Мене досі дивує, чому молоді чоловіки так сильно бояться недбало вбраних літніх жінок із суворими голосами, але це правда: вони бояться їх як вогню. (Напевно, ті нагадують їм про їхніх рідних матерів, монахинь або вчительок з недільної школи. А травма від давніх сварок і прочуханів надто глибока.)
Джеймс і Нік перезирнулися, ще раз глипнули на Олів, а тоді одностайно вирішили: «Хай уже буде так, як хоче та хитра бестія».
Нас провели просто до столика містера Вінчелла.
Олів сіла біля знаменитого чоловіка, а мені показала жестом стати за її спиною. Її куце тіло стало немовби щитом між мною і найнебезпечнішим у світі репортером. А може, вона просто хотіла відсторонити мене якомога далі від розмови, щоб я не могла нічого бовкнути і зіпсувати її тактику.
Вона відсунула Вінчеллову попільничку й поклала перед ним папку.
Я прийшла поговорити про ось це.
Вінчелл відкрив папку і віялом розклав фотографії на столі. Я вперше їх побачила, хоч детально роздивитися не змогла. Але й того було досить. Двоє дівчат і чоловік, які сплелися в обіймах. І без деталей було зрозуміло, щó там відбувалося.
Він знизав плечима.
Я їх бачив. І заплатив за них. Нічим не можу допомогти.
Я знаю, сказала Олів. Наскільки я розумію, ви надрукуєте їх у завтрашньому вечірньому випуску.
Послухайте, леді, а що ви взагалі за одна?
Мене звати Олів Томпсон. Я керую театром «Лілея».
Видно було, як рахівниця у його голові щось швидко підрахувала й видала йому потрібний результат.
Це та діра, де показують «Місто дівчат», сказав він, запалюючи нову цигарку від ще не згаслого вогника попередньої.
Так, підтвердила Олів. (Слово «діра», яким щойно назвали наш театр, її не зачепило, хоча, зрештою, хто б із цим сперечався?)
Хороший спектакль, мовив Вінчелл. Я його похвалив.
Йому, напевно, хотілося почути подяку за це, проте Олів була не з тих жінок, які дякують наліво й направонавіть у цій ситуації, коли вона, по суті, приповзла до Вінчелла на колінах.
А що то за зайчик ховається за вами? запитав він.
Моя небога.
Ага, значить, ми далі граємо за цим сценарієм.
Хіба їй ще не пора спатки? Вінчелл оглянув мене з голови до ніг.
Я вперше опинилася так близько від нього, і мені це зовсім не сподобалося. Він був високим чоловіком за сорок з яструбиним носом, гладенькою, мов у немовляти, шкірою і підборіддям, яке раз у раз сіпалося. Вбраний у темно-синій костюм (вигладжений на кант) і небесно-блакитну оксфордську сорочку, взутий у коричневі броґи і зі стильним сірим фетровим капелюхом на голові. Він був заможний і впливовийі саме такий мав вигляд: заможного і впливового. Його руки не знаходили собі місця, але очі, спрямовані на мене, були на диво спокійні. Погляд хижака. Якби мене не діймали хвилювання про те, коли ж він випустить із мене тельбухи, я б назвала його вродливим.
Та вже за мить Вінчелл відвів від мене погляд. Я не змогла втримати його зацікавлення. Він швидко мене роздивився й оцінивжінка, молода, без звязків, без впливуі махнув на мене рукою, бо користі з мене не було жодної. Олів показала пальцем на одну з фотографій, які лежали перед нею:
Джентльмен на цих знімках одружений із нашою зіркою.
Я прекрасно знаю, хто він такий, леді. Артур Вотсон. Бездарний випивака. Тупий, як мішок зі соломою. Судячи з цього знімка, бігати за спідницями йому вдається ліпше, ніж грати на сцені. Дружина добряче йому вріже, коли побачить ці фото.
Вона вже їх бачила, сказала Олів.
Тепер Вінчелл не на жарт роздратувався.
Але де ви їх дістали? От що мене цікавить. Ці фотографіїмоя власність. І що то ви собі придумалиходите й показуєте їх кожному зустрічному? Ви що, квитки продаєте на їхній перегляд?
Олів промовчала, втупившись у Вінчелла своїм найсуворішим поглядом.
Підійшов кельнер. Запитав, чи не бажають леді чогось випити.
Ні, дякую, відповіла Олів. Ми непитущі. (Той, хто опинився б коло мене і почув би, як у мене тхнуло з рота, одразу спростував би її слова.)
