«Сподіваюся, ти зможеш зрозуміти, чому я мала піти. Сподіваюся, ти зможеш мені пробачити».
Мерилін довго сиділа з кульковою ручкою в руці, не знаючи, як закінчити. Врешті-решт пошматувала записку й викинула в кошик для сміття. Краще просто піти, вирішила вона. Зникнути з їхнього життя, наче її й не було ніколи.
Нат і Лідія, яких того дня ніхто не зустрів на автобусній зупинці, самі ввійшли до незамкненого порожнього будинку й зрозуміли все так, як воно й було насправді. Коли на дві години пізніше повернувся їхній батько, діти тулилися одне до одного на сходах ґанку, неначе боялися залишатись у домі самі. Він розпитував їх знову й знову.
Як це, зникла? допитувався він у Ната, який міг лише повторювати: зникла, єдине слово, яке спромігся дібрати.
Тим часом Лідія не вимовила й слова за весь той незатишний вечір, коли тато телефонував у поліцію й усім сусідам, але забув про вечерю і про те, що треба вкласти дітей спати. Полісмен робив запис за записом, поки Лідія з Натом не заснули у вітальні на підлозі. Дівчинка прокинулася серед ночі у власному ліжку батько переніс її туди, але забув роззути й намацала щоденник, який мама подарувала їй на Різдво. Нарешті сталося щось важливе, щось таке, що вона мусила записати. Але не знала, як пояснити те, що сталося, як передати: усе змінилося за один-єдиний день. Як розповісти, що найдорожча людина, яку вона так ніжно любила, яка щойно була поряд, наступної миті просто зникла.
5
Ханна нічого не знає про те літо, не знає, як колись давно її мати зникла. За все її життя родина жодного разу про це не говорила, а навіть якби хто й прохопився яким словом це нічого не змінило б.
Вона страшенно гнівалася на сестру, яка теж тепер зникла, й почувалася розгубленою: чому Лідія покинула їх усіх. А якби знала, чому це сталося, ще дужче розгубилася б і розгнівалась. «Як ти могла, думала б вона, адже ти знаєш, як нам зле?». Ханна уявляла, як сестра тоне в озері, й часом виникало запитання: «Як це сталося?».
І ще: «Як воно?».
Сьогодні вона дізнається про все. На її годиннику, що світиться в темряві, знову друга по півночі. Вона довго лежала, терпляче спостерігаючи за зміною цифр. Сьогодні, 1 червня, мав бути її останній шкільний день. Завтра Нат збирався вийти на сцену в синій мантії та бонеті й отримати диплом. Але вони не підуть на актові урочистості до Ната; ніхто з них не зявлявся в школі від дня... Її мозок глушить цю думку.
Ханна пробує ногою рипучу шосту сходинку, перестрибує візерунок у вигляді троянди посеред килима в холі, бо підлога під килимом також рипить, по-котячому мяко приземлюється біля дверей. Хоча ані Мерилін, ані Джеймс, ані Нат нагорі не сплять, ніхто з них не почув: Ханні відомі всі таємниці тиші. Її пальці в темряві відсовують засув, безгучно знімають ланцюжок. Ця штука нова. До похорону ланцюжка не було.
Вона три тижні тренувалася, граючись із замком, поки мама не бачила. Ханна протискається в щілину й босоніж виходить на галявину, якою своєї останньої ночі мала пройти Лідія. Місяць у неї над головою зачепився за гілку; подвіря, стежка й сусідні будинки почергово виринають із густої, аж ніби зернистої темряви. Ось що її сестра бачила тоді: відблиски місяця у вікнах місіс Аллен, поштові скриньки на невеличкій відстані одна від одної. Тьмяне світло вуличного ліхтаря на розі, де дорога оббігає озеро.
На краю галявини Ханна зупиняється пальці на тротуарі, пяти ще на траві й згадує ту маленьку постать, яка відійшла у тінь. Вона не здавалася наляканою. Тож Ханна виходить просто на середину дороги. Якби на їхній вулиці був достатньо жвавий рух, тут мали б провести жовту розподільну лінію. За темними шибками будинків ледь біліють смужки жалюзі. На їхній вулиці не світиться жоден ліхтар, окрім того, що над дверима в місіс Аллен, він завжди ввімкнений, навіть удень. Коли Ханна була малою, то думала, що дорослі щодня не сплять допізна можливо, до другої чи третьої. Додає нове відкриття до переліку того, про що мала хибне уявлення.
