Проте заможний батько сина грішми не розбещував. Тримав у суворості, яку гімназійні перекази пояснювали смішною історією цілком у дусі вигадливого Степана.
Колись малого ще Шагуту за чергові «подвиги» вигнали з уроків, наказавши повертатися лише з батьком і лише до директорського кабінету. Наляканий неминучою розправою, хлопець кілька днів непомітно зникав з колони бурсаків, яка виходила до гімназії, і цілий день вештався десь поза школою. А тоді зметикував за пару злотих намовити якогось селянина з ярмарку зіграти роль свого батька, і з ним заявився до директора. Селянин уважно слухав і дуже переконливо удавав батьківський гнівнапевно, й сам мав вдома подібного йолопа. Врешті ж настільки вжився у ролю, що вхопив хлопця за комір і пообіцяв дати йому чортів, щоб вік памятав. Переляканий директор навіть заступився був за учня: «То єще дзецко. Он сє поправі». Справа просувалася до щасливого фіналу. Аж тут відчинилися двері, і на порозі зявився справжній Шагута-батько, який напередодні отримав листа з гімназійної канцелярії та приїхав розібратися, що ж такого накоїв його син.
Найманий селянин першим чкурнув з кабінету, не чекаючи на зясування. За ним під регіт директора і Шагути-старшого зробив ноги Степан. Врешті пригода закруглилася лише чотирма годинами карцерупримусового навчання у неділю, однак на додачу довічним урізанням грошового забезпечення з боку батька, якого не дуже потішило те, що його за його ж гроші намагалися замінити першим-ліпшим дядьком з базару.
До Пліхова, кажеш, збираєшся? А наші кажуть, що українці мають скористатися моментом. Тра брати до рук школи, гімназії, театри...
От ти й бери,Степан поплескав однокашника по плечу.Візьми до рук, наприклад, нашу гімназію. Чи хоч би кальоші директора.Він усміхнувся власному жартові.А я візьмуся до мотики. Якось воно більш до снаги. Я вже армію до рук брав. Вистачить. Відпочину від війни і заразом подивлюся, куди воно все просувається. З цими сірими, знаєш, краще поки зайвого до себе не брати. Ані до рук, ані на шию.
Дзвіночок над дверима пекарні задзеленчав, і співрозмовники мимохіть озирнулися. На порозі стояв молодий чорнявий хлопець у сірому цивільному плащі, з-під якого визирали військові чоботи.
Степан іронічно підняв брову:
Ще один.
Святослав махнув прибулому рукою. Бо цепро вовка промовкабув його згаданий у розмові брат у третіх, комсорг Павло Соколенко. Критися від ньогозайвий клопіт, та ще й може незручність вийти. А так, дивися, й розкаже якусь свіжу новину, їм там у комсомолі видніше.
Павло якось незграбно, боком просунувся до столика гімназійних приятелів.
Привіт,сказав він, знічено посміхнувшись.А я вас ще з вулиці побачив, так бігом збігав до школи, і, думаю, посиджу хвилинку з вами.
Це Павло,відрекомендував Святослав родича.Він приїхав...
З Харкова,поквапився той, ніби боявся якоїсь непоправної помилки.
Шагута,підвівся зі стільця Степан і простягнув руку.Степан.
Соколенко.
Хлопці потиснули руки, і Святослав гостинно відсунув стільця:
Запрошуємо до товариства.
Спасибі.
Новоприбулий, не знімаючи плаща, вмостився за столом.
Поможіть мені зробити заказ,попрохав він одразу.Я ж по-поляцькому, як баран. Не можу пойняти всі ці «кше» і «пше». Дивлюся тільки.
А що ти будеш?
Булочку з маком,тицьнув він пальцем у вітрину.Ну і це, як його... фі-лі-жанку кави.
Хлопці розсміялися незлостиво.
Вони були ровесниками, ці троє: одинпольський фронтовик у вицвілій польовій формі, другийгалицький інтелігент у костюмі-двійці з туго затягнутою краваткою, а третійтиповий «сірий» совслужащий у плащі та цивільних брюках, заправлених у халяви чобіт. Ба навіть більше. Якщо придивитися, вони були навіть дещо схожіусі троє коротко стрижені, з вилицюватими обличчями, сухорляві через не надто ситі часи. Не брати, звісно, але...
Павлосин маминої сестри у других. З Полтавщини.
Як це ти сказав? У других?перепитав Павло.
У другихце кузен,пояснив тактовний Святослав.Двоюрідний. Твоя мама моїйу других, а я тобівже у третіх.
Це троюрідний виходить? Смішно тут у вас. Вроді й по-українському, а якось чудно.
У нас так. У нас смішно,хлопці глузливо перезирнулися.
