Надвечір дядько Біллі влаштував Едні, тітці Пеґ та Олів сюрприздав їм подарунки, як він сказав, «на щастя». Еднітоненький золотий браслет від «Картьє» якраз на її смак. Тітці Пеґгарний шкіряний гаманець від «Марк Кросс». («Скоро він тобі знадобиться, Пеґсі,підморгнув він. Коли квитки почнуть розлітатися як гарячі пиріжки, твій старий гаманець розлізеться по швах».) А Олів він урочисто підніс коробку, загорнуту в цілу купу подарункового паперу. Коли вона нарешті розгорнула папір і познімала всі бантики, то побачила всередині пляшку джину.
Спеціально для тебе, сказав дядько Біллі.Щоб приглушити смертельну нудьгу, яку наганяє на тебе наш спектакль.
Цитата з рецензії Двайта Міллера для «НьюЙорк ВорлдТелеґрам»:
Наполегливо раджу театралам не звертати уваги на просиджені й обшарпані сидіння в театрі «Лілея», на кавалки штукатурки, які можуть посипатися вам на волосся, коли на сцені танцюватиме кордебалет, на поспіхом зроблені декорації і миготливе освітлення. Так, я наполегливо раджу проігнорувати всі невигоди і незручності й завітати на Девяту авеню, щоб побачити, як Една Паркер Вотсон виступає у «Місті дівчат»!
До театру почали сходитися глядачі, і ми всіу костюмах, загримованізюрмилися за кулісами, дослухаючись до такого солодкого для наших вух гамору в заповненій залі.
Ходіть сюди, сказав дядько Біллі.Настав ваш час.
Знервовані, збуджені актори й танцюристи збилися в тісне коло навколо дядька Біллі. Я стояла поруч із Ентоні, тримаючи його за руку, горда як ніколи. Він міцно мене поцілував, а тоді випустив мою руку і, переступивши з ноги на ногу, змахнув кілька разів кулаками в повітрі, наче боксер перед поєдинком.
Дядько Біллі витягнув з кишені фляжку, добряче до неї приклався, а тоді передав тітці Пеґ, яка теж нічогенько хильнула.
Ну що, з промовами у мене не склалося, сказав дядько Біллі,бо я не вмію тулити слова докупи і не люблю бути в центрі уваги.
Усі поблажливо засміялися.
Але хочу вам сказати, хлопці й дівчата, що за такий короткий час і за такі мізерні гроші ви зуміли підготувати цілком достойний спектакль. Бюсь об заклад, що ні на Бродвеї, ні в Лондоні зараз не йде нічого ліпшого за те, що ви сьогодні покажете людям у залі.
Навряд чи в Лондоні тепер щось іде, любий, іронічно зауважила Една. Хіба, може, спектакль «Скидаю бомби»
Усі знову засміялися.
Дякую, Едно, мовив дядько Біллі.Я мало не забув про тебедобре, що нагадала. Слухайте всі. Якщо на сцені ви розгубитеся чи розхвилюєтеся, дивіться на Едну. З цієї хвилини вона ваша провідниця і ви в найкращих руках. Еднанайспокійніша акторка, з якою вам коли-небудь випаде честь виступати на одній сцені. Цю жінку ніщо не може вивести із себе. Нехай її незворушність стане для вас прикладом. Дивіться, яка вона спокійна, і будьте такими самими. Запамятайте собі: глядачі можуть пробачити акторам усе, крім хвилювання. Якщо забудете свої репліки, просто кажіть що-небудьЕдна щось придумає. Довіртеся їй, бо вона займається цією справою ще з часів «Непереможної армади», правда, Едно?
По-моєму, ще давніше, усміхнулася вона.
Една мала неперевершений вигляд у своїй червоній ретро-сукні від «Ланвін», видобутій із контейнера в Ловцкі Я дбайливо допасувала сукню до її фігури. І тепер страшенно пишалася тим, як вдягнула Едну для цієї ролі. Грим її теж був бездоганний. (Хіба могло бути інакше?) Една була собою, тільки в яскравішому, королівському образі. З коротким блискучим чорним волоссям і у прегарній червоній сукенці вона була схожа на китайську лаковану статуеткудовершена, виглянсувана і така ж безцінна.
І ще одне, перш ніж я передам слово вашій вірній режисерці,сказав дядько Біллі.Не забувайте: ці люди зібралися тут не для того, щоб вас зненавидіти. Вони прийшли, бо їм хочеться вас полюбити. За своє життя ми з Пеґ поставили тисячі спектаклів перед різною аудиторією, яка тільки може бути, і тому я знаю, чого хочуть глядачі. Вони хочуть закохатися. Тому ось вам порада від ветерана естради: якщо ви перші в них закохаєтесь, вони не зможуть не відповісти вам взаємністю. Тому йдіть на сцену й щиро любіть свого глядача. Ось що я вам раджу.
