Місто дівчат - Гилберт Элизабет 28 стр.

Я голосно ковтнула слину й змусила себе прочитати цей текст.

Цитата з колонки Волтера Вінчелла у газеті «Нью-Йорк Дейлі Міррор», вечірній випуск, 25 березня 1941 року:

«Довгонога жителька Лесбосу».

Без прізвища.

Олів мене порятувала.

Десь близько шостої вечора у двері постукали. Прийшла тітка Пеґтака ж позеленіла й перестрашена, як я.

Сіла на ліжко, де валявся мій одяг.

 От лайно,  вона вимовила це так, ніби ми справді по вуха сиділи в лайні Ми довго мовчали.

 Що ж, дитинко, напаскудила ти добряче,  врешті сказала вона.

 Пробачте мені.

  Та перестань. Я не збираюся читати тобі моралі. Але проблем тепер маємо повно. Ми з Олів із самого ранку намагаємося розгребти наслідки цієї катастрофи.

 Пробачте, будь ласка,  повторила я.

 Та ж кажу тобі, перестань. Будеш вибачатися перед іншими. Мені твоїх вибачень не треба. Але поговорити нам є про що. По-перше, я хочу повідомити тебе, що Селію звільнено.

Звільнено! Я вперше чула, щоб когось звільняли з «Лілеї».

 Але куди вона піде?  запитала я.

 Піде собі деінде. На ній поставлено крапку. До побачення. Я сказала, щоб прийшла забрати свої речі сьогодні ввечері під час спектаклю. І хочу попросити, щоб тебе не було в кімнаті, коли вона прийде. Зайва метушня мені ні до чого.

Селія нас покидає, а я навіть не зможу попрощатися з нею!

І куди вона взагалі йде? Я точно знала, що в неї не було й копійки за душею. Ні дому. Ні сімї. Їй кінець.

 Я не мала іншого виходу,  мовила тітка Пеґ.Я не збираюся змушувати Едну знову виходити на одну сцену із Селією. А якби я не звільнила ту дівку після того, що вона накоїла, наші актори влаштували б тут придворний переворот. Усі дуже злі. Ми не можемо так ризикувати. Тому я віддала її роль Ґледіс. Та грає трохи гірше, але нічого, впорається. Артура я б теж із радістю звільнила, але Една не дасть. Може, пізніше вона сама його звільнить, але то вже її справа. Мерзотник такий. Але що я можу вдіяти? Вона його кохає.

 То Една ще й сьогодні виступає?  здивувалася я.

 Ну ясно. А чому б їй не виступати? То ж не вона наламала дров.

Я скривилася. Чесно кажучи, я була шокована, почувши, що вона виступатиме. Я думала, що Една десь переховуватиметьсяпоїде в якийсь санаторій чи принаймні ридатиме за зачиненими дверима. Думала, що спектакль узагалі скасують.

 Вечір їй випаде не з приємних,  сказала тітка Пеґ.Усі ж читали Вінчелла. Тепер будуть перешіптуватися. Кровожерно на неї витріщатимуться, чекаючи, коли їй підкосяться ноги. Але вона досвідчена акторка, витримає. Ліпше раз пережити і забутиось як вона налаштована. Шоу має тривати, ну і все таке. Нам пощастило, що вона сильна. Бо якби Една не була така рішуча або не така добра товаришка, то, напевно, пішла б собі гетьі що б ми тоді робили? Добре, що вона вміє не піддаватися, і цього разу теж не піддасться.

Тітка Пеґ запалила цигарку й продовжила:

 А ще я сьогодні мала розмову з твоїм хлопцем, Ентоні. Він хотів усе кинути. Сказав, що йому набридло. Що ми кумаримо йогоне знаю, що то означає. І що ти кумариш його найбільше. Я вмовила його лишитися, але нам доведеться більше йому платити, і він висунув ще одну умову: щоб ти перестала «морочити йому голову». Бо ти йому «нападлючила». Казав, що між вами все скінчено. Не хоче більше чути, як ти йому «вичитуєш». Я просто переказую його слова, Віві. По-моєму, я передала всю суть його повідомлення. Не знаю, чи він сьогодні буде в стані добре грати, але скоро побачимо. Олів довго з ним уранці розмовляла, просила його не йти. Ліпше тримайся від нього подалі Вдавай, ніби його нема.

Мене занудило. Селію прогнали. Ентоні більше не хотів зі мною розмовляти. А Една через мене мала виступати перед публікою, яка мріяла побачити, як та впаде на коліна.

