І щоб якось заробити на хліб, почала гнати джин і облаштувала у своєму розкішному будинку казино. Отож, Едно, ти не втратиш елегантності, за яку тебе знають і люблять, та водночас зіграєш у комедійному ревю разом із артистками й танцюристкамиа їх якраз полюбляють наші глядачі. Як на мене, геніальний план. А ще Біллі каже, що було б смішно, якби нічний клуб став ще й борделем.
Олів насупилась.
Мені не подобається ідея, щоб дія нашої пєси відбувалася у борделі.
А мені подобається! широко усміхнулася Една. Ідея прекрасна! Я буду і господинею борделю, і власницею підпільного бару. Чудесно! Ви собі уявити не можете, як мені хочеться за стільки часу зіграти в комедіїце мені як бальзам на душу. В останніх чотирьох пєсах я грала або пропащу жінку, яка вбила свого коханця, або багатостраждальну дружину, чийого чоловіка прикінчила пропаща жінка. Я вже втомилася від драм.
Тітка Пеґ світилася від щастя.
Що хочете кажіть про Біллі, та він геній.
Вираз лиця Олів свідчив про те, що вона багато чого хотіла сказати про Біллі, але мовчала.
Тітка Пеґ обернулася до нашого піаніста.
Бенджаміне, попрошу тебе написати для цієї вистави винятково добру музику. В Едни прекрасний альт, і я б дуже хотіла, щоб її голос долетів до кожного куточка «Лілеї». Напиши для неї якісь розумні пісні, а не ті солодкаві балади, які я зазвичай змушую тебе писати. Або вкради щось у Коула Портера, як ти часом робиш. Тільки щоб вийшло щось дійсно хороше. Я хочу, щоб ця вистава злетіла.
Я нічого не краду в Коула Портера, сказав Бенджамін. Я взагалі ні в кого не краду.
Хіба? А я завжди так думала, бо твоя музика дуже схожа на ту, яку пише Коул Портер.
Чесно кажучи, я навіть не знаю, що на це відповісти, мовив Бенджамін.
Тітка Пеґ здвигнула плечима.
То, може, Коул Портер краде музику в тебе, Бенджаміне? Хтозна. Словом, просто напиши кілька люксусових мелодійце все, що я від тебе хочу. Створи для Едни щось сенсаційне.
Тоді вона повернулась до Селії:
А ти, Селіє, гратимеш інженю.
Містер Герберт хотів було щось сказати, але тітка Пеґ нетерпеливо махнула на нього рукою, аби мовчав.
Ні, слухайте всі мене. Наша інженюінша. Я не хочу, щоб цього разу наша героїня була бідною сиріткою у білій сукенці і з очима як блюдця. Я собі уявляю цю дівчину так: вона має дуже провокативну манеру ходи і розмовияк ти, Селіє,але світ її ще, так би мовити, не зіпсував. Вона зваблива, але оточена ореолом невинності.
Повія із золотим серцем, сказала Селія, яка була розумнішою, ніж здавалося.
Саме так, мовила тітка Пеґ.
Една легенько торкнулася руки Селії:
Назвімо твою героїню забрьоханою голубкою.
Таку роль я зіграю, нема питань, Селія поклала собі на тарілку ще одну відбивну. Містере Герберт, скільки в мене буде реплік?
Не знаю! містер Герберт з кожною хвилиною здавався все нещаснішим. Я поняття не маю, як писати роль для забрьоханої голубки.
Я допоможу вам щось придумати, запропонувала свою поміч Селіядраматургиня ще та.
Тітка Пеґ обернулася до Едни:
Знаєш, що сказав Біллі, коли почув, що ти тут? «Ох, як я заздрю Нью-Йорку». От що.
Та невже?
Ага, він любить пофліртувати. А ще сказав: «Дивись, бо з Едною ніколи не знаєш, як вийде: одного вечора вона грає на сцені прекрасно, а іншогобездоганно».
Една усміхнулась.
Як мило! Біллі краще за всіх уміє дати жінці відчути себе привабливоючасом і десяти хвилин досить! Але в мене є до тебе одне питання, Пеґ: для Артура знайдеться якась роль?
Звичайно, відповіла тітка Пеґ. І я відразу зрозуміла, що ніякої ролі для Артура вона не мала. По суті, мені було ясно як білий день, що вона взагалі забула про його існування. Але Артур, той простакуватий красунчик, нікуди не подівся, а сидів собі разом із нами й чекав на свою роль так, як лабрадор чекає, коли йому кинуть мяч.
Звісно, що в нас знайдеться роль для Артура, мовила тітка. Я хочу, щоб він зіграв вона завагалась, але тільки на секунду (той, хто не знав тітку Пеґ, цього б навіть не помітив) поліцейського. Так, Артуре, ти гратимеш роль поліцейського, який весь час намагається прикрити той підпільний бар і який закоханий у героїню Едни. Ти даси раду з американським акцентом? Як гадаєш?
