Останньою прийшла Една. Біля службового входу її перехопив натовп шанувальників, які хотіли отримати її автограф. Вона б могла уникнути їх, просто піднявшись нагору до своїх апартаментів і перечекавши, та все ж вирішила потішити людей своєю присутністю. Опісля Една, напевно, швиденько покупалася й переодягнулася, бо до ресторану прийшла охайна й свіжа у дорожезному на вигляд синьому костюмчику, недбало перекинувши через плече горжетку з лисиці (те, що костюмчик дорожезний, розумів тільки той, хто знав, на що дивитися, а я знала). Вона прийшла попідруч із тим її вродливим бовдуром, який мало не спаскудив фінальну сцену своїм жахливим танцем. Він аж світився на лиці, так наче був зіркою премєри.
Една Паркер Вотсон, яку хвалить увесь світ! вигукнув дядько Біллі, а ми всі радісно його підтримали.
Не спіши, Біллі,мовила Една. Похвали ще поки не чути. Артуре, любий, принеси мені, будь ласка, найхолодніший коктейль, який тут є.
Артур подався шукати бар, а я подумала, чи не забракне йому клепки знайти дорогу назад.
Ти пошматувала їх усіх на клапті, Едно, сказала тітка Пеґ.
Не я, а ви, мої кохані,відказала Една, дивлячись на дядька Біллі й тітку Пеґ.Вигенії і творці. А я звичайна утікачка, вдячна за те, що їй дали роботу.
Мені до смерті хочеться напитисяі то вже, сказала тітка Пеґ.Не можу дочекатися тих рецензій. Як ти можеш бути така спокійна, Едно?
Ану ж я уже встигла набратися, ти звідки знаєш?
Сьогодні я буду триматися берега і пильнувати, скільки пю, пообіцяла тітка Пеґ.Хоча... Ні, не хочу я нічого пильнувати. Вівіан, прошу тебе, побіжи за Артуром і скажи йому, хай принесе утричі більше коктейлів, ніж мав.
«Якщо він уміє множити», подумала я.
Я рушила до бару. І якраз махала бармену, намагаючись привернути його увагу, коли чоловічий голос промовив:
«Можна вас пригостити, міс?». Я обернулася, кокетливо усміхаючись, і побачила свого брата, Волтера.
Я не відразу його впізнала, бо дуже вже дивно було зустріти його у Нью-Йоркуу моєму світі, серед моїх людей.
Крім того, мене збила з пантелику родинна схожість. Ми з ним були подібні як дві краплі води, так що я на мить розгубилася, подумавши, що наткнулася на дзеркало.
Якого милого тут робить Волтер?
А ти не дуже рада мене бачити, стримано усміхнувся він.
Я не знала, рада я була чи нія страшенно розгубилася.
На думку спадало тільки одне: ну все, я вляпалась. Напевно, батьки пронюхали про мою аморальну поведінку й послали старшого брата, щоб вернув мене на праведний шлях.
Я зиркнула через його плечечи батьки теж приїхали разом з ним? Бо це означало б остаточний кінець веселощам.
Та не нервуйся так, Ві,сказав Волтер. Я тут сам.
Таке враження, що він прочитав мої думки. Але його слова анітрохи мене не заспокоїли.
Я ходив на вашу виставу. Мені сподобалося. Ви молодці.
Але що ти робиш у Нью-Йорку, Волтере? я похопилась, що в моєї сукенки надто глибоке декольте, а на шиї ще не зійшов синець від поцілунку.
Я кинув навчання, Ві.
Ти кинув Прінстон?
Ага.
А тато в курсі?
Так.
Я нічого не розуміла.
Паршивою вівцею в нашій родині була я, а не Волтер.
І що я чулавін покинув Прінстон? Я уявила собі, як Волтер зривається з ланцюга: перекреслює роки чемної поведінки й приїжджає до Нью-Йорка, щоб разом зі мною з головою пірнути в карнавал пиятики, гулянок і шалених танців у «Лелеці». Може, то я спонукала його стати на слизьке?!
Я записався на флот, сказав він.
Ох! Могла б і здогадатися.
Через три тижні починається навчання у військовому училищі. Я проходитиму вишкіл тут, у Нью-Йорку, у Верхньому Вест-Сайді. На Гудзоні стоїть списаний військовий корабель, на якому тепер тренуються. Офіцерів бракує, тому беруть усіх, хто закінчив два курси коледжу. Підготовка триватиме всього три тижні, Ві. Я починаю відразу після Різдва. Як закінчу, буду корабельним курсантом. Навесні вийду в море і попливу туди, куди відправлять.
А що тато сказав, коли почув, що ти кинув Прінстон? запитала я.
