На море підеш?
Ага, задоволено усміхнулася Ліза. Прогулянка втрьох має бути приємною, якщо інші двоє це дощ і море. Головне не піддатися пориву взяти із собою парасольку, інакше дощ мине марно. Цікаво, яка парасолька в Кита. Мабуть, ніяка. А в дощ він, напевно, ходить у капюшоні і в навушниках, у яких грає
Думки перебив звук нового повідомлення.
Це звучить по-дурному, але я хотів би вперше побачити тебе під дощем
Зовсім не по-дурному, знизала Ліза плечима. Що тут такого? Було б цікаво. Це не схоже на звичайні побачення з книжок і фільмів. Хоча Кит і так був дуже незвичайний. Дівчина взяла до рук чашку і машинально зробила ковток, відкривши наступне повідомлення.
і поцілувати.
Тепла й геть несмачна нудотно-солодка рідина прослизнула горлом, а Лізу наче пронизало струмом. Вона на автоматі закрила кришку ноутбука, навіть нічого не відписавши. «Поцілувати». Яке коротке слово, але скільки в ньому всього. Вона ні з ким ніколи не цілувалася. А коли бачила поцілунки в кіно чи в мультфільмі завжди відверталась або ж заплющувала очі. Вона опустила ноутбук на підлогу і розтягнулася на ліжку. Замружила очі. Кит хоче її поцілувати. У животі щось знову залоскотало. Ліза накрила зашаріле обличчя подушкою. Вона теж хотіла, щоб він її поцілував
Дівчина відсунула ноутбук і стала збиратися. Надягла купальник, зверху натягла довгу футболку до колін, взула шльопанці, склала до наплічника пакет із печивом і пляшку коли. Спустилася сходами, пройшла повз кімнату батьків і на секунду притиснулася вухом до дверей. За ними було тихо. Ліза перевела погляд на підлогу маминих капців не було отже, вона вдома. Дівчина нагнулась і зазирнула в шпарину. Мама сиділа на ліжку з книжкою. На носі окуляри, одна рука на сторінці, друга тримає горнятко. Можна навіть не заходити коли мама читала, вона не помічала нічого й нікого, хоч ходи на голові. Все-таки книжка корисна штука, особливо для мам.
Ліза зайшла до кухні і прочинила холодильник. Велика каструля з холодником. Суп не спокушав. Сковорідка з пловом. Теж холодним. Хоча тато міг їсти його й таким. Він узагалі був усеїдним. Навіть якось втоптав чотири голубці, коли вони були ще в процесі приготування, щоправда, жалівся, що вони були затвердими, і довго сміявся, коли дізнався, що фарш у рисі виявився геть сирим. Але вона не тато. Їй треба або гаряче й готове, або щось таке, що не потребує плити чи мікрохвильовки. Дівчина відсунула шухляду і витягла копчений сир косичкою, принюхалась і відкусила шматок. Сир зник надто швидко, Ліза навіть на мить злякалася, чи не болітиме ввечері живіт, але потім вирішила запити все колою та все перетравить. А жувати часу не було дощ пропустить. Дівчина витерла руки рушником і вийшла з дому.
На вулиці було важко дихати. Сильно парило. Жар піднімався знизу, огортав липкою задухою. Хмари на обрії здавалися ближчими до землі. Головне встигнути добігти до пляжу, поки не почнеться дощ. Вона встигла скотитися до нього доріжкою, коли перша крапля опустилася на щоку. Друга на вуста. Ліза доторкнулася до губ. Поцілунок Кита був би таким? Легким, злегка вологим й прохолодним? Похитала головою, скинула футболку і зайшла в теплу воду.
Спокійне море на очах укривалося брижами, темніло, ставало непрозорим. Тіло насолоджувалося теплом під водою, але, коли дівчина виринала, щоб зробити вдих, плечам було трохи холодно. Всмак накупавшись, Ліза вилізла на берег.
Аня зявилася на березі наче нізвідки. Вона тримала над головою велику веселкову парасольку, і маленькі крапельки, що стікали по краях, видавалися прозорими намистинами, нанизаними на довгу волосінь. Вони злегка затуляли Анине обличчя й водночас не намагалися його сховати. Ліза згадала про ранковий провал із дзеркалом і насупилася:
Уся оця любов до себе цілковита маячня, роздратовано промовила дівчина, підійшла ближче й підставила обличчя дощу. Більше я в це не повірю!
А ти намагалася? Аня відразу ж підхопила розмову, наче знала, про що думає дівчина.
Так! Багато разів казала собі, що я гарна і що люблю себе. Ліза пригадала дзеркало й струсила краплі зі щік. Безглузде скельце. Чому воно не могло показати те, чого їй хотілося більше за все на світі?
