Я мала загальний номер телефону в казарму військового училища у Верхньому Вест-Сайді. Брат дав мені його на крайній випадок. Що ж, от той випадок і настав. Тільки то була вже одинадцята вечора й ніхто не брав трубки. Але я не здавалася. Кидала пять центів у щілину, знову й знову, і слухала безкінечні гудки на другому кінці. Після двадцять пятого гудка я вішала трубку й починала все спочатку: знову кидала пять центів і набирала той самий номер. І весь час схлипувала й гикала.
Я поводилась немов під гіпнозом: набирала номер, рахувала гудки, клала трубку, слухала, як випадає зі щілини монетка, знову кидала її у щілину, набирала номер, рахувала гудки, клала трубку. Схлипувала, скиглила.
Раптом на другому кінці почувся голос. Страшенно лютий.
ЩО ТАКЕ?! рявкнув хтось у вухо. ЩО В БІСА ТАКЕ?!
Слухавка мало не вилетіла мені з рук. Я впала в такий транс, що встигла забути, навіщо взагалі потрібні телефони.
Мені треба поговорити з Волтером Моррісом, сказала я, оговтавшись. Прошу вас, сер. Термінові сімейні обставини.
Чоловік на другому боці слухавки вивергнув із себе потік лайки («Клята безсовісна засранка!») і прочитав очікувану нотацію на тему: «Ти взагалі дивилася на годинник?». Але його лють не могла зрівнятися з моїм відчаєм. Я прекрасно грала роль істеричної родички, якою, по суті, й була. Мої ридання взяли гору над гнівом незнайомця. Мені було начхати на його крики про правила етикету. Врешті він, напевно, зрозумів, що його правила безсилі перед моїм хаосом, і пішов шукати мого брата.
Я довго прочекала, кидаючи в телефон монетку за монеткою, намагаючись зібратися докупи і прислухаючись до свого уривчастого дихання в тісній кабінці. І от нарештіВолтер.
Що сталося, Ві? запитав він.
Почувши братів голос, я знову розпалася на тисячу шматочків розгубленої маленької дівчинки. А тоді, крізь хвилю нудоти і схлипів, розповіла йому все від початку до кінця.
Забери мене звідси, благально сказала я, коли нарешті закінчила. Забери мене додому.
Не знаю, як Волтер зміг так швидко все організувати, ще й серед ночі. Не знаю, як воно було влаштовано у військувихідні й усе решта. Але мій брат був найвинахідливішою людиною, яку я знала, і тому все якось залагодив. Я знала, що він це зробить. Волтер міг владнати все.
Поки Волтер займався своєю частиною мого плану втечі (домовлявся про вихідний і шукав, у кого позичити автомобіль), я складала речізапихала одяг і взуття у валізи й тремтячими пальцями пакувала швейну машинку. Потім я написала тітці Пеґ із Олів довгого, розпачливого, поплямленого сльозами листа й залишила його на кухонному столі. Не памятаю всього, що я понаписувала, але істеричних емоцій там не бракувало. Згадуючи про це, я шкодую, що не написала просто: «Дякую, що подбали про мене. Вибачте, що повелась як ідіотка», і не поставила на тому крапку. Тітка Пеґ та Олів і так мали море клопотів. Їм триста років не потрібна була ще й моя дурнувата сповідь на двадцять сторінок.
Але вони її отримали.
Удосвіта Волтер підїхав до театру «Лілея», щоб забрати мене й відвезти додому.
Він був не сам. Так, мій брат зумів позичити у когось автівку, але та дісталася йому з певною умовою. Точніше, з водієм. За кермом сидів високий худорлявий молодий чоловік у такому самому однострої, що й Волтер. Одногрупник із військового училища. Схожий на італійця хлопчина із сильним бруклінським акцентом. Він мав їхати з нами. Очевидно, пошарпаний старенький «форд» належав йому.