Якщо ви хочете, щоб я не дав цю історію до друку, можете про це забути, сказав Вінчелл. Це новина, а я репортер. Правдиві новини чи ні, цікаві чи не дужея не маю іншого вибору, як їх друкувати. А ця новина і правдива, і цікава. Чоловік Едни Паркер Вотсон волочиться з двома курвами? Що ви хочете від мене, леді? Щоб я соромязливо розглядав свої черевики, поки знаменитості запалюють з артистками просто посеред Пятдесят другої? Я не люблю писати про одружені пари, і всі це знають, але якщо люди так по-дурному поводяться, то чого ви від мене хочете?
Олів далі свердлила його льодяним поглядом.
Хочу, щоб ви мали хоч дрібку порядності.
А ви не така проста, як здається. Вас нелегко налякати, еге ж? По-моєму, я вже здогадуюсь, хто ви така. Ви працюєте на Біллі й Пеґ Бюеллів.
Маєте рацію.
Диво дивне, що той ваш нікудишній театрик досі працює. Звідки ви берете глядачів, рік за роком? Ви щоплатите, щоб вони до вас ходили? Підкуповуєте їх?
Ми їх змушуємо, сказала Олів. Пропонуємо їм першокласні розваги, а вони мусять приходити і дякують нам за них, купуючи квитки.
Вінчелл засміявся, забарабанивши пальцями по столу, і нахилив голову.
А ви мені подобаєтеся. Хоч і працюєте на того вошивого самозакоханого Біллі Бюелла. Холоднокровна ви людина. Були б мені доброю секретаркою.
Ви вже маєте прекрасну секретарку, сер, в особі міс Роуз Біґменжінки, яку я вважаю своєю подругою. Навряд чи вона зрадіє, коли ви наймете мене.
Вінчелл знову засміявся.
Та ви знаєте про всіх більше за мене!
Але його сміх тут же стихочі його так і не засміялися.
Послухайте, леді, я нічим не можу вам допомогти. Мені шкода, що вашій зірці доведеться це все пережити, але я все одно дам цю історію в друк.
Я не прошу, щоб ви її не давали.
То чого ви тоді хочете від мене? Я вже запропонував вам роботу. Запропонував випити зі мною.
Я хочу, щоб ви не друкували у своїй газеті прізвища оцієї дівчини, Олів знову тицьнула на фотографії. Вони були зняті якихось кілька годин (і кілька століть) тому, і на одній з них була яіз закинутою в екстазі головою.
Чому б то я мав не друкувати її прізвища?
Бо вона невинна.
Цікаво ж вона це показує.
Він знову засміявся тим своїм холодним, неприємним сміхом.
Яка різниця, назвете ви імя цієї бідолахи у своїй газеті чи ні. Історія від того не зміниться, зауважила Олів. Бо інші двоє, які влипли в цей скандал, публічні особи, актор і артистка. Люди вже знають їхні імена. Поринувши у світ розваг, вони розуміли, на який ризик ідуть, і знали, що публіка пильно за ними стежитиме. Ваша історія їх, звісно, зачепить, але вони оговтаються від цієї травми. Це всечастина слави. Але оця дівчинка, Олів тицьнула пальцем на моє розпашіле лице на фото, проста студентка з хорошої сімї. Її це звалить з ніг. Надрукувавши її прізвище, ви поставите хрест на її майбутньому.
Постривайте, те дитя на фотографіїто вона? Вінчелл показав на мене.
Коли він націлив на мене свого пальця, я відчула себе так, наче то кат вихопив мене з натовпу засуджених до страти.
Так, відповіла Олів. Вона моя небога. Чемна дівчина. Вчиться в коледжі Вассара.
(То вже було занадто: я, звісно, відвідувала коледж Вассара, але сумніваюся, що хтось міг закинути мені те, що я там вчилася.)
Вінчелл не зводив з мене погляду.
Тоді якого дідька ти не в коледжі, дитино?
У ту хвилину я пошкодувала, що не там. Мені здалося, що мої ноги от-от підкосяться, а легені перестануть вдихати повітря. Я ще ніколи так охоче не тримала рота на замку. Стояла і щосили вдавала із себе виховану дівчинку, яка вивчала літературу в хорошому коледжі і зовсім не була пянароль, до якої того вечора я була зовсім не готова.
Вона приїхала до міста погуляти, сказала Олів. А сама з маленького містечка, з порядної сімї. Недавно звязалася з трохи підозрілою компанією. З чемними дівчатками постійно таке стається. Вона помилилася, от і все.
І ви хочете, щоб я не здирав з неї шкуру через це.
Так. Саме про це я вас і прошу. Нехай та історія іде в друк, якщо так требанавіть із фотографіями. Тільки не вказуйте прізвища цього невинного дівчати.
Вінчелл знову перебрав знімки. Тицьнув на той, де мої губи пожирали лице Селії, а рука, наче змія, обвила Артура Вотсона за шию.
Сама невинність, сказав він.