Жінка усміхнулася і склала парасольку. Дощ закінчився, але море все ще хвилювалося.
Говорити це добре. Аня притулила парасольку до візка й провела рукою по чолу. Сьогодні її волосся було укладене великою білою черепашкою. Здавалося, якщо притулитися до неї вухом, можна було б почути пісню моря. Вона подивилася на Лізу і стишила голос:
Але є дещо сильніше.
Що? Дівчина дивилася в темні Анині очі.
Ти повинна в це повірити.
Повірити в себе?
Так. Якщо ти в себе віриш, ти можеш зробити все що завгодно.
Справді? Ліза видавалася здивованою. Це було занадто просто. А нічого просто так ніколи їй не давалося.
Усе залежить від твоєї віри. Аня нахилилася й малювала на піску хитромудрі лінії гострим кінчиком парасольки.
Із цим іще складніше.
А ти повір, що впораєшся.
Я постараюся. Дівчина дивилася в горизонт і мовчала, набираючись духу. Знаю, може, це негарно питати про таке. Але ти не можеш ходити, так?
Так.
З дитинства?
Ні, але надто давно, щоб це забути.
Мені шкода.
Мені теж. Але не все так погано. Іноді ми з моїм залізним конем розлучаємося, і я йду. Завжди в бік моря. Воно кличе мене, і цей поклик сильніший за мою слабкість.
Як це?
Аня усміхнулася:
Уві сні.
Ліза розсміялася:
Точно! Тому ти приїхала сюди? Щоб бачити море не тільки уві сні?
Так, усе так. Але від цього ще важче коли море за півкроку від тебе, а ти не можеш його торкнутися. Не можеш відчути його сіль, його гіркоту, глибину. Це боляче. Все, що мені дістається від цілого моря, це самі лише бризки. Мені вже давно дістаються тільки бризки дрібні маленькі крапельки. І найчастіше вони висихають, так і не долетівши до мене. Але, Аня усміхнулася, краще бути на березі моря, ніж далеко від нього. Якщо заплющити очі, можна уявити, що я не біля моря, а в морі.
Ліза опустила погляд, а потім усміхнулася:
У мене є ідея! Чекай тут!
Куди я втечу? знизала плечима Аня.
Дівчина витягла з рюкзака колу, вилила вміст, який із шипінням увібрався в пісок, потім забігла в море й набрала в пляшку води. Закрутила кришку й підійшла до Ані.
Ось!
Жінка взяла пляшку.
Знаю, на вигляд звичайна вода. Але це все ще море. Тепер воно належить тільки тобі.
Аня розсміялася.
Дурість, так? Смійся. Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.
Пробач, пробач, Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!
Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.
Нема за що, усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. Цікаво, морю подобається дощ?
Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось зявилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.
Що?
Дощ ніби цілує море на прощання. І тепер воно хвилюватиметься всю ніч і заспокоїться лише на ранок.
То ось як це Мрійливо схилила голову набік Ліза. Кит був би її дощем. А вона його морем. Вона переступила з ноги на ногу і помітила сірий камінчик, схожий на тулуб кита. Дівчина підняла його і зрозуміла, що знайшла свій талісман.
Додому вона поверталася, трішки пританцьовуючи. В ногах була дивовижна легкість. Вона навіть постояла перед будинком кілька хвилин, щоб перевести дух. Спогади накотилися дрібними дощовими крапельками. Майже рік тому вона опинилася перед ним і збиралася увійти всередину вперше. Тато сказав, що вона може вибрати будь-який дім, і це було чудово. Але Ліза не сумнівалася, коли побачила його.
Простий, але дуже світлий, чистий та охайний із білими стінами й червоним дахом. Два рядочки сходинок навхрест і ґанок із виноградом над головою. Двоє вхідних дверей, вузенький коридор, кухня й велика спальня. А ще сходинки нагору на другий поверх. І ще одні на третій із єдиною кімнатою та скошеним вікном. Коли вона залізла туди, відразу зрозуміла, що йти звідти уже не хочеться. Увечері вони пили гарячий шоколад утрьох на ґанку, а на вулиці тарабанив теплий дощ. Виноградне листя росло так густо, що на сходинках не було жодної крапельки. Мама винесла великий плед, і вони накрилися ним із головою. Тато розповідав страшні історії, його голос перебивав барабанний дріб дощу, а Ліза відчувала себе найщасливішою у світі. Чомусь той шоколад був особливо смачний, може, тому що він трішки пах морем і дощем?
Ліза відчинила двері і, забігши (ні злетівши) сходами до своєї кімнати, насамперед увімкнула ноутбук, прошепотіла: «Я люблю себе!» І написала Киту, тремтячи від власної сміливості:
Я дуже хочу, щоб ти мене поцілував.
