Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидіннямйого добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу зявилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.
Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпекивони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.
Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артеріюнозі зараз потрібен добрий кровообіг.
Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.
Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одягкуртку, піджак, блузку, бюстгальтер,і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшовце добре. Я одягнув її у штани та светрзвісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.
Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:
Дякую.
Розділ шостий
Зараз день. Падає густий сніг. Холодноя бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.
У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокноякраз згодиться на шви.
Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не памятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинокми обоє пережили аварію.
Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий більможливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирівдиспетчери про нас не знали.
У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.
Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матірю по телефону.
Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4: 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За пять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.
Ворушися, кілометри самі себе не бігають.
Так, сер.
Частіше за все я спав уже одягнений. Я памятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:
Гей, а чого ти в одязі?
Побудь тут іще години чотириі дізнаєшся,поглянув я на двері.
Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?
Та вже звик.
Давай-но вставай, забираймося звідси.
Я бігав до станції рятівників і назад. Девять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:
Сім плюс!або ж:Двадцять плюс!
Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.
Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторкахпо 550. По середахпо 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:
Вище!
Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.
Більце слабкість, що виходить із твого тіла,говорив він низьким голосом, киваючи головою.
А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»
«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.
Ще до сьомої ранку я пробігав 1116 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командоюпісля моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.
У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16: 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.
Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.
У старшій школі я виграв спринт на 400 метрівприйшов за 50,9 секунд,був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю за 4: 28. Я тричі став чемпіоном штату. Тато забрав мене зі стадіону та мовчки відвіз додому. Жодного святкування. Ніякого відпочинку.
Пята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилиниу тебе чимало справ, юначе.
Десь тоді я почав розуміти, що для батька головнемої показники. І що ці показники ніколи не будуть достатньо добрими. У навчанні він вимагав від мене тільки пятірки«чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобі трохи напружитися». Друзів у мене було мало, бо за межами школи я або бігав, або спав.
У передостанньому класі я побив кілька рекордів штату та країни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробилоусі дівчата дивилися лише на футболістів. Хоча ті, хто знався на справі, почали мене поважати. Наприклад, бігуни. І ти.
Ти принесла в моє життя сміх і світло. Тепло. Ти бігала разом зі мною, кидала на мене веселі погляди та змахувала краплини поту з чола. А яя думав лише про те, як мені змити з себе усе, що ліпив батько, й умитися тобою.
Батько виліпив мене. Він зробив мене тим, ким я є. Але його головним інструментом був біль. Він лишав мене порожнім. Я не вмів відчувати нічого, крім болю. А тити сповнила мене до країв. Уперше я міг тренуватись і не знати болю. Ти дала мені те, чого я ніколи не знав: любов, що не залежала від секундної стрілки.
Розділ сьомий
Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповістив, що вже 12: 01 ночі. Минув цілий день. У голові промайнула думка перевірити дату. Щоб усвідомити це, знадобилося кілька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлі проспали тридцять шість годин поспіль.
Крізь прозорий дах на мене світили мільярди зірок. Здавалося, їх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на моніторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.
Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовнішеїжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є,на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надіяце аварійний радіомаяк.
Блакитне небо освітилося сонцем. Я спробував поворушитися, але мязи страшенно задубіли. Важко було навіть голову підвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобільну аварію, вам легко уявити, що саме ми відчували. Так, у момент аварії дуже боляче, але через два-три дні біль стає просто пекельним. Я таки примусив себе сісти та сперся на якийсь камінь. До речі, це, мабуть, він і зламав ногу Ешлі.
При денному світлі стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли літак уперше торкнувся схилу, під нами було приблизно два з половиною метри снігу, дерева й каміння. Щосьдерево чи каміньвідтяло нам ліве крило. Через це літак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, і нас почало перекидати. Десь після третього разу праве крило міцно вгрузло, і літак жбурнуло на той камінь, що зараз за моєю спиною. Літак вдарився в ньогоі нога Ешлі зламалася. Як вислід, ми опинились у відносно цілому шматку фюзеляжу, закопаному у сніг поруч із великим каменем та якимись деревами.
Так, спочатку погані новини. Літак Ґровера був жовто-блакитнийтакі кольори легко помітити. Та наразі його майже повністю вкрило снігом і він став тією горезвісною голкою у сіні. Ще й хвіст відірвало. Усе, що мені вдалося знайти,якісь помаранчеві уламки. Значить, ніякого сигналу на частоті 122.5 не буде і ніхто нас не шукатиме. Ніхто не прийде на порятунок. Ось така гірка правда. Саме її я маю повідомити Ешлі.
