Може, я не зовсім справедлива до лікаря Келлоґґа.
Він був досить непоганий чоловік і просто намагався мені допомогти, не налякавши мене при цьому. Я впевнена, що він не хотів завдати мені болю. Мабуть, він застосував до цієї ситуації клятву Гіппократа: «не нашкодь»і далі за текстом.
А може, він був не таким уже й хорошим. Але дізнатися про це я не мала як, бо більше ніколи його не бачила. Тому не ліпімо з нього героя! Може, він узагалі не старався мені допомогти, а просто насолоджувався гострими відчуттями від того, що позбавляв цноти зніяковілу й привабливу молоду незайманку у своєму домі, поки дружина гостювала в тещі. Ця ситуація його, без сумніву, збуджувалая досить скоро в цьому переконалася, коли він відірвався від мене, щоб натягнути «гумку» на свого прутня. Настав ключовий момент: уперше в житті я побачила ерекцію, хоч і не так добре, як хотілося. Почасти тому, що прутень був захований у презерватив і затулений від мене рукою чоловіка. Але насамперед через те, що не встигла я оком кліпнути, як той чоловік заліз на мене.
Вівіан, сказав він, я вирішив: що швидше я ввійду, то краще для тебе. Тому ліпше взагалі не рухайся. Тримайся, бо зараз я в тебе проникну.
Так він сказаві так зробив.
Ну що ж. Ось воно і сталося.
Боліло набагато менше, ніж я очікувала. То була добра новина. Але була й погана: я отримала значно менше задоволення, ніж сподівалася. Я мала надію, що сексуальні зносини ще дужче підсилять відчуття, які я пережила, коли він цілував мої груди й тер мій горбик, але ні. Задоволення, що його я досі відчувала, хоч яке делікатне, враз розвіялося, коли він увійшов у мене, і на зміну йому прийшло щось дуже напористе, що вмить перебрало на себе всю мою увагу. Коли він опинився в мені, я відчула беззаперечну присутність, яку не могла назвати ні хорошою, ні поганою. Це було щось схоже на спазми під час місячних. Страшенно дивне відчуття.
Він стогнав і рухався туди-сюди, а потім процідив крізь зуби: «Місіс Келлоґґ любить, коли я».
Але я так і не дізналася, як місіс Келлоґґ любить, щоб її кохали, бо знову впилася в губи лікаря Келлоґґа, як тільки він заговорив. Поцілунки справді допомогли затулити йому рота. Крім того, я теж мала чим займатися, поки мене брали. Як ми вже зясували, за своє життя я нечасто цілувалася, проте досить швидко здогадалася, що до чого. Таке вміння треба здобувати на практиці, інакше ніяк, але я старалась, як могла.
Трохи складно було втримати його губи у своїх, коли він порався коло мене, але я мала великий стимул: мені анітрохи не хотілося знову чути його голос.
Та в останню мить він таки зумів вставити одне слово.
Він відірвав свої губи від моїх і вигукнув: «Чудесно!».
А тоді вигнув спину, ще раз здригнувся усім тілом, і на тому все скінчилося.
Опісля він встав і вийшов в іншу кімнатунапевно, помитися. Потім повернувся і приліг біля мене. Міцно обійняв, примовляючи: «Каченятко, миле, малесеньке каченятко. Не плач».
Я не плакала (я взагалі не збиралася плакати!), але він цього не помітив.
За кілька хвилин він знову підвівся й захотів перевірити, чи на покривало не накапала кров, бо він забув підкласти шматинку.
Не хочеться, щоб місіс Келлоґґ побачила пляму, пояснив він. Я сам винен, що забув. Зазвичай я обережніший. А цього разу чомусь повівся необачно. Не схоже на мене.
Ой, я ж принесла рушник! сказала я, сягнувши рукою до торбинки, вдячна, що мала причину хоч щось зробити.
Але плями не було. Жодної краплинки крові. (Напевно, я вже пробила все, що треба, коли їздила малою на конях. Дякую, мамо!) На щастя, мені не дуже й боліло.
А тепер, Вівіан, він вирішив дати мені вказівки, наступні два дні не купайся, щоб туди не проникла інфекція. Митися можеш, але просто підмивайсяу ванні не лежи. Якщо матимеш якісь виділення чи неприємні відчуття, скажи Ґледіс або Селіївони пояснять тобі, як підмиватися оцтом. Але ти велика, сильна, здорова дівчинка, тому не думаю, що тебе спіткають якісь клопоти. Сьогодні ти добре впоралася. Я тобою пишаюся.
Я уявила, як він дає мені льодяника.