Тітка Пеґ сказала:

 Запитаю тебе прямо, Віві. Ти вже давно волочишся з Артуром Вотсоном?

 Я з ним не волочуся. Тільки вчора ввечері. Один-єдиний раз.

Тітка пильно дивилася на мене, немовби визначаючи, правду я кажу чи брешу. Урешті махнула рукою. Може, повірила мені, а може, і ні. Напевно, вирішила, що це й так не має значення. А я не мала сили захищатися. Та й захищати особливо не було що.

 Нащо ти це зробила?  у її голосі було більше подиву, ніж осуду. Коли я відразу не відповіла, вона додала:Забудь. Причини завжди ті самі.

  Я думала, що Една крутить з Ентоні,пробелькотіла я.

 Але це неправда. Я знаю Едну і можу запевнити тебе, що це неправда. Вона ніколи на таке не йшла і не піде. Та й навіть якби це була правда, це ж не причина так поводитися, Вівіан.

 Вибачте, будь ласка,  знову сказала я.

 Цю історію передрукують усі бульварні газети, ти ж знаєш. У всіх містах країни. «Вераєті» напише про це. Усі таблоїди в Голлівуді. І в Лондоні теж. До Олів цілий день видзвонювали репортерипросили про коментар. Біля службового входу стовбичать фотографи. Страшна невдача для такої жінки, як Една,  для жінки з такою гідністю.

 Скажіть мені, що я можу зробити. Будь ласка.

 Нічого,  відповіла вона.  Поводитися скромно, тримати рота на замку і сподіватися, що всі тебе пошкодують. Більш нічого. До речі, я чула, що ви з Олів ходили вчора вночі у «Лелеку».

Я кивнула.

 Не хочу, щоб це прозвучало пафосно, Віві, але ж ти розумієш, що Олів врятувала тебе від катастрофи, правда?

 Розумію.

 Можеш собі уявити, що б тобі сказали батьки? У такому середовищі, як ваше? З такою репутацією? І ще й з фотографіями до того всього?

Я прекрасно могла це уявити. Бо вже уявляла.

 Не зовсім справедливо вийшло, Віві. Усі інші муситимуть прийняти удар на себеі насамперед Една, тоді як тобі все зійшло з рук.

 Я знаю,  сказала я.  Вибачте.

Тітка Пеґ зітхнула.

 Що ж. Олів знову в ролі рятівниці. Я вже збилася з ліку, скільки разів вона порятувала нас, точніше мене, за всі ці роки. Я більше не знаю такої дивовижної й порядної жінки, як вона. Маю надію, ти їй подякувала.

 Подякувала,  відповіла я, хоч і не була в цьому певна.

 Шкода, що я не пішла з вами, Віві. Але я була в поганій формі. Забагато таких ночей останнім часом. Хлебтала джин, як содову. Навіть не памятаю, як дісталася додому. Але скажу прямо: просити Вінчелла за тебе мала я, а не Олів. Зрештою, я ж твоя тітка. Родинний обовязок. Було б непогано, якби й Біллі допоміг, але Біллі не пхатиме голову в зашморг ради когось. Та він і не мусив. То було моє завдання, і я його провалила. Мені зле від того всього, дитинко. Треба було пильнувати за тобою.

 Ви ні в чому не винні,сказала яі я справді так вважала.  Це все моя вина.

 Ну, зараз вже нема чого махати руками. По-моєму, мій запій уже минувся, черговий раз. Кінець завжди однаковий. Зявляється Біллі, а за ним веселощі й конфетті. Ми з ним досхочу розважаємося, а потім одного ранку я прокидаюсь і бачу, що поки я валялася непритомна на ліжку, світ перевернувся догори дриґом, а Олів за моєю спиною весь той час намагалася якось розгребти той безлад. Не маю поняття, чому я завжди наступаю на ті самі граблі.

 Я не знала, що їй відповісти.

 Що ж, тільки не падай духом, Віві. Як то кажуть, не кінець світу. Знаю, що в такий день у це важко повірити, але це справді не кінець. Буває й гірше. Деякі люди не мають ніг.

 Мене теж звільнено?

Вона засміялася.

 Звільнено звідки? У тебе ж навіть роботи нема!

Вона глянула на годинник і підвелася.

І ще одне. Една не хоче бачити тебе сьогодні перед спектаклем. Одягнутися їй допоможе Ґледіс. Але опісля Една таки хоче зустрітися. Вона попросила мене передати тобі, щоб ти прийшла в її гримерку.

 О Боже!  мене знову занудило.

