Жінка повільно опустила голову, її пальці стиснули підлокітники трохи сильніше.
За що? Я не розумію, от за що? Я ж їм нічого не зробила. Просто через те, що я товста? Ліза плеснула себе по стегну, і воно хитнулось у відповідь. А знаєте, що найгірше? Від них не втечеш! Я так втомилася бігати. Вони весь час наздоганяють. А якщо і не біжать за мною, то мені все одно доведеться повертатися самій, а їм тільки легше. Може, краще, якби мене взагалі не було? І взагалі я зявилась на світ помилково? Як чийсь злий жарт. Я ненавиджу цей світ, я себе ненавиджу! дівчина опустила голову.
Це дуже погано, відповіла жінка.
Бути товстою страшенно жахливо!
Страш-ш-шенно, повторило море.
Жінка уважно подивилася на Лізу. Під її поглядом було незатишно. Він ніби обмацував її з голови до ніг.
Я маю на увазі не твою фігуру.
А що?
Те, що ти себе не любиш.
Просто я чесна із собою. Таку, як я, ніхто не полюбить.
Поки ти не полюбиш себе.
Тобто як?
Уяви, що твоє тіло ліхтарик, а любов це світло, яке дає йому змогу сяяти. Без любові воно буде сірим і тьмяним.
Вам легко казати! Вас ніхто не цькував. Знаєте, як це: зайти в клас, а всі відразу замовкають і дивляться на тебе, а потім починають сміятися? Коли не можеш піти додому, бо твій рюкзак сховали або гірше опустили в унітаз, і він весь промок, і все, що в ньому, також. А на парту весь час жуйки ліплять, поливають чимось липким І найгірше, що нікому не розкажеш! Якщо сказати батькам стане ще гірше. А вчителям усе одно!
Жінка усміхнулася, але на цей раз усмішка була болючою, як гримаса.
«Я цього не казала».
«Не дуже віриться».
Тобі зараз скільки? Чотирнадцять?
Майже пятнадцять.
Мені тоді було чотирнадцять. Я була такою, як усі, але за одне літо все змінилося. Я враз подорослішала. У мене зявилися груди. Я цього дуже соромилася й постійно горбилася. Звісно, це помітили. Мене дражнили горбанем. Сахалися від мене, якщо я щось попрошу. Казали: торкнешся горбаня і в тебе самого горб виросте, жінка шумно ковтнула.
То це може статися коли завгодно і з ким завгодно? Ліза дивилася на співрозмовницю і сама собі не вірила. Замолоду вона напевно була ще гарнішою. Як дивно. То однаково, який у тебе вигляд, над тобою все одно можуть знущатися. До цієї розмови їй здавалося, що подібне могло статися тільки з нею, тільки з нею й більше ні з ким.
Так, кивнула жінка. Головне не те, що зовні, і не ті, хто навколо. Головне, що в тебе всередині.
Це надовго?
Спогади? жінка закусила губу. На все життя. Зараз мені вже не так болить, але все одно прикро. Утім, усе залежить від того, скільки ти погоджуєшся терпіти. У мене все скінчилося відразу після випускного. Це важко. Хоча я все одно вдячна їм. Вони зробили мене сильнішою.
Я ж тут майже рік, у школі півроку, але здається, що це триває цілу вічність. Ніби до переїзду сюди нічого не було, ніби не памятаю себе іншою, а тільки коровою і жирною, останні слова дівчина виплюнула і витерла губи. Мама каже, що мені треба влитися, що я сама створюю собі проблеми. Але як влитися туди, де тебе ніхто навіть за людину не вважає? Якби можна було зробити так, щоб це припинилося вже сьогодні! От вам не хотілось повернутися назад? І зробити все по-іншому?
Звісно, хотілося, жінка мрійливо приплющила повіки. Ох і наробила б я гамору! Вона звела руки догори й потяглася до сонця. Але минуле змінити не можна, з нього просто можна зробити висновки, щоб змінити своє майбутнє. Ти ж хочеш його змінити?
Хочу! кивнула Ліза. Але це важко. Це ж тільки моє власне бажання. Інших усе влаштовує.
Так, любити важко. Це велика праця. Але якщо ти зможеш впоратися з цим, тоді весь світ полюбить тебе.
«Для мене ти найгарніша».
Раптом Ліза розізлилася. Що ця дивачка може знати про її життя? Отак сидіти тут, дивитися на море і радити просто. Вона з-під лоба зиркнула на жінку. Співрозмовниця навіть не помічала її роздратованості. Сказати їй, що спробую, та й годі. Не треба цих порад! Усі можуть тільки говорити. Слова нічого не вирішують!