Він замовк, витер очі рукою, а тоді продовжив.
Знаєте, під час Першої світової я перестав вірити в Бога. І ви б теж перестали, якби побачили те, що бачив я. Але часом моя віра вертається до мене, переважно коли я пяний або на емоціях. Зараз я трохи такий і трохи такий, тому вибачте, але вже як є. Хочу, щоб ми всі схилили голови і помолилися.
Я не повірила власним вухам, але дядько Біллі не жартував.
Ми схилили голови. Ентоні знову взяв мене за руку, і мене аж пройняло від тремтінняяк завжди, коли він виявляв до мене бодай найменшу увагу. Хтось узяв мене за другу руку і легенько її стиснув. Дотик був мені знайомийСелія.
Напевно, то була найщасливіша хвилина у моєму житті.
Милостивий Боже, хоч яким ти є,проказав дядько Біллі,благослови цих смиренних акторів. Благослови цей нещасний старий театр. Благослови тих нероб, які там сидять, і вчини так, щоб вони нас полюбили. Благослови цю нашу марну затію. Те, щó ми тут сьогодні влаштовуємо, не має ані найменшого значення в цьому жорстокому світі, але ми все одно робимо своє. Нехай то буде щось достойне. Просимо тебе про це, хоч ким ти є і навіть якщо не всі з нас у тебе вірять. Амінь.
Амінь, хором відповіли ми.
Дядько Біллі ще раз хильнув із фляжки.
Хочеш щось додати, Пеґ?
Тітка Пеґ широко усміхнулася. У ту мить вона виглядала років на двадцять, не більше.
Та просто йдіть на сцену, малята, сказала вона, і завдайте їм перцю з маком.
Цитата з рецензії Волтера Вінчелла у часописі «Нью Йорк Дейлі Міррор»:
Мене не хвилює, в якій виставі грає Една Паркер Вотсон, основне, щоб вона там грала! Вона на цілу голову вища за всіх інших актрис, які думають, що знаються на своїй справі!.. Вона схожа на королеву, але вміє пустувати!.. «Місто дівчат»це шедевральний сон рябої кобили, але якщо вам, друзі, здається, що я нарікаю, повірте мені, це не так. У наші похмурі часи нам усім варто трохи подуркувати Селія Рейсором тому, хто ховав її стільки часу! ще та бешкетниця-веселунка.
Таку краще не залишати наодинці зі своїм хлопцем чи з чоловіком, але хіба це гріх для майбутньої зірки?
<> Не переживайте, дівчатка: у цьому шоу і для вас знайдеться щось смачненьке. Я чув, як усі жінки в залі зітхали за Ентоні Роччеллою, якому вартує зніматися в кіно Дональд Герберт дуже кумедний у ролі сліпого злодійчукатак я, до речі, називаю деяких нинішніх політиків!..
Що ж до Артура Вотсона, то він занадто молодий для своєї дружини, а вона занадто для нього талановита.
І, певно, саме тому вони тримаються купи! Не знаю, чи поза сценою він такий самий деревяний, як у світлі прожекторів, але якщо так, то мені шкода його гарнюню жінку!
Една викликала в залі перший сміх.
Дія перша, сцена перша: місіс Калевала чаює зі ще кількома заможними леді. Посеред пустих балачок вона немовби між іншим згадує, що напередодні її чоловіка збив автомобіль.
Усі леді нажахано зойкають, а одна з них питає:
Важкий, дорогенька?
Кожен Божий день, відповідає місіс Калевала.
Настає довга пауза. Леді розгублено витріщаються на неї. Місіс Калевала спокійно розмішує чай, відставивши убік мізинця. А тоді піднімає на них очі й невинно, як дитя, запитує:
Перепрошую, ви, може, мали на увазі його стан? Та він помер.
Зала заревіла від сміху.
За кулісами дядько Біллі схопив мою тітку за руку і сказав:
Вони наші, Пеґсі!
Цитата з рецензії Томаса Лессіґа для «Морнінґ Телеґраф»:
Наелектризована привабливість міс Селії Рей змусить не одного джентльмена прикипіти до крісла, однак мудрий глядач не зводитиме погляду з Едни Паркер Вотсонміжнародної сенсації, яка, зігравши у «Місті дівчат», за явила про себе як про зірку, час якої в Америці нарешті настав.
Дія перша триває далі: Везунчик Боббі намагається переконати місіс Калевалу віддати в заставу свої дорогоцінності, щоб на отримані гроші заснувати підпільний бар.
