Напевно, ти дивуєшся, як я раніше не помітила, що насувається війна, але я й справді того не усвідомлювала. Так-так, я була страшенно неуважна. Улітку 1940 року важко було проігнорувати той факт, що світ опинився на порозі війни, але мені це якось вдалося. (На свій захист скажу, що мої знайомі й колежанки теж не звертали на це уваги. Не памятаю, щоб Селія, Ґледіс чи Дженні бодай раз обговорювали воєнну готовність Америки чи дедалі нагальнішу потребу в законі «Про флот двох океанів».) Я, мяко кажучи, була далека від політики. Ну, наприклад, не знала прізвища жодної особи в кабінеті Рузвельта. Зате могла назвати повне імя другої дружини Кларка Ґейбланеодноразово розлученої світської левиці з Техасу. Звали її Рія Франклін Прентісс Лукас Ленґгем Ґейблязик зламати можна, але це імя, вочевидь, я памятатиму до смерті Німці вторглися в Голландію і Бельгію у травні 1940 рокуякраз тоді, коли я провалювала один за одним іспити в коледжі Вассара, тобто була страшенно заклопотана. (Однак памятаю, як тато казав, що вся та веремія стихне до кінця літа, бо дуже скоро французьке військо виштовхає німців назад додому. Я подумала, що він, мабуть, має рацію, бо тато читав цілу гору газет.)
Десь у той самий час, коли я перебралася до Нью-Йорка, тобто в середині червня 1940 року, німці увійшли до Парижа.
(І татова теорія розлетілася на друзки.) Але в моєму житті було стільки всього цікавого, що я не мала часу пильно стежити за подіями. Те, що відбувалося в Гарлемі й Вілледжі, цікавило мене значно більше, ніж те, що там сталося на лінії Мажино. А в серпні, коли Люфтваффе почало скидати бомби на британські обєкти, я переймалася тим, чи не вагітна й чи не підхопила гонорею, тому це все теж пролетіло повз мої вуха.
Кажуть, історія має пульс, але я ніколи його не чула, навіть якщо той барабанив просто під моїм вухом.
Якби я була мудріша й уважніша, то розуміла б, що Америку теж рано чи пізно втягнуть у цей конфлікт. Я б уважніше прислухалася до новини про те, що мій брат задумався про службу на флоті. Переймалась би тим, як це рішення могло вплинути на Волтерове майбутнє і на всіх нас. І усвідомлювала б, що деякі з тих молодих веселунів, з якими я розважалася щоночі у Нью-Йорку, були якраз такого віку, щоб потрапити на фронт після того, як Америка неминуче вступить у війну. Якби я знала тоді те, що знаю теперщо так багато тих юних красунчиків невдовзі загинуть на полях бою в Європі чи в тому пеклі, що творитиметься на півдні Тихого океану, я б займалася любощами ще з багатьма, багатьма із них.
Гадаєш, я жартую? Ні Шкода, що я не займалася з тими хлопцями всім, чим тільки можна. (Не знаю, звісно, чи мала б стільки часу, та все ж я б доклала всіх зусиль, щоб втиснути у свій напружений графік кожного, кожного з тих хлопчиськів, більшість з яких незабаром пропали, згоріли, травмувалися, зустріли свій кінець.)
Так шкода, що я й не здогадувалося, що на нас чекає, Анджело.
Дуже шкода.
А от інші люди були уважніші. Олів особливо схвильовано стежила за новинами, що надходили з її рідної Англії Вони її турбували, але, зрештою, Олів турбувало все на світі, тому її переживання нікого надто не вразили. Щоранку за сніданком із яєчні з нирками Олів перечитувала все, що траплялося їй під руку. «Нью-Йорк Таймс», «Барронс» і «Гералд Трибюн» (хоч та й схилялася до республіканців), а потім британські газети, якщо їх вдавалося роздобути.
Навіть тітка Пеґ (яка зазвичай читала тільки огляди бейсбольних матчів у «Пост») почала стривожено стежити за новинами. Вона вже бачила одну світову війну й зовсім не хотіла побачити ще одну. Тітка Пеґ до кінця життя віддано любитиме Європу.
Улітку того року тітка та Олів запалилися ідеєю про те, що американці мусять вступити у війну. Хтось же має допомогти британцям і врятувати французів! Вони з Олів щиро вболівали за президента, коли той намагався заручитися підтримкою конгресу, щоб почати діяти.
Тітка Пеґзрадниця свого соціального класузавжди любила Рузвельта. Я була шокована, коли вперше про це почула. Мій батько ненавидів Рузвельта й був запеклим ізоляціоністом. Відданим прихильником Ліндберґаот ким був мій старий. Тому я припускала, що й решта моїх родичів теж ненавидять Рузвельта. Але то був Нью-Йорк, а там, очевидно, люди дивилися на все по-іншому.
