Це був остаточний та безповоротний кінець усього, і полковникам не залишалося нічого іншого, як погодитися на всі умови поляків. Тому 7 жовтня були складені нові пункти альянсу на основі угоди, затвердженої сеймом у травні 1659 року, до яких додали нові.
Віднині Військо Запорозьке зрікається царя Олексія і більше ніколи не має права шукати його протекції чи будь-якої іншої, бо навіки віддається в розпорядження польського короля.
Окремим пунктом вирішили долю Цицюри. Зауважувалося, що хоча Тиміш образив короля і Річ Посполиту, повставши разом із задніпровськими військами проти свого пана, але, на прохання гетьмана запорозького, його прощають, якщо він залишить Шереметєва. А всім козакам, які були з ним, теж дароване прощення та збереження їхніх вільностей.
Полкам Ніжинському, Стародубському та Чернігівському наказувалося залишити Долгорукова в Литві та приєднатися до війська Чарнецького і Сапеги-старшого. А якщо це неможливо, то повернутися до Війська Запорозького.
Були враховані й інтереси Кримського ханства прикордонні татарські міста і весь Крим не зазнаватимуть ніяких нападів від Війська Запорозького. І таке мирне сусідство триватиме доти, доки триватиме дружба між Річчю Посполитою, гетьманом Війська та Кримом.
Уважили й Виговського окремим пунктом вписали, що Олена Виговська має бути повернена своєму чоловікові.
Також Хмельниченко був зобовязаний після завершення цієї війни розмістити військо Любомирського на зимовий постій в Україні та скликати козацьку раду, яка має затвердити нову угоду.
Із цією звісткою до Хмельниченка відправили Дорошенка. І того ж дня, пізно ввечері, Юрась прибув зі своїм почтом до польського табору під Чуднів, де його зустрів та прийняв у себе Любомирський.
Єжи уважно роздивлявся цього девятнадцятирічного хлопчину, якого доля та імя батька поставили на чолі грізного Війська Запорозького. Невисокий і чорнявий, зграбний, ввічливий, зі стриманими манерами Юрась тримався тихо і трохи невпевнено. «Matko Boża! У ньому ж немає ані якихось здібностей, ані вогника, який властивий молодим хлопцям, ані хитрощів та заповзятливості! Бідолашні козаки! Він же нічого до пуття не може та не знає як в силу свого віку, так і природних здібностей, обурено думав Єжи, дивуючись своєму обуренню. Він більше годиться до молитов та монастирського життя, ніж до шаблі та рушниці!» Втім, Єжи гостинно прийняв Юрася, розмістивши на ніч у своєму наметі.
Наступного дня, 8 жовтня, новоявлені союзники урочисто склали взаємну присягу. Спочатку присягнули обидва гетьмани, потім Юрій, після чого до козацького коша поїхали Вишневецький та Шомовський привести до присяги просте козацтво.
Лише чотири українці демонстративно відмовилися і від присяги, і від підпису нової угоди Іван Богун, Остап Гоголь, Михайло Зеленський та Тимофій Носач. Очевидно, цих чотирьох давніх соратників гетьмана Богдана останні події багато чого навчили, якщо вони хоч так висловили спротив угоді, яка остаточно ставила хрест на незалежності їхньої Батьківщини.
Тиснути на полковників ніхто не став, бо їхній протест усе одно нічого б не змінив. Тому все панство і українське, і польське влаштувало бенкет. Це одна з небагатьох особливостей, яка завжди зближувала дві нації.
Того ж дня Юрій написав Цицюрі листа, в якім розповів про свій мир з Польщею та запропонував покинути Шереметєва та приєднатися до нього, аніж загинути жалюгідною смертю.
А що ж Шереметєв?
Мабуть, уже тричі Василь прокляв цей похід. А от чи покаявся у своєму гонорі хоча б перед самим собою, не кажучи вже про Бога, невідомо. Становище його було більш ніж жахливе. І справа була не тільки у військовій невдачі, а ще й у браку провіанту, пороху та куль. Солдати змушені були їсти падалишню конину, але зварити її не мали на чому усі дерева в межах табору були спиляні. Залишилися тільки вози, яких не можна було чіпати, бо це зайвий захист. А кожна вилазка по дрова в навколишні гаї закінчувалася страшним боєм, і москвини та козаки мусили повертатися в табір ні з чим. І, враховуючи осінню негоду, дрова були цінніші за шматок хліба, бо давали благодатне тепло, не кажучи вже про гарячий бульйон з кінського падла. Тож коли ставало на годині, солдати зрізали дерен із землі навколо свого табору та палили на вогнищах. Від холодної та сирої погоди, від недоїдання чимало солдатів та козаків захворіло та померло, і весь шереметєвський табір нагадував пересувну домовину.