На розі вона зупиняється, але з обох боків бачить лише пітьму жодних автівок. Її очі вже звикли до темряви, й вона стрімко перебігає дорогу, спускається до зарослого травою берега, але озера досі не бачить. Лише те, що земля під ногами ніби пішла вниз, свідчить вода близько. Ханна проминає групку беріз усі підняли догори свої міцні руки, мовби здаються комусь на милість. Раптом її пальці відчувають воду. Окрім низького бурчання літака, який летить високо в небі, вона чує тихе хлюпотіння довкола кісточок, не голосніше за звук, із яким у її роті повертається язик. Якщо пильно придивитися, можна розгледіти кволе мерехтливе світло, схоже на сріблястий тюль. Якби не це Ханна й не знала б, що там вода.
Чудове розташування, сказав ріелтор Джеймсові та Мерилін, коли вони вперше приїхали до Мідлвуда.
Ханна багато разів чула цю історію.
Пять хвилин до продуктової крамниці та банку, співав ріелтор. І подумайте ще ось про що: озеро практично у вас на порозі. Він глянув на живіт Мерилін, який уже покруглішав. Ви з дітками зможете все літо плавати. Ніби матимете власний пляж.
Зачарований Джеймс погодився.
Ханна все життя любила це озеро. Тепер це місце змінилося.
Вичовганий за багато років пірс у світлі місяця такий само сріблясто-сірий, як і вдень. На кінці одна маленька лампа на стовпчику кидає на воду невеличке світле коло. Ханна сяде в човен так само, як це зробила Лідія. Вона випливе на середину озера, де її сестру спіткав кінець, і зазирне у воду. Може, так вона зрозуміє.
Але човен зник, його забрали. Запізніла обережність.
Ханна переступає з носків на пяти й уявляє, як сестра стоїть навколішках, відвязує мотузку, потім штовхає човен подалі від берега так, щоб вода довкола нього перетворилася на суцільну темряву. Нарешті вона лягає в човні, легенько погойдуючись, дивиться вгору, у нічне небо. Це, мабуть, найближче до відчуттів сестри тієї ночі, точніше годі уявити.
Якби це було інше літо озеро приносило б стільки радості. Нат у плавках і Лідія в купальнику кинули б на траву рушники. Лідія до блиску намастилася б дитячою олійкою та простягнулася на сонечку.
Якби Ханні дуже пощастило, їй би теж дозволили трохи замастити собі руки олійкою під час завязування шнурочків Лідіїного бікіні по тому, як сестра підсмажить собі спинку. Нат стрибав би «бомбочкою» з пірсу, розбризкуючи дрібні краплі, які осідали б на їхній шкірі, мов перлини. В ідеальному випадку хоча так бувало дуже, дуже рідко прийшли б і їхні батьки. Батько вправлявся б у плаванні брасом і австралійським кролем, а якби виявився у доброму гуморі, піднімав би Ханну й тримав, поки не перестане брикатися. Мама у величезному капелюсі від сонця кидала б погляд поверх свого «Нью Йоркера», коли Ханна поверталася на рушник, і дозволяла б їй притулятися до свого плеча та розглядати ілюстрації. Таке можливе лише на озері.
Цього літа вони не підуть на озеро; вони взагалі ніколи більше туди не підуть. Ханна знає це, їй не доводиться ставити запитань. Батько провів останні три тижні на роботі, хоча університет і дозволив йому знайти собі заміну до кінця семестру. Мама годинами сиділа в кімнаті Лідії, дивилась і дивилась на все, але ні до чого не торкалася. Нат кидається з кімнати в кімнату, як загнаний звір, то відчиняє, то зачиняє шафки, бере то одну книжку, то іншу й усі кидає. Ханна не говорить ні слова. Це нові правила, яких ніхто не встановлював, але вона вже знає: «Не говорити про Лідію. Не говорити про озеро. Не ставити запитань».
Вона ще довго лежить, уявляючи сестру на дні озера. Її обличчя дивиться вгору, ось так, вивчаючи воду зі спіднього боку. Її руки простягнені, ось так, ніби вона хоче охопити ними цілий світ. Вона прислухається й прислухається, чекає, що хтось прийде і врятує її. «Ми не знали, думає Ханна. Ми прийшли б».
Це не допомагає. Вона досі не розуміє.
Ханна повертається додому, навшпиньки пробирається до кімнати Лідії та зачиняє за собою двері. Далі піднімає запилюжене мереживо й дістає з-під ліжка маленьку оксамитову коробочку. Ховається під ковдрою Лідії, відкриває коробочку та дістає срібний медальйон. Батько подарував його сестрі на день народження, але вона запхала подарунок під ліжко, й оксамит на футлярі вже волохатий від пилу.
