перед учтою?
Він дорікав мені, що не слухаюся бояр.
Юрію, ти б дослухався його порад, серйозно мовила дружина. Він ніколи тобі злого не радив.
Він біситься, бо втратив свій вплив при моєму дворі. І це часом не він тебе підіслав?
Ні. Я й сама все бачу.
З-за церковних книжок та диму від ладану? підштрикнув Юрій, знаючи про ревну побожність дружини, яка виросла язичницею.
Офка ображено підібгала губи.
Ну, не дмися! Тобі не личить! Краще усміхнися мені та ходімо танцювати, примирливо запропонував Юрій. Я ж знаю, як ти це любиш! і нахилився до дружини ближче, грайливо зиркнув та зашепотів: А потім підемо у твою опочивальню. Страх як скучив за тобою! і жваво підхопився та повів дружину в танок.
Наступного дня на широкій луці перед Володимиром постало безліч торговельних яток, а дехто розклав свій товар просто на возі. Юрій недаремно наказав винести ярмарок за мури міста, бо зїхалося чимало охочих, і в місті було б тісно.
Володимирці та приїжджі з околиць снували від ятки до ятки, оглядаючи товари. Безліч молоденьких дівчат товклося у ятках, які сяяли намистами з бісеру, дрібних перлів та коралів і де купами лежали дешеві сині, фіолетові, зелені, жовті браслети зі скляних намистин. Дешеві, але всіма улюблені, бо навіть найбідніші дівчата могли дозволити собі ці витвори володимирських майстрів. Поважне жіноцтво чинно прицінювалося до сувоїв заморських шовків і сукон, мотків із золотою тасьмою та стрічками, тонкого льняного полотна та більш цупкого конопляного місцевого виробництва. Дітвора, отримавши від батьків дрібну монетку, жадібно роздивлялася ятки з солодощами. Дитячі очі сяяли, оглядаючи ці багатства, і чимало дітлахів не могло визначитися: пиріжок, пряник чи крендель? Десь іржали коні, яких привели на продаж. Їм вторили вівці, перекрикуючи корів. У рядах зі зброєю теж було людно. Але покупцями тут були переважно бояри чи королівські дружинники.