Добре, запевнив Павло. Її часто відвідують та втішають мої дружина та сестра. Вона стійко тримається. Сильна вона в тебе! Я за всякої нагоди натякаю Юркові, щоб він повернув її тобі, але, на жаль, поки що марно.
Виговський зітхнув.
Я вухам своїм не повірив, коли Іванко сказав мені, що ти сьогодні чекатимеш на мене в лісі, мовив Павло.
Це велике щастя, що я в останнім бою наткнувся саме на нього. Немов сам Господь подбав про це, бо невідомо, чи вдалося б подати тобі звісточку! Твій син мене не впізнав і зопалу ледь не вбив, хихикнув Іван.
А що поробиш? Ми вже думали, що нам сьогодні жаба циці дасть! Якби не напали татари, то досі б тікали далі, ніж бачили б! досадливо мовив Павло.
Я не був упевнений, що поляки залишаться тут, проте вирішив спробувати побачитися з тобою. Павле, я дуже ризикую, прийшовши сюди. Якщо мене викриють, то негайно стратять, квапливо говорив Виговський. Гетьмани розділили військо. Зараз Потоцький стереже Шереметєва, який тримається з останніх сил. Та й усе польське військо теж знесилене в боях. Від Юрася зараз багато залежить якщо він піде на допомогу Шереметєву, то врятує його. Якщо пристане до поляків
Полякам ніхто не допомагатиме! сухо відрізав Павло. Так само і кацапам!
Я не це мав на увазі. Поляки та москвини зараз дуже слабкі. Єдині сильні це ми та татари. Тож ти мусиш посприяти, щоб Юрась почав перемовини з Газі Ґераєм.
А потім?
А потім треба з Польщею миритися.
Вибач, Іване, але полякам більше не йму віри! неголосно вигукнув Павло. Вони нас знову обдурять! Господи, як усе гірко обернулося билися, билися за ту волю, а все одно мусимо комусь коритися!
Як не крути, а союз з Польщею кращий, ніж з Московією, сухо мовив Виговський.
Так. Як не гірко це визнавати, але краще польська шляхетність, ніж московське холопство та підлота, погодився Павло.
Зараз дуже важливо переманити на свій бік Газі, мовив Іван. Укупі з ним можна розправитися якщо не з обома, то хоч з одним нашим ворогом. А потім можна буде замиритися з Польщею на умовах тієї угоди, яку я два роки тому уклав під Гадячем. Це наш шанс!
Дуже в цьому сумніваюся, похитав головою Павло. Хто з ним домовлятиметься?! Юрась дуже нерішучий, а радників у нього цілий віз, і кожен свій писок пхне. Так і виходить, що у сімох няньок дитя без ока та хіба б мій дядько допустив би отаке безчестя, як Юрась сьогодні? Чи його покійний брат Тиміш, який молодшим за Юрка бився під Пилявцями? Це горе, а не гетьман, хоч він мені й брат! скрушно вигукнув Яненко.
Не журися, Павле, нічого ми тут не вдіємо, зітхнув Іван. І Юрія вже не перевиховаємо. І, як не образливо мені це визнавати, але торік його імя втримало Україну від розколу. Тож сподіваймося на краще. А поки я дав вам пораду, як діяти.
Не впевнений, що зможу виконати твою пораду, але спробую. Слухай, а ти дійсно хочеш знову повернутися на уряд? несподівано запитав Павло.
Було так темно, хоч в око стрель, але Іван скинув на друга насторожений погляд.
Правду кажучи, лише ти годишся в гетьмани, пояснив Яненко, бо Виговський мовчав. І, гадаю, чимало старшини чекає на твоє повернення.
Поживемо побачимо, ухильно відповів Іван та почав прощатися: Що ж, мушу іти, щоб не попастися. Бережи себе, мій дорогий друже!
Бережи тебе Бог, Іванку, прошепотів Яненко, квапливо обняв друга та зник у пітьмі. А Виговський швидко попрямував в інший бік його чекав довгий і небезпечний шлях до польського табору.
Павло швидко пробирався лісом, орієнтуючись на відблиски багать коша. Мишею шмигнув через луку і вправно видерся на вал. Тут сторожив Демко, і Яненко побачив поруч із ним Івана.
Що сталося? з тривогою прошепотів Павло.
Тату, треба квапитися, пошепки відповів Іванко. Гетьман скликає таємну раду, щоб не знали прості козаки. Ледь ти пішов, як про це повідомив Дорошенко. Я збрехав, що ти втомився та міцно спиш, і пообіцяв, що розбуджу тебе перед радою.
Тьху, чорт! Вчасно я повернувся! Вас хтось бачив тут?
