Мені було трохи соромно за наш надмірний захват, але Едні, схоже, наші захоплені зойки й писки були як бальзам на душу. Як на мене, вона тішилася не менше за нас. У мене промайнула божевільна думка про те, що ми сподобалися Едні. І мене це здивувало й дивує досі. Старших жінок не завжди вабить товариство гарненьких дівчатз очевидних причин. Та Една була винятком.
Дівчата, сказала вона, я б годинами могла спостерігати, як ви обидві іскритеся з радості.
А ми таки іскрилися, ще й як. Я вперше бачила такий гардероб. Една навіть мала окрему валізу з рукавицямикожна пара була з любовю загорнута в окремий клаптик шовку.
Ніколи не купуйте дешевих або недбало пошитих рукавиць, порадила Една. Тут не варто економити. Коли хочете купити рукавиці, запитайте себе, чи сумуватимете ви, якщо залишите одну з них на задньому сидінні таксі. Якщо ніне купуйте. Вибирайте такі гарні рукавиці, щоб у вас серце краялося, якщо ви котрусь із них загубите.
У якусь мить прийшов її чоловік, але порівняно з її оригінальним гардеробом він (хоч і красунчик) здавався не вартим уваги. Една поцілувала його у щоку й випровадила з кімнати, сказавши:
Тут поки нема місця для чоловіка, Артуре. Йди чогось випий і розважся, поки ці любі дівчатка закінчать свою справу, а тоді я знайду місце і для тебе, і для твоєї нещасної торби. Обіцяю.
Він трохи скривився, але послухав її. Коли Артур Вотсон пішов, Селія мовила:
А він красунчик, правда?
Я думала, що Една образиться, але та тільки розсміялася.
Ага, він справді, як ти помітила, «красунчик». Знаєш, я ніколи не зустрічала ще когось такого, як він. Ми одружені майже десять років, а мені досі не набридло на нього дивитися.
Але ж він такий молодий.
Мені захотілось дати Селії штурханця за таку грубість, та Една й цього разу начебто не образилася.
Так, дорогенька Селіє. Він молодийнабагато молодший за мене. Певно, один із моїх найбільших здобутків.
А ви не хвилюєтесь? не вгавала Селія. До нього ж, певно, багато дівок чіпляється.
Дівки мене не обходять, сонечко. То трохи не мій рівень.
Ох! обличчя Селії осяяло щось схоже на трепет.
Коли ти досягнула успіху як жінка, то можеш запросто викинути коника й вийти заміж за набагато молодшого від тебе красунчика, пояснила Една. Вважай це винагородою за свою важку працю. Я познайомилася з Артуром, коли той ще був хлопчиськоммонтував декорації для пєси Ібсена, в якій я грала. «Ворог народу» вона називалася. Мені дісталася роль місіс Стокманнстрах яка нудна. Але знайомство з Артуром пожвавило для мене ті часи, коли вистава йшла на сцені. І пожвавлює моє життя дотепер. Я дуже його люблю, дівчата. Хоча він, звісно, мій третій чоловік.
Такі як Артур не бувають першими чоловіками. Мій перший був державним службовцем, іскажу відвертокохався він теж як державний службовець. Другий чоловік був театральним режисером. Таку дурницю я втнула вперше і востаннє. І от тепер зі мною мій дорогенький Артур, такий вродливий і водночас такий милий і свій. Справжній подарунок, до кінця моїх днів. Я так його люблю, що навіть узяла його прізвище, хоча мої друзі з театру казали, щоб я такого не робила, бо на той час усі вже знали моє дівоче. Попередні рази я його не змінювала. Однак Една Паркер Вотсон гарно звучить, правда? А ти, Селіє, мала колись чоловіка?
Мені хотілося сказати: «Вона мала багато чоловіків, Едно, але тільки один із них був її».
Ага, відповіла Селія. Мала колись. Він грав на саксофоні.
Ой лишенько. То я так розумію, надовго він не затримався?
Ви вгадали, леді,Селія провела ребром долоні по горлу, що, напевно, означало «смерть кохання».
А ти, Вівіан? Ти заміжня? Заручена?
Ні,відповіла я.
А маєш когось?
Нікого особливого, сказала я, мабуть кумедно вимовивши оте «особливого», бо Една розреготалася.
Але хтось у тебе точно є, я так здогадуюсь.
Кілька «хтосів», сказала Селія, і я не змогла стримати усмішки.
Молодчина, Вівіан! Една глянула на мене, мовби оцінюючи. Ти з кожною хвилиною цікавиш мене усе більше!
Пізно ввечеріуже, напевно, було далеко за північтітка Пеґ зайшла до нас запитати, як ми тут. Вона сіла у мяке крісло, тримаючи в руках чарочку на сон, і задоволено спостерігала, як ми із Селією закінчували розпаковувати валізи Едни.