Я спробую, пробурмотіла Ліза, дивлячись у море. Хвилі облизували берег. Цікаво, що думає море?
Зможеш-ш-ш, сказало море, і дівчина здригнулася. Може, справді спробувати? Вона похитала головою. Це лише її уява! Ліза згадала, що досі не знає, як звуть цю дивну жінку, і сказала:
Мене Лізою звуть, до речі.
А я Аня. Тільки я тебе дуже прошу без жодних тіток чи бабусь, жінка скривилася. Просто Аня, домовилися? Так я відчуваю себе молодою.
Жінка тепло усміхнулася. У променях призахідного сонця її обличчя й справді здавалося молодшим. А ще вона була дуже гарною, хоч і блідою, як після хвороби. Наче засмага не хотіла чіпати її шкіри. І це її біле волосся і тепла усмішка Вона могла б бути янголом із різдвяної листівки. Хромовані спиці в колесах замість пірїн у крилах. І хтозна, що краще.
Домовились, Аню, кивнула Ліза. Раптова злість поволі відступала. Ще жоден дорослий не хотів, щоб до нього так зверталися. Дивно Ця жінка їй таки подобалась. Хай навіть вона зовсім не розуміє життя. Дівчина підставила обличчя сонцю. Іноді все так просто Якщо старий відчуває себе молодим і ти теж у це повіриш він буде молодим ще трішечки. «Ще трішечки» часом цього достатньо, щоб зробити когось щасливим.
Розділ III. Тихий вітер
Ліза крутилася перед дзеркалом, намагаючись обрати вдалу позу. Однак відображення з усіх боків уперто залишалося невисокою дівчиною з розкиданим по обличчю рудим ластовинням. Ліза підійшла ближче. Руки в неї худенькі, обличчя теж ніби нормальне, ноги до колін навіть стрункі, а ось живіт Дівчина підняла простору футболку і скривилася. Він завжди здавався напнутим, наче барабан, навіть зранку, навіть на голодний шлунок. На ньому залишалися бридкі рожево-червоні смужки від резинок трусів, що вже казати про джинси й шорти. Їх доводилося застібати, лежачи на ліжку. А потім живіт нависав над ними грубими складками три рятівних круги, які топили її все життя. Казати мамі, що їй потрібні нові речі, не хотілося. Мама б знову стала читати їй лекції на тему правильного харчування й відібрала б кишенькові гроші.
Ліза зітхнула, згадавши Анині слова. Можна спробувати. Разочок. А що, коли вийде! Вона замружилася, підбираючи слова, й розплющила очі, голосно промовляючи:
Я гарна! Я люблю себе!
Відображення змовчало. Здавалося, вона стала ще більшою. Ліза опустила футболку і спробувала не дивитися вниз. Але погляд уперто повертався до живота, який чітко заявляв, що жирна ніколи не буде гарною.
Дурня! Не можна просто взяти й полюбити себе!
Ліва рука засвербіла. Дівчина обережно почухала пальцями й видихнула від полегшення. Невже знову починається? Між вказівним і великим пальцем зявилася рожева плямочка, яка шалено зуділа. Ліза помила її з милом під холодною водою, щоб вгамувати шалене бажання роздерти шкіру до крові.
Щоб дати роботу рукам, дівчина підійшла до акваріума. Якщо в цьому світі і є щось постійне то це її неони. Вони так само зосереджено плавали сюди-туди.
Погодувати вас? постукала пальцем по склу Ліза, але рибки навіть не відреагували на звук, продовжуючи свій рух. Дівчина зітхнула й насипала плавцям трохи корму. Небагато, щоб не обїдалися. А то знаю, вам тільки дай волю! усміхнулася. Воля не завжди на користь!
Плямочка знову зачухалася. Ліза зітхнула й ударила себе по руці, яка вже тягнулася до місця, що свербіло. Таке вже було. Здається, в третьому класі плями зявилися на лобі: величезні, рожево-червоні, вони лущилися, лікар називав їх трояндами диявола. Мама обрізала їй густий чубчик до самих брів, який весь час силувався позакручуватися куди попало. В школі ніхто нічого не помітив тільки хвалили нову зачіску, яка їй самій дуже не подобалася.
Волосся потім відростало дуже довго, а плями зникли вже навесні, щоб повернутися наступного року на згинах ліктів. Тоді Ліза не стримувала себе й дерла шкіру до крові хай краще на руках будуть рани, ніж ті жахливі плями. Мама сварила її й просила не робити цього, але як можна витерпіти цю жахливу сверблячку, через яку вона навіть спати не могла? А коли розчісувала біль вгамовував свербіж і можна було нарешті заснути.