Так, але прийняли за вартових.
У супроводі синів Павло квапливо пішов до гетьманського намету. Усередині вже зібралася вся старшина. Увійшовши, Павло насторожено окинув усіх поглядом чи не здогадується хто про його таємну прогулянку? Але на нього ніхто не звернув особливої уваги Юрась був немов не в собі після подій цього дня, а інші були занадто стурбовані тим, що робити далі. Лише Дорошенко проникливо подивився на свого тестя, зиркнув на його чоботи, до підошов яких прилипли багнюка та падалишнє листя, і виразно скинув бровою. Павло, уникаючи погляду зятя, шуснув за спину Юрася.
Ну що, панове, без вагань заговорив Лісницький. Треба повинитися та замиритися з поляками! У них величезна, досі не бачена армія, яку лише Господь відає, як їм вдалося зібрати. Вони й Шеремета з Цицюрою міцно обложили, і нас ледь не перетворили на порох!
Не інакше, як правиця самого Творця воює за поляків, похмуро притакнув Носач. Не маємо іншого виходу, окрім як миритися з Польщею!
І зовсім було не схоже, що такий тертий калачик, як генеральний обозний Війська Запорозького, злякався польської сили. Найімовірніше, Носач переживав, що юний гетьман не зважиться зректися царя.
На квасолі ворожив? підштрикнув Носача Богун, який ненавидів і Польщу, і Московію.
Носач уже відкрив рота огризнутися, коли його урвав Гуляницький:
Облиште балачки! Господь завжди на боці тих, за ким правда! Нині ми мусимо
Як ми можемо зректися його пресвітлої величності?! несподівано вигукнув генеральний писар Семен Голоухівський. Торік ви самі бачили, як Господь покарав нас за те, що Виговський зрадив його царську величність! Але його величність милостиво нам вибачив
Це ми зламали присягу, дану королю! урвав його Лісницький. І за це нас сьогодні Господь покарав. А твій цар мріяв перетворити нас на холопів. І лише Виговський
От через науку Виговського, цього ляського запроданця, ви отримали кару від його царської величності! вперто гнув своє Голоухівський. І якщо нині зважитеся на таку крамолу, то гніву Олексія Михайловича не буде меж!
Семене, припини! осмикнув писаря Гуляницький. Ти ж сам бачиш, що перебувати у будь-якій дружбі з царем неможливо! Чому ж так уперто гнеш своє? На мою думку, нині найзручніший час розпочати перемовини з гетьманами! Від цього залежать не тільки наші долі, а й доля всієї України.
Для нас повинна мати значення не присяга, подав голос Яненко, а лише наші інтереси, бо сьогодні вигідно присягати одним, завтра іншим, але власний шлях залишиться при нас. Маємо дбати лише про свої вигоди.
Яким чином про них дбати? роздратовано запитав Гоголь. Ти сам бачиш: що б ми не робили, нас усі сусіди готові в ложці води втопити!
Я вважаю, що спочатку треба домовитися з татарами, не зважаючи на ці слова, спокійно мовив Яненко. Сьогодні поляки мали успіх лише завдяки своїй стрімкій атаці та незгоді поміж нами. Але польське військо знесилене в боях, так само як і військо Шереметєва. А кримському ханові страх як хочеться знищити Московію. Тож гадаю, калга охоче погодиться укласти з нами союз.
Це найкращий вихід, несподівано подав голос Павло Тетеря та проникливо подивився на Яненка. Залучивши хана в союзники, нам буде легше замиритися з Польщею на вигідних нам умовах. Юрку, а ти чого мовчиш? Ти гетьман, і мусиш ухвалити рішення, якому всі коритимуться.
Я не знаю, що мені робити! знервовано вигукнув Юрій, який відсторонено слухав суперечку полковників. Я не уявляю, що тепер буде! Навіщо я вас послухався? Нас сьогодні ледь не знищили! І хто? Ви ж самі казали, що польська армія слабка! І оця слабка армія сьогодні ледь не знесла мій кіш! Ох, на горе я дослухався вас зрадити Шереметєва. Краще б я одразу до нього приєднався! Нехай би він командував!
Бідолашний Юрко ніяк не міг отямитися після сьогоднішнього бою. Торік улітку він воював, але з допомогою Сірка. І з ким? З напівпорожніми татарськими улусами, де чинити спротив до пуття було нікому. А сьогодні він побачив справжнє обличчя війни. І з голови не йшов спогад, як козаки тікали. І як Богун, Гоголь, Гуляницький та інші полковники зупиняли своїх людей, збирали їх у загони та мужньо вели в бій. І самі при цьому йшли в перших рядах, наче були впевнені, що смерть їх не торкнеться! Юрій усвідомив, що ніколи не зможе діяти так, як вони. І так, як його батько, який провів усе життя в битвах і війнах. Бо в нього самого немає ані хоробрості, ані розуму до війни. І він геть не знає, що нині робити та з ким миритися. От який він після цього гетьман славного Війська Запорозького?