Тим часом господарка принесла каву з булкоюнайбільшою з тих, що були на вітрині. Вона вже вивчила смаки сірих людей.
Проше пана.
Спасибі.
Дзенькуємі,ґречно повторив Святослав.
І скажи їй, що я рублями платити буду. Мені оклад рублями видають.
Але пояснювати не довелося.
Розуміє. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче.Після першого негативного, а часто й небезпечного досвіду, господарі обслуговували совіцьких службовців дуже запопадливо.
Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову перезирнулися.
Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не можу,сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос.І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совєцкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.
А ти з самого Харкова?уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.
Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.
Чого-чого учитель?здивовано звів брови Степан.
Мови. Української.Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби.Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.
Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.
Це щось на кшталт заступника вчителя?
Заступник?перепитав Павло здивовано.У наших вчителів не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.
Це як у нас «Пласт»?
Нє, «Пласт»це у поляків. А у нас на Україніпіонери і комсомол.І він знову взявся до булки.
Хлопці перезирнулися.
«Пласт»це українська організація,обережно зауважив Святослав.Це «Гарцеж»польський.
Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи,помітно стримуючи погрозливі інтонації, порадив Степан.Бо набити можуть.
Ну нехай, нехай український... Чого ви?з повним ротом примирливо пробубонів комсорг.Український, але буржуазний. А наш комсомолпролетарський.
Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватись якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.
Гість зі сходу зявився у родині два тижні томупросто постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибулого у родині поставилися, як до своговиділили помешкання і запрошували до столу. Павло виявився добрим хлопцем, проте погані звички, які демонстрував із першої хвилини, різко розділили сімю у ставленні до нього.
Софія, вихована у порядній львівській родині, намагалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктівпід час їжі хлопець нахилявся вперед, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, побоюючись, що посуд не витримає та розколеться. Позаочі Софія називала таку поведінку правдивим свинством.
Святославова ж мати навпакивсіляко захищала небожа і виправдовувала: ну звідки ж сільському хлопцеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зроду-віку не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити східній столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.
Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.
Так ти ж сам ніби не з пролетарів?якось напівжартома зауважив він.Ти ж із селян.
З трудового селянства,завчено, однак чомусь напружено відповів Павло.Після рабфаку тримаю пролетарську позицію.
Але все одно, батьки ж у селі?підхопив охочий до суперечок Степан.
Померли батьки,глухо відповів хлопець.З голоду померли. У тридцять третьому.
Перепрошую,Степанові довелося опустити очі.
Саме через це Святославова мати так жаліла небожа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним батьки та молодші сестра з двома братами.
Новоявлений небіж називав свою бережанську тітку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому виповісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.
Та нічого,стримано зауважив тоді Павло.Шість год уже. Я привик.
Зараз Святослав дивився, як слобожанський родич закидає до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, виливає у себе залишки кави разом із гущиноюусе до краплі.
Може, тобі бімбера чарочку замовити?запропонував він.
Бімбера?
Ну, самогону.
А! Давай.
Поки замовляли на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харківянин, покінчивши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарілочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розсипалося по столу, у жменю і одним рухом відправив до рота.
Звісно, на Галичині чули про організований більшовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совіцького консула, інформацію про виморених українців не змогли іґнорувати навіть польські газети. Але зараз Степан не міг для себе вирішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомогонаслідками голоду, а чи просто свинським більшовицьким вихованням. І те, й те здавалося однаково імовірним.
За знайомство?запропонував Святослав, піднімаючи чарку.
Давай,погодився Павло.
Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили,додав Степан.
Усі дружно випили. А коли поставили чарки, раптом звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, а ще й у куртціпопри те, що знаходився у приміщенні.
Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився на обличчі і похапцем підскочив зі стільця.
Драстуйте, Михайло Захарич ми тут цеє
Чоловік суворо насупив брови, уважно розглядаючи компанію.
Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза клясою або ж за саботажем польського державного свята. Підсвідомо захотілося заховати обличчя, але подібна поведінка виглядала б смішною для дорослого дядька, батька маленької донечки та чоловіка красуні-дружини, тому Святослав спокійно подивився на прибулого.
Знайомі?низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.
Д-да... То єсть ні,невідомо чому почав виправлятися Павло.
Поляки?вказав директор на формену куртку Шагути.
Н-ні. Українці...Тут комсорг раптом знайшовся.Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.
Святослав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено покивав головою:
Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь,і крутнувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали.Докладеш про свої успіхи,сказав він, рушаючи до виходу.
Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:
Це я, щоб не було зайвих підозрів.
Та не кремпуй си,по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан.Ми розуміємо.
Розуміємо,повторив за ним Святослав, хоч насправді нічого не розумів. Настали нові й цілком непевні часи.