Ланцюжок порвано, але Ханна все одно обіцяла ніколи не надягати його, а вона не порушує обіцянок, які дала коханим людям. Навіть якщо їх уже немає серед живих. Натомість вона пропускає тоненький ланцюжок між пальців, ніби чотки. Ліжко пахне її сестрою: такий теплий, мускусний, різкий запах неначе запах дикої тварини зявлявся лише тоді, коли вона глибоко спала. Ханна майже відчула відбиток сестриного тіла на матраці, коли охопила його, немовби обіймаючи. Вранці, коли крізь вікно пробивається сонячне світло, вона застеляє ліжко, кладе медальйон назад і повертається до своєї кімнати. Ханна не думає, вона знає: завтра вночі вона знову це зробить, і післязавтра, і після післязавтра. Вона це знає, а тим часом розправляє ковдру на власному ліжку, обережно переступаючи розкидане взуття й одяг, прямує до дверей.
Перед сніданком Нат спускається вниз, чує сварку батьків і не доходячи до кухні, зупиняється в коридорі.
Цілу ніч відчинено, каже мама, а тобі начхати.
Відчинено не було. Засув був на місці. Ледь відчутні гострі нотки в батьковому голосі означають, що ця розмова вже триває достатньо часу, щоб його роздратувати.
Засув можна було відчинити. Я не просто так почепила той ланцюжок.
Нат навшпиньки входить у кухню, але його батьки зігнута над рукомийником Мерилін, згорблений у кріслі Джеймс не піднімають очей. На протилежному кінці столу Ханна знічено зіщулилася над своїми тостами й молоком. «Вибачте, вона щосили напружує свій маленький мозок, посилаючи їм цю думку. Я забула про ланцюжок. Вибачте, вибачте». Батьки нічого не помічають, поводяться так, ніби її там нема.
Западає довга тиша. Далі знову озивається Джеймс:
Ти серйозно вважаєш, що ланцюжок на дверях щось би змінив?
Мерилін грюкає чашкою по столу.
Вона ніколи сама не пішла б. Я знаю, що не пішла б. Вислизнути з дому серед ночі? Моя Лідія? Ніколи. Мати обома руками стискає фарфорову чашку. Хтось її забрав. Якийсь псих.
Джеймс зітхає, глибоко, з тремтінням, немов силкується підняти щось дуже важке. Мерилін останні три тижні постійно говорить щось подібне.
На ранок після похорону його розбудили світанок і шквал спогадів: глянсова труна, приємний дотик шкіри Луїзи, її тихий стогін тієї миті, коли він опинився згори, і він раптом відчув себе брудним, ніби облитим багнюкою. Увімкнув у душі гарячу воду, таку, що під нею мусив крутитися, мов на кутні, обливаючи тіло ледь не окропом ділянку за ділянкою. Це не допомогло. А коли вийшов із ванної, почув унизу тихий звук, ніби щось дряпалося в дім, то Мерилін ставила на вхідні двері ланцюжок.
Джеймс хотів сказати те, що крутилося в думках уже кілька днів: вони не могли ані передбачити того, що сталося з Лідією, ані запобігти цьому. Зупинив вираз обличчя Мерилін: сумний і наляканий, але водночас розгніваний, ніби він чимось перед нею завинив. На мить вона здалася йому іншою жінкою, незнайомкою. Джеймс болісно ковтнув, мимоволі доторкнувся до коміра, а потім застібнув сорочку на останній ґудзик.
Ну, сказав він, я їду до школи. У мене літні заняття.
Коли він нахилився, щоб поцілувати дружину, вона сахнулася, ніби дотик її обпік. На ґанку газетяр залишив останній випуск. «Місцева родина проводжає дочку на спочинок».
Джеймс досі тримає цю газету в нижній шухляді столу. «У старшій школі Мідлвуда було всього двоє дітей азійського походження Лідія та Нат Лі. Тож не дивно, що ця дівчина завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей». Відтоді подібні статті виходили мало не щодня: у маленькому місті будь-яка смерть особливо вражає, але смерть молодої дівчини золота жила для журналістів. «Поліція досі шукає ключ до розгадки причини смерті дівчинки. За словами слідчих, найімовірніше, це все-таки самогубство».
Щоразу, коли він бачить подібний заголовок, жмакає газету, ніби загортаючи в неї щось гниле, поки Мерилін чи діти не побачили. Лише коли почувається в безпеці, у своєму офісі, розправляє зімятий папір, щоб усе уважно прочитати. Потім додає газету до купки в замкненій шухляді, й ця купка дедалі більшає.
Тепер він нахиляє голову.
Не думаю, що сталося саме це.
Мерилін наїжачується.
Що ти пропонуєш?
До того, як Джеймс встигає відповісти, лунає дзвінок від дверей. Це знову поліція, і коли в кухню заходять двоє офіцерів, Нат і Ханна одночасно видихають. Принаймні, батьки перестануть сваритися.
Ми просто хотіли розповісти вам останні новини, каже старший, офіцер Фіске, Нат його пригадує.
