А от знаходити чоловіків ніколи не бувало важко.
Добре, що Селія Рей вміла зайти в заклад так, як ніхто не вмів. Вона закидала свій блиск до зали поперед себетак, як вояк закидає гранату в засаду кулеметника, а тоді йшла слідом за своєю красою й лічила жертви. Досить було їй зявитися, як уся сексуальна енергія в залі, мов магнітом, притягувалася до неї. Вона йшла собі повільно, немовби знемагаючи від нудьгивбираючи дорогою, мов губка, чужих хлопців і чоловіків, і не мусила навіть пальцем об палець ударити в тих своїх завоюваннях.
Чоловіки витріщалися на Селію Рей, наче та була пакунком із попкорном з іграшкою всередині, й вони не могли дочекатися, коли та іграшка нарешті втрапить їм до рук.
А вона дивилася на них так, наче вони були деревяними панелями на стінах.
І чоловіки шаленіли за нею ще дужче.
Покажи мені, що ти вмієш усміхатися, крихітко, якось гукнув до неї один сміливець із другого кінця танцювального майданчика.
Покажи мені, що ти маєш яхту, пробурмотіла Селія й обернула своє знуджене лице в інший бік.
А що я була поруч і виглядала майже так само, як вона, то ефект виходив подвійний (принаймні у тьмяному освітленні, бо хоч я й не була така сама на зріст і не мала такого ж відтінку шкіри, що й Селія, та все ж носила такі самі обтислі сукенки, так само вкладала волосся, рухалася так, як вона, і клала підкладки у ліфчик, щоб мої груди стали трохи схожими на її).
Не люблю хвалитися, Анджело, але ми з нею були непереможним дуетом.
Хоча ні, хвалитися я таки люблю, тому дозволь старій жінці насолодитися колишньою славою: ми були неймовірні. Могли поскручувати шиї цілому столику чоловіків, просто пройшовши повз.
Принесіть нам щось випити, казала Селія біля барної стійки, ні до кого конкретно не звертаючись, та вже за секунду пятеро чоловіків простягали нам коктейлі: триїй, двамені. А ще через десять хвилин від коктейлів не лишалося ні краплини.
Звідки ми брали стільки енергії? Ох, ну так, згадала: нам давала її молодість. Ми були наче ті турбіни, що виробляють енергію. Ранки, звичайно, завжди давалися важко. Похмілля бувало немилосердно жорстоке. Але якщо вдень мене хилило на сон, я завжди могла прилягти на купу старих завіс десь за кулісами під час репетиції чи вистави. Десять хвилин подрімалаі знов була повна сил, готова вкотре і вкотре завойовувати місто, щойно затихнуть оплески.
Так можна жити, коли тобі девятнадцять (або коли ти, як Селія, вдаєш, що тобі девятнадцять).
Дівчата шукають халепи на свою голову, сказала одного вечора якась літня пані, коли ми із Селією, захмелілі, брели, спотикаючись, вулицею. І мала цілковиту рацію. Тільки не підозрювала, що якраз цього ми й хотіли.
Ох, наші бажання юності! Ох, ті чарівні, сліпучі молодечі жадання, які неодмінно заводять просто на край скелі або заманюють у глухі завулки, що їх ми самі ж собі й будуємо.
Не можу сказати, що за літо 1940 року я стала доброю коханкою, хоча з сексом я запізналася дуже близько.
Але доброю коханкою я не стала, ні. Щоб жінка навчилася «добре» кохатисятобто вміла отримувати насолоду від любощів чи навіть виконувати в них головну роль, а в кінці відчути оргазм, потрібен час, терплячість і турботливий коханець. Мине багато часу, поки мені дістанеться весь комплект. А наразі то була така собі лотерея, в яку ми грали із шаленою швидкістю. (Ми із Селією не любили надовго затримуватися в одному закладі чи з одним чоловіком: ану ж проґавимо щось цікавіше на другому кінці міста.)
Через жадобу до розваг і цікавість до сексу того літа я стала не просто ненаситною, а ласою. Такою я себе бачу, коли згадую ті часи. Я була ласою до всього, де вчувався бодай найслабший натяк на еротику й потаємність. Я була ласою до неонового світла в темному провулку на Мангеттені. Ласою до коктейлів у кокосовій шкаралупі у «Гавайській залі» готелю «Лексинґтон». Ласою до квитків на місця в першому ряду біля рингу чи до пропусків через службовий вхід у нічні клуби, які не мали назви. Ласою до всіх, хто вмів грати на якомусь музичному інструменті чи сяк-так витанцьовувати.