Мені було байдуже. Байдуже, хто там сидів у автомобілі і хто бачив мене в такому розбитому стані. Я була у відчаї. Мені хотілося одного: тієї ж хвилини покинути «Лілею», поки ніхто не прокинувся і не побачив мого обличчя. Я більше ні секунди не могла перебувати в одній будівлі з Едною.
З властивою їй стриманістю вона, по суті, наказала мені забиратися геть, і я почула її гучну й чітку вказівку. Я мусила їхати. І то негайно.
Хай мене просто заберуть звідсице все, що мене турбувало.
Ми перетнули міст Джорджа Вашинґтона. Якраз сходило сонце. Я навіть не дивилася на вигляд Нью-Йорка, що віддалявся. То було б нестерпно. Хоч це я забиралася геть із міста, відчуття було достоту протилежне: що це місто забирали від мене. Я довела, що мені не можна його довіряти, тож Нью-Йорк забрали від мене подалі, так як з рук дитини забирають дорогу річ.
Щойно ми опинилися по той бік моста, остаточно виїхавши з міста, Волтер визвірився на мене. Я ще ніколи не бачила його таким злим. Він мало коли показував свій характер, але цього разу він таки його показав, ой показав. Волтер детально пояснив мені, як я зганьбила родинне імя. Нагадав, скільки всього мені дали в житті і як бездумно я все протринькала. Сказав, що мої батьки даремно викинули стільки грошей на мою освіту й виховання, бо я недостойна таких дарунків.
Розповів, щó в майбутньому чекає на таких дівчат, як я: ними користуються, потім використовують їх до кінця, а тоді викидають на смітник. Сказав, що, зважаючи на мою поведінку, мені ще поталанило, що я не опинилася у вязниці, не завагітніла і не валялася мертва в канаві. Попередив, що тепер я ніколи не знайду порядного чоловіка, бо хто мене захоче, знаючи бодай щось про моє минуле? Я волочилася з усякими дурнями і сама стала дурепою. Він застеріг мене, щоб я ні словом не прохопилася батькам, чим займалася в Нью-Йорку і якої біди накоїла. І йому йшлося не про те, щоб захистити мене у такий спосіб (на захист я не заслуговувала), а щоб захистити їх. Мама з татом ніколи б не пережили такого удару, якби дізналися, як низько впала донька. Він дав мені чітко зрозуміти, що рятує мене перший і останній раз. І додав:
Тобі пощастило, що я не везу тебе у виправну школу.
І все це Волтер випалив просто перед молодим чоловіком, який сидів за кермом, наче той був невидимий, глухий або просто якийсь нікчема.
А може, то я була така огидна Волтерові, що йому було начхати, чує його хтось чи ні. Отож Волтер вилив на мене свою жовч, наш водій почув усе до найменших деталей, а я сиділа на задньому сидінні й мовчки все терпіла. Було неприємно, так. Але порівняно із недавньою сутичкою з Едною не так вже й дуже. (Принаймні Волтер, розлютившись на мене, дав мені зберегти свою гідність, тоді як непорушна холоднокровність Едни була такою принизливою. Ліпше його вогонь, аніж її лід.) Напевно, до тієї миті я вже втратила чутливість до болю.
Я не спала понад три доби. За останні півтори я була пяна, обманута, налякана, принижена, покинута й висварена.
Я втратила найліпшу подругу, хлопця, товариство, улюблену роботу, самоповагу і Нью-Йорк. Еднажінка, яку я любила і якою захоплюваласящойно повідомила мене, що я не людина, а нікчема, і що буду нею завжди. Мені довелося просити старшого брата про порятунок і розповісти йому, яка я засранка. Мене вивели на чисту воду й добряче вишпетили. Хоч що там Волтер казав, ніщо не могло мене ще дужче присоромити чи образити.
А от те, що сказав наш водій, як виявилося, могло.
