У тому, як Ентоні посміхавсячи то радше злісно шкірився, відчувався беззаперечний натяк на погрозу. Я вперше розгледіла в ньому вуличного хулігана з Пекельної кухні. І так само вперше побачила, що Ентоні до чогось був небайдужий. І в ту секунду йому була небайдужа не я, а насолода від того, щоб заїхати моєму братові в обличчя.
Волтер, не кліпаючи, витримав погляд Ентоні й відповів:
Як хочеш ударити мене, синку, то бий не словами.
Я бачила, як Ентоні зміряв поглядом мого братазвернувши увагу на його широкі, як у футболіста, плечі й на шию, як у борцяі передумав. Він опустив очі й ступив крок назад. А тоді безтурботно засміявся і сказав:
Та не будемо сваритися, капітан. Все нормально, все нормально.
Він набув звичного незворушного вигляду і відійшов.
Ентоні вчинив правильно. Мого брата, Волтера, можна було назвати по-всякому (снобом, пуританом, до дідька правильним), але слабаком і боягузом він точно не був.
Він міг би затоптати мого хлопця просто у тротуар.
Усі це розуміли.
Наступного дня Волтер запросив мене на обід в «Колоні»«на розмову».
Я достеменно знала, про що (чи то пак про кого) буде та розмова, і дуже її боялася.
Будь ласка, не кажи мамі з татом про Ентоні,попросила я Волтера, як тільки ми сіли за столик. Мені не хотілося навіть згадувати про свого хлопця, але я знала, що Волтер і так про нього згадає, тому вирішила, що краще відразу благатиму про помилування. Найдужче я переживала, що він розповість про мої походеньки батькам, а ті тут же накинуться на мене й підріжуть мені крила.
Волтер відповів не відразу.
Буду з тобою чесним, Ві,мовив він.
Ну звісно. Волтер завжди намагався бути чесним.
Я чекала, почуваючись так, як зазвичай у товаристві Волтера: ніби учениця, яку викликали до директора. Боже, як мені хотілося, щоб він був моїм союзником! Але брат ніколи ним не був.
Навіть малим хлопцем він жодного разу не зберігав моїх секретів і не змовлявся зі мною проти дорослих. Він завжди був продовженням моїх батьків. Завжди поводився так, наче був мені батьком, а не ровесником. Ба більше: я сама ставилася до нього як до батька.
Нарешті він сказав:
Вічно так дуркувати не вийде, ти ж знаєш.
Знаю, відповіла я, хоч насправді то й був мій план.
Не забувай, що є реальний світ, Ві. Колись тобі доведеться відкласти кульки й серпантин і нарешті подорослішати.
Безперечно, погодилася я.
Тебе виховали так, як треба. Я це точно знаю. Настане часі твоє виховання дасться взнаки. Зараз ти бавишся в богемне життя, але рано чи пізно ти вийдеш заміж за порядного хлопця і матимеш сімю.
Ну звичайно, кивнула я, нібито саме так і планувала.
Якби я сумнівався у твоєму здоровому глузді, то вже сьогодні відправив би тебе додому у Клінтон.
Цілком з тобою згідна! вигукнула я. Якби я сумнівалася у своєму здоровому глузді, то сама б відправила себе додому у Клінтон.
Це прозвучало трохи по-дурному, але брат, схоже, заспокоївся. Дякувати Богу, я його досить добре знала і розуміла, що моя єдина надія на порятунокповністю з ним у всьому погоджуватися.
То мені нагадує ті часи, коли я був у Делавері,сказав він трохи лагідніше після довгої паузи.
Стоп. Делавер? А й справді, минулого літа мій брат провів там кілька тижнів. Працював на електростанції, якщо я нічого не плутала, вивчав якусь там електричну техніку.
Ну так! Делавер! вигукнула я. Мені хотілося якось підтримати цю позитивну ноту, хоч я уявлення не мала, про що він говорить.
Там мені різні люди траплялися, бували й грубіяни, сказав він. Але ти знаєш, як воно є. Деколи хочеться поспілкуватися з тими, кого виховали інакше, ніж тебе. Розширити свої горизонти. Може, так гартується характер.
Ну, це прозвучало дуже вже пафосно.
Брат підбадьорливо усміхнувся.
Я теж усміхнулася. Мені хотілося бути схожою на людину, яка завзято розширювала свої горизонти і гартувала характер, навмисно братаючись із тими, хто стояв на нижчому соціальному щаблі. Важко було втиснути все це в одну гримасу, але я старалася.
Ти просто розважаєшся, вирішив Волтер; з його голосу здалося, нібито він сам майже повірив у свій висновок. Що ж, це ще досить невинні розваги.