Але ці лиха тьмяніли порівняно зі зрадою Юрася. Шереметєв уже знав про це та розумів, що віднині йому ніхто і ніщо не допоможе. До нього в табір просочився гонець зі звісткою, що начебто воєвода Борятинський йде йому на поміч, але Василь знав, що в того мало війська. Та навіть якщо сам цар накаже спорядити нове військо, то він його не дочекається, бо помре з голоду!
Проте здаватися Шереметєв поки ще не зважувався. Він узагалі не знав, що тепер робити. І чи можна ще довіряти Цицюрі, який попри страшні нестатки не покинув його?
Цицюра, звичайно, був обізнаний про побоювання воєводи, тому невимовно боявся за власну шкуру. «Боком мені вилазить ця клята булава! Це сам Господь покарав мене за зраду! Але скоєного вже не виправиш, а моя смерть вже близько хоч від голоду, хоч від поляків, хоч від Шереметєва!» гірко думав Тиміш, кутаючись у накинуту поверх свитки стару попону, щоб хоч трохи зігрітися. Згадалося йому, як Шереметєв, дізнавшись про зраду Хмельниченка, оскаженів та наказав стратити всіх чуднівських міщан разом з дружинами та дітьми, які, рятуючись від поляків та татар, перебралися до нього в обоз. Тому коли пізно ввечері козаки потайки привели до нього посланця від Юрася, Цицюра затремтів від жаху раптом про це пронюхає Шеремет! Але коли прочитав листа юного гетьмана, то аж духом піднісся. Юрась пропонував йому у четвер, 11 жовтня, залишити табір Шереметєва та повернутися до нього. При цьому юний гетьман окремо наголошував, що Цицюру і всіх його козаків вибачать і гарантують їм волю та привілеї. На підвищенні неподалік табору стануть польські гетьмани під своїми корогвами, і поруч з ними Юрась поставить свій бунчук. А знаком почати відхід буде прибуття польського війська під табір Шереметєва начебто для штурму.
Прочитавши, Цицюра спочатку невимовно зрадів, а потім насторожився чи не пастка це? Чи не розправиться з ним Юрась за його заміряння на булаву? Адже цей хлопчина виявився не такий дурний, якщо так спритно підвів Шеремета під монастир. Але іншого виходу не було, і Цицюра мовив до гінця:
Передай гетьманові, що я в точності виконаю його наказ.
Його мосць бажає бачити не тільки тебе, а й усе військо до останнього козака. Не забувай про це, пане полковнику! зухвало зауважив гонець.
Бог мені свідок, що не забуду! збрехав Цицюра, бо вже вирішив, що не скаже про це київському полковнику Василеві Дворецькому. Тиміш чудово знав, що Дворецький дуже відданий москалям, тому видасть його Шереметєву.
Настав четвер. Опівдні полки польської піхоти рушили до табору москвинів. Кавалерія мала наблизитися до правого боку московського табору. А піхота, обійшовши ворожий табір зліва, мала б підійти до редутів. Звичайно, ці маневри стривожили Шереметєва, і він негайно послав по Цицюру, щоб з ним порадитися.
Із самого вечора середи Тиміш не знаходив собі місця, хвилюючись за щасливий кінець цієї справи. І запрошення воєводи повалило його у жах невже його викрили? Тому ледь біля гетьманських корогв на узвишші замайоріли білі кінські хвости Юрасевого бунчука, як Цицюра віддав наказ негайно виходити з коша. До нього приєдналися деякі полковники та вісім тисяч козаків.
У цей час на пагорбі Потоцький, Любомирський і Хмельниченко здивовано позирали один на одного, не розуміючи, чому Цицюра вийшов так рано.
Що він робить? не витримавши, знервовано вигукнув Юрій.
Не турбуйтеся, ваша милосте, навряд чи Цицюра збирається воювати, упевнено мовив Любомирський. Йому просто нічим воювати! Швидше за все, він квапиться, бо Матір Божа! Татари! заволав він.
Військо Цицюри йшло полем, коли на його флангах дійсно зявилися ординці, які до цього ховалися в засідці. З криками «Алла!» та «Фетнече!» татари налетіли на козаків. Завязалася люта бійка частина козаків кинулася уперед, до польського табору, частина почала відбиватися. Проте татари оточували козаків кільцем, зганяючи у купу, і в таких умовах козаки не могли чинити гідний опір, бо через тисняву заважали одне одному.