Ласою до поїздок в автомобілях з будь-яким, хто мав автомобіль. Ласою до чоловіків, які підходили до мене в барі з двома склянками віскі з льодом і казали: «Мені тут принесли два напої замість одного. Може, допоможете мені впоратися з ними, міс?».
Звісно, чому б і нізалюбки допоможу, сер.
У таких справах я була чудовою помічницею!
Мушу все ж заступитися за нас із Селією і зауважити, що з усіма чоловіками, з якими ми познайомилися того літа, ми не кохалися.
Але з більшістю із нихтак.
Нас із Селією цікавило не так питання «Із ким кохатися?»бо це не мало аж такого значення, як питання «Де кохатися?».
Відповідь звучала так: всюди, де було місце.
Ми займалися любощами у розкішних готельних номерах, за які платили приїжджі бізнесмени. На (зачиненій на вечір) кухні в невеликому клубі в Іст-Сайді. На поромі, де ми якось опинилися пізно ввечерідовкола нас на воді розпливалися мерехтливі вогники. На задніх сидіннях таксі. (Ти, напевно, подумала, що це незручно, і воно й справді було незручно, та все ж можливо.) У кінотеатрі. У гримерці в підвалі «Лілеї». У гримерці в підвалі «Діамантової підкови». У гримерці в підвалі «Медісон-Сквер-Ґарден». У Браянт-парку, де під ногами шастали щури. У темних, задушливих провулках просто за рогом центральних вулиць, де сновигали таксі. На даху Пак-Билдінґ. У конторі на Волл-стріт, де нас могли почути тільки нічні прибиральники.
Ми із Селієюпяні, пустоголові, невагомі, з посоловілими очима й кровю, солоною, як розсілкружляли того літа вулицями Нью-Йорка, немов наелектризовані. Не ходили, а мчали, як ракети. У нас не було метими просто весь час шукали яскравих барв. Нічого не пропускали і водночас проґавили все. Ми бачили, як Джо Луїс тренується зі своїм спаринг-партнером, і чули, як співає Біллі Голлідей, але подробиць ні тієї, ні тієї події я не памятаю. Ми були надто зачаровані тим, щó з нами відбувалося, і не мали коли звертати уваги на чудеса, які лежали перед нами. (От наприклад: того вечора, коли я слухала Біллі Голлідей, у мене були місячні і я мала поганий настрій, бо хлопець, який мені подобався, щойно забрався геть з іншою. Оце такий мій відгук про виступ Біллі Голлідей.)
Ми обидві перебирали зайвого, а тоді натрапляли на цілі юрмища молодих чоловіків, які теж перебрали зайвого, і тоді ми всі збивалися гуртом і поводилися саме так, як ти собі й уявляєш. Ми ходили в бари з хлопцями, з якими познайомилися в інших барах, а тоді фліртували з хлопцями, яких побачили в новому барі. Через нас влаштовували бійки, і комусь добряче діставалося, а Селія вибирала серед уцілілих тих, хто вів нас до наступного бару, де всю цю кашу заварювали спочатку. Ми пурхали з однієї парубоцької вечірки на іншуз обіймів одного чоловіка в обійми іншого.
А якось у розпалі вечері навіть помінялися хлопцями.
Бери його собі,мовила Селія того вечора просто перед чоловіком, який їй уже набрид. Я йду у вбиральню. А ти не дай йому замерзнути.
Але ж він твій хлопець! сказала я, коли той чоловік слухняно мене обійняв. А ти моя подружка!
Ох, Віві,відповіла Селія лагідним і жалісливим голосом. Такої подружки, як я, не втратиш, просто забравши у неї хлопця!
Того літа я майже не спілкувалася зі своїми рідними.
Найменше за все хотілося, щоб вони дізналися про те, чим я займалася.
Мама щотижня посилала мені разом із грошима записку, тримаючи мене в курсі основних новин. Тато пошкодив плече, коли грав у гольф. Брат погрожував покинути Прінстон наступного семестру й вступити до військово-морського флоту, бо хотів служити своїй країні. Мама виграла на такому-то й такому-то тенісному турнірі у такої-то і такої-то.
У відповідь я щотижня надсилала батькам листівку з одними й тими самими давніми і прісними новинами: зі мною все гаразд, я активно працюю в театрі, у Нью-Йорку дуже гарно, дякую за гроші. Час від часу я додавала якусь невинну деталь, як-от: «На тижні смачно пообідала з тіткою Пеґ у Нікербокері».
Звісно, я не казала батькам, що недавно ходила до лікарки зі своєю подругою, артисткою Селією, щоб мені незаконно поставили ковпачок. (Незаконно, бо в ті часи лікарі не мали права ставити незаміжній жінці протизаплідний засібось чому так добре було приятелювати з тими, хто знав потрібних людей! Селія ходила до небагатослівної лікарки-росіянки, яка не питала зайвого. Вона з першої секунди мені підійшла.)
