Невже ти не довіряєш мені, своєму зятеві? дорікнув Петро.
Ні, Петруню, якраз тобі я вірю найбільше. Інакше не віддав би за тебе свою єдину доньку ще дитям. Але мені не хочеться вплутувати тебе в ці інтриги, бо я хочу, щоб ви з Фрузею спокійно дожили до глибокої старості, відверто мовив Павло. Та й ти завжди начебто був не проти царя.
Був! Колись я дійсно вважав, що з Московією буде краще. Але відтоді багато чого змінилося, чесно зізнався Петро.
Розумієш, того вечора я потайки бачився з Виговським, вирішивши більше не таїтися від зятя, почав розповідати Павло. Це він порадив миритися з татарами, бо поклав чимало сил на цю справу і сподівається на примирення з Польщею на таких умовах, які будуть вигідні Україні.
Як можна вірити Виговському?! нахмурився Петро.
Можна! Не думай, що коли він живе в Польщі, то став зрадником. Або мститься нам за торішню зраду. Він народився українцем і ним залишився навіть в опалі. І, як йому не образливо за себе, але він ставить суспільне благо вище за особисту кривду.
Та хто б сумнівався! уїдливо відказав Петро.
Не кажи так. Бути гетьманом Війська дуже важка ноша не кожен її подужає. А якби ти був гетьманом, то чи впорався б? запитав Павло, на що Петро лише знизав плечима.
О, яка химерна ця доля! Зять з тестем і помислити не могли, що мине всього лише шість років, і Петра проголосять гетьманом. І ніколи Україна не матиме такого вперто відданого їй гетьмана, як Петро Дорошенко.
Отож! Тому не суди інших, коли в самого кишка тоненька, повчально мовив Павло. Як опинишся в таборі поляків, то памятай одне: найголовніший твій спільник це калга. Лише він здатний якось вплинути на поляків, бо хан зацікавлений у союзі з Україною та послабленні Московії.
Як свідчить досвід, покійний брат нинішнього хана волів стригти й Україну, й Польщу, мов овець, похмуро мовив Петро, згадавши, як часто покійний хан Іслям Ґерай втручався у перемовини між Польщею та Україною, прагнучи не допустити посилення жодної зі сторін. Саме через двоєдушність покійного хана Хмельницький мусив звязатися з Московією.
Що поробиш! Мій дядько робив для України все, що міг. І будь обережним, Петрусю, попросив Павло. Фрузя дуже тебе кохає, бережи себе заради неї. Помагай тобі Бог!
З цим напуттям Петро вирушив до поляків. З юних літ він перебував при покійному Хмельницькому, багато чого навчився в нього, допоки сам не став полковником. Утім, його батько подбав і про хорошу освіту для синів, тому Петрові нічого було хвилюватися за манери. Майже перед самим польським табором Петро зняв шкіряну кирею, яку вдягнув, щоб не забрьохатися багнюкою, і нишком оглянув себе чи чистий одяг, чи добре сидить? Усе ж таки він представляє гетьмана Війська Запорозького по обидва боки Дніпра, тож мусить мати блискучий вигляд. Петро навмисно вбрався в найкращі шати, які захопив з собою і які, на щастя, не встигли вкрасти поляки, темно-червоний жупан з дрібним срібним візерунком та кунтуш кольору королівського пурпуру з коміром з хутра чорної лисиці. І мимоволі згадав дружину це Фрузя подарувала йому цей кунтуш. «Хочу, щоб ти в мене був найошатніший!» сказала вона тоді. А її очі були млосними від кохання. І Петра охопила туга за дружиною. Але відкинув почуття, бо на нього чекала важлива справа.
Петра прийняв Любомирський, оскільки Потоцький досі хворів. Єжи мав не такий солідний вигляд, як Дорошенко. По-перше, він був у літах, а Петро у зеніті молодості. По-друге, зайнятий боями Єжи не завжди встигав причепуритися, і квітучий та ошатний козацький посланець викликав у нього, шляхетного магната, цілком зрозуміле роздратування. Навіть Газі Ґерай, якого теж запросили на ці перемовини, мав кращий вигляд. Воно й не дивно, Газі дитя степів почувався в польових умовах мов риба у воді. Та й був практично однолітком Дорошенка.