Фіске дістає з кишені записник і пальцем, схожим на обрубок, поправляє окуляри на носі:
Усі у відділку вам щиро співчувають. Ми просто хочемо зясувати, що сталося.
Звісно, офіцере, бурмоче Джеймс. Ми поговорили з людьми зі списку, який ви нам дали. Офіцер Фіске звіряється із записником. Карен Адлер, Пем Сондерс, Шеллі Бріолі. Усі вони сказали, що ледве знали вашу дочку.
Ханна стежить за тим, як змінюється батькове обличчя: воно густо червоніє, ніби від раптового висипу.
Ми поговорили з однокласниками Лідії та її вчителями. З того, що ми дізналися, можемо сказати: у неї було небагато друзів. Офіцер Фіске піднімає погляд. Чи можна сказати, що Лідія була самотня?
Самотня? Джеймс кидає погляд на дружину, далі уперше за цей ранок на сина. «одна з лише двох дітей азійського походження в старшій школі Мідлвуду другим був її брат, Натан Лі завжди вирізнялася з натовпу». Він знав це відчуття: усі ці обличчя, бліді, мов рибячі, мовчазні, з непорушно витріщеними очима. Він намагався переконати себе, що Лідія була інакша, що друзі допомогли їй стати просто ще однією людиною з натовпу.
Самотня, знову повільно проказав він. Лідія справді багато часу проводила на самоті.
Вона була така зайнята, перебиває Мерилін. Лідія дуже активно працювала на заняттях. У неї було багато домашніх завдань. Багато чого вона мала вивчити. Жінка переводить серйозний погляд від одного полісмена до іншого, неначе боїться, що вони не повірять. Лідія була дуже розумна.
Вона здавалася вам сумною останні декілька тижнів? запитує молодший офіцер. Були якісь ознаки, що в неї може виникнути бажання щось із собою скоїти? Або...
Мерилін навіть не дає йому закінчити.
Лідія була дуже щаслива. Вона обожнювала школу. Вона могла зробити що завгодно, але ніколи б сама не сіла в той човен. Її руки починають тремтіти, й вона знову стискає чашку, намагаючись зупинити тремтіння, стискає так сильно, що зараз, здається Ханні, чашка розлетиться на друзки. Чому ви не шукаєте того, хто потягнув її туди?
Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще, говорить офіцер Фіске. Або на пірсі
Як ви можете так казати? наполягає Мерилін. Моя Лідія ніколи сама не сіла б у човен. Чай вихлюпується на стіл. Зараз такий час, що ніколи не знаєш, хто чекає на тебе за рогом.
Мерилін, озивається Джеймс.
Почитайте газети. Це такий час кругом психи, людей викрадають, у них стріляють. Їх ґвалтують. Невже поліції так складно почати стежити за ними?
Мерилін, знову вимовляє Джеймс, цього разу голосніше.
Ми розглядаємо всі можливі варіанти, мяко говорить офіцер Фіске.
Ми знаємо, відповідає Джеймс. Ви робите все можливе. Дякуємо. Він кидає погляд на Мерилін. Ми не можемо просити більшого.
Мерилін знову розтуляє рота й відразу стискає губи, не вимовивши й слова.
Полісмени перезираються. Молодший каже:
Ми б хотіли поставити іще кілька запитань Нату, якщо ви не проти. Сам на сам.
Пять облич повертаються до Ната, і його щоки паленіють.
Мені?
Просто ще кілька запитань за результатами розслідування, пояснює офіцер Фіске. Він кладе руку Нату на плече. Може, ми просто вийдемо на ґанок?
Коли офіцер Фіске зачинив за ними двері, Нат прихилився до поруччя. Під його долонями злущилися дрібні пластівці фарби, впали на підлогу. Він боровся з думкою, що варто самому зателефонувати в поліцію та розповісти про Джека, який, поза сумнівом, винен. В іншому місці або в інший час вони б уже самі поділяли підозри Ната. Або якби сама Лідія була інакша як Шеллі Бріолі, Пем Сондерс, Карен Адлер, нормальна дівчинка-підліток, дівчинка, яку ці люди могли розуміти. Поліція пильніше придивилася б до Джека, склала б докупи всі дрібні скарги від учителів на те, що парти розмальовані Джеком, а його коментарі вкрай нахабні; від братів інших дівчат, яких обурює його вільне поводження з їхніми сестрами. Вони могли б вислухати причини невдоволення Ната протягом усієї весни, щодня після уроків і дійти тих самих висновків. Дівчина і хлопець, стільки часу разом, наодинці, зрештою, не так складно було б зрозуміти, чому Нат придивлявся до Джека з такою увагою. Вони так само, як Нат, могли б знайти підозрілі знаки в поведінці Джека.