Утім, найбільшим її даром було душевне тепло. Вона раділа всьому, що бачила, і від цього хотілося бути коло неї, купатися в її радості. Навіть незмінно суворий вираз лиця Олів помякшав, коли вона побачила Едну. Вони обнялися як давні подругизрештою, вони ними й були. Того вечора я дізналася, що Една, тітка Пеґ та Олів познайомилися на полі бою у Франції: Една належала до британської гастрольної трупи, яка показувала вистави для поранених вояківті самі вистави, що їх допомагали ставити тітка Пеґ та Олів.
Десь на цій планеті,мовила Една, є фото, де ми троє стоїмо в польовому шпиталі, і я б усе віддала, щоб знову його побачити. Ми були такі юні! Носили ті страшні робочі сукні без талії.
Я памятаю те фото, сказала Олів. Ми на ньому заляпані болотом.
Ми вічно були в болоті, Олів, зауважила Една. То ж поле бою. Ніколи не забуду, як там було холодно й сиро. А памятаєш, як я мусила сама замішувати собі грим з цегляного порошку і смальцю? Я так боялася виступати перед вояками. Такі в них усіх були страшні рани. Памятаєш, Пеґ, що ти мені сказала? Коли я запитала тебе: «Як я можу співати й танцювати перед тими бідними, зламаними хлопцями?».
Змилуйся, Едно, сонце, відповіла тітка Пеґ.Та я ніколи не памятала й не памятаю, що я коли кажу.
Ну то я тобі нагадаю. Ось що ти тоді відповіла: «Співай голосніше, Едно. Танцюй жвавіше. Дивись їм просто у вічі». І ще: «Не смій принижувати цих хоробрих хлопців своїм жалем». Так я і вчинила. Голосно співала, жваво танцювала і дивилася їм просто у вічі. І не принизила тих хоробрих хлопців своїм жалем. Але бачить Бог, то було непросто.
Ти дуже старалася, схвально мовила Олів.
То ви, медсестри, старалися, сказала Една. Памятаю, як ви всі страждали від дизентерії й обмороження, але попри все підбадьорювали одна одну: «Зате в нас нема заражених ран від багнетів! Вище носа, дівчата!». Ви були справжні геройки. Особливо ти, Олів. Могла з будь-ким із лікарів позмагатися. Я ніколи цього не забуду.
Коли Олів почула цей комплімент, її обличчя зненацька осяяв дуже незвичний вираз. Думаю, то було щастяхто б міг подумати!
Една ставила для хлопців Шекспіра, сказала мені тітка Пеґ.Я тоді, памятаю, подумала, що то жахлива ідея. Боялася, що Шекспір знудить їх до сліз, а він, навпаки, їм сподобався.
Сподобався, бо вони вперше за багато місяців побачили гарну маленьку англієчку, мовила Една. Памятаю, як я грала Офелію і один чоловік крикнув: «Це навіть краще, ніж похід до борделю!»і я досі вважаю, що ліпшого відгуку про свою роботу я ще не чула. Ти теж грала в тій виставі, Пеґ. Гамлета. Тобі личило трико.
Я не грала Гамлетая просто читала слова зі сценарію, заперечила тітка. Я ж не вміла грати, Едно. І ту пєсу терпіти не могла. Ти бачила хоч одну постановку «Гамлета», від якої тобі не хотілося піти додому й засунути голову в пічку? Яні.
А як на мене, наш «Гамлет» вийшов досить непоганий, сказала Една.
Бо ми його скоротили, відповіла тітка Пеґ.Шекспіра можна дивитись тільки в такій версії.
Але, наскільки я пригадую, Гамлет у тебе вдався веселенький, мовила Една. Певно, найвеселіший Гамлет за всю історію.
Але ж «Гамлет» не має бути веселий! раптом озвався здивовано Артур Вотсон.
Усі замовкли. Запала ніякова пауза. Невдовзі я зрозуміла, що Артур Вотсон частенько справляв такий ефект, коли щось казав. Він міг заштопорити навіть найжвавішу розмову, просто розтуливши рота.
Ми всі дивилися на Еднуяк та відреагує на дурнувату репліку свого чоловіка. Але вона тільки лагідно йому усміхнулась.
Ти маєш рацію, Артуре. «Гамлет»пєса невесела, але Пеґ зіграла свою роль з вогником і пожвавила ту всю історію.
Он як! відповів він. Ну то радий за неї! Хоча не знаю, що б на це сказав містер Шекспір.
Тітка Пеґ урятувала ситуацію, змінивши тему:
Містер Шекспір у могилі перевернувся б, Едно, якби знав, що мені дозволили вийти на сцену з такими, як ти, мовила вона.
