По-перше, горіли всі лампи.
По-друге, там були людиі всі вони витріщалися на мене.
У вітальні серед купчастої хмари густого диму від цигарок і люльки сиділи Олів, тітка Пеґ і дядько Біллі. А з ними якийсь незнайомець.
Ну нарешті! підхопилася Олів. Ми на тебе чекали.
Яка тепер різниця, сказала тітка Пеґ.Уже й так пізно.
(Я нічого не зрозуміла та й, по суті, пропустила її слова повз вуха. З голосу тітки Пеґ було ясно, що вона пяна як ніч, тому я й не сподівалася почути від неї щось розумне. Набагато більше мене хвилювало, чому Олів не лягала спати, а чекала на мене, і що то за чоловік?)
Добрий вечір! привіталася я. (Бо що ще я могла сказати? Завжди варто заходити здалеку.)
Сталася біда, Вівіан, мовила Олів.
Вона сказала це так спокійно, що я відразу збагнула: відбулося щось справді жахливе. Істерику Олів здіймала тільки через дрібниці. А якщо вона була така зібрана, значить, справи кепські На думку мені спало лише одне: хтось помер.
Мої батьки? Мій брат? Ентоні У мене дрижали ноги, від мене тхнуло сексом. Я прикипіла до місця, чекаючи, що зараз у моєму світі провалиться дно. І воно справді провалилося, тільки не так, як я передбачала.
Це Стен Вайнберґ,сказала Олів, представивши мені незнайомця. Давній друг Пеґ.
Як чемна дівчинка, я ґречно ступила крок уперед, щоб підійти до джентльмена й потиснути йому руку. Однак містер Вайнберґ почервонів, побачивши, що я наближаюся до нього, і обернув лице в інший бік. Моя присутність була йому явно неприємна, тому я так і зупинилася на півкроці.
Стеннічний редактор у «Міррор», продовжила Олів тим самим на диво рівним голосом. Він прийшов кілька годин тому з поганими новинами. Стен любязно попередив нас, що завтра по обіді Волтер Вінчелл опублікує викривальну колонку.
Вона глянула на мене так, ніби це мало все пояснити.
Викривальну? В якому сенсі? запитала я.
Про те, що сталося сьогодні ввечері між тобою, Артуром і Селією.
Але затнулася я, а потім видушила з себе:А що такого між нами сталося?
Повір, Анджело: я не намагалась викрутитися. Якусь мить я справді не розуміла, що ж таке сталося. Так наче я просто випадково опинилася у вітальні й не знала ні хто я така, ні про що тут розмовляють. Хто ці люди, про яких усі говорять?
Хто ці Артур, Вівіан і Селія? Який вони мають стосунок до мене?
Вівіан, у них фотографії.
Ці слова мене протверезили.
Я запанікувала: «У готельному номері ховався фотограф?!». Але відразу ж згадала про наші із Селією та Артуром поцілунки на Пятдесят другій вулиці. Просто під ліхтарем.
При ідеальному освітленні. Перед очима у фоторепортерів із жовтої преси, які того вечора роїлися біля входу до «Прожектора», чекаючи нагоди упіймати Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Оце так видовище ми для них влаштували.
Тієї миті я побачила на колінах містера Вайнберґа велику жовтаву папку. Напевно, у ній і лежали ті знімки. Боже поможи!
Ми намагалися зясувати, як цьому можна запобігти, Вівіан, сказала Олів.
Ніяк, пробелькотів дядько Біллі: він теж був пяний. Една відома, а Артур Вотсонїї чоловік. От тобі й новина, дівчинко, усе по-чесному. І ще й яка новина! Одного чоловіканедозірку, одруженого зі справжньою зіркою, підловили за поцілунками з двома артистками під нічним клубом. А потім той самий чоловікнедозірка, одружений зі справжньою зіркою, зайшов у готель, і то не з однією, а з двома жінками, і дружини його серед них не було. Ото новина, лялечко. Такого ласого шматка так просто не спекаєшся. Завдяки цим паскудствам Вінчелл і обідає по ресторанах. Люди добрі, який той Вінчелл слизняк! Терпіти його не можу. Я зненавидів його ще тоді, як тільки познайомився з ним у водевільній спілці Нащо я пустив його на наш спектакль? Ох, бідолашна Една.
Една. Її імя боляче пронизало моє нутро.
А вона знає? запитала я.
Так, Вівіан, сказала Олів. Една знає. Вона була тут, коли Стен приніс фото. Вона вже лягла спати.
Мене занудило.
А Ентоні?
Він теж у курсі, Вівіан. Він пішов додому.
Про це знали всі. Чекати порятунку не було від кого. Олів повела мову далі:
Але Ентоні й Еднато найменша з твоїх проблем, якщо можна так сказати. Бо ти маєш набагато гірший клопіт, Вівіан. Стен сказав, що тебе ідентифікували.