Бо десь за годину, коли Волтер нарешті зупинив на секунду свою лекцію (напевно, аби просто перевести подих), худорлявий хлопчина за кермом озвався. Уперше за весь час.
Він сказав:
Шкода, що такому чесному хлопцю, як ти, Волт, дісталася за сестру така мала паскудна шльондра.
Оце мене зачепило, так.
Його слова не просто вжалили меневони пропалили мене до самого нутра, так наче я ковтнула кислоту.
Річ була не тільки в тому, що я не могла повірити, що цей хлопчисько таке сказав. Ще й перед моїм братом! Він узагалі бачив мого брата? Волтера Морріса, метр девяносто на зріст?
Бачив його силу і мязи?
Подих застряг у моєму горлі: я чекала, що Волтер зараз йому вріже чи принаймні його облає.
Але Волтер нічого не сказав.
Мій брат явно не збирався оскаржувати його вердикт. Бо він із ним погоджувався.
Ми їхали далі, а ті брутальні слова відлунювали й рикошетом відбивалися в тісному, замкнутому салоні автомобіля і в ще тіснішій, ще замкнутішій моїй голові Мала паскудна шльондра, мала паскудна шльондра, мала паскудна шльондра
Врешті вони розчинилися у брутальній тиші, що оточила нас, наче темна вода.
Я заплющила очі й пірнула в неї з головою.
Мої батьки, яких ніхто не попередив про наш приїзд, спочатку дуже зраділи, побачивши Волтера, а потім здивувалися і стривожилися, з якої ж причини він приїхав і чому разом зі мною. Проте Волтер не збирався багато пояснювати. Сказав, що Вівіан засумувала за домом і що він вирішив відвезти її назад. І на цьому поставив крапку в тій історії. Ми й не намагалися нормально поводитися перед розгубленими батьками.
А ти надовго приїхав, Волтере? запитала мама.
Навіть вечеряти не буду, відповів він. Волтер мусив від разу розвертатися і їхати назад до міста, щоб не пропустити ще один день навчання.
А Вівіан?
Скільки захочете, стільки буде, Волтер стенув плечима, так наче йому було начхати, що зі мною станеться, де я буду і як довго.
В іншій сімї докопувались би далі. Але дай-но мені пояснити тобі культуру мого рідного середовища, Анджело, у разі якщо ти ніколи не бувала в товаристві білих англосаксонських протестантів. У нас є тільки одне бойове правило, і звучить воно так:
Про це більше ніколи не можна згадувати.
Ми, білі англо-саксонські протестанти, застосовуємо це правило до всього: від хвилини ніякової мовчанки за столом до самогубства когось із родичів.
Ні про що не розпитуватиось гасло мого племені. Тож коли батьки зрозуміли, що ні Волтер, ні я не збираємося ділитися з ними подробицями цього загадкового візитучи то пак загадкового повернення додому, вони більше й не допитувалися.
Що ж до мого брата, то він висадив мене біля батьківської хати, виніс із автівки мої валізи, поцілував на прощання маму, потиснув руку татові і, не озвавшись до мене й словом, поїхав назад у містоготуватися до іншої, важливішої війни.
Розділ двадцять другий
Далі настала пора понурого, пливкого нещастя.
Якийсь двигун у моєму нутрі заглухнув, і сили мене покинули. Мої дії підвели мене, тож я взагалі перестала діяти.
Тепер я жила в батьківському домі, дозволяла батькам вирішувати все за мене і, не задумуючись, підтримувала все, що вони пропонували.
За сніданком я разом із ними читала газети й пила каву, а потім допомагала мамі зробити сендвічі на обід. Вечерю (яку готувала, звісно, наша кухарка) подавали о пів на шосту, опісля ми читали вечірні газети, грали в карти й слухали радіо.
