Наступного ранку Олеся з Андрусем провели Михайла в похід. Стоячи біля воріт та дивлячись батькові услід, Андрусь несподівано відчув тривогу.
Що таке, моє сонечко? запитала Олеся, помітивши, що пасерб спохмурнів.
Якесь недобре відчуття, що з татом станеться лихо, чесно зізнався хлопчик.
Та Бог з тобою, Андрусю! вигукнула Олеся. Навіть не думай про таке! Він повернеться до нас!
Андрусь сумно поглянув на мачуху та пригорнувся до неї у пошуках підтримки. Олеся лагідно погладила його по голові та повела у двір.
Черкаський і Канівський полки рушили до Торговиці. Це було останнє велике поселення, далі слідували лише невеликі козацькі зимівники у безкрайніх степах володіннях Війська Запорозького Низового. Звідти козаки пішли на Чорний шлях чатувати татар.
Спека особливо люто пройшлася степом, перетворивши високу траву на солому. І варто було лише іскри, щоб ця трава спалахнула полумям, гіршим за грецький вогонь. Тому козаки поводилися вкрай обережно, розкладаючи багаття на привалах.
Проїжджаючи степом, Михайло мимоволі згадував молодість, яка промайнула в цих краях. Згадалося, як він у реєстровому війську ніс варту в степах, вистежуючи татар, які йшли в набіги. Згадалося, як бився з цими татарами. А потім память повернула його в далекі дні битв Хмельницького. Михайло зітхнув, розуміючи, що тоді були кращі часи Україна мала сильного, впевненого гетьмана, а на шиї не сидів москаль. «Хай там як, але з поляком було краще жити, аніж з москалем, мимоволі визнав Михайло. В гоноровому ляшку є хоч крапля сорому та честі, а в москалеві немає нічого. Лише брехня та солодкаво-церемонна побожність, від якої нудота підступає. Бідолашна моя Батьківщина!»
Увесь серпень городові козаки з низовиками несли варту поблизу Чорного шляху. Звичайно, вони дізналися про сорокатисячне військо Газі Ґерая, яке пішло на Волинь, але полковники черкаський Андрій Одинець та канівський Іван Лизогуб перейняти його не зважилися, бо в них не було достатньо сил. Та й не давали їм такого наказу.
У вересні погода різко зіпсувалася, і шалена спека поступилася місцем холодним дощам та крижаним вітрам. І степова варта стала нестерпною. Полковники не могли розпорошити свої полки по зимівниках, тому козаки мусили гнутися у нашвидкуруч збудованих курінчиках, випробовуючи на собі усі «принади» такого побуту.
А наприкінці вересня почали доходити тривожні чутки військо Цицюри та Шереметєва під Чудновом обложили поляки з татарами. І козаки, яким удалося втекти звідти додому, розповідали, що ця війна вже програна. Від гетьмана не було ніяких звісток, і Одинець з Лизогубом стривожилися, не знаючи, що робити: чи стояти тут, чи іти шукати свого гетьмана. Обидва полковники навіть не думали квапитися на допомогу гоноровому Шереметєву, бо зневажали його. Тому коли від кошового Петра Суховія прибув гонець, пропонуючи долучитися до війська, яке він збирав на допомогу Шереметєву та Цицюрі, полковники відмовилися.
Розпочався жовтень. Такий самий холодний та дощовий, як і вересень. І як і раніше доходили тривожні чутки про важку долю Шереметєва та Цицюри.
Одного дня до ставки полковників повернувся розїзд, який бачив великий загін татар, що гнали бранців степом.
Нападімо на них! запропонував Лизогуб Одинцеві. Звільнимо бранців та, нарешті, до пуття дізнаємося, що там сталося!
Гадаю, що поляки з татарами розбили і Юрася, і Шеремета, тож краще повертатися додому, бо татари тепер кинуться Україну грабувати, похмуро відрізав Одинець.
А може, й ні! Ти ж сам знаєш, що татари, захопивши ясир, одразу ведуть його в степи, щоб не обтяжувати свою армію. То, може, це бранці після якогось бою. Нумо, ризикнімо! Та й справа це благородна кожен з нас може опинитися на місці тих нещасних! Андрію, невже ти Бога забув, що байдуже залишиш християнські душі в неволі у клятих бусурманів?
Добре! Але нехай ідуть лише охочі, зваживши на совість, погодився Одинець.