Цей годинник я ніяк не можу продати! вигукує вона, тримаючи в руці великого золотого годинника на гарному ланцюжку. Він мені ще за мого чоловіка дістався!
Добре вторгували, леді,схвально киває мій коханий.
Една з Ентоні перекидалися дотепами, наче воланчиками під час гри у бадмінтон, і не проґавили жодного удару.
Але мій батько наказував мені ніколи не брехати, не обманювати й не красти! каже місіс Калевала.
Мій теж! кладе руку на серце Везунчик Боббі.Честьто все, що є в чоловіка на всьому білому світі, казав татко, але якщо тобі випав шанс заробити шмат грошей, то можеш обідрати як липку брата і продати у бордель сестру.
Тільки якщо це порядний бордель, зауважує місіс Калевала.
Ми з вами, леді, з одного тіста книш! каже Везунчик Боббі, і вони затягують дуетом «Ми поганці і засранці»ох, як тяжко ми відвойовували в Олів право на те, щоб вжити в цій пісні слово «засранці»!
То був мій улюблений момент спектаклю. Посеред цієї сцени Ентоні танцював степ, розпалюючи в залі справжню пожежу. Я й досі бачу, як він по-хижацьки шкірився, коли витанцьовував у світлі прожекторів так, наче хотів пробити діру у сцені. Глядачіретельно дібрані вершки нью-йоркської театральної спільнотитупали ногами в такт музиці, немовби натовп сільських робітників. Мені здавалося, що моє серце от-от розірветься. Вони були в захваті від нього! Я раділа за його успіх, але тієї миті мене десь глибоко штрикнув страх: той хлопець скоро стане зіркою, і я його втрачу.
Коли сцена закінчилася, Ентоні вибіг за куліси у просяклому потом костюмі, схопив мене, притиснув до стіни і впився в мене губамиі я хоч ненадовго, та все ж забула про свої страхи.
Я найкращий, проворкотав він. Ти бачила, крихітко? Я найкращий. Найкращий з усіх!
Я бачила, я все бачила! Кращого за тебе нема! вигукнула я, бо саме це кажуть двадцятилітні дівчата своїм хлопцям, коли закохані в них по самі вуха.
(Але буду справедливою до себе й Ентоні: він справді виглядав приголомшливо, чортяка такий.)
Потім Селія станцювала стриптизспіваючи зі своїм хриплим акцентом дівчини з Бронксу жалібну пісеньку про те, як їй хотілося мати дитину, і глядачі остаточно влипли. Якимось чудом їй вдавалося виглядати мило й вульгарно водночас, а це ж не так легко. Під кінець танцю глядачі свистіли й улюлюкали, як пияки на дешевому шоу з роздяганням. І за нею умлівали не тільки чоловіки: серед вигуків я чула й жіночі голоси, чесне слово.
Далі настав антракт, сповнений приємної метушні: чоловіки запалювали цигарки у вестибюлі, жінки в атласних сукнях квапилися до вбиральні. Дядько Біллі сказав, щоб я вийшла й походила серед людей і склала думку про їхні враження.
Я б і сам пішов, пояснив він, але більшість із нихмої знайомі. Мене не цікавлять їхні чемні відгуки. Я хочу почути все, як є. Правдиві враження.
А на що саме звертати увагу? запитала я.
Якщо говоритимуть про виставудобре. Якщо про те, де хто припаркував автівку, погано. Але найперше дивись, чи вони задоволені собою. Якщо глядачам подобається те, що вони бачать на сцені, вони мають до біса гоноровий вигляд. Так ніби то вони написали пєсу власними руками, засранці такі самозакохані. Йдиі потім розкажеш мені, гонорові вони чи ні.
Я стала проштовхуватися крізь натовп, розглядаючи щасливі порожевілі обличчя довкола. Усі здавалися багатими, ситими і дуже задоволеними. Люди безперестанку теревенили про виставу: про фігуру Селії, про шарм Едни, про танцюристів, про пісні. Переказували одне одному дотепи і знову з них сміялися.
Я ще ніколи не бачила стільки задоволених собою людей, повернувшись, доповіла я дядькові БілліНу й прекрасно, відказав той. У них є для того збіса добра причина.
Перед початком другої частини він знову звернувся до всієї трупицього разу з коротшою промовою.
Тепер важливо тільки одне: з якими враженнями ваші глядачі підуть додому, сказав він. Якщо ви опустите руки посеред другої дії, вони забудуть, що колись ви їм подобалися. Мусите наново заслужити їхню любов. Фінал повинен бути не просто добрим, а незрівнянним. Запалюйте далі, малята!