Так само я не писала їм про те, як злякалася, що в мене гонорея (на щастя, виявилося, що це був несильний запальний процес, хоча за тиждень, поки все зясувалося, я пережила чимало болю і страху). Не писала і про підозру на вагітність (це питання, слава Богу, зясувалося саме собою).
І про те, що я частенько спала з одним чоловіком на імя Кевін «Рібсі» ОСалліван, який продавав нелегальні лотерейні квитки неподалік у Пекельній кухні. (Я, звичайно, фліртувала і з деякими іншими чоловікамиусі вони теж крутили темні справи, але жоден не мав такого милозвучного прізвиська, як «Рібсі».)
Не казала я батькам і того, що тепер завжди носила в торбинці презерватив, бо не хотіла більше ніяких підозр на гонорею, та й дівчині краще перестрахуватися. Чи того, що ці презервативи мені любязно постачали мої хлопці. (Розумієш, мамо, у Нью-Йорку купувати презервативи можуть тільки чоловіки!)
Ні, про все це я не згадувала.
Зате передала їм звістку про те, що морський язик у «Нікербокері» готують просто неперевершено.
І не збрехала. Бо так справді було.
Тим часом ми із Селією кружляли й кружляли містом ніч за ніччю і знаходили на свої голови які завгодно пригоди, великі й малі. Від пиятики ми ставали божевільні й ліниві. Забували про годинник, не памятали, скільки коктейлів випили і як звати наших кавалерів. Пили джин з тоніком, поки ноги не переставали нас слухатися. Коли нам ставало зовсім добре, забували пильнуватися і про нас мусили дбати інші люди, часто незнайомці. («Не тобі вказувати, як мені жити!»визвірилася однієї ночі Селія на одного любязного джентльмена, який лиш увічливо намагався привести нас до «Лілеї» живими й здоровими і жодних інших намірів не мав.) Те, як ми із Селією сторчголов пірнали у світ, завжди приховувало в собі певний ризик. Ми були готові до будь-чого, тому те будь-що справді могло статися. І часто ставалося.
А було все ось як: Селія справляла на чоловіків особливий ефектвони перетворювалися на покірних та услужливих, аж поки не наставав момент, коли вони переставали такими бути. Вони вишиковувалися перед нами, готові виконувати наші команди й задовольняти найменші бажання. Часом вони й залишалися такими добряками, а інколи їхня доброта кудись раптово зникала. Ми переходили певну межу чоловічої похоті чи злості, й назад дороги не було. Як тільки межу було перейдено, чоловіки в товаристві Селії ставали дикунами. Ще мить тому всі веселилися, фліртували, дражнилися й реготалиаж раптом атмосфера в кімнаті змінювалася і зявлявся не тільки ризик сексу, а й загроза насилля.
І зупинитися було неможливо.
Після того здіймався рейвах.
Коли це відбулося вперше, Селія відчула, що насувається буря і випровадила мене з кімнати. Ми були тоді у президентському номері готелю «Білтмор», де нас розважало троє чоловіків, з якими ми незадовго до того познайомилися в танцювальній залі «Волдорфа». Вони мали купу готівки і явно займалися якимись нечистими справами. (Якби я билася з кимось об заклад, то сказала б, що на хліб ця трійця заробляла рекетирством.) Спочатку вони всі прислуговували Селіїтакі шанобливі, такі вдячні за її увагу, аж спітнілі від намагань ощасливити цю красуню та її подружку. Може, леді бажають ще пляшку шампанського? Може, замовити для леді крабових ніжок у номер? Може, леді хочуть побачити президентський номер у «Білтморі»? Як леді бажають: нехай грає радіо чи вимкнути?
У тій грі я була ще новенька, і мені було дивно, що ці головорізи так коло нас упадали. Заворожені нашими чарами й усім решта. Мені так і кортіло сміятися з них, з їхньої слабкостімовляв, чоловіків так легко взяти під каблук!
Аж раптом, незадовго після того, як ми навідалися до президентського номера, настала ота зміна й Селія опинилася на дивані, затиснута між двох чоловіків, які більше не здавалися ані послужливими, ані слабкими. Нічого такого вони не робили, але атмосфера змінилася і я злякалась.
Щось нове зявилося у виразі їхніх облич, і мені це не сподобалося. Третій чоловік втупився поглядом у мене, явно не налаштований жартувати. Зміну, яка відбулася в кімнаті, я можу описати тільки так: уяви, що ти весело розважаєшся на пікніку, аж раптом налітає торнадо. Атмосферний тиск падає. Небо чорніє. Птахи замовкають. Буря наближається просто до тебе.