Її спокусили, відповіла Олів. Вона вчинила по-дурному. З будь-якою дівчиною таке може статися.
А за які ж то я гроші, по-вашому, купуватиму дружині й доньці норкові шуби, якщо перестану публікувати плітки, бо, як бачите, невинні люди чинять по-дурному?
У вашої доньки гарне імя, ні з того ні з сього ляпнула я.
Звук мого голосу шокував мене. Я справді не збиралася нічого казати. Слова самі вилетіли з мого рота. Вінчелл та Олів теж здригнулися, почувши мій голос. Олів крутнулася й сердито на мене глянула, а Вінчелл здивовано відкинувся на спинку крісла.
Тобто? перепитав він.
Ми не просили тебе відкривати рота, Вівіан, сказала Олів.
Тихо, цитьнув на неї Вінчелл. Що ти сказала, дівчино?
У вашої доньки гарне імя, повторила я, не маючи сили відвести погляд. Валда.
Звідки ти знаєш мою Валду? запитав він.
Якби я мала розум в голові чи була здатна вигадати цікаву історію, я б, напевно, відповіла по-іншому, але в такому наляканому стані я змогла видушити із себе тільки правду.
Мені воно завжди подобалося. Розумієте, мого брата звати так само, як васВолтер. Мого прадіда по мамі теж звали Волтер. Імя моєму братові дала бабця. Вона хотіла, щоб воно лишилося в родині. Бабця слухала всі ваші програми на радіо, бо їй подобалося ваше імя. І читала всі ваші колонки. Ми разом їх читали, у «Ґрафік». Волтерто було улюблене імя моєї бабці. Вона дуже зраділа, коли ви назвали своїх дітей Волтером і Валдою. Бабця змусила моїх батьків назвати мене Вівіан, бо це імя починається на ту саму літеру, що й Волтер.
Та коли ви назвали свою доньку Валдою, вона пошкодувала, що й мене так не назвали. Гарне імя, сказала вона, і хороший знак. Ми слухали всі ваші випуски «Години танцю від Лакі Страйк». Бабці дуже подобалося ваше імя. Вона шкодувала, що мене не назвали Валдою. Вона була б щаслива.
У мене вичерпувалися силиі сяк-так зліплені докупи речення, та й узагалі, що за дурниці я плела?
Її хтось просив читати лекцію? спитав Вінчелл, знову тицьнувши на мене пальцем.
Не звертайте уваги, сказала Олів. Вона хвилюється.
Це на вас, леді, мені не треба звертати уваги, відповів він Олів і вкотре спрямував свій крижаний погляд на мене. Десь я тебе вже бачив, дитино. Ти ж бувала тут колись, правда? У компанії Селії Рей, правда?
Я кивнулаусе, тепер точно кінець. В Олів опустилися плечі.
Так я й думав. Це сьогодні ти прийшла вбрана так гарно й мило, як невинна принцеса, але я памятаю тебе інакшою. Я бачив, щó ти виробляла в цій залі. А тепер ти хочеш переконати мене, що ти порядна дівчина. Зухвало, нічого не скажеш. Слухайте сюди, ви двоє: я вас розкусив. Тепер я розумію, чого ви домагаєтесяви тиснете на мене, а я ненавиджу, коли на мене хтось тисне.
Він показав пальцем на Олів.
Мені тільки одне неясно: навіщо ви так стараєтеся врятувати це дівчисько? Та кожна душа в цьому клубі підтвердить, що ніяка вона не слабкодуха незайманка, і я точно знаю, що вона не ваша небога. Та ви, курва, узагалі з різних країн. У вас навіть акцент різний.
Ні, вона моя небога, стояла на своєму Олів.
Дитинко, ця ледітвоя тітка? прямо запитав мене Вінчелл.
Мене жахала думка про те, щоб йому збрехати, але й казати правду теж було страшно. Я не знайшла кращого рішення, як вигукнути «Вибачте!» і розплакатися.
О люди добрі! У мене вже голова тріщить! поскаржився він. А тоді простягнув мені свою хустинку і сказав:Сядь, дитино. Через тебе я схожий на мерзотника. Я хочу, щоб біля мене плакали тільки артистки й старлетки, яким я розбив серце, і все, ніхто більше.
Він запалив дві цигарки й одну з них простягнув мені.
Чи ти не тільки не пєш, а й не куриш? цинічно посміхнувся він.
Я з вдячністю взяла цигарку і, схлипуючи, кілька разів затягнулася, ковтаючи дим.
Скільки тобі років? запитав Вінчелл.
Двадцять.
Уже доросла, мала б знати, куди лізти не слід. Хоча такі, як ти, все життя встряють у щось дурне. Слухай, ти казала, що читала мої колонки у «Ґрафік». А хіба ти не була для них трохи замала?