Я з будь-яким акцентом дам раду, фиркнув Артур, і я відразу здогадалась, що з цим він точно не впорається.
Поліцейський! плеснула в долоні Една. І ще й закоханий у мене! Оце так весело буде!
Уперше чую про роль якогось там поліцейського, озвався містер Герберт.
Як це ви не чули, містере Герберт, сказала тітка Пеґ.Ця роль від самого початку була у сценарії.
У якому сценарії?
У тому, що ви почнете писати завтра вранці, як тільки сонце зійде.
Містер Герберт мав такий вигляд, ніби в нього от-от здадуть нерви.
А я співатиму якусь пісню? поцікавився Артур.
Пісню? тітка Пеґ знову замовкла на секунду. Ну так. Бенджаміне, не забудь, будь ласка, написати для Артура пісню, про яку ми говорили. Пісню поліцейського.
Дивлячись тітці Пеґ у вічі, Бенджамін повторив із ледь відчутним натяком на сарказм:
Пісню поліцейського.
Так, Бенджаміне. Ми вже про це говорили.
Може, я просто вкраду пісню поліцейського у Ґершвіна, га?
Але тітка вже обернулася до мене.
Костюми! радісно мовила вона, та щойно це слово вилетіло з її рота, як Олів повідомила:
У нас дуже мало грошей на костюми.
Усмішка тут же зникла з лиця тітки Пеґ.
Чорт забирай! Я про це зовсім забула.
Нічого страшного, сказала я. Я куплю все, що треба, у Ловцкі. Емансипе носили простенькі сукні.
Прекрасна ідея, Вівіан, мовила тітка. Я знала, що ти залагодиш це питання.
За якнайменшу суму, додала Олів.
За якнайменшу суму, погодилася я. Якщо треба буде, то докину зі своїх.
Розмова тривала: усі, крім містера Герберта, ввійшли в азарт і пропонували свої ідеї для шоу, а я тим часом пішла в дамську кімнату. А коли вийшла звідти, мало не налетіла на вродливого молодого чоловіка у широкій краватці і з вовчим виразом обличчя, який чекав на мене в коридорі.
А твоя подружкагарнюня, сказав він, кивнувши у бік Селії.І ти теж.
Нам про це вже казали, відповіла я, не відводячи погляду.
Хочете поїхати до мене додому, дівчата? запитав він без усяких там церемоній. Мій друг має машину.
Я придивилася до нього уважніше. Виглядав він геть підозріло. Такий собі вовк, який щось замислив. Не з тих, з ким варто сваритися чемній дівчині.
Можливо, відповіла яі не збрехала. Але спочатку нам треба закінчити зустріч із нашими колегами.
Колегами? пирхнув він, обвівши поглядом наш столик, за яким зібралися чудні й галасливі екземпляри: розкішна артистка, здатна довести до інфаркту своєю красою, неохайний сивий чоловік у самій сорочці, висока, недбало вбрана немолода жінка, низька штивна пані, стильно одягнута заможна леді, приголомшливий красень із виразними рисами лиця й елегантний молодий темношкірий чоловік у бездоганно скроєному костюмі в тонку смужку. І чим це ви таким займаєтеся, лялечко?
Театром, відповіла я.
Нібито ми могли займатися чимось іншим.
Наступного дня я прокинулася, як завжди, рано-вранціз похміллям, типовим для літа 1940 року. Моє волосся тхнуло потом і цигарками, а руки й ноги переплелися з руками й ногами Селії. (Ми таки поїхали з «вовком» та його другомдумаю, тебе шокувала ця новина, і нічка випала напружена. Я почувалась так, ніби мене щойно виловили з каналу Ґованус.) Прийшовши на кухню, я застала там містера Герберта: той сидів, спершись чолом на стіл і чемно згорнувши руки на колінах. То була нова поза для ньогонове дно меланхолії, сказала б я.
Доброго ранку, містере Герберт, привіталася я.
Я готовий розглянути докази, які це підтверджують, відповів він, не відриваючи чоло від стола.
Як ви сьогодні почуваєтеся? поцікавилась я.
Блаженно. Пречудово. Піднесено. Наче султан у своєму палаці.
Він так і не підняв голови.
А як поживає сценарій?
Май Бога в серці, Вівіан: перестань мене розпитувати.
Наступного ранкуі ще кілька ранків опісляя застала містера Герберта в тій самій позі. Я не розуміла, як можна так довго сидіти, спершись чолом на стіл, і не дістати розрив аневризми. Настрій йогояк і черепвперто не піднімався, принаймні я цього не бачила. А записник тим часом лежав біля ньоговін його й пальцем не торкнувся.