Віві,сказала Селія якраз у таку мить, біжи вниз і купи мені цигарок.
Що, вже? запитала я.
Біжи, повторила вона. І не вертайся.
Я кинулась до дверей, і той третій чоловік не встиг мене схопити. На превеликий сором, я зачинила двері, покинувши свою подругу в кімнаті. Я покинула її, бо вона сама сказала мені йти, але почувалась я гидко. Невідомо, що ті головорізи мають на думці, а Селія там сама, думала я. Вона відправила мене геть, бо не хотіла, аби я бачила, щó вони з нею зроблять, або хотіла вберегти мене від такого самого.
Так чи так, а я почувалася дитиною, яку вигнали з кімнати.
А ще я боялася тих чоловіків, боялася за Селію і водночас лютувала, що мене отак виштовхали. То було нестерпно. Годину ходила туди-сюди вестибюлем, вагаючись, повідомити про це управителя готелю чи ні. Але що я могла йому сказати?
Врешті Селія спустиласясама, без супроводу чоловіків, які зовсім недавно так любязно провели нас до ліфта.
Вона помітила мене і, підійшовши, сказала:
Що ж, вечір закінчився паскудно.
З тобою все добре? запитала я.
Ага, усе прекрасно, відповіла вона й обсмикнула сукенку. Я нормально виглядаю?
Вона виглядала так само чудово, як завжди, тільки над лівим оком світився синець.
Як богиня кохання, мовила я.
Вона побачила, що я дивлюся на її спухлу повіку, і сказала:
Про це нікому ні слова, Віві. Ґледіс його прибере. Вона як ніхто вміє ховати синці. Надворі є таксі? Якщо раптом зявиться, я не проти в нього сісти.
Я піймала таксі, і ми мовчки поїхали додому.
Чи події того вечора травмували Селію?
«Ну звісно», мабуть, подумала ти.
Хоч як мені соромно таке казати, Анджело, я не знаю.
Я з нею ніколи про це не розмовляла. І не помітила у своїй подрузі жодних симптомів травми. Але знову ж такинапевно, я їх не шукала. Та й не знала, що саме шукати.
Може, я сподівалася, що той огидний випадок візьме і зникне (як той синець), якщо про нього не згадувати. А може, думала, що Селія, зважаючи на її бурхливе минуле, звикла до таких нападів. (Може, і звикла, Боже збав.) У таксі того вечора я могла розпитати Селію про все (почавши із питання: «З тобою справді все гаразд?»), але не розпитала. І навіть не подякувала за те, що вона врятувала мене від певного інциденту. Мені було соромно, що я потребувала порятунку, соромно, що вона вважала мене невиннішою і вразливішою за себе. Досі я могла переконувати себе, що ми із Селією однаковісінькідві однаково досвідчені, відчайдушні жінки, які завойовують місто й розважаються.
Але ж то була очевидна брехня. Я тільки загравала з небезпекою, тоді як Селія пізнала її на власній шкурі. Вона знала те зло, якого не знала я. Знала те, чого мені було краще не знати.
Коли я тепер згадую те все, Анджело, мене жахає, що в ті часи насильство здавалося таким буденнимздавалося не тільки Селії, а й мені. (От наприклад: чому я ніколи не замислювалася, звідки це Ґледіс навчилася так майстерно ховати синці?) Напевно, ми думали собі: «Що ж, такі вже ці чоловіки!». Але не забувай: це все відбувалося задовго до того, як почалися бодай якісь публічні розмови про це злотож навіть між собою ми про таке не говорили. Словом, того вечора я більше не питала Селію про те, що з нею сталося, і вона теж ні слова мені не сказала. Ми просто вирішили викинути той випадок з голови.
А наступного вечоране повіриш! ми знову вирушили до міста шукати пригод, тільки цього разу дещо змінилося: я пообіцяла собі, що відтепер ніколи не покину її саму, хай там що. Не дозволю, щоб мене знову випровадили з кімнати.
Хоч на що піде Селія, я так само на це піду. Хоч що станеться із Селією, зі мною це станеться теж.
«Я ж не дитина!»сказала я собі. Точнісінько так, як кажуть діти.
Розділ восьмий
Між іншим, насувалася війна.
Насправді війна вже розійшлася не на жарт. Але, певна річ, десь далеко, в Європі, хоча у Сполучених Штатах вирували палкі суперечки про те, вступати у неї чи ні. Я в них участі не брала, нема що й казати. Але той вихор крутився довкола мене.