Я кивнула.
Моя бабця дуже вас любила. Вона читала мені вголос ваші колонки, коли я була ще дитина.
Дуже мене любила, кажеш? І що саме їй так подобалося? Ну, крім мого прекрасного іменіпро нього ми вже вислухали твій незабутній монолог.
То було просте запитання. Я добре знала бабцині смаки.
Їй подобався ваш жаргон. Подобалось, коли ви писали, що хтось «спарувався» з кимось замість «одружився». Подобалися скандали, які ви затівали. Ваші театральні рецензії. Бабця казала, що ви по-справжньому дивилися вистави і переймалися ними, не те що інші критики.
То все вона казала, та ваша стара бабця? Ну молодчина. І де ж та геніальна жінка тепер?
Померла, відповіла я і мало не розплакалася знову.
Шкода. Не люблю втрачати відданих читачок. А що той твій брат, якого назвали на мою честь? Волтер. Що з ним за історія?
Не знаю, звідки Волтер Вінчелл узяв, що мого брата назвали на його честь, але сперечатися мені зовсім не хотілося.
Мій брат Волтер служить на флоті. Вчиться на офіцера.
Сам зголосився?
Так, відповіла я. Він покинув Прінстон.
Ось хто нам зараз потрібний, сказав Вінчелл. Такі хлопці, як він. Багато хоробрих хлопців, які добровільно підуть воювати з Гітлером, а не чекатимуть, поки їм хтось скаже. Гарний він хлопчина?
Так, сер.
Ще б пак, з таким імям.
Підійшов кельнер запитати, чи ми чогось бажаємо, і я вже була за малесенький крок від того, щоб замовити подвійний джин з тоніком, суто за звичкою, але, на щастя, мені вистачило здорового глузду вчасно стриматися. Кельнера звали Луї. Колись я з ним цілувалася. Добре, що він начебто мене не впізнав.
Послухайте, сказав Вінчелл. Забирайтеся звідси обидві. Через вас мій столик виглядає дешево. Я взагалі не розумію, як ви сюди пробралися в такому вигляді.
Ми підемо, але після того, як ви нас запевните, що в завтрашній газеті не надрукують прізвища Віві,сказала Олів, яка завжди знала, де можна ще трохи підтиснути.
Агов, леді! Ви підходите до столика номер пятдесят у «Лелеці» і розказуєте мені, що вам треба? Ще такого не було, огризнувся Вінчелл. Я нічого вам не винен. Ні в чому іншому я вас запевнити не можу.
Він повернувся до мене.
А тобі я б радив не лізти більше туди, куди не просять, хоч я знаю, що ти не послухаєш. Вердикт лишається незмінним: ти, дівчинко, зробила паскудство і тебе піймали на гарячому. Напевно, то не перше твоє паскудство, але досі тобі щастило не спалитися. Що ж, сьогодні твоєму везінню настав кінець. Волочитися з чужим мужиком і лесбійкою, яка аж пищить, так хоче скочити в ліжко, поганенький сценарій для дівчини з порядної сімї. У майбутньому ти накоїш ще більших дурниць. Повір, я трохи знаюся на людях. Тому скажу тобі тільки одне: якщо така «чемна» дівчинка, як ти, валандатиметься з такою курвегою, як Селія Рей, то їй доведеться навчитися захищати саму себе. Стара карга, яка біля тебе сидить, уже мене дістала, але пороху, я так бачу, їй не бракує, раз вона так за тебе воює. Не розумію тільки, чому вона так переймається і чим це ти на таке заслужила. Але віднині, дівчинко, воюй за себе сама. А тепер забирайтеся звідсиобидві, бо ви мені тільки вечір псуєте. Відлякуєте від мене важливих людей.
Розділ двадцятий
Наступного дня я переховувалася у своїй кімнаті. Чекала, що Селія прийде додому і ми поговоримо про те, що сталося, але вона так і не зявилася. Я не спала вночі, і мої нерви геть розхиталися. Здавалося, що до мозку хтось причепив тисячі дзвоників, які теленькали всі нараз. Я до смерті боялася наткнутися на когосьнасамперед на Едну, тому не ризикнула вийти на кухню на сніданок чи на обід.
Пополудні я вислизнула з театру, щоб купити газету й прочитати Вінчеллову колонку. Я розгорнула її просто біля кіоску, змагаючись із березневим вітром, який хотів вихопити погані новини з моїх рук.
На сторінці красувалося фото: Артур, Селія і я, в обіймах.
Контури мого лиця були розмитіважко було сказати напевне, що то я. (У поганому освітленні всі гарненькі брюнетки виглядають однаково.) Зате обличчя Артура й Селії було видно ясно, мов удень. Мабуть, головними тут були вони.