Тоді вона знов повернулась до мене:
Запамятай собі одну річ, дитинко. Еднаодна з найталановитіших акторок серед своїх ровесниць.
Една усміхнулася.
Ой, Пеґ, не згадуй про мій вік!
Думаю, вона мала на увазі, що ти одна з найталановитіших акторок свого покоління, виправив її Артур. Вона не мала на увазі твій вік.
Дякую, що уточнив, любий, відповіла Една без жодного натяку на іронію чи роздратування. А тобі, Пеґ, дякую за добрі слова.
Тітка Пеґ продовжила:
Една виконує шекспірівські ролі найкраще за всіх, Вівіан. Вона завжди мала до них талант. Ще з колиски. Кажуть, вона декламувала сонети Шекспіра відразу навспак.
Артур пробурмотів:
Хіба не легше було їх вивчити як треба, з початку до кінця?
Дякую, Пеґ,відповіла Една, проігнорувавши, на щастя, Артура. Ти завжди мене хвалиш.
Треба підшукати тобі якусь роботу, поки ти тут, сказала тітка Пеґ, ляснувши її задля ефекту по нозі.Я залюбки дам тобі роль у котрійсь із наших жахливих вистав, але ж ти не варта такого.
Не кажи так, люба Пеґ. Як це «не варта»? Я грала Офелію по коліна в болоті.
Але ж, Едно, ти не бачила наших вистав! Тобі відразу захочеться вернутися в болото. Крім того, я не зможу тобі нормально платититочно не стільки, скільки ти заслуговуєш.
Та байдуже. В Англії ми б узагалі ні копійки не заробили, навіть якби змогли туди добратися.
Мені б дуже хотілося, щоб ти отримала роль в якомусь поряднішому театрі,мовила тітка Пеґ.Кажуть, у Нью-Йорку таких чимало. Моя нога, звісно, туди не ступала, але я знаю, що вони є.
І я знаю, але вже пізно, бо сезон почався, відповіла Една. Середина вересня. Усі ролі вже роздали. І не забувай, серденько, що мене тут не дуже знають. Поки Лінн Фонтенн і Етель Беррімор живі, найкращих ролей у Нью-Йорку мені не бачити. Але мені все одно дуже хочеться попрацювати, поки я туті Артурові, наскільки я знаю, теж. Я різнопланова акторка, і ти це знаєш. Я все ще можу зіграти молоденьку жіночку, якщо ти поставиш мене в кінці сцени й даси правильне освітлення. Можу зіграти єврейку, циганку, француженку. А як притисне, то й малого хлопчиська. Та слухай: ми з Артуром, як треба, то й арахіс у вестибюлі продаватимемо. Витрушуватимемо попільнички. Аби лиш не жити в тебе задарма.
Постривай, Едно, суворо зауважив Артур Вотсон. Я не маю великої охоти витрушувати попільнички.
Того вечора Една переглянула «Танцюй до упаду, Джекі!»і пообідню, і вечірню вистави. Наше зліплене на коліні шоу втішило її так, ніби вона була дванадцятилітньою дівчинкою із села, яка вперше опинилася в театрі.
Ох, це так весело! вигукнула вона, коли виконавці, розкланявшись, пішли зі сцени. Знаєш, Вівіан, якраз із такого театру я починала. Мої батьки виступали, і я виросла на таких виставах, як ця. Народилася за кулісами, і вже за пять хвилин влаштувала свій перший виступ.
Една наполягла на тому, щоб її провели за сценупознайомитися з усіма акторами й танцюристами і привітати їх. Дехто чув про неї, але більшістьні. Для них вона була звичайною милою жінкою, яка прийшла їх похвалитиїм і того було досить. Актори крутилися навколо неї, насолоджуючись її щедрою увагою.
Я відвела Селію в куток і сказала:
Це Една Паркер Вотсон.
Он як, відповіла Селія. Ця новина анітрохи її не вразила.
Відома британська акторка. Дружина Артура Вотсона.
Того, що знімався у «Брамі полудня»?
Так! Вони тепер тут живуть. Їхній будинок у Лондоні розбомбили.
Але ж Артур Вотсон молодий, сказала Селія, витріщившись на Едну. Як він може бути з нею одружений?
Не знаю, відповіла я. Але вона ще та штучка.
Ага, Селія, схоже, в цьому сумнівалася. То куди ми йдемо ввечері?
Уперше, відколи я познайомилася із Селією, мені не хотілося нікуди йти. Я вирішила, що краще проведу більше часу в товаристві Едни. Бодай один вечір.
Я хочу, щоб ви познайомилися, сказала я. Вона відома. І вдягається так, що я просто шаленію.
Отож я провела Селію до Едни й гордо її представила.