З ним нічого поганого не станеться? запитала я тітку Пеґ.
Написати пєсу не так легко, Вівіан, сказала вона. Проблема в тому, що я прошу його написати щось хороше, а раніше я ніколи про таке не просила. І тепер йому голова пішла обертом. Але я думаю про це так. Під час війни британські військові інженери завжди казали: «Ми зможемо це зробити, навіть якщо це неможливо». Театр працює точно так само. Як воєнна машина! Я часто вимагаю від людей більшого, ніж те, на що вони здатні. Принаймні колись вимагала, перш ніж постаріла і серце моє змякло. Тому я вірю, що містер Герберт упорається.
Я в це не вірила.
Якось ми із Селією прийшли додому пізно ввечеріяк завжди, під мухоюі перечепилися через тіло, яке лежало на підлозі у вітальні. Селія скрикнула. Я ввімкнула світло й побачила, що на середині килима лежить горілиць, згорнувши руки на грудях, містер Герберт. Я вже злякалася, що він мертвий. Але він кліпнув очима.
Містере Герберт! вигукнула я. Що ви тут робите?
Пророкую, сказав він, не ворухнувшись.
Що що пророкуєте? перепитала я: язик у мене заплітався.
Кінець, відповів він.
Ну, тоді спокійної ночі,я вимкнула світло.
Прекрасно, пробурмотів він, коли ми із Селією побрели далі до своєї кімнати. Ніч у мене точно буде спокійна.
Поки містер Герберт страждав, усі решта завзято працювали над виставою, яка досі не мала сценарію. Тітка Пеґ і Бенджамін уже взялися за пісні: ціле пообіддя вони сиділи за роялем, перебирали різні мелодії та підбирали слова.
Я хочу, щоб героїню Едни звали місіс Калевала, сказала тітка. Звучить пафосно й загадково, і з таким прізвищем можна заримувати багато слів.
Мала, знала, брала, крала, Калевала, мовив Бенджамін. З таким можна працювати.
Я тільки не впевнена, чи вона щось крала. Але це вже такепобачимо. У першому номері, коли місіс Калевала втрачає всі гроші, вигадай для неї якусь пафосну пісню, аби показати, що вона не з простих. Заримуй якісь довгі слова. Раювала. Сплюндрувала. Тамувала.
Або хор може перейтися питаннями про неї,запропонував Бенджамін. Щось типу: «Кого благала?», «Від кого дістала?», «З ким справу мала?».
«Катастрофа! Зруйнувала!»
«Депресія! Підірвалабідолашна Калевала».
«Зацькувала. Змордувала. Як попадя, бідувала».
Е ні, Пеґ,перестав грати Бенджамін. Моя мамапопадя, а вона зовсім не бідує.
Я плачý тобі не за те, щоб ти забирав руки з клавіш, Бенджаміне. Бренькай далі. У нас якраз почало щось виходити.
Ти взагалі мені не платиш, сказав Бенджамін, поклавши руки на коліна. За три тижні я не отримав ні копійки! Кажуть, ти нікому не заплатила.
Що, справді? запитала тітка Пеґ.А на що ж ти тоді живеш?
Духом Божим живу. І недоїдками після твоєї вечері.
Вибач, дитинко! Я поговорю про це з Олів. Але пізніше. А тепер давай усе спочатку, але додай ту мелодію, яку ти грав, коли я застала тебе за роялем. Вона мені сподобалась. Памятаєш? То було в ту неділю, коли по радіо передавали матч, де грали «Джаєнтс».
Поняття не маю, про що ти, Пеґ.
Грай, Бенджаміне. Просто грай. Зараз усе згадаєш. А потім напиши, будь ласка, пісню для Селії, яка має називатися «Чемною дівчинкою я буду потім». Вдасться тобі таке написати, як гадаєш?
Якщо ти мене годуватимеш і платитимеш мені гроші, я зможу написати все, що завгодно.
А я тим часом придумувала костюми для акторів, насамперед для Едни.
Една побачила мої ескізи і захвилювалася, що вона «втопиться» у неприталених сукенках у стилі 1920-х років.
Той стиль не пасував мені, коли я була молода й гарна, сказала вона, і сумніваюсь, що пасуватиме тепер, коли я стара й не першої свіжості. Ти маєш хоч трохи їх приталити. Я знаю, що тоді була інша мода, але мусиш якось викрутитися. Крім того, моя талія зараз трохи ширша, ніж мені хотілося б. Тут теж мусиш щось вигадати.
Ніяка вона не ширша, відповіла я, бо справді так вважала.