Мій голос звучав дивно і неприродно. Я досі не могла оговтатися, такою ніяковою була наша зустріч, але щосили старалася підтримати розмову, вдаючи, ніби все було абсолютно нормально, ніби ми з Волтером щотижня балакали в «Сарді».
Розізлився як чорт, відповів Волтер. Але то не його справа. Я вже дорослий і можу сам вирішувати, що робити. Я зателефонував тітці Пеґ і сказав, що їду до міста. Вона сказала, що я можу пожити в неї кілька тижнів, поки почнеться навчання в училищі. Погуляти Нью-Йорком, подивитися на місто.
Волтер житиме в «Лілеї»? З такими виродками, як ми?
Але ти не мусив записуватися на флот, бовкнула я.
(На мою думку, Анджело, у моряки йшли тільки діти робітників, яким по-іншому не світило вибитися в люди. По-моєму, колись я навіть чула, як тато казав те саме.)
Зараз іде війна, Ві,мовив Волтер. Рано чи пізно Америка теж вступить у неї.
Але ж ти не мусиш у неї вступати, відказала я.
Він глянув на мене здивовано й осудливо водночас.
Це моя країна, Ві. Ясно, що мушу.
З другого кінця зали почулися радісні вигуки. Газетоноша щойно приніс кілька примірників із ранкового тиражу.
Прилетіли перші хвалебні рецензії А тепер прочитай оце, Анджело. Улюблену цитату я приберегла на сам кінець.
Уривок із рецензії Кіта Ярдлі для газети «Нью-Йорк Сан» від 30 листопада 1940 року:
Подивитися «Місто дівчат» варто бодай для того, щоб помилуватися костюмами Едни Паркер Вотсон, бо вони прекраснівід першого до останнього ґудзичка.
Розділ сімнадцятий
Хіт був у наших руках.
Якийсь тиждень тому ми вмовляли людей прийти на нашу виставу, а тепер завертали їх з порога. Ще до Різдва тітка Пеґ і дядько Біллі повернули собі вкладене, а грошенята почали стікатися рікоюпринаймні так запевняв дядько Біллі. Напевно, ти подумала, що успіх нашого спектаклю послабив напругу між тіткою Пеґ, Олів і дядьком Біллі. Та ні: попри щедрі дифірамби й щовечірні аншлаги, Олів далі нервувалася через гроші (вочевидь, її короткий експеримент зі святкуванням закінчився наступного дня після премєри).
Олів турбувало те, що успіх завжди минущийпро це вона не забувала нагадувати нам кожного Божого дня. «Наразі Місто дівчат нас фінансує, і це прекрасно, казала вона, але що робитиме театр Лілея, коли вистава перестане йти? Ми втратили місцевих глядачів. Нові високі ціни на квитки і наша космополітична комедія відштовхнули народ з робітничого класу, що його ми стільки років сумлінно розважали, і як можна мати певність у тому, що ці люди знову прийдуть, коли ми повернемося до звичного репертуару?
Бо рано чи пізно ми таки до нього повернемося. Біллі не збирався лишатися у Нью-Йорку назавжди, та й не обіцяв, що напише ще кілька хітових пєс. А коли ліпша театральна трупа переманить Едну на інший спектакльа це теж колись обовязково станеться, ми втратимо Місто дівчат. Нема чого сподіватися, що акторка з такою репутацією, як Една, до кінця життя гратиме в нашому нікудишньому театрику.
А як вона піде, ми не зможемо дозволити собі найняти інших акторів чи акторок її калібру. Ну справді: уся ця розкіш тримається на талантах однієї-єдиної жінки, а це геть хитка основа для нашої справи».
Олів скиглила і скиглила, день за днем. Усе погано. Усе жахливо. Вона була невтомною Кассандрою, яка постійно нагадувала нам, захмелілим від тріумфу, що кінець не за горами.
Ой так, стережися, Олів, сказав дядько Біллі.Вважай, щоб ти не насолодилася ні секундою нашого успіхуі щоб ніхто з нас теж, не дай Боже, не насолодився.
Та навіть я розуміла, що в одному Олів таки мала рацію: своїм гучним успіхом спектакль завдячував тільки Едні, завжди неймовірній. Я дивилася виставу щовечора й можу сказати, що якимось чином вона кожного разу грала роль місіс Калевали по-новому.
Деякі актори зігрáють один раз свою роль так, як треба, і на цьому зупиняються, щоразу відтворюючи той самий вираз обличчя й ті самі емоції. Однак місіс Калевала у виконанні Едни завжди здавалася іншою. Вона не вимовляла завчені репліки, а вигадувала їхпринаймні так здавалося.