Людоньки добрі, у тебе стільки одежі, Едно, здивувалася тітка.
Це тільки дещиця з моєї колекції. Шкода, що ти не бачила, який у мене гардероб удома, Една вмовкла. О Боже, ми ж там усе втратили. От вам і мій внесок у цю війну. Напевно, містер Ґерінґ мусив знищити мою колекцію костюмів, яку я збирала понад тридцять років, щоб уберегти від небезпеки арійську расу. Не розумію, що це йому дало, але того, що сталося, уже не вернеш.
Я здивувалась, наскільки легко вона пережила звістку про те, що її дім зруйновано. І тітка Пеґ, мабуть, теж, бо сказала:
Чесно кажучи, Едно, я думала, це все тебе сильніше зачепить.
Перестань, Пеґ, ти ж мене знаєш. Чи ти забула, як я вмію пристосуватися до обставин? З таким життям, як у менеодного дня ти тут, другого там, не будеш надто сентиментальною.
Тітка Пеґ посміхнулася.
Театрали, що тут скажеш, вона з розумінням похитала головою, бо ж була така сама.
Селія тим часом витягнула з валізи елегантну сукню з чорного крепу, аж до підлоги, з комірцем-стійкою, довгими рукавами й маленькою перловою брошкою, навмисно заколотою збоку, а не посередині.
Оце щось особливе, сказала Селія.
Правда? погодилась із нею Една, приклавши ту сукню до себе. Але в мене з нею складні стосунки. Чорний буває найелегантнішим або, навпаки, найнепримітнішим із кольорів. Залежно від крою. Я вдягала цю сукню тільки раз і почувалася тоді наче якась грецька вдова. Але досі її тримаю, бо мені подобається перлова прикраса.
Я обережно підійшла до сукні.
Можна? запитала я.
Една простягнула її мені, і я розклала її на канапі, торкаючись то тут, то там, щоб краще зрозуміти, як вона пошита.
Проблема не в кольорі,оголосила я свій вердикт. Проблема в рукавах. Тканина, з якої пошиті рукави, грубша за ту, з якої зроблений ліф. Бачите? Така сукня повинна мати шифонові рукавиабо взагалі не мати рукавів, і вам так найбільше личитиме, бо ви дуже тендітна.
Една уважно придивилася до сукні, а тоді здивовано глянула на мене.
По-моєму, ти маєш рацію, Вівіан.
Я можу перешити її для вас, якщо ви мені її довірите.
Наша Віві до біса добре шиє! гордо заявила Селія.
То правда, докинула тітка Пеґ.Вівіан завідує у нас костюмами.
Вона шиє всі костюми для шоу, пояснила Селія. Балетні пачки, в яких сьогодні всі виступали, її рук робота.
Справді? Една здивувалась явно більше, ніж треба. (Балетну пачку і твій кіт пошив би, Анджело.) То ти не тільки гарна, а ще й обдарована? Прекрасно! А кажуть, що Господь дає тільки щось одне!
Я стенула плечима.
Я зможу перешити вам сукнюото все, що я знаю. І вкоротити. Хай буде до середини кісточкитак вам більше пасуватиме.
По-моєму, ти знаєшся на одежі значно ліпше за мене, відповіла Една. Бо я вже була готова відправити ту бідолашну стару сукенку на смітник. І основне, що я цілий вечір туркотала тобі про моду і стиль, тоді як мала б, навпаки, слухати тебе. Ну то скажи мені, сонечко, звідки ти так добре знаєшся на сукнях?
Мені не віриться, що жінку такого статусу як Една Паркер Вотсон могли цікавити теревені девятнадцятилітнього дівчиська про свою бабцю, але саме їх вона великодушно слухала наступні кілька годин. І не просто великодушновона уважно ловила кожне моє слово.
Десь на середині мого монологу Селія вийшла з кімнати.
Я знову побачила її десь аж над ранок, коли вона гепнулася на ліжко у звичний час і в звичному стані хмільного сумяття. Тітка Пеґ зрештою перепросила і теж пішлапісля того, як у двері різко постукали й Олів нагадала, що їй уже давно пора спати.
Отож ми з Едною залишилися удвох: скрутилися калачиком на дивані її нового помешкання в «Лілеї» і проговорили аж до ранку. Вихована дівчинка, яка жила всередині мене, не бажала забирати в неї стільки часу, але я не могла встояти перед її увагою. Една хотіла дізнатися все-все про мою бабцю і була в захваті від детального опису її примх і дивацтв. («Оце так оригіналка! Їй треба було грати в театрі!»)