Господи Боже! з розпачем викрикнув Потоцький. Вони ж зараз перебють їх усіх! Де наша кіннота? Негайно відправити туди гусар!
Спішно послали по кінні хоругви, які насилу змогли відбити та оборонити половину війська разом з Цицюрою та декількома полковниками і з боєм провести їх до свого табору. Інших козаків татари забрали в полон, а близько двох сотень убили. Але найгірше, що частина козаків, бачачи таку справу, повернулася до Шереметєва.
Розлючені Потоцький та Любомирський негайно допитали Цицюру і, зясувавши, що той узагалі не читав листа Юрія своїм козакам, посадили його під арешт. Таке покарання влаштовувало і Юрка, бо саме торішня зрада Цицюри дала царю Олексієві змогу диктувати Україні свої умови. Тому юний гетьман не став заступатися за нього. Натомість наказав Цицюрі писати листи до тих козаків, що залишилися в таборі, та радити їм залишити Шереметєва, обіцяючи, що татари більше не нападуть.
Такі дії орди викликали неабияку тривогу серед поляків: чому і навіщо знадобилося хапати своїх же союзників? На докори гетьманів Газі Ґерай сухо відповідав, що усі козаки, які перебували при Шереметєву, зрадники та бунтівники, тому гетьмани не повинні шкодувати за ними. А його люди проливали в цьому поході кров і ніякої путньої винагороди не отримали. «Навіщо вам ті бунтівники? запитував Газі. Невже москвинів теж боронити будете, коли вони вас, мов блощиць, били? Не давайте москвинам ніякої пощади, якщо не хочете відчути на собі гнів мого хазрет падишаха!»
Від калги обидва гетьмани пішли в досаді, зрозумівши, що він побоюється їхнього можливого замирення з Московією. І в цьому випадку Газі може домовитися з Хмельниченком на більш вигідних умовах, ніж вони.
Ця зрада Цицюри стала останньою краплею в чаші відчаю Шереметєва. До того ж на нього тиснули офіцери разом з боярами, вимагаючи розпочати переговори, бо чітко бачили: ця війна програна, і нічого більше гибіти. Тому 15 жовтня Шеремет відправив до поляків думного боярина Івана Павловича з пропозицією про перемовини.
Гетьмани мусили розповісти про це Газі. І серед татар як простих, так і знатних спалахнуло обурення. Татари відверто заявляли, що коли поляки заведуть дружбу з москвинами, то негайно стануть їхніми ворогами. Лише численними подарунками вдалося задобрити татарську знать, яка вгамувала своїх підданих.
Переговори розпочалися 17 жовтня. Гетьмани зажадали від Шереметєва, щоб Московія на віки вічні відступилася від України. З Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова москвини мали б вивести свої війська до Путивля, залишивши в них усю зброю, артилерію та припаси. Віддати все листування з козаками. Видати козаків, які залишилися з ними, полякам. Виплатити полякам компенсацію за військові збитки чотири мільйони злотих. Але особливо принизливу умову висунули Шереметєву він мав присягнути, що до скону не воюватиме з Річчю Посполитою. І допоки українські міста не будуть очищені від московських солдатів, він і ще триста знатних москвинів залишатимуться заручниками.
Важко описати словами, що відчував пихатий Шереметєв, коли йому, «вірному царському холопішкові», диктували свої умови ті, з кого він нещодавно насміхався та похвалявся вирубати впень. Це була така велика ганьба, що якби Шеремет не був християнином, то неодмінно б порізав собі вени подібно давньоримському патрицієві, якому тиран-цезар наказав померти. Однак навіть у такій принизливій ситуації воєвода намагався бундючитися, заявивши, що віддати паперів він не може, бо «навіть думкою не годиться торкатися таємниць їхнього князя і монарха». А чотирьох мільйонів у нього при собі немає. На все інше він згоден.
Здачу армії Шереметєва призначили на 27 жовтня. Першими з табору вийшли козаки. Вони підходили до Потоцького та Любомирського і складали перед ними зброю. Сумне це було видовище: змучені голодом та нестатками люди в брудному одязі, принижені своєю поразкою.