Памятаю, як одного ранку за сніданком та газетами тітка Пеґ закричала: «Ті нацисти мені вже в печінці сидять!». Вона розлючено гримнула кулаком по столу. «Дістали! Їх треба зупинити! Чого ми чекаємо?»
Той епізод дуже мені запамятався, бо я вперше побачила, щоб тітка так через щось розлютилася. Її реакція на мить пере рвала моє самолюбування і спонукала замислитись: «Ого, якщо тітка Пеґ така зла, напевно, усе дійсно дуже погано!».
Та все ж я не розуміла, чого вона хотіла від менещо особисто я могла вдіяти з нацистами?
Річ у тім, що я навіть близько не здогадувалася, що ця війнаця далека, набридлива війнамогла мати якісь відчутні наслідки. Аж до вересня 1940 року.
Саме тоді до театру «Лілея» переїхали Една й Артур Вотсони.
Розділ девятий
Припускаю, Анджело, що ти ніколи не чула про Едну Паркер Вотсон.
Думаю, ти надто юна, аби щось знати про її чудесну театральну карєру. Та й узагалі, у Лондоні її знали більше, ніж у Нью-Йорку.
Як то буває, я чула про Едну задовго до нашого знайомстваале тільки тому, що вона була дружиною вродливого кіноактора на імя Артур Вотсон, який зіграв ловеласа в солодкавому британському воєнному фільмі «Брама полудня».
Я бачила їхні фото в журналах, тому Една була мені знайома.
Взагалі-то, мені б мало бути соромно за те, що я знала Едну тільки завдяки її чоловікові. З них двох вона була набагато ліпшою акторкоюі ліпшою людиною теж. Але вже як є. Він був гарніший на лиці, а в цьому легковажному світі гарне лице вирішує все.
Може, Едні вартувало зніматися в кіноі тоді вона б зазнала більшої слави за життя і її памятали б навіть тепер, як памятають Бетт Девіс чи Вівєн Лі, яким вона нічим не поступалася. Проте Една відмовлялася грати на камеру.
Можливостей їй не бракувалоГоллівуд неодноразово стукав у її двері, але їй якимось дивом завжди вистачало духу дати відкоша великим цабе з кіноіндустрії. Една не хотіла грати навіть у радіовиставах, бо вважала, що в записі людський голос втрачає щось життєво важливе і священне.
Ні, Една Паркер Вотсон була тільки театральною акторкою, а проблема театральних акторок у тому, що коли вони покидають сцену, про них забувають. Той, хто ніколи не бачив, як вона грала на сцені, нізащо не зрозумів би, у чому її сила й привабливість.
Вона була улюбленою акторкою Джорджа Бернарда Шоуі що з того тепер? Бернардові Шоу належать відомі слова про те, що її образ у ролі святої Йоанниканонічний. Він писав про неї так: «Те осяйне обличчя, що визирає з-за обладунків, хто ж не кинеться слідом за нею в бій, бодай для того, щоб просто помилуватися нею?».
Та ні, навіть ці слова не передають те, якою вона була.
Хай містер Шоу мене пробачить, але краще я опишу Едну своїми словами.
Я познайомилася з Едною та Артуром Вотсонами у третій тиждень вересня 1940 року.
Їхній візит до «Лілеї»як це бувало з більшістю гостей, що навідувалися до театру, був не зовсім запланований. У ньому було щось хаотичне й нагальне. Таке, що виходило за межі нашого звичного хаосу.
Една була давньою знайомою тітки Пеґ. Вони зустрілися у Франції під час Першої світової і швидко заприятелювали, а потім роками не бачилися. І от наприкінці літа 1940 року Вотсони приїхали у Нью-Йорк, де Една мала репетирувати нову пєсу з Альфредом Лантом. Однак гроші, виділені на постановку, кудись щезли, перш ніж акторам вдалося запамятати бодай одну репліку, і вся ця затія закінчилася нічим. Але тільки Вотсони зібралися плисти назад, як німецьке військо скинуло перші бомби на Британію. Через кілька тижнів після того, як німці пішли в атаку, бомба Люфтваффе стерла лондонський будинок Вотсонів з лиця землі. Знищила дощенту.
Розколола на сірники, сказала тітка Пеґ.
Так Една й Артур Вотсони опинилися в пастці у Нью-Йорку. Вони застрягли в готелі «Шеррі-Незерленд»не такому й поганому місці для втікачів, але довго там жити дозволити собі не могли, бо ні він, ні вона не працювали. Вони були митцями, які застрягли в Америці без роботи, без домівки, в яку можна було повернутися, позбавлені будь-яких варіантів безпечно добратися до своєї окупованої батьківщини.