Правду кажеш, Волтере. Я просто розважаюся. Не треба через мене хвилюватися.
Його лице спохмурніло. Я скоїла тактичну помилкузаперечила йому.
Та ні, Ві, я мушу через тебе хвилюватися, бо за кілька днів починається навчання в училищі. Я переїду на бойовий корабель і не зможу більше пильнувати за тобою.
«Алілуя», подумала я, а сама серйозно кивнула.
Мені не подобається, в якому напрямку рухається твоє життя, мовив він. Ось що я хотів тобі сьогодні сказати. Зовсім не подобається.
Прекрасно розумію, про що ти! сказала я, повернувшись до своєї початкової стратегії цілковитої згоди.
У вас із тим Ентоні нічого серйозного, правда?
Правда, збрехала я.
Ти ж не зайшла з ним задалеко?
Я відчула, що зашарілася. Тільки не зі скромності, а від почуття провини. Та все ж це пішло мені на користь. Напевно, я виглядала як невинна дівчинка, яка засоромилася, коли її братхай навіть завуальованозачепив тему сексу.
Волтер теж почервонів.
Вибач, що запитав, сказав він, обороняючи мою удавану наївність. Але я мушу знати.
Я розумію, відповіла я. Але я б ніколи не з таким, як він. Узагалі ні з ким, Волтере.
Добре. Якщо ти так кажеш, я тобі вірю. Я не розповім мамі з татом про Ентоні,запевнив мене він. (Я вперше за день спокійно видихнула.) Але ти мусиш мені дещо пообіцяти.
Усе, що завгодно.
Якщо ти вляпаєшся у проблему з тим хлопакою, ти мені подзвониш.
Добре, поклялась я. Але я ні у що не вляпаюсь. Обіцяю.
Зненацька Волтер видався мені старим. Певно, нелегко бути двадцятидволітнім мудрим старцем, який вирушає на війну. Намагатися поєднати свої родинні обовязки і патріотичний поклик.
Я знаю, що ти скоро покінчиш із тим Ентоні. Просто пообіцяй мені, що думатимеш, що робиш. Я знаю, ти розумна дівчинка, Ві. І дров не наламаєш. Бо ти маєш на плечах надто розумну голову для такого.
У ту мить мені трохи защеміло на серціщемко було дивитись, як брат сягав глибин своєї невинної уяви, відчайдушно шукаючи, за що зачепитись, щоб і далі бути про мене якнайкращої думки.
Розділ вісімнадцятий
Мені зовсім не хочеться розповідати тобі наступну частину цієї історії, Анджело.
Я навмисно всіляко з цим зволікала.
Бо вона дуже прикра, та наступна частина.
Може, потягну час іще трохи.
Хоча ні, краще скоріше із цим завершити.
Настав кінець березня 1941 року.
Зима випала довга. На початку місяця на Нью-Йорк налетіла немилосердна завірюха, і минув не один тиждень, поки місто вибралося з-під снігу. Холод сидів нам усім у печінках.
Ти, мабуть, здивуєшся, але в будівлі нашого театру гуляли протяги і гримерки годилися хіба для того, щоб зберігати хутро, а не зігрівати людей.
Усі ходили з червоними плямами від холоду і з герпесом. Нам, дівчатам, так кортіло нарешті вдягнути милі весняні сукенки і похвалитися своїми фігурками, замість кутатися, наче мумії, у пальта й шарфи і ходити в калошах.
Я бачила, що деякі з наших танцівниць виходили в місто, надягнувши під сукенки довгі кальсони: вони тишком знімали їх у вбиральнях нічних клубів, а коли вечір добігав кінця, так само нишком одягали їх знову, перш ніж вийти в морозяну ніч. Повір мені: шовкова сукенка у поєднанні з кальсонамине зовсім привабливе видовище. Я цілу зиму гарячково шила собі нове весняне вбрання, маючи безглузду надію, що коли мій гардероб стане літнім, то й погода потеплішає.
І от, коли березень закінчувався, погода нарешті змінилася і холод трохи відступив.
Був один із тих ясних, радісних весняних днів у Нью-Йорку, який лукаво тебе переконує, що то вже, напевно, настало літо. Я ще надто мало прожила в цьому місті й тому піймалася на гачок (ніколи не довіряй березню у Нью-Йорку!), дозволивши собі звеселитися через появу сонця.
Понеділок. У театрі було темно. З ранковою поштою прийшло запрошення для Едни. Організація під назвою «Британсько-американська жіноча захисна спілка» влаштовувала благодійний вечір у «Волдорфі». Усі пожертви мали піти на підтримку клопотань, аби переконати Сполучені Штати вступити у війну.