 Рано чи пізно тобі доведеться з нею побачитися. Хай і сьогодніяка різниця? Щебетати вона з тобою не будея вже можу тебе попередити. Але вона має повне право дати тобі прочухана, а ти заслуговуєш його дістати. Іди й перепроси її, якщо вона прийме твої вибачення. Зізнайся в тому, що накоїла. Отримай по заслузі. Що скоріше гепнешся носом об землю, то скоріше почнеш відбудовувати своє життя наново. Принаймні зі мною так завжди було. Послухай стару досвідчену жінку.

Я стояла далеко за останнім рядом і дивилася виставу з темного кутка, де й було мені місце.

Якщо того вечора глядачі прийшли до «Лілеї», аби побачити, як Една Паркер Вотсон знервовано метушитиметься на сцені, то на них чекало розчарування. Бо вона й не думала метушитися. Пришпилену до сцени, наче метелик, сліпучо-білим світлом прожектора, її прискіпливо розглядали сотні очей; про неї перешіптувалися, з неї насміхалисята вона зіграла свою роль так, як і мала зіграти. Жоден її нерв не здригнувся на потіху кровожерливій юрбі. Місіс Калевала в її виконанні була іронічна, чарівна, безтурботна. Ба більше: того вечора Една рухалася сценою ще граційніше й елегантніше, ніж завжди. Вона трималася з бездоганною упевненістю, а вираз її лиця відображав тільки те, як приємно бути зіркою цього легкого, веселого спектаклю.

Решта виконавців явно хвилювалисяробили щось не те, спотикалися на середині речення, але впевнена гра Едни зрештою додала впевненості і їм. Една була гравітаційною силою, яка того вечора втримувала всіх у стані рівноваги.

А що тримало її рівновагу, уявлення не маю.

У першій дії Ентоні грав агресивніше, ніж завжди,  навряд чи це мені привиділося. Він був не так Везунчиком Боббі, як Боббі Лютим Звіром, однак Една і його зуміла приборкати.

Моя подружка Ґледіс, яка перейняла роль Селії і отримала її костюм, прекрасно виглядала і жодного разу не оступилася в танці. Їй бракувало іронічної, млосної манери, якою так прославилася Селія. Та все ж вона добре впоралася зі своїм завданням, а це було головне.

Артур грав жахливозрештою, як і завжди. Єдине, що того вечора він ще й виглядав жахливо. Під очима в нього зявилися зеленувато-сірі кола. Цілий спектакль він тільки те й робив, що витирав піт з потилиці і витріщався на свою дружину жалюгідним поглядом бабія. Навіть не намагався вдавати, нібито він засмучений. Єдиним порятунком стало те, що його роль значно скоротили і йому бракувало часу на сцені, щоб усе зруйнувати.

Того вечора Една внесла у спектакль одну важливу зміну. Виконуючи свою баладу, вона несподівано змінила позу.

Замість спрямувати обличчя й голос до небес, як зазвичай, вона стала просто на край сцени. Една співала безпосередньо для глядачів: дивилася в залу, вибирала з-посеред юрби тих чи тих людей і співала для нихчи радше до них. Вона не зводила з них очей і, виспівуючи своє серце, спонукала їх першими опускати погляд. Ще ніколи її голос не був такий розкішний і зухвалий. («Цього разу я точно пропáду / І залишусь далеко позáду, / Та все ж варто мені закохатись».) Вона співала так, наче кидала виклик глядачам, одному за одним. Так наче питала їх: невже вам ніколи не було боляче? Невже вам ніколи не розбивали серце? Невже ви ніколи не ризикували заради кохання?

До кінця пісні всі плакали, а вона стояла із сухими-сухісінькими очима і приймала овації. За все життя я так і не зустріла сильнішої жінки.

Я постукала у двері гримерки задеревянілою рукою.

 Заходь,  сказала Една.

Моя голова була немов ватяна. Вуха позакладало. У роті стояв присмак кукурудзяної крупи, змішаний із запахом цигарок. Очі стали сухі й пекливід недосипання й плачу.

Я вже добу нічого не їла й думати про їжу не могла. На мені була та сама сукенка, в якій я ходила у «Лелеку». Волосся я від ранку не зачісувала. (Не змогла змусити себе подивитися у дзеркало.) Ноги здавалися відокремленими від решти тілая не розуміла, як вони могли самі по собі пересуватися. На якусь мить вони відмовились мене слухати. І тоді я силою зіштовхнула своє тіло з місця, наче людина, що стрибає зі скелі в холодні води океану.

Една стояла перед дзеркалом в ореолі яскравого світла.