Поки ми вдягалися, лікар Келлоґґ теревенив про те, яка гарна погода надворі. Чи я бачила місяць тому, як у Ґремерсі-парку цвіли півонії? Ні, відповіла я, бо місяць тому я ще навіть не жила в Нью-Йорку. Що ж, тоді я повинна звернути увагу на півонії наступного року, наполіг він, бо вони так швидко відцвітають. (Може, то був аж надто прозорий натяк на те, що я теж «швидко відцвіту», але не приписуймо лікарю Келлоґґу аж такого таланту до поезії чи красномовства. Гадаю, йому просто подобалися півонії.)
Ходімо я проведу тебе, каченятко, сказав він і повів мене вниз по сходах, через вітальню, всіяну мереживними серветками, і до службового входу. Минаючи кухню, він узяв зі стола конверт і простягнув його мені:
На знак моєї вдячності,мовив він.
Я знала, що всередині гроші, тому не могла його взяти.
О ні, Гаролде, я не можу, відповіла я.
О ні, ти мусиш.
Ні, я не можу, не відступала я. Не можуі все.
Але я наполягаю.
Але я не можу.
Маю сказати, що я відмовлялася не тому, що не хотіла, аби мене вважали повією. (Не будь про мене аж такої високої думки!) Ішлося радше про твердо засвоєну ґречність.
Розумієш, мої батьки щотижня передавали для мене гроші (тітка Пеґ видавала їх мені кожної середи), тому гроші лікаря Келлоґґа справді були зайві. Крім того, якийсь пуританський голос у моїй голові нашіптував, що я не заробила цих грошей. Я не дуже тямила в сексі, та все ж мені було важко уявити, що я подарувала тому чоловікові невідомо яке задоволення. Дівчина, яка лежить горілиць, витягнувши руки по швах, і ворушиться хіба для того, щоб атакувати чоловіка своїми губами, тільки-но він розтулить ротаз такою в ліжку не дуже порозважаєшся, еге ж? Якщо вже брати гроші за секс, то годилося б зробити щось таке, за що варто заплатити.
Вівіан, я вимагаю, щоб ти це взяла, сказав він.
Гаролде, я не візьму.
Вівіан, я наполегливо прошу, щоб ти не влаштовувала сцени, насупився він і силою всунув мені до рук конверт.
Я ж так хотіла відчути небезпеку і збудження від рук лікаря Гаролда Келлоґґаот ця мить і настала, з іншим мені не пощастило.
Ну гаразд, відповіла я і взяла конверт.
(Як вам таке, мої благородні предки? Гроші за сексі отак з першого разу!)
Ти дуже мила дівчина, мовив він. І прошу тебе, не хвилюйся: твої груди ще встигнуть наповнитися.
Дякую, Гаролде, сказала я.
А щоб вони швидше виросли, пий двісті грамів маслянки на день.
Дякую, так і робитиму, відповіла я, не маючи ані найменшого наміру пити щодня по двісті грамів маслянки.
Я вже зібралася виходити, та раптом відчула, що таки мушу його дещо запитати.
Гаролде, сказала я, а можна поцікавитися, що ви за лікар?
Я припускала, що він або гінеколог, або педіатр. Хоча більше схилялася до педіатра. Мені просто хотілося перевірити, вгадала я чи ні.
Ветеринар, моя люба дівчинко, відповів він. А тепер я прошу тебе передати мої найтепліші вітання Ґледіс та Селії. І не забудь помилуватися півоніями наступної весни!
Я летіла вулицею й вила від сміху.
Забігла у дайнер, де на мене чекали дівчата, і, не давши їм мовити й слова, заверещала:
Ветеринар? Ви послали мене до ветеринара?
Ну як? спитала Ґледіс. Боліло?
Він ветеринар! А ви казали, що лікар!
Лікар Келлоґґ і є лікарем! заперечила Дженні.Тож його так і називаютьлікар Келлоґґ!
Таке враження, що ви мене, як ту кішку, на стерилізацію відправили!
Я впала на диванчик поруч із Селією, з полегшенням притулившись до її теплого тіла. А моє власне тіло штормило від сміху. Я вся тремтіла, від голови до пят. Почувалася дикою і невгамовною. Мені здавалося, що моє життя щойно розлетілося на кавалки. Мене охопила радість, збудження, огида, зніяковіння й гордість; від цього всього паморочилося в голові, та відчуття було фантастичне. Післясмак був у сто разів чудесніший за сам акт. Я повірити не могла в те, на що наважилася. Здавалося, що свою вранішню сміливістьзайнятися сексом із незнайомцем! я позичила в когось іншого, та водночас я почувалася собоюсправжньою, як ніколи.
І це ще не все: обвівши поглядом дівчат за столом, я відчула таку глибоку вдячність, що мало не розплакалася. Як прекрасно, що дівчата біля мене! Мої подружки! Найвірніші приятельки на світі! Найвірніші приятельки, з якими я познайомилася якихось два тижні томуокрім Дженні, яку зустріла позавчора! Я так їх усіх любила! І вони чекали на мене! Я була їм небайдужа!