Мама посадила її на жорстку дієту, а руки мазала смердючою чорною маззю. Здавалося, все навколо пропахло цим страшним запахом. Ліза зіщулилася дієти вона не любила. Адже її знову повністю позбавлять кишенькових грошей і солодощів. То були найжахливіші місяці. Зате все минуло. Дівчина дбайливо погладила плямку і попрохала:
Будь ласочка, зникни. Зараз же літо. Будь ласка!
Вона сіла на ліжку й відкрила ноутбук. Кит її випередив. Віконце повідомлень нетерпляче миготіло в очікуванні відповіді. Ліза усміхнулася: він завжди писав перший, ніби знав, що зараз їй це потрібно.
Привіт, сонячна! Як твій день?
Привіт! Так собі, дівчина бадьоро застукала по клавішах. У мене для тебе щось є.
Покажеш?
Ага, ввечері, скоса глянула на шухляду столу Ліза. Майже готово.
Інтригуєш? Хочеш, щоб я помучився?
А ти мучитимешся? Ліза захихотіла.
Ще й як! Невідомість це ж найгірше! Може, ти скажеш? Мені тепло від однієї думки, що ти щось робиш для мене. Знаєш, скільки думок зараз у голові? Не витримаю до вечора!
Навіть не починай Дівчина знала, що ще трішки і вона здасться. Киту не можна було ні в чому відмовляти, він завжди в усьому брав гору, але робив це так витончено, що йому направду хотілось підкорятися.
Ну будь ласка, сонячна. Подаруй мені трішки щастя. Я буду чемним, обіцяю.
Ліза знову пирснула. Вона уявила, як Кит дивиться на неї жалібним поглядом кота зі «Шрека». Перед такими очима встояти було неможливо.
Ну гаразд, умовив. Але тобі буде нецікаво. І ти сам винен! Це малюнок.
Ого, нічого собі! Люблю малюнки. А що на ньому?
А це секрет! Тепер точно не скажу!
Сонячна, ти така загадкова
Ліза опустила голову. Під руку потрапив пакет із шоколадними хрустиками. Вона вкинула перше печиво до рота і швидко запила ледь теплою колою, з якої вивітрилась добра половина смачних бульбашок. То була найбільша біда під час розмов із Китом. Хоч скільки наливатиме холодненької водички все одно забуде випити одразу, бо думати про щось інше, окрім як про ті чорні буквочки, що зявлялись у віконечку повідомлень від співрозмовника, було несила. Ліза проковтнула солодкий кусник і відписала:
Хіба трішечки
А ти знаєш, як я люблю загадки? Мій улюблений персонаж Шерлок Холмс. У дитинстві я часто уявляв себе ним. Такий у кепі, пальто, стильний англійський джентльмен розслідує таємничі зникнення сімейних коштовностей під Різдво. Ха-ха. Малий був такий кумедний!
Весело!
А ти? Ким себе уявляла?
Я скоріше з розряду Шеггі й Скубі зі «Скубі-Ду». Загадки люблю, страшенно ляклива, але продам душу за піцу і сирні чипси. Ліза на мить замислилася, чи відправляти Киту це повідомлення, але потім натиснула клавішу Enter. З ним вона завжди була справжньою, могла навіть посміятися над собою, бо навіть дурний жарт у його компанії був справжньою приємністю. А ще після цього він завжди писав щось хороше.
Ха-ха. Жартівниця! Ти весела. З тобою так легко, сонячна.
З тобою теж! Ліза поставила смайлик, що весело сміявся.
Хотів би я почути, як ти смієшся. Думаю, в тебе чарівний сміх. І ще Я думаю, ти зовсім не схожа на тих двох комедіантів Ти скоріше
Ліза нервово совалася на ліжку. Кит починав говорити загадками.
Хто?
Скажу ввечері
Це помста?
Ти що? Як можна мститися такій сонячній дівчині? Просто я подумав, що ти теж любиш загадки. Ось тобі моя. Відгадаєш отримаєш подарунок. Віртуальний, щоправда. Але дуже особливий. Хочеш?
Хочу, кивнула Ліза. Звісно, їй хотілось отримати щось особливе від Кита.
До вечора, сонячна моя.
«Моя». Це маленьке слово на мить перехопило подих і огорнуло теплом. Ліза притулила долоні до щік: ті палали вогнем. Вона не знала, що відповісти, але Кит трактував її мовчання по-своєму:
Ти не проти, що я назвав тебе своєю? Пробач, якщо образив. Давно хотів це зробити. Ти стала особливою для мене. Віриш?
Дівчина схопилась і швидко застрочила по клавішах:
Ні, ні! Я не образилась. Просто мені було дуже приємно
Я радий! Знаєш, якби ти зараз мене бачила
А що?