Але ніхто не очікував нової трагедії ледь тисячі зо дві козаків склали зброю, як налетіли татари та переловили всіх. Ті козаки, які тільки виходили з табору, бачачи таке лихо, кинулися назад. Але наткнулися на ще гірших нелюдів озлоблена своєю поразкою кацапня почала або вбивати козаків, або виштовхувати їх із табору на поталу татарам. А деякі особливо голодні віддавали спійманих козаків татарам за шматок хліба.
Втім поляки, побоюючись остаточно розсваритися з татарами, не сміли втручатися. Так само побоюючись сварки з татарами, ніхто з війська Юрія теж не міг утрутитися та захистити земляків. До того ж чимало Юрасевих козаків знало, що більшість цих нещасних та сама вічно «скривджена та зневажена» голота, яка так охоче підтримувала покійних Пушкаря та Барабаша і на яку торік сперся Цицюра, продавши Україну цареві. Тож чим менше буде отакого гультяйства, тим тихіше справи підуть.
За свої безбожні старання кацапня отримала відповідну винагороду. Наступного дня ледь москвини склали зброю перед Степаном Немиричем, якому випала честь удавати з себе особу Яна-Казимира сидіти верхи на білому коні в розкішному вбранні, як на них накинулися татари та переловили майже всіх. Лише небагатьом вдалося сховатися в польському таборі. Навіть на карету Шереметєва напали, і поляки заледве оборонили воєводу і його почет.
Але ясир не задовольнив татар Газі Ґерай зажадав від гетьманів, щоб його війську віддали московський обоз, точніше те, що від нього лишилося після численних боїв.
Ця вимога була неприємною, бо багато хто зі шляхтичів дуже добре памятав нещасний похід Ракоці 1657 року, коли татари теж розграбували обоз, що лягло плямою ганьби на польську націю. Але невблаганний Газі зажадав ще більше видати йому самого Шереметєва та всіх знатних бояр. А в разі відмови погрожував поскаржитися ханові, який пришле військо на чолі з нуреддіном, і тоді всім буде непереливки. Тим паче тридцятитисячне військо нуреддіна начебто вже стоїть на кордонах Польщі! Робити було нічого, і Потоцький з Любомирським мусили погодитися на вимоги Газі.
Татари налетіли на московський обоз, мов круки на стерво. Хто з москвинів насмів чинити опір був безжально вбитий, а хто валявся в ординців у ногах, благаючи пощади, пішов на аркані в Крим.
Але як віддати Шереметєва, який за домовленістю мав би залишатися заручником у Польщі?
Любомирський з Потоцьким не вигадали нічого кращого, ніж підсолодити гірку пілюлю запросити воєводу на обід, а після віддати татарам.
Звичайно, що Шереметєв краще б пішов на учту до диявола, аніж до гетьманів. Але бранці не владні над своєю долею. Схудлий і занедбаний Шереметєв явився на обід у супроводі найзначніших бояр і найближчих соратників. З люттю Василь дивився на поляків, які приязно усміхалися, але в їхніх очах ясно читався глум: «Невже це той самий воєвода, який раніше ледь не до неба стрибав, а тепер тихіший від води?!» Тому обравши момент, Василь відверто заявив:
Даремно ви дивитеся зі зневагою! Мене згубили не ви, а козаки. Це вони завели мою армію в біду, і в біді ж покинули! Клятий Хмельницький! Він лише прикидається дурним, а душа його повна підступу та злоби. Він гірший від свого підлого батька, брехливого та хитрого. Ніколи ще такого не бувало, щоб яблуко від яблуні далеко відкотилося! Але найбільша провина лежить на Цицюрі це він виманив мене з Києва! Даремно я його послухався та пішов у цей злощасний похід, згубивши добре царське військо!
Може, і справді левова частка вини лежить на козаках. Але ж дуже зручно скласти вину на того, кого поруч немає, підштрикнув Потоцький, бо Юрій, не бажаючи зустрічатися з Шереметєвим, відбув до свого табору під Слободище, а Цицюра перебував під арештом.
Я два роки прожив в Україні, задумливо мовив Шереметєв, не помітивши цієї шпильки, і постійно спостерігав зрадливість козаків.
Чому ж тоді не полишили Україну, пане воєводо? вкрадливо запитав Любомирський.
Мене зупиняв Цицюра, обіцяючи козацьку покору! відрізав Шереметєв, починаючи розуміти, що розмова повернула в невигідне для нього русло. І палко додав: Та він і вам чимало лиха накоїв, заберіть у нього душу! Проклятий народ ці козаки! Поріддя диявола! Не буде вам добра від дружби з ними заведуть вас у провалля і там покинуть!