Тільки-но я пробувала перевести тему розмови на щось інше, крім свого життя, Една вперто розпитувала далі. Її щиро цікавила моя любов до шиття, і вона була неабияк вражена, коли я сказала, що за потреби пошила б і корсет із китового вуса.
Тоді ти вроджена художниця з костюмів! вигукнула Една. Різниця між створенням сукні й костюма, звісно ж, у тому, що сукню шиють, а костюм конструюють. Тепер багато хто вміє шити, а от конструюватидалеко не кожен. Костюмце реквізит для сцени, Віві, як і будь-який стільчик чи стіл, і він повинен бути міцний. Ніколи не знаєш, що може статися під час вистави, тому костюм має бути такий, щоб міг витримати геть усе.
Я розповіла Едні, як бабця колись вишукувала найменші огріхи в одязі, який я шила, і вимагала, щоб я негайно виправляла прикрі недогляди. Я протестувала: «Але ж цього ніхто не помітить!»а бабця Морріс відповідала: «Неправда, Вівіан. Помітять, просто не знатимуть, у чому річ. Люди просто побачать, що щось не так. Не треба давати їм такого шансу».
І вона мала рацію! сказала Една. Ось чому я так дбайливо ставлюся до своїх костюмів. Ненавиджу, коли якийсь нетерплячий режисер махає рукою: «Та ж ніхто не помітить!». Знала б ти, скільки я з цим воюю! Завжди кажу режисерові: «Якщо ти поставиш мене під світло прожектора перед трьома сотнями глядачів, які дві години на мене витріщатимуться, вони точно помітять якийсь ґандж. Ґандж у моєму волоссі, на моїй шкірі, в моєму голосі, а про ґандж на моїй сукні й мови нема». Річ не в тому, нібито глядачізнавці зі стилю: просто коли вони прикуті, мов ті заручники, до своїх крісел, їм більше нема чим зайнятися, окрім як видивлятись, що з тобою не так.
Я гадала собі, що ціле літо вела дорослі розмови, бо перебувала в товаристві досвідчених артисток, але в ту мить зрозуміла, що справді дорослою була оця наша розмова. Ми говорили про майстерність, знання та естетику.
Серед моїх знайомих ніхто (звісно, крім бабці Морріс) не знав про кравецьку справу більше за мене. Ніхто цим особливо не перей мався. Ніхто не розумів, що це мистецтво, яке вартує поваги.
Я б отак проговорила з Едною про одяг і костюми ще років сто або й двісті, але до кімнати влетів Артур Вотсон і закричав, щоб йому дали нарешті лягти у кляте ліжко з його клятою жінкою, тож наша розмова закінчилася.
На ранок мене вперше за два місяці не боліла голова з похмілля.
Розділ десятий
Наступного тижня тітка Пеґ уже почала працювати над виставою, в якій мала зіграти Една. Вона твердо вирішила, що забезпечить своїй подрузі роботу і що та робота буде краща за ту, яку на той час міг запропонувати театр «Лілея», бо ж не годиться давати чи не найталановитішій акторці свого покоління роль у виставі «Танцюй до упаду, Джекі!».
А от Олів мала великі сумніви щодо того, чи це добра ідея.
Вона дуже любила Едну, але, зважаючи на фінанси, їй здавалося безглуздим ставити в «Лілеї» порядне (чи бодай напівпорядне) шоу, адже це порушить формулу.
У нас мало глядачів, Пеґ,пояснила вона. І то люди прості. Але інших ми не маємо, та й вони нам вірні. А ми мусимо залишатися вірними їм. Не можна махнути на них рукою задля однієї пєсиі вже точно не задля однієї акторки, бо вони більше до нас не прийдуть. Наше завданняслужити нашому кварталу. А наш квартал не хоче Ібсена.
Я теж ні,відповіла тітка Пеґ.Але мені не хочеться, щоб Една сиділа склавши руки чи, ще гірше, грала в котромусь із наших нещасних нудотних шоу.
Хоч які вони нудотні, але рахунки за світло покривають. І то ледве. Нічого не змінюй і не ризикуй.
Можемо поставити комедію, запропонувала тітка Пеґ.Таку, що сподобається нашим глядачам. Але буде досить розумною і достойною Едни.
Вона обернулася до містера Герберта, який сидів за столом у своїх мішкуватих штанах і сорочці, зажурено втупившись у порожнечу.
Містере Герберт, сказала тітка, ви б могли написати пєсу, яка була б і весела, і розумна водночас? Як думаєте?
Ні,буркнув він, навіть не підводячи голови.
А над чим ви зараз працюєте? Яка у вас вистава на черзі?
«Місто дівчат», відповів він. Я розповідав вам про неї місяць тому.