Охочих знайшлося чимало, бо окрім ясиру татари неодмінно мали й іншу здобич, яку гріх не захопити, треба ж хоч чимось окупити безплідне сидіння в степу! Та й звільнення бранців справа почесна та вгодна Богові. Михайло як досвідчений козак і порядний християнин теж не залишився осторонь. Але насправді пішов через Семена, свого зятя, бо обіцяв дочці подбати про нього.
Було вирішено вистежити татар у степу та напасти на них на світанку, коли трохи розвидниться. Проте татарський загін рухався дуже швидко, зупиняючись на рівних, відкритих місцинах на короткі привали, і до нього було важко непомітно підкрастися. Схоже, татари квапилися заглибитися якнайдалі в степ, щоб там спокійно поділити здобич та бранців. Тож козакам довелося майже два дні прокрадатися слідом за татарами, з усією можливою обережністю уникаючи зустрічі зі сторожовими чамбу́лами, які нишпорили місциною, щоб вчасно виявити та запобігти зіткненню з низовиками.
На третій день татари зайшли в степову балку з пологими схилами, де зупинилися на нічліг. Місце було зручне в низину не задував вітер, і здаля не видно було вогню. Тут татари поділили бранців та здобич, повечеряли й, виставивши охорону, спокійно вклалися спати.
Уночі пішов невеликий дощ, який не припинявся до самого ранку. Під його прикриттям козаки поступово оточили балку кільцем. А коли розвиднилося, напали на татар одразу з усіх боків, підстреливши охорону з луків. Хай там як, але старий добрий лук ніколи не втрачав своєї принадності йому не треба вередливого пороху, він не гуркотить при пострілі, а тятиву, щоб не відсиріла під дощем, завжди можна сховати за пазухою. Та й вправний лучник здатний безупинно метати стріли, тоді як пістоль треба перезаряджати.
Бачачи таку справу, точніше зрозумівши безнадійність свого становища, татари почали тікати, кинувши бранців. Пробивалися люто, не шкодуючи нікого, бо на кону сутички стояло життя.
Тоді Лизогуб, який очолював козаків у цій потичці, наказав переслідувати татар, щоб ущент розбити загін. Козаки, переловивши коней убитих татар, кинулися навздогін. А ті татари, яким удалося вирватися з балки на рівну місцину, почали гуртуватися в загони, вочевидь збираючись дати козакам відсіч.
І дійсно, розвернувшись, татарські вершники осипали козаків градом стріл та зійшлися з ними в рукопашну. А потім знову кинулися навтьоки. Це був давній, добре знайомий козакам прийом, коли татари заманювали ворога до того місця, де були приховані додаткові сили. Тому обережний Лизогуб, запідозривши, що неподалік є великий чамбул, наказав козакам повертатися.
Раптом Михайло побачив, як татарин стягнув Семена арканом із сідла та поскакав геть, тягнучи його за собою.
Господи Боже! вигукнув Михайло та кинувся зятеві на допомогу.
Він наздогнав татарина та, зловчившись, шаблею розрубав мотузку аркана. А татарина вбив.
Михайло розвернувся й поскакав назад, до Семена, коли відчув різкий біль у нозі зі стегна, не захищеного обладунками, стирчала стріла. Михайло пригнувся, щоб уникнути інших стріл, майже доскакав до Семена, який уже підвівся, але раптом його кінь страшно заіржав, став дибки та понісся полем, куди очі дивилися. «Дідько! Коня підстрелили!» зрозумів Михайло.
Справа була кепська, бо тварину, яка сказилася від болю, важко зупинити. Михайло озирнувся позаду були товариші, які кинулися йому на допомогу, а попереду татари. «Треба стрибати! Нехай краще щось собі зламаю кістка зростеться, аніж розіб'юся на смерть!» вирішив він і перекинув праву, поранену ногу, збираючись стрибнути на повному скаку, коли зовсім поруч пролунав кінський тупіт. Скинувши очі, Михайло побачив перед собою спотворене ненавистю вилицювате обличчя з розкосими очима, які блищали з-під кудлатої шапки. Це було останнє, що він бачив, татарин навідмаш ударив його палицею, цілячись в обличчя. Михайло спробував ухилитися, але татарин виявився спритнішим. Від удару Михайло впав, і кінь потягнув його в степ, бо ліва нога застрягла у стремені.
Товариші Висоцького, які помчали йому на допомогу, не встигли лише на декілька хвилин. Татари кинулися навтьоки. Розлючені козаки якийсь час переслідували їх, але потім повернулися. Втрати були невеликі декілька поранених, двоє вбитих і Михайло. Ніхто не мав сумнівів, що полковий суддя Висоцький загинув, бо татарин розтрощив йому голову усі добре бачили, з якою силою той ударив палицею.