Тітка Пеґ почула про їхні поневіряння через «театральне радіо» і, звичайно ж, запропонувала Вотсонам перебратися до «Лілеї». Вона сказала, що вони можуть жити там стільки, скільки треба. А ще обіцяла дати їм ролі в кількох виставах, якщо їм треба підзаробити і якщо вони не проти поперебиватися з хліба на воду.
Як Вотсони могли від такого відмовитися? Куди їм ще було йти?
Отож вони переїхали в театр, а разом із ними у моє життя вперше проникла війна.
Вотсони прибули в один із перших прохолодних днів осені. Їхня автівка підкотилася під будівлю театру пополудні, саме тоді, як я стояла надворі й розмовляла з тіткою Пеґ.
Я щойно повернулася із закупів у Ловцкі й тримала повну торбу криноліну, бо збиралася підлатати «балетні костюми» наших танцюристок. (Ми якраз ставили виставу під назвою «Танцюй до упаду, Джекі!» про одного вуличного розбишаку, якого від злочинного світу рятує кохання юної гарненької балерини. Мені дали завдання зліпити з мязистих танцюристок степу трупу першокласних балерин. Я всю душу вклала в їхні костюми, але дівчата постійно рвали спідниці. Забагато лясів-вихилясів, вирішила я. І от настав час засісти за ремонт.)
Коли прибули Вотсони, здійнялася невелика метушня, бо в них була купа багажу. Слідом за їхнім автомобілем надїхало ще дві автівки з рештою валіз і пакунків. Я стояла на тротуарі й бачила, як Една Паркер Вотсон випливла з таксі, наче з лімузина. Тендітна, елегантна, з вузькими стегнами й маленькими грудьми, вона була вбрана у найстильніший одяг, який я досі бачила на жінці. На ній був темно-синій саржевий жакет з переливамидвобортний, з двома шеренгами золотистих ґудзиків і з високим комірцем, оздобленим золотистою косичкою. Темно-сірі штани строгого крою, ледь розширені внизу, і блискучі чорні броґи, дуже схожі на чоловічі, тільки з невеличкими, делікатними й дуже жіночними підборами. Окуляри від сонця в черепаховій оправі. Коротке темне волосся, вкладене лискучими хвильками. З косметики на ній була тільки помада ідеального червоного відтінку.
На головіпростенький чорний берет набакир. Вона була схожа на мініатюрну офіцерку в найстильнішому війську на світітого дня моє відчуття стилю змінилося назавжди.
Допоки я не побачила Едну, я думала, що ньюйоркські артистки з їх усипаним блискітками сяйвомце вершина шику. Та раптом все (і всі), чим я захоплювалася цілісіньке літо, здалося мені крикливим і розцяцькованим порівняно з цією тендітною жінкою в її строгому жакетику, бездоганно скроєних штанах і чоловічих-але-не-зовсім туфлях.
Я вперше побачила, що таке справжній шик. І можу без перебільшення сказати, що з тієї хвилини я кожного-кожнісінького дня старалася копіювати стиль Едни Паркер Вотсон.
Тітка Пеґ кинулася до Едни і притягнула її до себе.
Едно! вигукнула вона, затиснувши в обіймах давню подругу. Росинка з «Друрі-Лейн» завітала на наші скромні терени!
Дорогенька Пеґ!і собі вигукнула Една. А ти зовсім не змінилася!
Една виплуталася з обіймів, ступила крок назад і глянула вгору на «Лілею».
І це все твоє, Пеґ? Ота вся будівля?
Ага, на жаль, уся, відповіла тітка. Хочеш купити?
Я не маю в кишені ні копійки, сонечко, інакше ясно, що купила б. Така чарівна споруда. Але диви-ноти в нас стала імпресаріо! Театральна магнатка! Фасад нагадує мені старого Гекні. Так мило! Чудово розумію, чому ти купила цей будинок.
Ну я ж мусила його купити, мовила тітка Пеґ,а то ще, не дай Боже, розбагатіла б на старість і жила б, як кішка у сметані, і ніхто б від цього не зрадів. Але досить теревенити про мій дурнуватий театр, Едно. Мені аж зле від того, що сталося з твоїм домом і що відбувається з бідолашною Англією!
Люба Пеґ,сказала Една, ніжно погладивши мою тітку по щоці,там біда. Але ми з Артуром живі. І тепер, завдяки тобі, маємо дах над головою, а багато хто не може таким похвалитися.
До речі, а де Артур? запитала тітка Пеґ.Не можу дочекатись, коли з ним познайомлюся.
А я вже встигла його помітити.