Була і гарна новинаодна. Ну, як гарна. Відносно. Сніг, що щільно вкрив літак, добре захищає нас, бо інакше ми вже були б мертві. Мінус два градуси краще, ніж мінус тридцять два.
Ешлі ще не прокинулася. Обличчя в неї почервоніломабуть, гарячка. А це скоріш за все означає інфекцію. Украй недобре, але доволі очікувано. Треба якомога швидше напоїти її.
Єдиний спосіб пересування, приступний мені на той моментповзання, тому я підліз до рюкзака та знайшов там свій джет-бойл. У чашу я набив чистого снігу ззовні та запалив пальник. Блакитне полумя почало швидко топити сніг, і я поступово додавав іще. Шум від моїх рухів розбудив Ешлі. Обличчя її набрякло настільки, що вона ледь могла розплющити очі. Нижня губа спухла. До речі, зараз, поки видно, треба зашити її порізи.
Ось, випий,я простягнув їй чашу теплої води.
Вона почала сьорбати.
У мене десь у наплічникові була коробка знеболювального. Мені вкрай хотілося ковтнути відразу чотири пігулки, але я знав, що Ешлі вони потрібні більше. Особливо через кілька днів. Отож я знайшов ліки, дістав чотири та дав їй.
Ось, треба це ковтнути.
Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потім ще тричі. Сніг навколо її ноги давно розтанув, і нога знов набрякла. Від набряку біль посилюється, так що треба його зменшити. Пігулки допоможуть дати раду зсередини, а снігззовні. Тому я знов обережно огорнув ногу снігом, помацавши артерію на нозі, щоб переконатися, що кров добре циркулює. Ешлі повільно допила всю водузагалом десь 230 мілілітрів. За день треба буде дати їй ще пять разів по стільки ж. Півтора літра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.
Я знов наповнив чашу снігом, щоб зігріти води собі. Ешлі очами-щілинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу і нарешті спинилася на тілі Ґровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.
Він що?..
Він помер ще до того, як літак упав. Гадаю, щось із серцем. Не знаю навіть, як він зміг посадити літак.
Вона повільно піднесла руку та почала обмацувати голову і лице. Вираз її обличчя повільно змінювався.
Я накладу шви на глибокі порізи.
Який сьогодні день?прохрипіла Ешлі.
Я розповів їй коротку версію подій. Жодної реакції.
У рибальській куртці Ґровера знайшлося хірургічне моноволокно та гачок з мушкою. Мушку я відірвав, а от гачок слід було випрямити. Для цього потрібен інструментголіруч це важко зробити. У Ґровера був якийсь на поясі, здається. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тіло вже задубіло і навіть не поворухнулося, коли я дістав мультитул. Треба буде його поховати. Після того як я накладу шви Ешлі та знайду нам щось попоїсти. Ґровер вже нікуди не квапиться.
Усе, гачок рівний. Я усилив волокно у вічко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крізь шкіру. У Ешлі по щоках котилися сльози.
Його дружина, мабуть, страшенно хвилюється
Ми ще не встигли обговорити ситуацію і своє становище. Своє паскудне становище. З досвідом я дізнався, що медицину й альпінізм поєднує одне: треба боротися з кожною проблемою по черзі. Наразі це її обличчя та голова. Рештапотім.
Розбиваючи снігову кірку тим самим мультитулом, я викопав іще одну поличку поруч із «ліжком» Ешліцього разу трохи нижче. У лікарні я часто навідую своїх пацієнтів після операціїдля цього беру низенький стілець на коліщатках, щоб опинитися на рівні очей пацієнта або навіть нижче (я помітив, як важко людям у такому стані дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стільцем. Навіть у такій ситуації не можу нехтувати лікарською тактовністю.
Під поривом вітру гілка шкребнула прозорий дах. Я нарешті спромігся відшукати в рюкзаку свій спальний мішок та простелив його на другій поличці. Досі ми спали в одномутепер буде зручніше.
Я знов підніс чашу з водою до вуст Ешлі та витер сльозу з її щоки.
Що болить?
Я через нього,вона кинула погляд на тіло.
А ще щось болить?
Серце.
Фізично чи емоційно?
Вона поклала голову.
Знаєш, як давно я хотіла заміж? Як я чекала цього дня? Як планувала весілля? Усе усе своє життя