Кит був не в мережі. І очікування його відповіді було солодше за саму відповідь. Вона встигла намалювати своєму талісману очі зелені, як у кота, та плавнички. Тепер це було її особисте маленьке щастя. Вона ще довго валялася в ліжку і притискала до грудей подушку, кожні дві хвилини заглядаючи в монітор, але Кит не зявлявся. Зрештою, дівчина заснула із затиснутим камінцем у долоньці, так і не вимкнувши ноутбук.
Розділ IV. Легкий бриз
Це що таке? Мама була зла. Украй зла. З рота в неї пахло вареною кукурудзою. Вона кричала просто у вухо. Її брови високо злетіли на лоба. Я питаю, що це таке? Вона показувала пальцем на монітор ввімкненого ноутбука.
Ліза прокинулася й сіла в ліжку.
Ти чіпала мої речі? побіліла дівчина.
Як вона могла заснути? Мама прочитала всю розмову. Що тепер буде? Як вона могла?
Твої речі? Твої речі?! продовжувала кричати мама. Вона стала відкривати шухляди столу й викидати звідти усе, що бачила. Ти подивись, який у тебе бардак!
Ліза стискала кулаки й бачила, як на підлогу падають олівці, фарби, аркуші з малюнками для Кита. Одним рухом мама перетворювала мрії на сміття.
Це все твоє, кажеш? Це куплено на наші з батьком гроші, але тобі й цього забагато! Я все викину сьогодні ж! Ти нічого не цінуєш, досі не навчилася бути вдячною? Боже, як же мені набридло твоє ставлення до всього! За що мені це?
Ліза мовчала. І зараз мовчання чомусь не зупиняло потік злості. Мама перевела погляд на ноутбук і спалахнула ще більше.
А це? Це Я все розповім батькові, чула? Поцілунки у тебе в голові? Може, ще й переспати з ним хочеш?
Ні, мамо, я не
Ніяких гулянок. Сиди вдома і вчись, зрозуміла?
Але зараз літо!
Твоє літо скінчилось! Мама закрила ноутбук й витягла шнур зарядки з розетки. Ми стільки для тебе зробили! Ти знаєш, який важкий для нас із батьком був цей переїзд? А все для тебе, все для донечки! Щоб тільки їй було добре, щоб тільки їй було спокійно! Просто будь людиною, ходи до школи, вчися, живи по-людськи! Хіба це важко? Ти не витримала й місяця! Якби хоч вчилася нормально, я б тобі жодного слова не сказала. Ти півроку брехала мені, що в тебе все добре! І тепер хочеш, щоб я тебе жаліла? Надто довго я тобі потурала у всьому! Цього не буде! Годі! Та якби я не прийшла до школи, тебе просто звідти вигнали б! Подякуй мені, що я домовилася з директором!
Дякую, прошепотіла Ліза. Коли б мама лиш знала, як вона хотіла, щоб її вигнали Вона справді прогулювала школу. А як інакше?
Тепер сиди і вчись, я ще раз ганьбитися не буду! Ти дивись, вона хоче, щоб її поцілували! Про мужиків вона думає, героїня любовного роману, виплюнувши останні слова, мама вийшла з кімнати, прихопивши й ноутбук.
Що тепер робити? Ліза сиділа на підлозі й ридала, розмазуючи сльози по обличчю. Почула, як унизу грюкнули двері й хриплувато клацнув замок, ніби хтось зламав товсту гілку. Дівчина кинулася вниз, але її звязки ключів біля входу не було. Вона вдарила кулаком об двері і навіть не відчула болю. Ліза опустилася на килимок коло дверей і обхопила коліна руками. Мама більше не розуміла її, вона не хотіла ні чути її, ні бачити. Невже вона не помітила її старань? А школа Простіше було брехати, ніж сказати правду про те, що чекало її на перервах, що підстерігало після уроків. Дівчина схлипнула. Якщо тут вона нікому не потрібна вона піде. Вона зробить їм послугу, щоб більше ніхто нею не переймався і через неї не ганьбився!
Втираючи сльози, Ліза піднялася до кімнати. Надягла сірі спортивні штани, взяла олімпійку з капюшоном. Опустила в кишеню камінець-кита. Поклала в рюкзак плед, ліхтарик, конверт із заощадженнями, рушник, зубну щітку й пасту. Подумала і поклала крокси. Залишила мобільний телефон на ліжку. Його подарувала мама на день народження минулого року. Ще рік тому вона навіть не думала, що захоче втекти. Що їй доведеться втекти. Нехай він їй і залишається! Нехай все їй залишається. І Туманівка, і нова оселя, і всі спогади, і все минуле життя все це її тепер більше не зачепить. Ніколи!