Я червоний як буряк.
І я
Два буряки чудова пара!
Пара. Як би хотілось це перенести в реальність. Ліза усміхнулась і надіслала Киту смайлик. Грайливий настрій змушував жартувати:
Для борщу.
Я міг би з тобою посперечатись, але не буду. Поки не буду А ти вмієш готувати?
Я дуже вміло заварюю окріп, раптом Лізі стало соромно. Мама не раз намагалась привчити її до кухні, але щось ні плита, ні каструлі жодного натхнення не викликали. Тому стосунки з кухнею в дівчини були тільки споживацькі: прийти, поїсти, ще помити посуд все на тому. Але Кит і не думав звинувачувати її в цьому.
О, мівіна вже є!
Ліза розсміялась.
Я в дитинстві мівіну їла. Суху. Пересипала спеціями й топтала. Потай від мами. Класно було!
Я теж! Можна уявити, що ми їли її одночасно, просто в різних місцях.
Можна.
Ліза сперла підборіддя на долоню. З Китом можливим здавалося все на світі. Отже, і таким, як вона, теж може пощастити. Хоча б у віртуальному світі.
Якого кольору в тебе очі?
Сірі. А в тебе?
Гарно. Сірий мій улюблений колір. Коли небо затягує хмарами, і воно стає сірим. Але ти все одно знаєш, що під сірим кольором ховається яскраво-блакитний, чи темно-синій, чи світло-блакитний, майже прозорий. Сіре небо це таємниця. У мене звичайні зелені.
Ліза усміхнулася. Зелені. Як у кота.
І зовсім не звичайні. Зелений мій улюблений колір, між іншим. Мені здається, в тебе дуже гарні очі, написала дівчина і стиснула руки в кулачки. Що він відпише? Що?
Якби ти сказала, що твій улюблений колір синій, я купив би собі лінзи і носив би їх щодня.
Правда?
Ага. Я хочу, щоб тобі було добре. Добре зі мною
Мені дуже добре з тобою, швидко відписала Ліза. Кит був такий милий. Чому він не жив у сусідньому домі? А ще краще вчився в їхній школі. Вони б разом поверталися після уроків, гуляли до темряви, і він її від усього захищав би. У нас шалена спека. Трохи тисне на голову. Не люблю, коли голова болить я стаю дуже нервовим. Хочеться тільки спати і ще чогось холодного. Льоду чи крижаної води. Або щоб хтось зробив масаж
Бідолашка. Я б спробувала, якби ти був поруч.
Я б цього дуже хотів. А давай дещо зробимо?
Що?
Притули долоню до монітора. Праву. Є?
Є.
Монітор був теплий на дотик.
Відчуваєш? Моя долоня навпроти твоєї, і між нами тільки монітор. Заплющ очі.
Ліза слухняно заплющила очі й відпустила уяву. Лише тонесенький монітор між ними, але тепло долоні Кита вона відчуває кінчиками пальців. Так дивно, але так добре. Якби не було монітора він узяв би її за руку. Як хочеться взяти його за руку! І Кит наче прочитав її думки:
Я дуже хочу взяти тебе за руку. У тебе напевно маленька долонька, вона б чудово пасувала до моєї
І я
Ліза забрала долоню і притулила її до щоки. Якщо знову заплющити очі, можна було уявити, що це Кит торкається її. По шкірі пробігли мурашки. Що вона робить? Дівчина похитала головою й обернулася до вікна. Світло-блакитне небо стрімко втрачало колір. По ньому стелилися довгі білі язички, наче хтось щойно завершив показовий політ десятка літаків. Вітер шмагав далекі чорні хмари, щоб вони скоріше рухались уперед. Ліза підвелась і прочинила вікно на півпальця. Свіже повітря з розгону увірвалось до кімнати, остуджуючи щоки, що палали. Дівчина опустилася на ліжко і застрочила:
У нас якраз хмари. Сірі, на горизонті взагалі чорні. Буде дощ.
Вона заплющила очі. Дощ на морі був зовсім не схожий на міські зливи. Всипані дрібними мурахами сірі тротуари, ямки на дорозі, заповнені каламутною водою, вода, що захлюпувалася в кросівки, міський дощ зовсім не надихав. Інша річ морський. На морі все взагалі було геть іншим.
Я люблю дощ. Кит надіслав у відповідь картинку зі склом, рясно всипаним краплями. Кілька крапель стікало донизу, і дівчина згадала, як вона раніше любила розводити пальцями доріжки, якими стікав дощ по склу. Потім це якось забулося. Вона змінилась. Але дощ теж змінився.
І я люблю.