Ніколи не знаєш, як інша жінка відреагує на знайомство з артисткою. Артистка в повному параді навмисно має такий вигляд, щоб поряд із нею всі жінки виглядали й почувалися нікчемами.
Жінка повинна мати неабиякий запас упевненості в собі, аби встояти у сліпучо-яскравій присутності артистки, не відвівши погляду, не відчувши обурення чи не дременувши кудись подалі. Еднахоч яка мініатюрнамала якраз такий запас упевненості.
Ти просто розкішна! вигукнула вона, коли я познайомила її із Селією. Така висока! А лице яке! Ти, моя дорогенька, могла б виконувати основний номер у кабаре «Фолі-Бержер».
То в Парижі,сказала я Селії, яка, на щастя, не помітила мого зверхнього тону, бо всю її увагу захопили компліменти.
А ти звідки, Селіє? поцікавилася Една, допитливо схиливши голову й осяявши мою подружку своєю безумовною увагою.
Звідси. З Нью-Йорка, відповіла Селія.
(Так наче її акцент міг народитися деінде.)
Я сьогодні зауважила, що ти танцюєш просто бездоганно як на дівчину твого зросту. Ти займалася балетом? Бачу з твоїх рухів, що ти десь вчилася.
Ні,відповіла Селіяїї обличчя аж пашіло від задоволення.
А в кіно ти знімаєшся? Камера, напевно, тебе просто обожнює. Ти вилита кінозірка.
Трохи, сказала Селія і квапливо додала (досить хитро, як на ту, що зіграла тільки роль трупа в поганенькому фільмі):Мене ще не всі знають.
Ну, якщо на цьому світі є справедливість, то скоро знатимуть. Займайся цим і далі, моя дорогенька. Ти на своєму місці. Твоє обличчя ідеально пасує до епохи, в якій ти живеш.
Казати людям компліменти, щоб схилити їх на свій бік, не важко. Важко робити це правильно. Селії всі говорили про те, яка вона гарна, але ще ніхто не казав, що вона рухається як професійна балерина. Ніхто не казав їй, що її обличчя ідеально пасує до епохи, в якій вона живе.
Ви знаєте, мовила Една, я щойно зрозуміла, що за тим усім досі не розпакувала своїх речей. Може, ви, дівчата, маєте вільну хвилину й могли б мені допомогти?
Звичайно! бадьоро відповіла Селія так, наче їй було років тринадцять.
І на моє превелике здивування, тієї ж миті богиня перетворилася на служницю.
Коли ми піднялися на четвертий поверх до апартаментів, де Една мала оселитися разом зі своїм чоловіком, то побачили на підлозі у вітальні гору валіз, пакунків і коробок для капелюхівцілу лавину багажу.
Ой лишенько, зітхнула Една. Яка ж я пустоголова. Не хочеться завдавати вам клопоту, дівчата, але якпочнімо?
Я вже дочекатися не могла. Страх як кортіло добратися нарешті до її гардеробу. Я відчувала, що він буде особливий, і не помилилася. Розпаковування валіз Едни стало для мене уроком кравецької геніальності. Я відразу помітила, що в неї не було жодної випадкової речі: кожна відповідала особливому стилю, який я б назвала «Маленький лорд Фонтлерой зустрічається із француженкоюгосподинею салону».
Една мала чимало жакетіввони, схоже, були основою її естетики. Усі як один добре допасовані, елегантні, з легким натяком на військовий стиль. Одні були облямовані каракулем, інші мали атласні вставки. Одні були схожі на строгі жакети для їзди верхи, іншіневимушеного крою. На всіх були золотисті ґудзики різної форми, і кожен мав шовкову підкладку, що переливалася, мов самоцвіт.
Мені шиють їх на замовлення, сказала Една, помітивши, що я шукаю ярлички. У Лондоні є один індійський кравець, який з роками вивчив мій смак. Йому ніколи не набридає їх для мене шити, а менізамовляти.
А ще там були штанибагато пар штанів. Однідовгі й вільні, іншівузькі й точно не довші, ніж до кісточки. («До цих я призвичаїлася, коли вчилася танцювати, сказала Една про вкорочені моделі.Усі танцюристки в Парижі носили такі штани, іох! який стильний вони у них мали вигляд. Я називала тих дівчат ватага тонких кісточок».) Штани стали для мене справжнім відкриттям. Я ніколи не була затятою прихильницею штанів на жінках, поки не побачила, як добре вони сиділи на Едні. Навіть Ґарбо і Гепберн не змогли мене переконати, що жінка в штанахі жіночна, і стильна водночас; та подивившись на одяг Едни, я подумала, що стильно і жіночно можна виглядати тільки так.