Ідентифікували?
Так. Вони знають, хто ти, ті репортери. Хтось у нічному клубі тебе впізнав. А це значить, що у Вінчелловій колонці надрукують твоє імяімя та прізвище. І моє завдання на сьогоднішній вечірне дати, щоб це сталося.
У відчаї я глянула на тітку Пеґне знаю навіщо. Може, я хотіла почути від неї якісь заспокійливі слова чи поради.
Однак тітка Пеґ, заплющивши очі, відхилилася на спинку дивана. Мені захотілося струснути її за плечі, благати, щоб подбала про мене, щоб урятувала мене.
Це й так станеться, пробурмотіла тітка Пеґ.
Стен Вайнберґ серйозно кивнув на знак згоди. Він не зводив погляду зі своїх рук, згорнутих на тій до біса безневинній жовтавій папці. Він був схожий на директора похоронного бюро, який намагається зберегти свою гідність і спокій в оточенні розбитих, пригнічених родичів.
Ми не зможемо завадити Вінчеллу написати про Артурову інтрижку, ніяк не зможемо, сказала Олів. І ясно, що він пліткуватиме про Едну, бо вона зірка. Але ж Вівіан твоя небога, Пеґ. Не можна, щоб через цей скандал її імя надрукували в газетах. Воно не відіграє жодної ролі в цій історії. А життя бідолашній дівчині зруйнує. Якби ти, Біллі, міг подзвонити своїм людям у студії й попросити їх втрутитися
Я вже десять разів тобі повторював, що студія нічим тут не поможе, відповів дядько Біллі.По-перше, це нью-йоркські плітки, а не голлівудські. І тут мої люди не мають блату. Та й навіть якби вони могли це вирішити, я на таке не піду. Кому ти хочеш щоб я подзвонив? Самому Зануку? І щоя маю збудити його серед ночі й запитати: «Агов, Дерріле, ти б не міг витягнути небогу моєї жінки з біди?». Може статися так, що колись мені самому доведеться просити Занука про послугу. Тому ні, тут мої звязки не допоможуть. Перестань поводитись як та квочка, Олів. Хай буде, що буде. Тиждень-другий молотимуть всяку гидоту, а потім забудуть. Як завжди. Усі це переживуть. Якась там статейка в газеті І взагалі, що тобі до того?
Я все виправлю, обіцяю, ляпнула я.
Нічого ти не виправиш, сказав дядько Біллі.І взагалі, тримай ліпше язика за зубами. Ти й так наробила море клопотів за одну ніч, дівчино.
Пеґ,Олів підійшла до дивана і поторсала мою тітку за плечі.Подумай. У тебе точно є якісь ідеї. Ти всіх знаєш.
Але тітка Пеґ тільки повторила:
Це й так станеться.
Я дошкандибала до крісла й сіла. Я скоїла щось жахливе, завтра про це розпатякає жовта преса, і зупинити це неможливо. Дізнаються мої батьки. Мій брат. Усі, з ким я дружила в дитинстві і вчилася у школі. Дізнається весь Нью-Йорк.
Як сказала Олів, це зруйнує моє життя.
Досі я не дуже турботливо про нього піклувалася, сумнівів нема, та все ж мені не було байдуже і я не хотіла, щоб воно було зруйноване. Хоч як необачно я поводилася того року, десь глибоко в моїй голові сиділа думка, що колись я наведу лад у своєму житті і знову стану порядною дівчиною (що моє «виховання дасться взнаки», як сказав мій брат).
Але після такого скандалу й такого публічного розголосу про порядність можна було забути.
А ще ж Една. Вона вже дізналася. До горла знову підкотилася хвиля нудоти.
Як Една це сприйняла? наважилась запитати я. Мій голос підступно задрижав.
Олів глянула не менеу її погляді було щось схоже на жаль, але промовчала.
А як ти гадаєш? спитав у відповідь дядько Біллі, який і не думав мене шкодувати. Та жінка тверда як кремінь, але її серцез крихкіших матеріалів. Так, Вівіан, ця новина її дуже засмутила. Якби то ще одна дівка лизькалася з її чоловіком, вона б це ще якось пережила, але дві? І одна з нихти? То як, Вівіан? Як вона, гадаєш, це сприйняла?
Я затулила лице руками.
Ліпше б я ніколи не народжувалася на світ.
Ти займаєш дуже вже лицемірну позицію, Вільяме, сказала Олів тихим, застережливим голосом. Як на чоловіка з твоїм минулим.
О Господи, як я ненавиджу того Вінчелла, дядько Біллі проігнорував її слова. А він мене. Напевно, запалив би об мене сірника, якби думав, що дістане гроші від страхової.
Просто подзвони у студію, Біллі,знову попросила його Олів. Просто подзвони й попроси своїх, аби втрутилися. Вони все можуть.