Мабуть, через ці обставини Любомирський прийняв Дорошенка холодно та гонорово. Дорікав зрадливістю, не зважаючи на виправдання Петра, що гетьман Хмельницький явився не воювати з поляками, а напоумити полковника Цицюру покинути Шереметєва. Саме тому юний гетьман щиро дивується нападам польської армії, коли помисли його чисті та дружні. Але врешті-решт Петрові набридла пиха Любомирського, тому він гордовито мовив:
Краще прийміть нас, пане гетьмане, як годиться приймати рівних собі. Бо якщо й надалі воюватимете з нами, то муситимемо задіяти свої рушниці та гострі шаблі. А відчай та наша честь, потоптана вами, нададуть нам неабиякої відваги!
Ви мені погрожуєте, пане Дорошенко? прошипів Любомирський.
Хіба в моїй руці є зброя? білозубо усміхнувшись, запитав Петро. Але ваша зарозумілість породжує бажання захищатися з нашої козацької зброї може вилетіти такий вогонь, який перетворить на дим усі ваші надії на перемогу.
Ви мусите примиритися з козаками, утрутився в розмову Газі. Не варто вам, полякам, дражнити цих бджіл занадто болючими та гострими бувають їхні жала. Краще отримуйте з них солодкий мед!
Петро нишком з вдячністю зиркнув на Газі. Але той і оком не зморгнув, а сидів з ще більш гоноровим виглядом, ніж Любомирський.
Найвигідніше зараз, продовжив Газі, це, зєднавшись з козаками, на славу пригостити москалів, цих непроханих гостей. Лише тоді з волі Аллаха (преславний він і величний) ваше військо здобуде перемогу.
Єжи скривився, бо ці слова припали йому не до смаку. Він розумів, що примирення з Україною найкращий наслідок цієї війни, з усіх боків вигідний для Польщі. До того ж Газі докладе всіх зусиль, щоб це замирення відбулося. Але на яких умовах? На тих, які вигідні Польщі? Чи Газі втрутиться й захистить інтереси України? Адже недаремно цей сучий син Виговський так завзято листувався з ханом! Може, вони вже домовилися вдарити Польщу в спину!
Військо його королівської милості потужне та міцне і здатне дати відсіч будь-якому ворогові, як ваша милість мали можливість переконатися на шляху від Любара до Чуднова, звернувся Єжи до калги, натякаючи на втечу татар під час відступу Шереметєва.
Газі досадливо надув губи, бо тоді не зміг примусити своїх людей помирати під кулями задля користі поляків і без прибутку для себе. Тому калга промовчав.
Хоча ви, козаки, за ваші постійні бунти та зради Речі Посполитої гідні найлютішої кари, проте милість Його Величності Яна-Казимира не має меж, урочисто виголосив Любомирський. Ще перед початком цього походу він дав мені наказ: якщо ви покаєтеся, то прийняти ваші вибачення, бо його величність ніколи не сумнівався в козацькій честі та совісті. Втім, усі ваші дії свідчать про вашу двоєдушність. І лише завдяки втручанню його милості калги-султана, який вірить у вашу щирість, я згоден вибачити вам від імені мого короля та прийняти Військо у лоно Речі Посполитої. Запамятайте, пане Дорошенко, що лише завдяки заступництву його милості Газі Ґерая я вірю вам і вашому гетьманові!
Дорошенко гнівно нахмурився і вже відкрив рота, щоб дати гідну відповідь, коли Газі роздратовано вигукнув:
Я ручаюся за козаків! Вони не підуть на зраду та будуть покірні Речі Посполитій!
Калга досадував, розуміючи, що гонор Любомирського може звести нанівець усі перемовини. Але замість того щоб осадити гонорового поляка, він вирішив натиснути на Дорошенка підвівся, підійшов до нього і, вихопивши шаблю, підніс лезо до обличчя Петра. Урочисто вигукнув:
Ось цією шаблею мій хазрет падишах мститиметься вам, козакам, якщо надумаєте ще раз зрадити та відступити від Речі Посполитої!
Петро спокійно, двома пальцями, узяв лезо та відвів його від свого обличчя.
На яких умовах пан гетьман пропонує мир між Військом і Річчю Посполитою? запитав Петро. І насмішкувато додав: Гадаю, що не на тих, які підкаже вам його величність хан?
Гадаю, що для обговорення умов буде доречно прислати комісарів. Ви прибули один, і я теж один, тож ми з вами не маємо права вдвох обговорювати таку важливу справу, уже набагато мякше відповів Любомирський.
Я передам ваші побажання його милості гетьману Хмельницькому, сухо мовив Дорошенко. Підвівся, на знак прощання вклонився Любомирському та Газі як рівним і був такий.