Вибачте за таке пізнє запрошення, писали організаторизахід мав відбутися того ж вечора, але чи не буде місіс Вотсон така любязна вшанувати їхню подію своєю присутністю?
Її імя додасть чимало престижу цій оказії. І, крім того, чи не була б місіс Вотсон така ласкава запросити свого молодого сценічного партнераЕнтоні Роччеллускласти їй компанію? І чи не погодилися б вони удвох виконати свій славнозвісний дует з «Міста дівчат», щоб розважити присутніх дам?
Більшість запрошень для Едни я відхиляла, навіть не перепитуючи її думки. Її напружений графік зазвичай унеможливлював усякі публічні заходи, та й на ту пору світ вимагав від Едни більше енергії, ніж та могла йому дати. Тому й це запрошення я вже мало не відхилила. Але потім передумала. Кампанія за участь Сполучених Штатів у війні була одним із небагатьох питань, якими Една щиро переймалася.
Не раз я чула, як вечорами вона розмовляла про це з Олів.
Та й саме прохання здавалося доволі невибагливим: пісня, танець, вечеря. Тож я розповіла їй про це запрошення.
Една відразу вирішила, що піде. Мовляв, жахлива зима зводить її з розуму, тому нагода кудись вийти буде їй тільки за радість. І звісно, що задля бідолашної Англії вона готова на все! Една попросила мене зателефонувати Ентоні й запитати, чи він супроводить її на благодійний вечір і заспіває з нею дуетом.
Почувши його згоду, я здивуваласьне так щоб аж, та все ж. (Ентоні чхати хотів на політикупорівняно з ним навіть я була наче той Фіорелло ла Ґвардіа, але він обожнював Едну. Пробач, будь ласка, якщо я досі про це не згадала. Ти би знудилась, якби я взялася старанно перелічувати всіх, хто обожнював Едну Паркер Вотсон. Можеш просто припустити, що її обожнювали всі.)
Нема питань, крихітко. Я доставлю Едну на місце, сказав він. Повеселимося.
Безмежно тобі дякую, сонечко, мовила Една, коли я підтвердила, що Ентоні стане її кавалером на вечір. Разом ми нарешті переможемо Гітлера і навіть встигнемо вчасно лягти спати увечері На цьому історія мала б закінчитися.
Затія виглядала простоневинне рішення двох популярних виконавців відвідати беззмістовний, по суті, політичний захід, що його проводила група багатих добропорядних мешканок Мангеттену, які, хоч ти плач, ніяк не могли вплинути на перемогу в Європі Але то був далеко не кінець. Бо коли я допомагала Едні вдягнутися перед виходом, увійшов її чоловік Артур. Він побачив, як Една чепуриться, і поцікавився, куди це вона зібралася. Вона сказала, що має заскочити у «Волдорф»: заспівати пісню на скромному політичному заході, що його організовував задля Англії гурт жінок. Артур насупився. Він нагадав їй, що того вечора хотів піти з нею в кіно. («У нас тільки один вільний вечір на тиждень, дідько б його взяв!») Една перепросила («Але ж це для Англії, серденько!»), і на цьому коротенька подружня суперечка начебто вичерпала себе.
Та коли за годину по Едну прийшов Ентоні у смокінгу (як на мене, він аж занадто вирядився), Артур знову розлютився.
А цей що тут забув? запитав він, змірявши Ентоні поглядом, повним підозри.
Він супроводить мене на той захід, любий, пояснила Една.
А чому то він тебе супроводить?
Бо його запросили, серденько.
Ти не казала, що йдеш на побачення.
Бо це не побачення. Це вихід в люди. Леді хочуть, щоб ми з Ентоні заспівали для них дуетом.
А чому тоді мене не запросили, щоб я заспівав разом з тобою?
Тому що ми з тобою не співаємо дуетом, дорогий мій.
Ентоні, не подумавши, загиготів, і Артур знову крутнувся до нього.
Вести чужу жінку до «Волдорфа»ото сміхота, правда?
Ентонідипломат до нутра кістоклуснув бульбашку від жувальної гумки й відповів:
Ну, є трохи.
Артур уже хотів на нього накинутись, та Една спритно вскочила між них двох і поклала свою доглянуту долоньку на широкі чоловікові груди.
Артуре, любий, май розум. Це професійний виступі нічого більшого.
Професійний, кажеш? То тобі за нього заплатять?
Це ж благодійний вечір. За таке нікому не платять.
А мені що з їхньої благодійності? Нічого! вигукнув Артур, і Ентоніз його природженим відчуттям тактузнов реготнув.