Артур Вотсон був вродливим темноволосим чоловікомвилитим кіноакторомз худим, витягнутим лицем. У ту хвилину він шкірився до водія таксі й аж надто завзято тиснув йому руку. Він був добре збудований, мав міцні плечі й набагато більший зріст, ніж здавалося на кіноекранісеред акторів такий зріст був аномалією. До кутика його рота приклеїлася сигара, чомусь схожа на театральний реквізит. То був найгарніший чоловік, якого я бачила отак зблизька, але щось у тій його вроді було штучне. Наприклад, на одне око йому недбало спадав кучерик, але це виглядало не дуже привабливо, бо відразу було помітно, що того кучерика він туди навмисно прилаштував. (Є одна цікава річ, Анджело: недбалість нізащо не має здаватися вимушеною.) Словом, він виглядав як акторвлучніше я його не опишу. Як актор, якого найняли грати роль вродливого, добре збудованого чоловіка, який тисне руку водієві таксі. Артур рушив до нас широкими атлетичними кроками й потиснув руку тітці Пеґ так само сильно, як щойно горопашному таксистові.
Місіс Бюелл, мовив він, це страх як мило, що ви нас прихистили!
Мені це за радість, Артуре, сказала тітка. Я просто обожнюю вашу дружину.
Я теж її обожнюю! прогудів Артур і стиснув Едну в обіймахтак міцно, що їй, мабуть, заболіло, хоч вона, навпаки, засяяла від задоволення.
А це моя небога Вівіан, сказала тітка Пеґ.Вона жила в мене ціле літо. Переймала досвід, як довести театр до ручки.
Небога! вигукнула Една так, ніби роками слухала всякі казки про мене. Вона поцілувала мене в обидві щоки, обвіявши мене пахощами гарденії.Та тільки глянути на тебе, Вівіан, ти просто сама чарівність! Будь ласка, скажи мені, що ти не юна акторка й не збираєшся руйнувати собі життя в театріхоча тобі з твоєю вродою туди пряма дорога.
Її усмішка була надто тепла й щира, як для театрального світу. Вона обдарувала мене своєю неподільною увагоюі цим відразу мене підкорила.
Ні,відповіла я. Я не акторка. Але мені дуже подобається жити з моєю тіткою в «Лілеї».
Ще б пак, сонечко. У тебе фантастична тітка.
Нашу розмову урвав Артурвін потиснув мені руку, мало її не роздушивши.
Дуже радий знайомству, Вівіан! мовив він. То ти кажеш, що вже давно стала акторкою?
Йому підкорити мене не вдалося.
Та ні, я взагалі-то не акторка почала було пояснювати я, однак Една поклала мені руку на плече й шепнула на вухо, наче найближчій приятельці:
Не переймайся, Вівіан. Артур часом слухає не дуже уважно, але рано чи пізно він розбереться, що й до чого.
Ходімо випємо чогось! запропонувала тітка Пеґ.Правда, будинок з верандою я забула купити, тому пити будемо в захаращеній вітальні над сценою. Зате зможемо вдавати, нібито сидимо на верандіГеніальна Пеґ,сказала Една. Як же я за тобою сумувала!
Після кількох таць із мартіні мені почало здаватися, що я вже сто років знайома з Едною Паркер Вотсон.
Вона осяяла вітальню своєю чарівною присутністю. Її світле личко й рухливі сірі очі надавали їй схожості з королевою фей. Усе в ній насправді було не таке, як здавалося на перший погляд. Вона була бліда, але не здавалась слабкою чи вразливою. Мініатюрна, тоненька, з вузесенькими плечима, але не крихкотіла. Една мала бадьору, пружну ходу й звичку голосно реготати, і це аж ніяк не поєднувалося з її делікатною постаттю та блідою шкірою.
Худа як патик і така ж міцнаякось так.
Точне джерело її краси було важко визначити, бо зовнішність її не була ідеальнане така, як у тих дівчат, з якими я пустувала ціле літо. Її лице було круглясте, і вона не мала таких ефектних вилиць, які в той час були в моді. Та й молода вона не була. Їй стукнуло щонайменше пятдесят, і вона не намагалася цього приховати. Здалеку важко було сказати, скільки їй років (пізніше я довідалася, що Една до сорока з копійками грала роль Джульєттиі ніхто на це не нарікав), та коли придивитись, видно було, що шкіра навколо її очей потріскалася тоненькими зморшками, а лінія підборіддя змякла. У її по-модному підстриженому волоссі зявилися сиві пасма. Однак у душі Една була молода.
Словом, мені не вірилося, що переді мною пятдесятилітня жінка. А може, вік не мав для неї значення, тому вона ним не переймалася. Проблема з багатьма немолодими акторками в тому, що вони намагаються завадити волі природи, тоді як Едні природа, схоже, не збиралася мстити, і та на неї теж не нарікала.