А що вона постійно бавилася з манерою гри і тоном голосу, то й інші виконавці мусили повсякчас бути уважними й відповідно реагувати.
І Нью-Йорк, безперечно, винагородив Едну за її хист.
Акторкою Една була здавна, проте завдяки шаленому успіху «Міста дівчат» вона стала зіркою.
«Зірка»дуже важливий і водночас хитромудрий статус, що його може надати акторці тільки народ і ніхто інший.
Критики не можуть перетворити тебе на зірку. Ані прибутки від продажу квитків. Ані майстерність як така. Зіркою стаєш, коли публіка вирішує тебе полюбити. Коли люди готові годинами вистоювати в черзі після спектаклю, просто щоб зиркнути на тебе краєм окаось що перетворює тебе на зірку. Коли Джуді Ґарленд випускає запис «Чи не варто мені закохатись?», але всі ті, які бачили «Місто дівчат», кажуть, що твоя версія кращаось що перетворює тебе на зірку. Коли Волтер Вінчелл починає щотижня писати плітки про тебе у своїй колонціось що перетворює тебе на зірку.
Щовечора після спектаклю на Едну вже чекав зарезервований столик у «Сарді».
Потім Гелена Рубінштейн оголосила, що називає на її честь колір тіней для очей («Една»).
Потім у журналі «День жінки» вийшла стаття на тисячу слів про те, де Една Паркер Вотсон купує свої капелюшки.
Потім прихильниці засипали Едну листами з питаннями на кшталт: «Я намагалася досягти успіху на сцені, але мусила все перервати через фінансові невдачі чоловіка. Чи не могли б Ви узяти мене за свою протеже? Гадаю, Ви здивуєтесь, побачивши, що у нас із Вами дуже подібна манера гри».
А потім надійшов той неймовірний (і дуже чудернацький) лист від самої Кетрін Гепберн: «Дорогенька Едно, я щойно бачила Ваш виступ, він звів мене з розуму, і я просто муситиму прийти й подивитися його ще разів із чотири, а тоді скочу в річку, бо мені ніколи до Вас не дорости!».
Я знала про всі ті листи, тому що Една просила мене їх читати й відповідати на них замість неї, бо я мала дуже гарний почерк. Я охоче погодилася: нових костюмів не треба було шити і я мала час. «Лілея» тиждень за тижнем ставила один і той самий спектакль, тому моїх умінь більше не потребувала. Основні мої обовязки вичерпалисяя хіба підшивала й підправляла костюми, де треба. Отож після нашого тріумфу я, по суті, стала особистою секретаркою Едни.
Це я писала відмови на всі запрошення і прохання. Це я домовилася про фотозйомку для «Воґ». Це я провела репортеру з «Тайм» екскурсію «Лілеєю» для статті під назвою «Як створити хіт». Урешті-решт це я супроводжувала того страшенно уїдливого театрального критика Александра Вуллкотта, коли той готував досьє про Едну для «Нью-Йоркера». Ми всі хвилювалися, що він напише розгромну статтю («Алек нізащо не відкусить маленького кавальчика, якщо можна відгризти цілий шмат», сказала тітка Пеґ), але хвилювання виявилися даремними. Бо Вуллкотт написав про Вотсон ось що:
Една Паркер Вотсон має обличчя жінки, яка все життя перебуває у замріяному стані. Схоже, досить багато її мрій здійснилося, бо ні хвилювання, ні смуток не покрили її чоло зморшками, а очі її блищать в очікуванні подальших добрих новин Ця акторка володіє чимось більшим за звичайну щирість емоцій: вона має невичерпний арсенал людських якостей Надто жвава артистка, щоб обмежуватися Шекспіром і Шоу, вона нещодавно обдарувала своїм талантом «Місто дів чат»найзапаморочливіше й найвеселіше шоу, яке бачив Нью-Йорк за останній час Спостерігати, як вона перевтілюється у місіс Калевалу, те саме, що дивитися, як комедія перетворюється на мистецтво Коли біля службового входу один із прихильників схвильовано подякував місіс Вотсон за те, що та нарешті знайшла час і приїхала до Нью-Йорка, вона відповіла: «Чесно кажучи, друже, наразі я не аж така зайнята». Якщо на Бродвеї мудрі люди, ця ситуація невдовзі виправиться.
Завдяки «Місту дівчат» Ентоні теж набув майже зіркового статусу. Він отримав ролі в кількох радіопєсах, які міг записувати по обіді, щоб не страждав його театральний графік.
Крім того, він став обличчям і голосом тютюнової компанії Майлза («Навіщо пітніти, якщо можна курити?»). Тож він почав заробляти добрі гроші, уперше в житті. Але житлових умов не квапився поліпшувати.