Я запитала:
Едно, може, ми з Ентоні почекаємо тебе на вулиці?
Мені й тут нормально, крихітко, сказав Ентоні.
Ні, не треба нікуди йти, мовила Една до нас обох. Тут нічого такого не відбувається.
Вона знов обернулася до свого чоловіка. Терпеливий і приязний вираз лиця, із яким вона досі з ним розмовляла, ураз скрижанів.
Артуре, я йду на благодійний вечір, і Ентоні мене супроводжує. Ми заспіваємо дуетом для безневинних срібноволосих старших пань і зберемо трохи грошей для Англії. Побачимося вдома.
Ти мене скоро доведеш! закричав Артур. Мало того, що всі газети в Нью-Йорку забувають, що я твій чоловік, то тепер і тобі це вилетіло з голови? Ти нікуди не підеш. Я забороняю!
Ти тільки глянь на нього, сказав, як завжди ввічливо, Ентоні.
Ти на себе глянь! гаркнув Артур. Ти в тому смокінгу як офіціант задрипаний!
Ентоні знизав плечима.
Чому «як»? Я деколи ним і є. Зате моя дівчина не купляє мені одяг.
Забирайся звідси! визвірився на нього Артур.
І не подумаю, друже. Мене сюди покликала леді. І тут за нею слово.
Моя жінка нікуди без мене не ходить! сказав Артур, і це прозвучало трохи смішно, бо за останні кілька місяців я бачила, що Една ходила без нього не раз і не два.
Ти їй не начальник, друзяко, відказав Ентоні.
Ентоні, прошу тебе, втрутилася я, ступивши крок уперед і поклавши руку йому на плече. Ходімо надвір. Нема чого сюди лізти.
Ти теж, сестричко, мені не начальниця, Ентоні скинув з плеча мою руку і кинув на мене злісний погляд.
Я відсахнулась, наче від удару. Він ще ніколи до мене не пащекував.
Една глянула на нього, потім на мене.
Троє малих дітей, стримано мовила вона. А тоді накинула довкола шиї ще один разок перлин, узяла капелюшка, рукавиці й торбинку і сказала:
Побачимося о десятій, Артуре.
Е ні, курва, не побачимося! крикнув він. Мене тут не буде! Подивлюсь, якої ти тоді заспіваєш!
Една не звернула на нього уваги.
Вівіан, дякую, що допомогла мені вдягнутися, сказала вона. Гарного тобі вечора! Ентоні, ходімо.
І Една пішла з моїм хлопцем, покинувши мене наодинці зі своїм чоловікомобох вражених і сторопілих.
Упевнена, що якби Ентоні на мене не гаркнув, я б викинула з голови той інцидент, відмахнувшись від нього як від безглуздої суперечки між Едною та її інфантильним, ревнивим чоловіком. Я сприйняла б це як проблему, що ніяк мене не стосувалася, бо так воно насправді й було. Напевно, відразу вийшла б із кімнати і вирушила до бару разом з тіткою Пеґ та дядьком Біллі. Однак реакція Ентоні мене ошелешила, тож я так і завмерла на місці. Що я такого зробила, щоб заслужити на його уїдливий сарказм? «Ти теж мені не начальниця, сестричко!»
Про що це він узагалі? Коли це я намагалася керувати Ентоні? (Ну, якщо забути про те, що я постійно підштовхувала його перебратися в нову квартиру. І по-іншому одягатися й розмовляти. І не вживати стільки жаргонних слівець. І трохи охайніше вкладати волосся. І перестати цілий час жувати гумку. І не фліртувати з танцівницями. А крім того? Та я давала йому повну свободу!)
Ця жінка мене помалу вбиває,сказав Артур невдовзі після того, як Една з Ентоні вийшли. Вонаубивця чоловіків.
Перепрошую? до мене знову повернувся дар мови.
А ти ліпше припильнуй того свого шалапута, якщо він так тобі до душі припав. А то вона його з бебехами зїсть. Вона любить молодих жеребців.
Знову ж таки: якби Ентоні тоді не закипів, як вода на вогні, я пропустила б слова Артура Вотсона повз вуха. Людство мало колективну звичкузавжди пропускати повз вуха усе, що казав Артур Вотсон. Чому я так не вчинила?
Та ні, вона не я навіть не знала, як закінчити це речення.
Зїсть-зїсть, відказав Артур. Можеш не сумніватися. Вона завжди так робить. Не сумнівайся, кажу тобі. Вона вже взялася за твого сліпого дурника.
У мене перед очима немовби промайнула хмара чорного пороху. Една й Ентоні. У голові запаморочилося. Я опустилася на стілець, що стояв позаду.