Тато запропонував, щоб я працювала в його компанії, і я погодилася. Він посадив мене в конторі, де я сім годин на день перекладала папери з місця на місце й відповідала на дзвінки, якщо інші працівники були зайняті. Я навчилася сяк-так давати раду з документами. Мене варто було заарештувати за те, що я вдавала зі себе секретарку, але так я принаймні мала чим займатися цілими днями і навіть отримувала невелику платню за свою «роботу».
Щоранку ми з татом удвох їхали в контору і щовечора удвох поверталися назад. Його розмови під час тих поїздок були радше серією гнівних тирад про те, чому Америці треба триматися подалі від війни, як профспілки крутили Рузвельтом на всі боки і чому комуністи мали невдовзі захопити нашу країну. (Нашого любого татка комуністи завжди лякали дужче за фашистів.) Я чула його слова, але не можу сказати, що я їх слухала.
Я цілий час витала десь у хмарах. Якесь жахливе створіння у важких черевиках товклося в моїй голові, повсякчас нагадуючи мені, що я мала паскудна шльондра.
Я відчувала, яке все довкола мале. Моя дитяча кімната з невеликим дівочим ліжком. Надто низькі балки. Ледь чутний відголос батьківських розмов уранці. Кілька автівок на стоянці коло церкви в неділю. Стара крамничка з вузьким вибором знайомих харчів. Забігайлівка, яка зачинялася о другій по обіді. Моя шафа, повна підліткової одежі. Мої дитячі ляльки. Усе це тиснуло на мене й наповнювало мене смутком.
Кожне слово, яке вилітало з радіо, звучало моторошно й тривожно. Пісніі сумні, й веселівикликали в мене зажуру. Радіовистави ледве втримували мою увагу. Інколи я чула в ефірі голос Волтера Вінчелла, який, горлопанячи, поширював свої плітки або голосно закликав до негайної інтервенції в Європі. Від звучання його голосу я вся аж стискалася, а тато тут же вимикав радіо, гаркаючи: «Та він не заспокоїться, поки всіх американських хлопців не пошлють за океан, щоб їх там фріци повбивали!».
У середині серпня прийшов наш примірник журналу «Лайф», де була надрукована стаття про популярну нью-йоркську виставу «Місто дівчат» разом із портретами відомої британської актриси Едни Паркер Вотсон. Вона виглядала неперевершено. На основній фотографії Една була вбрана в один із костюмів, що їх я пошила торік: темно-сірого кольору, ледь зібраний у поясі, з вишуканим криваво-червоним комірцем із тафти. Ще там було вміщене фото Едни й Артура, які йшли, тримаючись за руки, Сентрал-парком. («Попри шалений успіх, місіс Вотсон досі вважає роль дружини своєю улюбленою. Багато актрис говорять, що вони одружені зі своєю роботою, каже стильна зірка. Але мені більше до вподоби бути заміжньою за чоловіком!») Коли я вперше прочитала ту статтю, моє сумління перетворилося на прогнилий човник, який помалу занурюється в болото. Та коли я згадую про неї зараз, то відчуваю тільки злість. Усі прогріхи і брехня зійшли Артурові Вотсону з рук.
Тітка Пеґ прогнала Селію, Една прогнала мене, зате Артур міг далі жити своїм чарівним життям зі своєю чарівною дружиною, мовби нічого й не сталося.
Малих паскудних шльондр позбулися. Чоловікові дозволили залишитись.
Звісно, що в той час я не розпізнала того лицемірства.
Але тепер мені це ясно як білий день.
Суботніми вечорами ми з батьками вирушали на танці в за міський клуб. Тепер я бачила, що приміщення, яке ми пафосно називали «бальною залою», було всього лиш невеликою їдальнею, де столики повідсували до стіни. Музиканти грали досить посередньо. А тим часом я знала, що у Нью-Йорку в «Сент-Реджісі» відкрили на літо «Віденську терасу» і що мені більше ніколи не судилося там знову танцювати.