Дія друга, сцена перша: до маєтку місіс Калевали приходить мерлюбитель правопорядку, рішуче налаштований прикрити незаконне казино і бордель, що ними місіс Калевала начебто керує. Він маскується, але Везунчик Боббі здогадується, хто це, і попереджає своїх. Артистки швидко вдягають на свої розшиті блискітками трико костюми покоївок, а крупє перебираються в кельнерів. Клієнти вдають, начебто завітали до маєтку погуляти в саду, а на гральних столах враз опиняються мереживні скатертини. Містер Герберт у ролі сліпого злодійчука ґречно забирає в мера пальто, а тоді цупить з кишені його гаманець. Місіс Калевала запрошує мера на горнятко чаю на веранді, крадькома ховаючи в ліфі купку гральних фішок.
Першокласний у вас будинок, місіс Калевала, каже мер, роззираючись і шукаючи слідів незаконної діяльності.Усе так по-багатому. Ваші родичі припливли на «Мейфлавері», певно?
Та ні, що ви, відповідає Една тоненьким голоском, елегантно обмахуючи себе колодою карт для покеру. Мої родичі завжди мали власні кораблі.
Коли наприкінці спектаклю Една заспівала свою журливу баладу «Чи не варто мені закохатись», у театрі запала така тиша, неначе там не було ні душі. А коли вона доспівала останню сумну ноту, усі повставали з крісел і голосно зааплодували. Една мусила аж чотири рази вертатися на поклон, перш ніж вистава продовжилася. Про «зупинку шоу» я вже чула не раз, але щойно тоді я зрозуміла, як воно виглядає на практиці. Една Паркер Вотсон у буквальному сенсі зупинила шоу.
Коли настав час грандіозної фінальної сцени «Віднині все в чотири руки», мою увагу відволік той нестерпний Артур Вотсон. Він старався потрапляти у крок з іншими учасниками трупи, але йому виходило кепсько. На щастя, його незграбність начебто не дуже роздратувала глядачів, а музика оркестру приглушила його немелодійний спів. Глядачі плескали й підспівували хору («Гріха і джину жриці, / Заходьте сюди, киці!). Театр «Лілея» яскраво мерехтів відблисками чистої спільної радості. А тоді спектакль завершився.
Акторів в кликали на поклонраз, другий, третій. Ще і ще. На сцену полетіли букети квітів. Врешті загорілося світло, глядачі позабирали в гардеробі свої пальта і швидко розійшлись.
А ми всі, виконавці та помічники, втомлено побрели на порожню сцену і деякий час просто стояли там серед останків того, що тільки-но створили, втративши дар мови від того неймовірного видовища, яке влаштували власноруч.
Цитата з рецензії Ніколса Т. Флінта для видання «НьюЙорк Дейлі Ньюз»:
Драматург і режисер Вільям Бюелл хитро вчинив, давши Едні Паркер Вотсон таку легку роль. Місіс Вотсон віддається цій солодкавій, однак дотепній виставі з радісним настроєм вродженої актриси. І завдяки цьому здобуває славу й водночас звеличує акторів, які грають з нею на одній сцені. Веселішого спектаклю годі й уявитипринаймні не в наші похмурі часи. Підіть на цю виставу й забудьте про свої клопоти. Місіс Вотсон нагадує нам, чому до Нью-Йорка варто привозити більше акторів з Лондона, а може, навіть і не відпускати їх потім назад!
Решту вечора ми провели в «Сарді», чекаючи, коли зявляться перші рецензії, і напиваючись тим часом до чортиків. Мабуть, не варто й згадувати, що театральна трупа «Лілеї» не звикла чекати на рецензії у «Сарді»чи в принципі отримувати якісь рецензії, але ж то був незвичайний спектакль.
Усе залежить від того, що напишуть Аткінсон і Вінчелл, сказав дядько Біллі.Якщо нас похвалять і престижні газети, і жовта пресавсе, маємо хіт.
Я навіть не знаю, хто такий той Аткінсон, визнала Селія.
Що ж, лялечки, зате після сьогоднішнього вечора він знає, хто такі ви. У цьому можете не сумніватися. Він із вас очей не зводив.
Він відомий? Має гроші?
Він газетяр. І грошей у нього нема. Нічого нема, окрім впливу.
Раптом сталося щось дивне. До дядька Біллі підійшла Олів, тримаючи в руках два келихи з мартіні. Вона простягнула йому один. Дядько Біллі здивовано взяв його, та за мить здивувався ще більше, бо Олів підняла свій келих і сказала:
Ти дуже вміло поставив цю виставу, Вільяме. Дуже вміло.
Той розсміявся.
Дуже вміло! Та почути таке від тебеце ж найвища похвала для режисера!