Дівчина вилізла через вікно, зістрибнула на гараж і потім на траву. Невдало приземлилася на пяти, і вони віддали в коліна глухим болем. Вона скривилася й пошкандибала в бік моря.
«Посплю на березі чи в катері. А завтра поїду». Від цієї думки на душі стало легко. Не буде більше криків і лайки, ніхто не вказуватиме, що їй робити. «Я сама все вирішуватиму. І до школи я більше не піду. Ніколи не побачу їх Як добре!» Ліза голосно розсміялася. От тільки Кит Треба написати йому. Біля пляжу повинно бути інтернет-кафе. У нього ще назва така смішна Райдужний кіт чи пес
FANTOM зустрів її як завше гостинно. Ліза забралась усередину, витягла з рюкзака плед і загорнулась у нього. Вона спустила ноги з борту катера й бовтала ними в повітрі, вдихаючи ніч. Це був її улюблений час. Якщо вдень сюди ще могли зайти випадкові перехожі, то вночі пляж залишався геть безлюдним. Дівчина підвелася, скинула одяг, склавши його на борті, спустилася з катера й підійшла до моря. Вода була дуже тепла, а повітря над нею трохи прохолодне. Зайшла по коліна. Море зігрівало. Вночі воно було чарівне: кругом темрява й тиша. Ліза зайшла по пояс і милувалася сяючим обідком навколо себе. Провела рукою по воді, і за нею потягнувся мерехтливий шлейф. Удалині блимав вогонь маяка. Виднілися вогні міста та порту. За спиною стишився шум Туманівки, і шелест хвиль, що набігали на берег, посилився. Море заспокоїлось і ніби засинало.
Ліза увійшла в місячну доріжку, тримаючи голову над водою, щоб не намочити волосся, і попливла вперед. Вона відчувала себе частиною моря. І це було прекрасно. Вона була вільна, вільна від усього. Поплававши трохи, зійшла на берег і повернулася на борт FANTOMа, закутавшись у рушник. Зірки над головою здавалися інакшими, ніж із вікна. Вони здавалися ближчими. Ліза не помітила, як задрімала. Її розбудили крики.
Лізо! Лізо! кричав хтось далеко.
Сонна дівчина протерла очі. Темряву розтинали два яскраво-жовті промені ліхтарика.
Лізо, де ти? Лізо, озвися!
Мамо? Тату?
Вона впізнала голоси. Чому батьки тут? Невже прийшли по неї? Ліза підвелась і зістрибнула з катера. То вона таки потрібна їм? Очі защипало. Дівчина зрозуміла, що насправді хотіла не втекти, а щоб її повернули. І вони прийшли по неї. То їм не все одно? Вона зробила кілька кроків уперед. Ліхтар засліпив їй очі, і дівчина затулилася долонею від світла.
Лізо? Ти тут! Лізо!
Мама бігла до неї щодуху, тато ледве встигав за нею. У мами було заплакане обличчя.
Слава Богу, Лізо! Ми тебе знайшли! Вона міцно обіймала Лізу. Тато мовчки стояв поруч. Ходімо додому?
Ліза мовчала й дивилася з-під лоба на маму. Батьки були зовсім несхожі на себе. Вони нарешті її зрозуміли? Може, якщо повернеться, все буде по-іншому? Дівчина здригнулася: з боку моря повіяло холодом. А вдома тепло й можна буде зробити собі гарячого шоколаду У животі одразу підступно забулькало при думці про шоколад. Ліза глибоко вдихнула і здалася:
Добре.
Усю дорогу мама міцно тримала Лізу за руку, ніби боялася, що вона знову втече. Тато йшов поруч і час від часу гладив дівчину по голові. Вони поводилися так само, як після того випадку Хоча ні, тоді вони були ще більш налякані. І вона сама була налякана не менше. Її одразу забрали зі школи і наказали нікому нічого не розповідати: боялися, що історія набере розголосу. Півроку домашнього навчання і психологів, потім літо, потім ще півроку і врешті довгоочікуваний переїзд до моря. Батьки вірили, що тут можна буде жити спокійно. Чому школа тут була зовсім інша? Ліза здригнулася. Просто тут не було її. Тієї, хто б за неї заступився. Тієї, хто б її захистив, прийняв, як свою. Чому тут не було нікого, кому можна було б довіряти? Тільки море, Білий Кит і ще Аня Чому батьки так швидко забули, як обіймали її і щовечора казали, що захистять її від усього світу? Вони стали злими, Туманівка їх змінила, виснажила. Мама стала частіше зриватися, а тато замикався в собі. Вони сварилися з нею і між собою. І щоразу важче було знайти шляхи примирення чи навіть бажання знову заговорити. Але зараз Зараз вони знову були тими, з ким хотілося поділитися. Ліза міцніше стискала мамину руку. Невже все буде добре?