* * *
Буває ж так, що життя не складається? Чогось Бог не дав, десь не щастить, щось сама втрачаєш. Уляна часто думала над цим і почувалася, немов під час судового процесу із «зарядженим» суддею. Тобто хоч що кажи, хоч як переконуйоднаково рішення буде не на твою користь.
Хлопці ще зі шкільних часів обминали Уляну своєю увагою на користь більш помітних, більш фігуристих чи більш нахабних подруг. А й справді, що вони могли побачити у маленькій, худенькій, коротко стриженій ще й в ідіотських окулярах однокласниці, яка вчилася середньо, як усінавіть контрольної у неї не спишеш. Вона стояла останньою у лаві на фізкультурі, і так само, здавалося, у житті. Київський університет, куди, на превеликий подив усіх, вступила з першого разу, та ще й на престижний юридичний факультет, підніс самооцінку практично до небес, але, як казала бабуся «високо падатинизько охкати». Перші місяці у велетенських, як на вчорашню випускницю очаківської школи, аудиторіях, поважні професори, що до всіх звертаються на «ви», нові чарівні терміниделіктоздатність, первісне стадо, сервітут, нові друзі з усіх куточків країни, чарівний Київ, який робить бранцем і примусово закохує у себе кожного, хто наважився прожити у ньому бодай місяць Усе це невдовзі розбилося об звичне останнє місце у лаві. Тільки тепер усе діставалося більш хитрим, більш вульгарним, цинічним та розпусним. Хлопці вилися навколо них, і навіть сиві професори протирали запітнілі не за сезоном окуляри, ставлячи цілком незаслужені четвірки, коли інші за четвірку мали добре нагріти собі чуба.
Тоді Уляна навіть зненавиділа Київвін їй здався таким само цинічним і розпусним. Університетський гуртожиток видавався брудним притоном, втім, це відповідало істині, бо деякі його мешканки і справді ввечері накладали бойове розфарбування і займали позиції вздовж бульвару Шевченка та проспекту Перемоги.
Несподівано зясувалося, що порівняно з рідними очаківськими лиманами Дніпро виглядає вузьким та брудним, Поділ виявився зменшеною копією одеської Молдаванки, Хрещатикзбільшеною вулицею Совєцкою у Миколаєві, а Лівий берег нагадував спальні райони Херсона. Влітку тут літав пух з калічених топольна відміну від нормальних, струнких їхніх тезок, що, наче свічки, позначали дороги на рідному Півдні, тутешні тополі розчепірювали свої обрізані культі, з яких стирчали на всі боки тонкі галузки з клятим пухом. І хто додумався звати це юродство тополями? Уляна особливо ненавиділа тутешні тополі за те, що вони їй нагадували власні пальці на ногахпричину дівочих сліз та морального самобичування. Нема того, щоб рости, як у нормальних людей, рядком, ладком, один до одногоУлянині пальці на ногах стирчали в різні боки, утворюючи бандитську розпальцьовку, немовби гілки цих самих тополь. Їх ніяк не вдавалося притулити один до одного, і в результаті довелося категорично відмовитися від босоніжокбо який же хлопець зверне увагу на дівчину з такими пальцями на ногах? Уляна навіть один час бинтувала їх за давньокитайським звичаєм, про який прочитала у книжціале марно. Нічого не допомагало, і навіть у туфлях-човниках мізинці весь час намагалися вискочити назовні, щоб зганьбити свою хазяйку.
Втім не лише пальці були джерелом моральних катувань. Посилаючи Уляну у цей світ, Бог вирішив заощадити, і тому окрім кісток не дав їй практично нічогоні округлих стегон, як у всіх порядних та не дуже порядних подруг, ані високих грудейта де там високих, взагалі жодних грудей. Як дражнилися хлопці у школі: «кругла сиротані сраки, ні живота». Лише зараз, коли перевалило за тридцять, коли вигодувала дитину, щось у викоті стало проступатиале викотів Уляна не носила, не переносила цього знущання із себе, адже викот для того і зроблений, щоб показувати, а коли показувати нема що? Не брати ж приклад з модних співачок, що мусять робити собі виріз до пупа, щоб натякнути бодай на щось. Тому навіть зараз, коли «виросла» до бюстгальтерів другого розміру, вона продовжувала одягатися у піджаки та блузи, що максимально приховували усі жіночі ознаки. Такий стиль був зручним, як для роботи, так і для самооцінкибо для жінки немає нічого гіршого, ніж вдягнувшись та нафарбувавшись для чоловіків, отримувати у відповідь а точніше, не отримувати нічого, навіть погляду. Інша справаробочий, вільний одяг, трохи помади, холодний погляд крізь скельця-окуляри. Тут кожна посмішка як гран-прі: а уявляєте, що було б, якби я