Про підпільний бар, сказала тітка Пеґ.Я памятаю. Емансипе, ґанґстери й сім мішків вовни. А про що вона взагалі, нагадайте?
Лице містера Герберта набуло ображеного й водночас розгубленого вигляду.
Про що вона? перепитав він, немовби йому вперше спало на думку, що вистави театру «Лілея» могли бути «про щось».
Ет, забудьте, сказала тітка Пеґ.А в ній є роль, яку б могла зіграти Една?
Знову той самий виразобраза і збентеження.
Не розумію, звідки вона може там узятися, відповів містер Герберт. Там є інженю і головний герой. І лиходій. Літньої пані там нема.
А може, в інженю є мати?
Пеґ, вона сирота, сказав містер Герберт. З цим я нічого не можу вдіяти.
Я розуміла, щó він мав на увазі: інженю завжди мала бути сиротою. Інакше історія втратила б сенс. Глядачі б обурились. Почали б жбурляти в акторів черевики.
А хто власник того підпільного бару у вашій виставі?
У нього нема власника.
То, може, хай буде? Власниця.
Містер Герберт знічено потер чоло. Виглядало на те, ніби тітка Пеґ просила його перемалювати стелю Сікстинської капели.
Це з усіх поглядів проблематично, відповів він.
Втрутилася Олів:
Пеґ, ніхто не повірить, що Една Паркер Вотсонвласниця підпільного бару. З якого дива британка тримала би бар у Нью-Йорку?
Тітка засмутилася.
Чорти б тебе побрали, Олів, ти маєш рацію! Ну чому ти вічно маєш рацію? Мені це вже набридло, вона кілька хвилин помовчала, замислившись. А тоді сказала:От курва. Шкода, що тут нема Біллі. Він би написав для Едни щось шикарне.
Я аж нашорошила вуха.
По-перше, я ще не чула, щоб моя тітка лаялася. А по-друге, досі вона ніколи не згадувала імені свого чоловіка, який жив собі окремо. Тож коли вона його вимовила, вуха нашорошила не тільки я. І Олів, і містер Герберт мали такий вигляд, ніби їм за комір щойно всипали по відерку льоду.
Ой, Пеґ, тільки не це, мовила Олів. Не дзвони Біллі. Прошу тебе, май розум.
Я можу дописати будь-яку роль, яку попросите, раптом пішов на поступки містер Герберт. Просто скажіть мені, що я маю зробитиі я це зроблю. Хай собі буде власниця бару. Нема питань. Навіть британка, чому б і ні?
Біллі так захоплювався Едною, тітка Пеґ говорила немов сама до себе. І бачив, як вона грає. Він точно знатиме, як її найліпше задіяти.
Краще не втягувати Біллі у наші справи, Пеґ,застерегла її Олів.
Я зателефоную йому. Може, він щось підкаже. У його голові завжди повно ідей.
На західному узбережжі зараз пята ранку, зауважив містер Герберт. Хто телефонує в такий час?
За цим було страх як цікаво спостерігати. Варто було просто назвати імя дядька Білліі рівень напруги в кімнаті сягнув найвищої точки.
Тоді по обіді подзвоню, сказала тітка Пеґ.Хоча невідомо, чи він до того часу буде на ногах.
Ой ні, Пеґ, ну навіщо, зітхнула Олів, поринувши у важкий, мов свинець, відчай.
Просто щоб почути від нього якісь поради, пояснила тітка. Від одного дзвінка нічого не станеться. Він мені потрібен, Олів. Я ж кажу: в його голові повно ідей.
Того вечора після вистави тітка Пеґ повела цілий гурт на вечерю у «Дінті Мур» на Сорок шостій вулиці. Вона аж світилася від щастя.
Пополудні тітка розмовляла з дядьком Біллі і вже не могла дочекатися, коли поділиться з усіма його ідеями стосовно пєси.
Я була на тій вечері, і Вотсони були, і містер Герберт, і піаніст Бенджамін (я вперше побачила, що він кудись вийшов із театру), і Селія теж, бо ми із Селією всюди ходили разом.
Тітка Пеґ сказала:
А тепер слухайте мене. Біллі все придумав. Ми таки ставитимемо «Місто дівчат», і дія відбуватиметься в період сухого закону. То буде комедія, ясна річ. Ти, Едно, власниця підпільного бару. Але Біллі каже, що для того, аби історія вийшла і розумна, й весела, маєш зіграти аристократкущоб показати на сцені свою вроджену вишуканість. Твоя героїня буде заможною жінкою, яка випадково потрапила у світ бутлеґерства. Біллі пропонує так: твій чоловік помер, а ти втратила всі гроші, коли обвалилася фондова біржа.