Це дуже розумний та хоробрий козак, задумливо мовив Газі, дивлячись Дорошенкові услід. Даремно ви були з ним такі зневажливі.
Він холоп! Плебей! вигукнув Любомирський. Нехай буде вдячним, що я взагалі прийняв його як посла.
Ви вельми нерозумні, ефенді, насмішкувато мовив Газі. Якщо золото падає в багнюку, воно не стає від цього міддю. У вас чимало вояків, народжених від благородних матерів та родовитих батьків, але яких Аллах обділив розумом! з цими словами калга підвівся та пішов геть.
Розділ VII. Новий альянс
Справедливість полягає в тому, щоб кожному віддати належне.
Ранок 5 жовтня видався сирим і похмурим. Перепалені за літо гаї понуро щулилися під холодним вітром, який раз у раз дмухав та свистів, зриваючи їхнє рано пожовтіле листя. Побуріла, спечена трава вже почала гнити від постійної вогкості. А з північного заходу заходили важкі свинцеві хмари, погрожуючи крижаним дощем. І було так тоскно від цієї непогоди, так важко на душі, хоч плач.
Утім, Носач, Зеленський, Гоголь, Кравченко, Богун, Ханенко, Каплонський та Дорошенко не зважали на негоду, а терпляче стояли посеред шляху від Слободища до Чуднова. Їм випала честь бути комісарами від Війська для обговорення нової угоди з Польщею, і чекали вони на поляків, які мали б привезти заручників для гарантії їхньої безпеки під час перебування в польському таборі.
Вдалечині пролунали кінський тупіт та людський гомін. Зявилася польська делегація. Обидві сторони сухо привіталися. Поляки віддали козакам у заручники шляхтичів Вільчковського та Карчевського, від татар Мехмета-мурзу, і, прихопивши козацьку депутацію, квапливо рушили назад.
У польському таборі, окрім Потоцького з Любомирським, козаків зустріли воєвода брацлавський Міхал Єжи Чарторийський, каштелян галицький Олександр Цетнер, стрийський староста Ян Собеський, шляхтичі Сокольницький та Шумовський. Прийняли козаків мов рідних, виявивши всю можливу в польових умовах гостинність. Проте душевність почала випаровуватися, коли поляки довідалися, що козаки бажають миру на умовах тієї угоди, яка була укладена Виговським у 1658 році під Гадячем, і яка так сильно збурила польське панство. Бо ніхто ніколи не хотів бачити Україну як Велике князівство Руське, вільне серед вільних, рівне серед рівних.
Якщо ви насправді бажали миру, то чому торік відступили від Речі Посполитої? Чому продалися Москві? А тепер, насправді програвши війну, диктуєте нам свої умови? роздратовано запитав Потоцький.
Ми ще не починали воювати! Якби почали, то ваші справи, пане гетьмане, були б кепські! вїдливо відрізав Носач. Та мяко додав: Його милість гетьман Хмельницький ніколи не мав бажання зрікатися його королівської величності. Про це свідчить його лист до короля, написаний одразу після елекції. Гетьман погоджувався перебувати під зверхністю короля навіть тоді, коли король і панство порушили умови Гадяцької комісії. Ви, панове, обізнані, що у Війську панує рівність краща та міцніша од вашої шляхетської, тому більшість козаків не влаштовувала нобілітація лише деякі з наших товаришів отримали шляхетство. Саме через цю умову більшість козацтва зволіла відвернутися від Речі Посполитої та прихилилася до Москви. А ми, старшина, були невпевнені у щирості його королівської величності Війську не було надано суттєвої військової допомоги у війні проти Московії. І торік та взимку польське військо неодноразово нападало на наші міста. Хіба після таких справ можна було вам вірити?
А зараз вірите? Якщо вам не подобалася угода, чому ж торік ваше посольство присягнуло на непорушність цієї угоди на сеймі у Варшаві? сухо запитав Любомирський. Мало того, що ви зламали присягу, так ще й підняли на нас зброю разом з москвинами, які принесли вам стільки горя.
Не будемо зараз говорити, хто приніс нам більше горя ви чи москвини, вкрадливо мовив Ханенко та примирливо додав: Його милість гетьман Хмельницький прибув сюди не для війни з вами, а щоб напоумити запроданця Цицюру покинути Шереметєва. А ще його гетьманська милість щиро бажає простягнути королю руку для дружби. Про щирість гетьмана свідчить насамперед те, що він не допоміг Шереметєву. А міг би! І досі може, бо має для цього достатньо сил.