Вірити у це не хотів лише бідолашний Семен, розуміючи, що тесть загинув через нього. Тому побіг до Лизогуба вимагати відправити людей на пошуки Михайла. Полковник, ховаючи очі, мовчав він не сумнівався в загибелі Висоцького та не хотів зайвий раз ризикувати своїми людьми.
Це марно, нарешті вичавив із себе Іван. Твій тесть загинув.
Мій тесть такий, що й чорта з пекла за роги виведе! крикнув Семен. Я вимагаю, щоб ти знайшов його. Він живий! Я бачив, як він ухилився! Якби не оскаженілий кінь
Хлопче, він зачепився ногою, і кінь потягнув його! вигукнув Лизогуб. Якби він був живий, то звільнився б!
Я благаю тебе в імя Христа відправ людей знайти його! зі сльозами на очах крикнув Семен. А втім, Бог тобі суддя! Я сам піду його шукати! Як не знайду живого, то хоч тіло привезу!
Усе одно треба відправляти розїзд, похмуро мовив канівський полковий осавула. Невідомо, чи немає поблизу більшої ворожої сили, бо потрапимо з калюжі в болото. Та й Одинець тобі дорікатиме, що не шукав його полкового суддю. І черкасці, які з тобою, обуряться, що ти кинув їхнього товариша.
Що ж, пошукайте, дозволив Лизогуб.
Козаки, переважно черкасці, вирушили на пошуки. З ними поїхав і Семен, не зважаючи, що був поранений та забитий після волочіння на аркані.
Розділ VI. На клик пугача
У сімох няньок дитя без ока.
Юрій зі своїми порадниками справді навмисне не поспішав до Шереметєва. А дізнавшись про угоду між Польщею та Кримом, тим паче не квапився, розраховуючи, що поляки і татари знищать гонорового Шеремета разом з підлизнем Цицюрою. Або супротивники так заслабнуть у боях, що їхнє свіже військо зможе диктувати свої умови.
Усупереч наказу царя біля Юрія перебували такі солідні та бувалі особи, як Гуляницький, Яненко, Лісницький, Каплонський. Також долучилися Богун, Гоголь, Ханенко та Зеленський, які начебто чекали на Шеремета біля Маківців. Навіть Тетеря з колишнім генеральним писарем Грушею прибули з Польщі та приєдналися до юного гетьмана! Звичайно, ця душевна компанія дуже не любила Московію, бо мріяла про вільну та не залежну від інших держав Україну.
Неквапно ідучи Гончарихою, Юрій і його старшина отримували донесення від шпигунів та втікачів про перебіг боїв між москвинами та поляками. А дійшовши до розореного містечка Слободища, затишно розташували свій кіш на вузькому підвищенні навпроти міста, до якого з лівого боку прилягала драговина, з правого виярок, а з тилу ліс. Дорога, яка вела до коша, була занадто вузькою, щоб по ній міг пройти пристойний загін. Окрім того, шлях перерізала багниста річка Гнилопять, через яку кінноті та піхоті важко перебратися без спеціально збудованих гатей. Розташувалися за всіма правилами бойового мистецтва!
Поблизу Юркового коша 27 вересня зявилися поляки, навмисно вишикувавшись широким фронтом, щоб справити на козаків гнітюче враження. Але поява ворога не стала несподіванкою, бо відучора навколо коша нишпорили татари, втягуючи козаків у невеликі герці. Тому одразу після появи поляків старшина наказала додатково обкопати кіш та направила приблизно тисячу козаків загородити єдину зручну переправу через Гнилопять.
Тоді Любомирський відправив невеликий загін вибити козаків з переправи, що було справжнім божевіллям. Але він мав усього девять тисяч вояків і десять важких гармат, тому потужнішого загону виділити не міг. А стояти проти ворога та чекати, коли той нападе, теж було нíколи невідомо, як ідуть справи в Потоцького.
Утім, щойно поляки наблизилися до переправи, козаки знялися та квапливо відступили до свого коша. А все тому, що загони татар переправилися через Гнилопять вище за течією та вдарили б козаків з тилу, якби ті не пішли. І поляки з татарами кинулися переслідувати козаків.