Ну то як воно було? запитала Ґледіс.
Добре. Усе було добре.
Переді мною лежала гірка холодних млинців, що їх я не доїла вранці. Я накинулася на них так, ніби мала вчинити над ними розправу. Руки мої трусилися. Господи, та я ще ніколи не була така голодна! Мій голод був як бездонна бочка. Я вмочувала млинці в сироп і запихала їх до рота один за одним.
Тільки він цілий час каркає про свою жінку! сказала я, настромлюючи млинця на виделку.
Ще й як! мовила Дженні.Терпіти його не можу через це!
Та він тюхтій, сказала Ґледіс. Але чоловік він добрий, а це головне.
А тобі боліло? озвалася Селія.
Ти знаєш, ні,відповіла я. І навіть рушничок не пригодився.
Тобі пощастило, сказала Селія. Дуже пощастило.
Не можу сказати, що то було весело, мовила я. Але не так уже й нудно. Добре, що все вже позаду. Напевно, є й інші способи втратити цноту.
Усі інші способи гірші,сказала Дженні.Повір мені Я всі перепробувала.
Я так горджуся тобою, Віві,мовила Ґледіс. Сьогодні ти стала жінкою.
Вона підняла чашку кави, наче щойно виголосила тост, і я стукнулася з нею своєю склянкою води. Обряд посвячення ще ніколи не здавався таким справжнім і радісним, як тієї миті, коли я цокнулася з Ґледіскерівницею танцювальної трупи.
Скільки він тобі дав? поцікавилася Дженні.
Ой! зойкнула я. Мало не забула!
Я витягнула з торбинки конверт.
Краще ти відкрий, я простягнула його тремтячими руками Селіїта розірвала конверт, вправно перелічила купюри й оголосила: «Пятдесят доларів!».
Пятдесят доларів! запищала Дженні.Він завжди дає двадцять!
То на що ми їх витратимо? запитала Ґледіс.
Треба придумати щось особливе, сказала Дженні Мені аж на душі відлягло, бо дівчата вважали ці гроші «нашими», а не тільки моїми. Поганий присмак переступу розвіявся, якщо ти розумієш, про що я. А відчуття дружби зміцніло.
Хочу зїздити на Коні-Айленд! сказала Селія.
Нема часу, відповіла Ґледіс. О четвертій нам треба бути в «Лілеї».
Є час, заперечила Селія. Ми швиденько. Зїмо по гот-доґу, подивимося на море і відразу назад. Візьмемо таксі. Ми ж маємо гроші, хіба ні?
Тож ми поїхали на Коні-Айленд, опустивши шибки в таксікурили дорогою, сміялися і пліткували. День випав найтепліший за все літо. Небо було сліпучо-блакитне. Я сиділа на задньому сидінні, втиснувшись між Селією та Ґледіс, а Дженні спереду щебетала з водіємтой повірити не міг своєму щастю: щойно в його таксі впурхнула ціла зграя кралечок.
Ну у вас і фігурки, дівчатка! сказав він, а Дженні відповіла: «Ой, перестаньте з нами загравати, містере», але видно було, що їй сподобався його комплімент.
А тобі не шкода місіс Келлоґґ? запитала я Ґледіс, відчуваючи легкий докір сумління за свій ранковий вчинок. Ну, через те, що ти спиш із її чоловіком? Чи не треба її шкодувати?
Не будь аж така совісна! відповіла Ґледіс. Бо так ти вічно себе гризтимеш!
Боюся, на тому наші моральні страждання закінчилися.
Тему було закрито.
Наступного разу я хочу з кимось іншим, мовила я. Думаєте, я зможу когось знайти?
Тільки пальцем кивни, сказала Селія.
Коні-Айленд був залитий сонцем, яскравий, веселий. Набережною гуляло повно галасливих сімей, молодих пар і невгамовних дітлахів, які поводилися так само навіжено, як я почувалася. Ми розглядали вивіски з рекламою паноптикумів. Побігли на пляж і намочили у воді ноги. Їли зацукровані яблука й лимонне морозиво. Сфотографувалися із силачем. Накупили мяких іграшок, листівок і сувенірних люстерок. Я купила Селії милу соломяну торбинку з понашиваними мушлями, іншим дівчатамокуляри від сонця, а ще заплатила за таксі назад до центруі з тих грошей, що їх дав мені лікар Келлоґґ, у мене залишилося ще цілих девять доларів.