На мою думку, треба залишити в минулому всі суперечки та докори. Нині з Божої волі у нас є можливість забути минулі кривди та остаточно помиритися й припинити цю безглузду війну між нашими народами, обережно мовив Чарторийський. Залишімо взаємні звинувачення та підозри, панове. Краще обговорімо умови нашого альянсу. Жоден з нас не хоче навязати вам, панове, щось таке, що принизило б вас або було на шкоду Війську. Тож найперше, що варто зробити, це вилучити з нашої угоди пункт про Велике князівство Руське. Це корінь усього зла та незгоди поміж нашими народами. Ніхто з козаків-лицарів, враховуючи ваші звичаї та братерство, не стерпить над собою князя. Усі ваші вільності та привілеї однаково залишаться при вас, а згадка про князівство більше ніколи не посіє незгоди поміж нами.
Полковники не були юристами і мало зналися на політичному крутійстві. Ніхто з них не володів знаннями та гострим розумом покійного Юрія Немирича, який, власне, й створив ідею князівства Руського. А підказати їм було нікому, бо Виговського, звичайно, не допустили до цих перемовин. Тому жоден з полковників повною мірою не усвідомлював наслідків саме статус України як Великого князівства Руського був запорукою її окремішності та збереження їхніх вільностей.
Утім, Богун, Гоголь і Зеленський нутром відчували, що недаремно Виговський з Немиричем вигадали цю «крамолу» Руське князівство. На щось же вони розраховували, якщо, попри ненависть українців до поляків, поклали саме такі умови замирення. Тому ці троє почали вперто наполягати на першому варіанті Гадяцької угоди. Але поляки так само вперто обстоювали своє, наполягаючи, що українці склали торік присягу, погодившись на урізаний варіант, але порушили її, і тому нині мусять визнати свою неправоту та погодитися на їхні умови. Перемовини зайшли у глухий кут, і висотані суперечками сторони відклали їх до завтра. Тим паче настала ніч, і всі потребували відпочинку.
Уранці 6 жовтня Потоцький з Любомирським скликали раду, на якій більшість панів відверто заявила, що не збирається поступатися жодним пунктом, бо козаки, фактично програвши цю війну, не сміють висувати свої умови. Були навіть такі, які вихвалялися негайно розбити військо Хмельниченка, а потім вирубати Шереметєва. Проте Потоцький з Любомирським набагато тверезіше оцінювали своє становище: хоч Шереметєв ще тримався в облозі, сил битися в нього не було, а польське військо зазнало дуже великих втрат, і на нові бої в них не вистачить сил. До того ж обидва гетьмани побоювалися позиції Газі Ґерая як він учинить, якщо мир з козаками зірветься? Калга, маючи достатньо орди, може стати на бік козаків і вкупі з ними знищити і поляків, і москвинів. Тому обидва гетьмани наполягали на примиренні, мовляв, більше честі припинити міжусобну війну, аніж продовжувати жорстоко проливати кров.
Козацьким полковникам теж ніхто не завадив порадитися між собою. Усі вони, як один, не бажали перебувати у московській неволі, але умови поляків були неприйнятними. Це з одного боку. А з другого, усі полковники розуміли, що потрапили в неабияку халепу: у разі їхньої відмови поляки укладуть з Шереметєвим мир, і доведений до відчаю воєвода погодиться на всі їхні умови. І тоді Україна або повернеться до Польщі на ще гірших умовах, ніж пропонують зараз, або цар Олексій почне мститися та піде на Україну війною зі сходу, поляки із заходу, а татари з півдня. Бо недаремно ж Дорошенко розповідав, що Газі ручався за цей альянс і погрожував мститися у разі його зриву!
До того ж з коша прийшла звістка, що Юрась, мабуть, під тиском Лісницького, вже написав Шереметєву листа, яким повідомляв, що «Так забажалося Богу всемогутньому, у руці котрого уся влада над світом, і Військо наше Запорозьке одностайним голосом воліє зостатися при його милості королеві польськім, своєму природному панові. Про це милості твоїй повідомляємо, щоб жодної надії на Військо Запорозьке не мав». При цьому Юрась ще і єхидно підписав листа: «Боярину і воєводі, і наміснику бєлозерському Василеві Борисовичу Шереметєву, панові та улюбленому приятелеві нашому доброго здоровя от Господа Бога бажаємо». Підписав, наче в обличчя плюнув, враховуючи зміст!