Я почала тиснути на Ентоні, вмовляючи його підшукати собі окрему квартиру. Хіба годиться такій перспективній молодій зірці тіснитися з братом у старому поцвілому багатоквартирному будинку, де тхне смальцем і цибулею? Я спонукала його орендувати гарніше житло, з ліфтом і швейцаром, а може, навіть із садом на задньому подвірї, і вже точно не в Пекельній кухні. Але він і чути про таке не хотів. Не знаю, чому йому так не хотілося вибиратися з тієї облупленої чотириповерхівки без ліфта. Напевно, він підозрював, що я хочу виліпити з нього когось схожого на достойного кандидата.
Саме цього я, звісно ж, і домагалася.
Проблема була в тому, що мій брат встиг познайомитися з Ентоні, і нема що казатитой йому не сподобався.
Якби ж я могла якось приховати від Волтера те, що зустрічалася з Ентоні Роччеллою! Але пристрасть, яка панувала між нами з Ентоні, була доволі очевидна, а мій братнадто спостережливий, щоб її не помітити. Крім того, поселившись у «Лілеї», Волтер добре бачив, щó відбувалося в моєму житті. Усе було мов на долоні: пиятики, флірт, безсоромні жарти, розпусність цілого нашого театрального товариства.
Я сподівалася, що Волтер долучиться до веселощів (артистки, ясна річ, багато разів намагалися затягнути мого вродливого брата у свої обійми), але той був надто високої моралі й на гачок не ловився. Від одного-двох коктейлів він, звичайно, не відмовлявся, але дуріти й пустуватині-ні. Замість скласти нам компанію, він стежив за нами.
Я б могла попросити Ентоні трохи вгамувати чуттєві вияви уваги, щоб не викликáти Волтерового осуду, однак Ентоні був не з тих хлопців, які змінюють свої манери, щоб комусь догодити. Тож мій коханий лапав мене, цілував і ляскав по дупці так само, як завждибайдуже, був Волтер у кімнаті чи ні. Мій брат дивився на то все, оцінював, а тоді врешті виніс свій обвинувальний вердикт: «Ентоні не виглядає на доброго жениха, Ві».
Відтоді те слово«жених»засіло в моїй голові. Раніше у мене й думки не було про те, щоб вийти заміж за Ентоні, та я й сумнівалася, чи в принципі хочу заміж. Але коли над моєю головою повисло Волтерове несхвалення, мене раптом почало турбувати те, що мого хлопця не вважають добрим женихом. Я образилась і навіть трохи обурилась. Відчула, що треба взятися за цю проблему і дати з нею раду.
Привести свого коханого до ладуну ти розумієш.
З такою думкою я почала давати Ентоні всілякі порадине дуже делікатні, на жаль, про те, як йому підвищити свій статус у цьому світі. Хіба не почуватиметься він дорослішим, якщо перестане спати на дивані? Хіба не стане привабливішим, якщо втиратиме трохи менше бріоліну у волосся? Хіба не виглядатиме елегантніше, якщо не жуватиме безперестанку гумку? А якщо вставлятиме не так багато жаргонних слівець у розмову? От скажімо, коли мій брат, Волтер, запитав його, чи той має якісь карєрні прагнення поза театральною справою, Ентоні широко посміхнувся і відповів: «Та я махав». Може, на це питання можна відповісти якось культурніше?
Ентоні прекрасно розумів, що я роблювін мав клепку в голові,і йому це страшенно не подобалось. Він звинуватив мене в тому, що я хочу перетворити його на «зануду», аби ощасливити свого брата, і він цього не потерпить. Його ставлення до Волтера від цього, звісно, не потеплішало.
За ті кілька тижнів, що їх Волтер провів у «Лілеї», напруга між моїм братом і моїм хлопцем так закамяніла, що хоч кувалдою по ній гати. То була проблема соціального класу, освіти, сексуального ризику, а також суперництва між братом і коханцем. А ще, підозрюю, проблема нестримної, агресивної маскулінності. Обидва мали чималий гонор та сильне чоловіче начало, і тому в Нью-Йорку для них було затісно.
Кульмінація настала одного вечора, коли після спектаклю наша компанія пішла на коктейлі в «Сарді». Ентоні мяв мене коло бару (мені на радість і в задоволення, ясна річ), коли раптом перехопив зневажливий погляд Волтера. І вже за мить обоє стояли, упершись груди в груди.
Хочеш, щоб я кинув твою сестру? Га? голосно сказав Ентоні, ще дужче навалившись на Волтера. Ну то давай, капітан, застав мене.