І тоді цей клятий кацап здобув би перемогу нашими руками, а ми, наче безязика худоба, мали б радіти з того, що цей скурвий син такий вправний вояка! роздратовано вигукнув Лісницький. Ти не знаєш, які насправді польські сили. І якщо ти сьогодні побачив лише частинку армії та відбився, то це не означає, що ворог слабкий. Не те військо сильне, яке велике, а те, яке очолює розумний гетьман! Вияви мудрість зречися Московії та замирися з Польщею без допомоги татар, бо тоді точно всі тут згинемо не за цапову душу!
Юрку, у нас немає іншого вибору, бо така воля Божа! вмовляв Носач. Треба повинитися та підкоритися сильному, щоб вижити! А сильний сьогодні Польща! Тож починай перемовини з гетьманами!
Пане гетьмане, не слухай нікого! Ти вже раз обрав царя православного, і це угодне Господу Богу нашому! Тож тримайся Олексія Михайловича, бо татари та поляки обдурять тебе, мов цигани на ярмарку! знову втрутився Голоухівський.
Я не знаю, як краще вчинити! вигукнув спантеличений Юрко. Краще я зречуся булави!
Я тобі зараз зречуся! суворо осмикнув його Лісницький. Ти взагалі розумієш, що верзеш? Кого ми зараз гетьманом оберемо? Чи ти хочеш у такий важкий час сірому збурити, бо її думки ніхто не спитав? Вирішуй
Та відчепіться від мене! плаксиво крикнув Юрко. Господи! Та навіщо це все мені треба? Отче мій Небесний, присягаюся, що коли виживу після цього пекла, то зречуся влади та в ченці піду, аби більше не бачити та не чути вас усіх з вашими клятими Польщею та Московією! Чому я муситиму відповідати за вас усіх, коли це ви вчинили віроломно?!
Лісницькому увірвався терпець, і він стрімко кинувся до Юрася так, наче зібрався його відлупцювати. Але зупинився, бо у світлі свічок побачив лютий погляд Яненка, який узявся за руківя шаблі, мовляв, тільки насмій підняти руку на мого брата, і я тебе на місці зарубаю. Грицько зупинився та жорстко мовив:
Після міркуватимемо про чернецтво! Зараз мусимо подумати, як виплутатися з цієї халепи, в яку вплуталися через Втім, це вже неважливо! Нам залишається тільки просити милості поляків, а москалі нехай самі виплутуються, як знають!
Юрій зацьковано ковзнув поглядом по обличчях полковників, немов благав захистити його від заповзятливого Лісницького. Але прочитав на їхніх обличчях лише невдоволення та презирство.
Юрку, заспокойся, не гарячкуй, пролунав упевнений і спокійний голос. Уперед вийшов Яненко, схилився над Юрієм та міцно стиснув його плече. Зазирнув в очі. І погляд Павла був єдиним спокійним та доброзичливим у цьому наметі.
Ми зараз напишемо листа Газі Ґераю, запропонуємо йому союз. Пообіцяємо багато грошей, якщо він стане на наш бік або покине поляків та повернеться додому. Або щонайменше стане посередником між нами та поляками. Почекаємо, що відповість калга, а потім вирішимо остаточно, з ким миритися з Польщею чи Московією. Домовилися? мяко запитав Павло.
Юрась поглянув братові в очі та несподівано відчув спокій у цьому світі є хоч одна людина, яка не гнівається на нього, не зневажає, а намагається підтримати.
Добре! вигукнув хлопець.
І зауваж: прості козаки ніколи не приймуть мир з Польщею добровільно. Тільки через безвихідь! Так само ми всі мусимо миритися з Польщею через безвихідь, бо риба шукає, де глибше, а людина де краще. І запамятай на все життя: найголовніше інтереси твого народу. Це те єдине, що треба берегти, про що треба дбати, бо від цього залежить і твоє спокійне життя! мяко, але твердо мовив Павло. А потім наказав Голоухівському: Складай листа, а гетьман підпише.
Ніхто з полковників Павлові не заважав, бо його рішуче втручання припинило суперечки. Сам Павло почувався ані живим, ані мертвим якось легко йому все вдалося. «А що потім? думав він, спостерігаючи, як писар пише листа. Невже Іван справді поверне собі булаву? Господи, буде добре, якщо він знову гетьмануватиме!»