На танцях у заміському клубі я спілкувалася з давніми друзями й сусідами. Старалася як могла. Деякі з них знали, що я жила в Нью-Йорку, і намагалися завязати про це розмову («Не розумію, як людям може подобатися жити отак одне в одного на голові!»). Я теж намагалася підтримати розмову з цими людьми про їхні котеджі біля озера, їхні жоржини, їхні улюблені рецепти булочок до кави чи щось інше, що їх цікавило. Мені було невтямки, чому люди взагалі чимось цікавилися. Музика грала і грала. Я танцювала з усіма, хто мене запрошував, особливо не придивляючись до жодного з партнерів.
На вихідних мама їздила на виставки коней. Я їхала з нею, якщо вона мене кликала. Сиділа на відкритій трибуні в заляпаних болотом черевикахруки мені відмерзали, спостерігаючи, як коні бігали ареною, коло за колом, і думала, кому цікаво витрачати на таке час.
Мама постійно отримувала листи від Волтера, який тепер перебував на авіаносці біля Норфолка, штат Вірджинія. Він писав, що харчі кращі, ніж можна було сподіватися, і що він знайшов спільну мову з іншими хлопцями. Передавав найліпші вітання своїм друзям удома. І жодного разу не згадав про мене.
А ще тієї весни треба було обійти стільки весіль, що в мене аж тріщала голова. Дівчата, з якими я вчилася у школі, виходили заміж і вагітнілисаме в такій послідовності, уявляєш? Якось я зустріла на вулиці одну подружку свого дитинства. Її звали Бесс Фармер. Ми з нею разом вчилися у школі Емми Віллард. Вона вже мала однолітнього малюка, якого штовхала у візку, і от знову ходила вагітна. Бесс була справжнє серденькорозумниця, яка голосно сміялася й мала хист до плавання. А ще була доволі здібна до наук.
Сказати, що Бесс стала простою домогосподаркою, було б образливо й принизливо. Але від вигляду її вагітного живота мене кинуло в піт.
Дівчата, з якими ми колись купалися наголяса в річці за будинками, коли ще були дітьми (усі такі худорляві, енергійні, безстатеві), перетворилися на тілистих матрон, в яких текло молоко з грудей, а животи тріскали від немовлят. Мені це не вкладалося в голову.
Однак Бесс здавалася щасливою.
А я була малою паскудною шльондрою.
Я так підло повелася з Едною Паркер Вотсон. Зрадити людину, яка тобі допомогла й була добра до тебе, сильніше зганьбитися неможливо.
Я пережила багато неспокійних днів і проспала багато ще гірших ночей.
Робила все, що мені казали, і нікому не завдавала клопоту, та все ж ніяк не могла вирішити, куди себе подіти.
З Джимом Ларсеном мене познайомив тато.
Джимсерйозний, порядний двадцятисемилітній чоловікпрацював у гірничій компанії мого тата. Він був товарним касиром. Якщо тебе цікавить, що то за професія, то я поясню: він відповідав за декларації, рахунки й замовлення. А ще завідував відправленнями. Джим добре знав математику і використовував свої здібності, щоб давати раду зі складними питаннями вартості маршруту, плати за зберігання й відстеження вантажів. (Написати ці слова я то написала, Анджело, але не впевнена, що кожне з них означає. Я запамятала їх, ще коли зустрічалася з Джимом Ларсеном, щоб могти пояснити людям, чим він займається.) Попри скромне походження Джима, мій батько був про нього високої думки. Він бачив у ньому цілеспрямованого молодого чоловіка, який далеко підетакого собі двійника свого рідного сина, тільки з робітничого класу. Йому подобалося, що Джим почав із роботи машиніста, та завдяки наполегливості й успіхам швидко піднявся до відповідальної посади. Батько збирався одного дня призначити його керівником цілої компанії. «Той хлопчиналіпший бухгалтер, ніж більшість моїх бухгалтерів, і кращий бригадир за більшість моїх бригадирів», казав він.