Я люблю носити штани на щодень, пояснила Една. Я невисока, але маю широку ходу. І хочу вільно рухатися. Багато років тому один газетяр написав, що я маю в собі «хлопячу пікантність», і це наразі мій улюблений комплімент, який я чула від чоловіка. Що може бути ліпше, ніж мати в собі щось пікантно хлопяче?
Селія здивовано на мене глипнула, але я чудово зрозуміла, щó Една хотіла сказати, і її слова припали мені до душі. Потім ми дійшли до валізи з її блузками. Більшість була оздоблена оригінальними жабо чи декоративними рюшами. Увага до деталейось завдяки чому жінка може носити костюм і при цьому залишатися жіночною, збагнула я. У валізі лежала крепдешинова блузка найніжнішого рожевого кольору з комірцем-стійкоюколи я торкнулася її, моє серце аж тьохнуло від бажання мати таку саму. Слідом за нею я витягнула елегантну блузку кольору слонової кості з перловими ґудзичками й крихітними рукавчиками.
Вона просто бездоганна! вигукнула я.
Дякую, що помітила, Вівіан. Маєш добре око. Цю блузку пошила сама Коко Шанель. Вона мені її подаруваламожеш собі уявити, щоб Коко щось комусь віддала задарма? Напевно, вона в ту хвилину була сама не своя. Може, отруїлася того дня чи що.
Ми із Селією голосно охнули:
Ви знаєте Коко Шанель?
Коко Шанель ніхто не знає, мої любі. Вона б такого нізащо не допустила. Але ми з нею знайомі, так. Я зустріла її багато років тому, коли грала в паризькому театрі й мешкала на набережній Вольтера. То було в ті часи, коли я вивчала французькудля акторок то добра мова, бо вона допомагає правильно артикулювати.
Що ж, такої мудрої комбінації слів я ще не чула.
Але яка вона з себе?
Коко? Една замовкла й заплющилась, начебто намагаючись дібрати влучні слова. А тоді, розплющивши очі, усміхнулася:Коко Шанельвюн, а не жінка: обдарована, честолюбна, кмітлива, нікому не мила й працьовита. Мене більше лякає, що панування над світом захопить вона, а не Муссоліні чи Гітлер. Та ні, жартуюлюдина вона досить непогана. Стерегтися треба тільки тоді, якщо Коко починає називати тебе своєю подружкою. Але насправді вона набагато цікавіша, ніж я її описую. Дівчата, а як вам цей капелюшок?
Вона витягнула з коробки фетрового капелюхана вигляд начебто чоловічого, та все ж не зовсім. Він був мякий, сливового кольору й оздоблений червоним пером. Една приміряла його для нас і широко усміхнулась.
Вам дуже личить, мовила я. Але я не бачила, щоб такі капелюхи хтось носив.
Дякую, відповіла Една. Я терпіти не можу капелюхів, які тепер модні. Тих, що замість приємної простоти лінії нагромаджують на голові купу всілякої всячини. А от фетровий капелюхякщо його виготовили спеціально для тебезавжди створює досконалу лінію. У поганому капелюсі я почуваюсь роздратовано і пригнічено. А на світі стільки поганих капелюхів! Та що жмодистки теж хочуть їсти.
Яка краса! сказала Селія, вийнявши з валізи довгу жовту шовкову шаль і повязавши її собі на голову.
Молодчина, Селіє! похвалила її Една. Ти одна з небагатьох дівчат, яким гарно в повязаній отак шалі. Пощастило тобі! Якби я так її намотала, то стала б схожою на святу, яка віддала Богові душу. Подобається? Можеш залишити її собі.
Нічого собі! Дякую! вигукнула Селія, дефілюючи кімнатою в пошуках дзеркала.
Не знаю, нащо я взагалі купила ту шаль, дівчата. Напевно, то було того року, коли жовті шалі були модні. Ото маєте науку! Модаце така штука, мої дорогенькі: її не треба дотримуватися, хоч що там хто каже. Запамятайте собі: жодна модна тенденція не обовязкова, а якщо вдягатися надто вже по-модному, здаватиметься, що ви невпевнені в собі. Парижце, звісно, добре, але не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж, ну так же?
Не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж!
Скільки житиму, не забуду цих слів. Промова Едни розхвилювала мене більше, ніж будь-який із виступів Черчилля.
Тим часом ми із Селією взялися розпаковувати валізу, повну розкішних скарбів для купання й догляду за собоюпредметів туалету, від яких ми просто умлівали. Там були олійки для ванни із запахом гвоздики, лавандові креми, ароматичні кульки, щоб у шухлядах і шафах гарно пахнуло, і десяток привабливих скляних пляшечок із лосьйонами з французькими етикетками. Аж у голові паморочилося.