Ледь замрів світанок, як до калги відправили гінця. Однак затія з тріском провалилася, бо про гінця пронюхав Любомирський, і роздосадуваний Газі мусив показати йому листа та відмовитися від перемовин з Хмельниченком. Утім, з гінцем Юрася калга вчинив по-людськи відіслав його неушкодженим з відмовою.
Найбільше ж за всіх досадував Іван Виговський. Він стільки сил поклав, підготовлюючи ґрунт для цього альянсу, а тепер усе пішло прахом! І вперше за багато років Іван відчув непідробний страх, бо якби Любомирський дізнався про його таємні старання, то неодмінно б стратив. І ніхто б за нього не заступився, бо намагання під час війни розірвати союз Криму та Речі Посполитої відверта зрада.
У коші Юрася причин відмови Газі не знали, тому теж неабияк струхнули, бо ця невдала спроба перемовин по суті була зрадою царю Олексієві. Але цього разу полковники діяли швидко та злагоджено Юрієві наказали написати цареві, думному дяку Алмазу Іванову та воєводі Ромодановському, який стояв у Бєлгороді, поскаржитися на своє тяжке становище, розповісти про неможливість зєднатися з Шереметєвим та попросити Ромодановського прислати ще московського війська та тих козаків, які залишилися в Україні на чолі з Сомком. Останнього Юрко призначив наказним гетьманом на час своєї відсутності. Дійсно, кому ще можна довіритися, як не рідному дядькові?!
Звичайно, полковники чудово розуміли, що Ромодановський без царського наказу й з місця не зрушить, а Олексій якщо й пришле допомогу, то в кращому випадку через місяць. Але ці петиції будуть зайвим доказом їхньої безпорадності у цій клятій війні. Послами у Москву Юрій відправив Михайла Суличича, Нестора Кононовича і Григорія Дорошенка, рідного брата Петра Дорошенка. Водночас старшина відправила до Шереметєва гінця, пропонуючи йому прориватися до села Пяток, де вони чекатимуть на нього з підкріпленням.
Становище Шереметєва було настільки важким і безвихідним, що він уже не сумнівався в Юрасеві. І 4 жовтня воєвода вишикував залишки своєї змученої армії у вагенбург, збираючись прориватися до Хмельниченка. Шереметєв згадав досвід Дрижипільської битви, у якій сам брав участь, тоді покійний Хмельницький та Богун вишикували свою армію пересувним табором у декілька рядів уздовж та завширшки і таким чином втекли під самим носом у поляків. Але бідолашний зарозумілий Шереметєв не врахував, що блискуча витівка Богуна та Хмельницького відбулася взимку, коли ґрунт був мерзлий. А після неймовірно дощового вересня земля перетворилася на суцільне багно, в якому й загрузла його армія.
Втім, поляки не змогли скористатися цим промахом Шереметєва, бо Потоцький не мав достатньо сил, щоб його розбити. Не допомогло навіть втручання Любомирського, який стояв під Слободищем проти Хмельницького, Єжи мусив залишити там загони татар та Івана Виговського, а сам поквапився на допомогу Потоцькому. Єдине, що вдалося польському війську, так це загнати Шереметєва до лісу поблизу Росниці та взяти в облогу. Уже втретє!
Мабуть, саме через перебування поблизу Слободища Виговського військо Юрка спокійно рушило до Пяток для зєднання з Шереметєвим. Але зустрівши співвітчизників, які втекли під час відступу Шереметєва, і дізнавшись про чергову невдачу воєводи, військо Юрія повернуло назад. Усі полковники розуміли, що варто їхньому порівняно не втомленому війною, а тому досить сильному війську втрутитися, як поляки неодмінно були б розбиті. Проте навіть прості козаки не хотіли рятувати Шереметєва, який ставився до них, мов до безправного бидла. Та й старшина вже остаточно визначилася треба миритися з Польщею.
Для перемовин про мир відрядили Петра Дорошенка. Але перед відїздом Петро знайшов свого тестя та відверто запитав:
Батьку, я впевнений, що ти обізнаний у цій справі набагато більше, ніж удаєш, тож як мені поводитися в поляків?
Чому ти мене питаєш? здивувався Павло. Хіба Юрась не дав тобі настанов?
Де ти був перед тією радою? відверто запитав Петро. Ти не спав, як сказав Іванко.
Замість відповіді Павло оскірився у широкій усмішці, немов хотів похизуватися перед зятем рівними, на подив білими зубами, які не пожовтіли після багатьох років куріння тютюну.