Стояла невимушено, склавши руки на грудях. Вона чекала на мене. Досі в костюміу тій розкішній вечірній сукні, яку я пошила їй для фінальної сцени багато місяців тому. Мерехтливий блакитний шовк і штучні камінчики.

Я стала перед нею, опустивши голову. Я була набагато вища за цю жінку, але в ту хвилину почувалася пацючихою біля її ніг.

 Може, першою щось скажеш?  озвалася Една.

Що ж, я не зовсім готувалася до цієї зустрічі. Але її пропозиція була насправді не пропозицією, а наказом. Тож я розтулила ротаі звідти почали литися рвані, убогі, недоладні речення. Літургія виправдань серед потоку нікчемних вибачень. Благання простити мені. Відчайдушні обіцянки все виправити. А ще багато боягузливих слів і заперечень. («Це був перший і останній раз, Едно!») Мені соромно про це згадувати, але посеред своєї заплутаної промови я процитувала слова Артура Вотсона про те, що його дружина «любить молодих жеребців».

Я сплела в один клубок усі дурниці, які тільки спали мені на думку, а Една жодного разу не урвала моє плетиво і ніяк на нього не відреагувала. Урешті-решт я затнулася, виплюнувши останній кавалок словесного сміття. І знов стояла перед нею мовчки, хвора від її незмигного погляду.

За якийсь час Една підозріло спокійно сказала:

 Ти не розумієш одного, Вівіан: ти не цікава як людина. Гарна, так, але тільки тому, що молода. Твоя краса скоро зівяне. А от цікавою ти ніколи не будеш. Я кажу тобі про це, бо мені здається, що ти всіляко стараєшся довести, що ти цікава і що твоє життя важливе. Але насправді це не так. Колись я вірила, що в тобі є потенціал стати цікавою особистістю, але я помилилася. Твоя тітка Пеґцікава особистість. Олів Томпсонтеж. І я цікава. А тині. Розумієш, про що я?

Я кивнула.

 Знаєш, хто ти, Вівіан? Тип людини. Точніше, тип жінки. І то такий поширений, що аж нудить від нього. Думаєш, я ніколи не стикалася з жінками твого типу? Такі, як ти, вічно крутяться навколо, бавляться у свої нудні, вульгарні, нікчемні забави і завдають усім навколо нудних, вульгарних і нікчемних проблем. Ти належиш до того типу жінок, які не можуть дружити з іншими жінками, бо вічно граються з чужими іграшками. Такі, як ти, вважають себе важливими персонами, бо можуть наробити клопотів і зіпсувати іншим життя. Але такі жінки неважливі й нікому не цікаві.

 Я розтулила було рота, щоб виплюнути ще одну пригорщу незвязного словесного непотребу, але Една підняла руку.

 Ліпше помовч, моя дорогенька, і збережи ту дрібку гідності, яка в тебе ще лишилася.

Мене добило те, що вона промовила це з ледь помітною усмішкою, з крихітним натяком на приязнь.

 Скажу тобі ще дещо, Вівіан. Твоя подружка Селія проводила з тобою стільки часу, бо думала, що ти аристократка, але це не так. А ти проводила стільки часу із Селією, бо думала, що вона зірка, а це теж не так. Їй ніколи не стати зіркою, так само як тобіаристократкою. Ви обидвіусього лиш пара страшенно посередніх дівчат. Типів дівчат. На світі мільйон таких, як ви.

Я відчула, як моє серце стиснулося у зібгану кульку фольги, розчавлену в її тендітному кулачку.

 Хочеш почути, що тобі варто зробити, аби більше не бути типом, а стати реальною людиною?

Напевно, я кивнула, бо вона продовжила:

 Тоді я тобі скажу: нічого. Хоч як ти намагатимешся стати кимось у житті, тобі не вдасться. Ти завжди будеш ніким, Вівіан. Ти завжди будеш нічого не вартою нікчемою.

Една ніжно усміхнулася.

 А ще, гадаю, не помилюся, коли скажу, що дуже скоро ти поїдеш назад до своїх батьків,  підсумувала вона.  Туди, де тобі й місце. Правда, сонечко?

Розділ двадцять перший

Наступну годину я провела в тісній телефонній кабінці позаду поблизької цілодобової аптеки, намагаючись додзвонитися до свого брата.

Я скаженіла від розпачу.

Можна було подзвонити Волтерові з телефону в «Лілеї», але я не хотіла, щоб мене хтось чув, та й, крім того, мені було дуже соромно показуватися в театрі. Тож я й побігла до аптеки.