Нічого вони не можуть, Олів, заперечив дядько Біллі.Не з такою гарячою новиною. Надворі сорок перший, а не тридцять перший рік. Авторитет уже не той. Вінчелл могутніший за клятого президента. Можемо сперечатися хоч до наступного Різдва, але відповідь моя не зміниться: я тут нічим не допоможу, і студія теж.
Це й так станеться, вкотре повторила тітка Пеґ і глибоко, безсило зітхнула.
Я розгойдувалася у кріслі, заплющивши очі. Мене нудило від алкоголю й відрази до себе.
Минув якийсь час. Він завжди минає.
Коли я розплющила очі, Олів стояла на порозі в пальті й капелюшку, з торбинкою в руках. Напевно, вона кудись виходила, але я не помітила. Стен Вайнберґ теж пішов, залишивши по собі сморід своїх жахливих новин. Тітка Пеґ так і сиділа, скоцюрбившись на дивані й відкинувши голову на спинку, і раз у раз щось бурмотіла.
Вівіан, мовила Олів, переодягнися, будь ласка, у щось скромніше. Тільки швидко. Одягни котрусь із тих квітчастих сукенок, які ти привезла з Клінтона. І пальто й капелюшок не забудь. Там холодно. Ми йдемо на вулицю, і не знаю, коли повернемося.
На вулицю?
О Господи, ця ніч жахіть коли-небудь закінчиться?
У «Лелеку». Я розшукаю Волтера Вінчелла і сама з ним поговорю.
Дядько Біллі розсміявся.
Олів іде у «Лелеку»! Просити про аудієнцію з великим Вінчеллом! Оце так веселуха! Я й не знав, що ти чула про «Лелеку», Олів! Думав, ти свято переконана, що це пологовий будинок!
Олів не звернула уваги на його слова, сказала тільки:
А ти, Біллі, простеж, щоб Пеґ більше сьогодні не пила. Нам потрібна її ясна голова, щоб якось розгребти увесь цей безлад. Хай тільки прийде до памяті.
Вона більше й не може пити, вигукнув дядько Біллі, махнувши рукою у бік своєї знесиленої дружини. Подивись на неї.
Швидше, Вівіан, сказала Олів. Збирайся. І не забувай: ти дівчина скромна, тому вдягнися відповідно. І заодно зачешись. І змий трохи той свій макіяж. Словом, приведи себе до ладу. І ще руки добре вимий з милом. Бо від тебе тхне так, ніби ти щойно з борделю, а такого нам не треба.
Не можу повірити, Анджело, що тепер майже ніхто не памятає, хто такий Волтер Вінчелл. Колись він був наймогутнішою людиною в американській пресі, а отже, одним із наймогутніших чоловіків у світі. Так, він писав про багатих і знаменитих, але й сам був не менш багатим і знаменитим. (А переважно й більш.) Читачі його обожнювали, жертвиненавиділи. Він створював і руйнував чужі репутації, як тільки йому хотілосяначе хлопчик, який бавиться з піщаними замками. Дехто навіть стверджував, мовляв, саме Вінчелл доклався до того, що Рузвельта переобрали: бо Вінчелл (який палко виступав за те, щоб Америка вступила у війну й перемогла Гітлера) прямо сказав своїм прихильникам голосувати за Рузвельта. І мільйони людей його послухалися.
Довший час Вінчелл славився тільки тим, що торгував брудною білизною і писав доволі різко. Ми з бабцею, певна річ, удвох читали його колонки. Чіплялися за кожне його слово. Він знав усе про всіх. Його щупальці пролазили всюди. 1941 року клуб «Лелека» служив Вінчеллу за контору.
Увесь світ про це знав. Я, звісно, теж, бо десятки разів бачила його там, коли ходила на гульки із Селією. Бачила, як він приймав прихильників, сидячи на своєму троні: за столиком номер пятдесят, що його завжди тримали для нього. Вінчелла можна було зустріти у клубі щоночі з одинадцятої вечора до пятої ранку. Саме там він займався своїми брудними справами. Саме туди з усіх куточків імперії сповзалися, наче посланці великого хана Хубілая, жителі його королівства: просити про милість чи принести йому чутки, якими він наповнював бездонне черево своєї газетної колонки.
Вінчелл любив товариство гарненьких артисток (хто його не любив?), тому Селія кілька разів сиділа за його столиком. Він знав її імя. Вони часто танцювали разомя бачила це на власні очі. (Хоч що там дядько Біллі про нього казав, а танцював він добре.) Та попри те, що я провела в «Лелеці» не одну ніч, я жодного разу не наважилася підсісти до Вінчелла. По-перше, я не була артисткою, акторкою чи багатою спадкоємицею, тобто не могла чимось його зацікавити. А по-друге, той чоловік лякав мене до смертіі це при тому, що тоді я не мала жодної причини його боятися.