Ще й стейк на вечерю зїси! сказала Дженні. Ми ледве встигли на пообідню виставу в «Лілеї». Олів мало не впала в істерику від хвилювання, що артистки пропустять виступ: накручувала кола навколо дівчат і кудкудакала, як їм бракує спритності. Але ті відразу пірнули у гримерки й за кілька хвилин вискочили звідтисам шик у блискітках і страусовому пірї. Тітка Пеґ теж, звісно, була на місці. Вона поцікавилася, мовби між іншим, чи в мене гарно минув день.
Дуже! відповіла я.
То й добре, сказала вона. Веселися, поки молода.
Перед виходом на сцену Селія стиснула мою долоню. Я вхопила її за руку й нахилилася ближче до її краси.
Селіє! прошепотіла я. Я досі не можу повірити, що втратила сьогодні цноту!
Ти за нею точно не шкодуватимеш, відповіла вона.
І знаєш що?
Вона казала чисту правду.
Розділ сьомий
Так воно все й закрутилося.
Після посвяти мені хотілося весь час бути там, де був секс, а Нью-Йорк здавався мені синонімом сексу. Я мала стільки всього надолужити. Купу років згаяла в нудоті й тепер сказала собі, що більше ніколи не нудьгуватиму, ані години!
А як багато треба було вивчити! Я хотіла, щоб Селія навчила мене всього, що сама знала: про чоловіків, про секс, про Нью-Йорк, про життя. І Селія охоче погодилася. Відтоді я вже не була служницею Селії (принаймні не тільки її служницею) я стала її спільницею. Тепер не лише Селія приплентувалася додому пяна посеред ночі після шалених гульок у містітепер ми верталися з нею удвох: пяні, посеред ночі, після шалених гульок у місті Того літа ми разом ходили шукати пригод на свої голови й ніколи не мали з тим жодного клопоту. Якщо ти гарненька дівчина й шукаєш пригод у великому містідовго шукати тобі не доведеться. А якщо вас таких двігарненькі дівчата, які шукають пригод, то пригоди самі підстерігатимуть вас на кожному розі. Саме цього нам і хотілося. Ми із Селією просто шаленіли від розваг. У нас був ненаситний апетитне тільки до хлопців та чоловіків, а й до їжі, коктейлів, божевільних танців і музики, від якої хочеться курити цигарку за цигаркою й реготати, закинувши голову назад.
Деколи інші танцюристки й артистки йшли гуляти разом із нами, але мене й Селію їм не вдавалося наздогнати. Якщо одна з нас пасла задніх, друга набирала темп. Часом мені здавалося, що ми стежимо одна за одною, аби здогадатися, що робити далі, бо зазвичай ми уявлення не мали, що далі, а точно знали лиш одне: нам хочеться ще розваг. По-моєму, найсильніше нас штовхав уперед спільний страх нудьги.
Кожен день мав у собі сотню годин, і треба було якось заповнити кожну з них, інакше ми померли б від нудоти.
Словом, того літа ми вибрали собі єдине заняття: дуріти й пустувати. І віддавалися йому з невтомністю, що й досі вражає мою уяву.
Коли я думаю про те літо 1940 року, Анджело, то уявляю Селію Рей і себе як дві чорнильні цятки похоті, які пливуть у неоновому присмерку серед тіней Нью-Йорка у безперервному пошуку пригод. А коли намагаюся його детально пригадати, усе зливається в моїй памяті в одну нескінченну, гарячу, спітнілу ніч.
Щойно закінчувалися вистави, ми із Селією переодягалися у вузесенькі, мов ті стеблинки, вечірні сукенки і стрімголов летіли до містапірнали в нетерплячі вулиці, певні, що вже встигли пропустити щось важливе й веселе: мовляв, як вони сміли почати без нас?
Вечір ми завжди розпочинали у «Тутс Шор», «Ель-Морокко» чи в клубі «Лелека», але ніколи не знали, де опинимося на ранок. Якщо в Мідтауні ставало надто нудно й звично, ми із Селією вирушали лінією А до Гарлемупослухати, як грає Каунт Бейсі, або випити чогось у «Червоному півні». Або дуріли собі з юрбою студентів із Єля в «Рітці» чи витанцьовували з якимись соціалістами у «Вебстер-Голлі».
Наше правило звучало так: танцюй, поки не звалишся з ніг, а тоді ще трохи.
Ми рухалися мов блискавки! Часом мені здавалося, що місто тягне мене за собою, засмоктуючи у свою шалену річку музики, світла й веселощів. А часом навпаки: що це ми тягнемо за собою місто, бо хоч куди ми йшли, хтось завжди йшов слідом за нами. Тими пянкими вечорами ми то перестрівали чоловіків, з якими Селія вже зналася, то підбирали дорогою незнайомців. Або і те, й інше. Я то цілувала трьох красунчиків одного за одним, то одного красунчика тричі поспільінколи важко було запамятати.