Та ні, ширша. Але не хвилюйсяза тиждень до вистави я, як завжди, сяду на дієту з рисового відвару, грінок, мінеральної олії й проносного. Схудну. А поки що зроби вставки, щоб потім тугіше затягнути мене в поясі. Якщо треба буде багато танцювати, то я попрошу тебе про спеціальні швити ж розумієш, про що я, правда, сонечко? Не хочу, аби щось розлетілося у світлі прожекторів. Мої ноги, на щастя, ще досить непогані, тому не бійся їх показати. Що ще? Ага. У плечах я вужча, ніж здається. І в мене страшенно коротка шия, тому тут мусиш припильнувати, особливо якщо збираєшся начепити на мене великого капелюха. Бо якщо я буду схожа на французького бульдога-курдуплика, то ніколи тобі цього не пробачу.
Я була приємно вражена тим, як добре ця жінка знала особливості своєї фігури. Більшість жінок уявлення не мають, що їм личить, а що ні. Натомість Една була сущим втіленням упевненості. Я вже зрозуміла, що, працюючи з нею, пройду неабиякий вишкіл із пошиття костюмів.
Ти шиєш для сцени, Вівіан, давала мені настанови Една. Звертай більше уваги на форму, ніж на деталі. Не забувай, що найближчий глядач сидітиме за десять кроків від мене. Мисли масштабно. Яскраві кольори, чіткі лінії. Костюмце ландшафт, а не портрет. Мої сукні мусять бути блискучі, люба, але я не хочу, щоб вони були зірками шоу. Вони не повинні затьмарювати мене, серденько. Розумієш?
Я розуміла. І мені ох як подобався плин цієї розмови.
Я обожнювала товариство Едни. Чесно кажучи, я поволі закохувалася в неї. Вона майже змістила Селію із пєдесталу, ставши основною особою, яка викликáла в мене захоплений трепет. З Селією, безперечно, досі було дуже цікаво, і ми далі разом виходили в місто, але я вже не потребувала її так сильно, як колись. Чари й премудрощі, що ними була наділена Една, заворожували мене у стократ більше, ніж те, що могла дати мені Селія.
Я б могла сказати, що ми з Едною «розмовляли однією мовою», але це не зовсім так, бо мовою стилю і моди я спілкувалася не так вільно, як вона. Якщо точніше, то Една Паркер Вотсон була першою з моїх знайомих, для якої мова, яку я тільки хотіла опануватимова бездоганного вбрання, була рідною.
Через кілька днів я повела Едну в «Імперію вживаних речей Ловцкі» на пошуки тканин та ідей. Я трохи хвилювалася, чи то добра ідеятягнути людину з таким витонченим смаком на запаморочливий, галасливий ярмарок матеріалів і кольорів (та й смерділо там так, що більшість багатих клієнток тут же втратили б охоту туди заходити), проте Една, щойно переступивши поріг, була в захваті від Ловцкі, як могла бути тільки та, що по-справжньому знається на одязі й тканинах.
Сподобалась їй і юна Марджорі Ловцкі, яка зустріла нас біля входу зі своїм звичним: «Чого шукаєте?».
Марджорі була донькою власників, і за останні кілька місяців моїх купівельних походеньок я з нею добре запізналася.
То була весела, жвава, широколиця чотирнадцятилітня дівчина, завжди вбрана у найхимернішу одежу. От скажімо, того дня на ній був найбожевільніший прикид, який я тільки бачила: черевики з великими пряжками (як у пілігрима на дитячому малюнку до Дня подяки), накидка із золотистої парчі з триметровим шлейфом і кухарський ковпак із велетенською брошкою з фальшивим рубіном.
А на сподішкільна форма. Марджорі Ловцкі, як завжди, скидалася на опудало, та не варто було її недооцінювати.
Містер і місіс Ловцкі поганенько розмовляли англійською, тож Марджорі, відколи навчилася балакати, говорила замість них. У своєму віці вона торгувала одежею так хвацько, як доросла, і могла приймати замовлення й сипати погрозами на чотирьох мовахросійською, французькою, англійською та ідиш. Дивним дитям була та Марджорі, але я високо цінувала її допомогу.
Нам потрібні сукенки з двадцятих років, сказала я. Найкращі. Ті, що їх носили багаті леді.
Нагорі спочатку пошукайте. У «Колекції».
Так по-хитромудрому«Колекція»називали тісній відділ на третьому поверсі, де Ловцкі продавали найрідкісніші й найдорожчі знахідки.
Нашого бюджету забракне навіть для того, щоб просто туди зазирнути.
То ви хочете сукенки багатих леді за ціною для бідних?
Една засміялася:
Ти ідеально описала наші потреби, серденько.
Так, Марджорі,відповіла я. Ми прийшли сюди покопирсатися, а не тратити гроші.