Особливо лютували татари, вбиваючи всіх, кого вдалося наздогнати. Одну сотню козаків вони загнали в покинуту деревяну церкву. А потім спішилися та, затулившись старими дошками й загородками, пішки приступили до неї. Козаки почали відстрілюватися через пророблені отвори та вікна, убивши й поранивши декількох осіб. Тоді розлючені татари набрали великі звязки соломи та, прикриваючись ними, підійшли до глухої церковної стіни. Тут вони за допомогою цієї ж соломи підпалили церкву з усіх боків. Поляки, зрозумівши жорстокий задум бусурман, намагалися відбити козаків хоч вони й вороги, але теж християни і не заслуговують на таку люту смерть. Але розлючені татари відганяли всіх заступників. Із жалем спостерігали поляки, як горить церква, а приречені на жахливу смерть козаки викидаються з вікон і гинуть під татарськими шаблями, а інші задихаються в диму.
Але ця трагедія дозволила полякам зайняти залишки укріплень зруйнованого Слободища. Звідси Любомирський відправив своє військо на штурм Юркового коша, виголосивши велемовну та палку промову, головна думка якої зводилася до того, що солдати мусять відняти в козаків їхні шляхетські права, а козаки мусять кровю змити своє шляхетство.
Промова всім сподобалася, тому польське військо під градом козацьких куль баско пішло в атаку та підібралося до самих укріплень коша. І, запримітивши ділянку завдовжки тридцять кроків, не зміцнену окопами, а лише заставлену возами, поляки кинулися туди, вибили звідти козаків та увірвалися до коша. Такий успіх ворога деморалізував військо Юрася, яке побігло до лісу. І знову сталася прикрість замість того, щоб добити ворога, польські солдати зайнялися грабунками. Марно ватажки намагалися приструнити своїх підлеглих їх ніхто не слухав. Дійсно: vivat здобич!
Але за кошем шлях козакам перерізали татари. Воістину мав рацію Сципіон Африканський Старший: hostibus fugientibus pontem auream astruendam. Проте татари не знали, хто такий Сципіон і що він говорив. Їхній напад дуже нашкодив полякам від безвиході козаки повернулися у власний кіш та вдарили по зайнятих грабунками поляках, які через свою пожадливість не змогли чинити гідний опір. Звичайно, польське військо втекло так само швидко, як і захопило кіш. Причому тікало, куди очі дивилися, мов табун сполоханих коней!
Але особливо важко довелося польській кінноті, яка стала уздовж козацького коша потрапивши в тіснину між кошем і болотом, драгуни утримували досить невигідну позицію на схилі пагорба навіть після того, як польська піхота втекла. Розлючені козаки погнали кінноту в болото, і блискучі вершники зорали його своїми списами та заслали корогвами багатьом довелося злазити з коней та безславно рятуватися пішки, грузнучи в бридкому багнищі.
Незважаючи на відчутні втрати, Любомирський перегрупував своє військо та знову кинув його на козацький кіш. Звичайно, осмілілі козаки блискуче відбили цю атаку. Доведений ледь не до відчаю Єжи знову кинув свою пошарпану армію в бій, але безуспішно козаки стояли міцно. І ввечері Любомирський відвів змучених вояків за річку, де став у полі. Без багать, без їжі.
На землю тихо опустилася осіння ніч, коли Яненко з усією можливою обережністю вислизнув з коша. Злодійкувато озираючись на всі боки, квапливо пробіг відкриту луку та шуснув у темний ліс, досадуючи, що під ногами шелестить листя та потріскують опалі гілки. «Що поробиш, зітхнувши, подумав Павло. Я вже старий, тому ступаю, мов ведмідь!» Зайшовши в ліс, він ухнув як пугач. Усміхнувся, згадавши, як у далекій безтурботній юності його вчив старий запорожець. З глибини лісу пролунала відповідь іншого пугача. Павло пішов на цей клич, натикаючись на стовбури та кущі, іноді ухаючи, щоб визначити напрямок. Попереду блимнув вогник, але згас. І Павло квапливо побіг на нього, перечепившись через бурелом і ледь не гепнувшись. Він ще раз ухнув і зрадів, почувши іншого пугача просто перед собою. Пройшовши трохи вперед, Павло неголосно гукнув: «Іване!» Знову блимнув вогник потайного ліхтаря, вихопивши з мороку постать Виговського, і Павло кинувся до нього.
Двоє друзів міцно, до хрусту в кістках, обнялися. І хоч в пітьмі не було нічого видно, але обидва шкірою відчули взаємні погляди, сповнені глибокої приязні та туги через те, що життя розкидало їх у різні боки.
Як там моя Оленка? одразу запитав Іван, бо це турбувало його найбільше.