Що ж, тепер мала.
Дорогою ми з Олів мовчали. Я згорала від страху й сорому і не мала сили щось говорити, а вона ніколи не любила ляпати язиком ні про що. Мушу сказати, що її ставлення до мене не було зневажливим. Вона не читала мені нотацій, хоч і могла.
Ні, тієї ночі Олів була налаштована серйозно. Вона мала конкретну місію і зосередилася на своєму завданні. Якби я не витала в небесах, то мене б зворушило і вразило те, що саме Оліва не тітка Пеґ чи навіть дядько Білліпідставила себе під удар заради мене. Але я була надто неуважна, тож не сприймала це як акт милосердя. Я думала тільки про одне: мені кінець.
Уже коли ми виходили з таксі, Олів сказала:
Щоб ти ні словом до Вінчелла не обізвалася. Ні словом. Поводься чемно й тихо. Це твоє єдине завдання. А тепер ходи за мною.
Коли ми дійшли до входу в «Лелеку», нас перепинило двоє швейцарів, яких я добре знала. Джеймс і Нік. Вони теж мене знали, хоча спочатку не впізнали. Бо для них я була тією чарівною дівчиною, яка завжди крутилася біля Селії Рей, а тої ночі я й близько не була схожа на себе. Я вбралася явно не для танців у «Лелеці». На мені не було ні вечірньої сукні, ні хутра, ні дорогоцінних прикрас, які я позичала в Селії. Навпаки, згідно з настановами Олів про скромністьдо яких, на щастя, мені вистачило розуму дослухатися, я одягнула просту сукенку, в якій приїхала потягом до Нью-Йорка багато місяців тому. І добротне шкільне пальто. З лиця стерла всі сліди косметики. Виглядала я років на пятнадцять, не більше.
До того ж тієї ночі я прийшла із зовсім іншою (мяко кажучи) супутницею, ніж швейцари звикли бачити. Не попідруч із розкішною артисткою Селією Рей, а в товаристві такої собі міс Олів Томпсонпохмурої леді в окулярах у сталевій оправі та у старому коричневому пальті. Вона була як шкільна бібліотекарка.
Ні, як матір шкільної бібліотекарки. Ми точно не були схожими на гостей, які пожвавлять атмосферу закладу на зразок «Лелеки», тож Джеймс із Ніком перегородили дорогу Олів.
Нам треба побачитися з містером Вінчеллом, стримано мовила вона. У терміновій справі.
Вибачте, мадам, але нічний клуб повний і ми вже не пускаємо гостей.
Він, звісно, брехав. Якби це ми із Селієюодягнені як із голкихотіли потрапити всередину, ці двері розчинилися б навстіж так швидко, що мало з шарнірів не злетіли б.
Містер Шерман Біллінґслі на місці? незворушно запитала Олів.
Швейцари перезирнулися. Звідки ця миршава бібліотекарка може знати власника клубу Шермана Біллінґслі? Побачивши, що вони завагалися, Олів наполягла:
Перекажіть, будь ласка, містерові Біллінґслі, що директорка театру «Лілея» прийшла порозмовляти з містером Вінчеллом і що це дуже терміново. Скажіть, що я прийшла від імені його доброї приятельки Пеґ Бюелл. У нас мало часу. Це стосується ймовірної публікації цих фотографій.
Олів сягнула рукою у свою непримітну картату торбину і витягнула звідти те, що мало стати моєю загибеллю, жовтаву папку. Вона простягнула її швейцару. То був сміливий хід, але відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів. Нік узяв папку, відкрив її, глянув на знімки і тихенько свиснув. Тоді перевів погляд з фотографій на мене, а тоді знов на фотографії. Щось у виразі його лиця змінилося. Нарешті він мене упізнав.
Звівши брову, він безсоромно вишкірився до мене.
Давненько ми тебе не бачили, Вівіан. Тепер я розумію чому. Мала чим займатися, еге ж?
Я спалахнула від сорому й водночас зрозуміла: це тільки початок.
Прошу пильнувати за тим, як ви розмовляєте з моєю небогою, сер, сказала Олів таким сталевим голосом, що ним можна було б просвердлити дірку у банківському сейфі.
З моєю небогою? Відколи це Олів почала називати мене небогою?
Нік попросив пробачення. Проте Олів ще не закінчила.
Молодий чоловіче, або проведіть нас до містера Біллінґслі, якому навряд чи сподобається, як грубо ви обійшлися з двома жінками, яких він вважає майже своїми родичками, або відразу до столика містера Вінчелла. Або одне, або друге, бо я звідси йти не збираюся. Раджу відразу провести нас до містера Вінчелла, бо я і так там опинюсябайдуже, щó мені для цього доведеться зробити або хто втратить свою роботу, намагаючись мене зупинити.