Але полісмени цього не робитимуть. Це ускладнює історію, яка, зі слів учителів і школярів, вимальовується так очевидно. Постійне мовчання Лідії, відсутність друзів. Оцінки, які нещодавно стали нижчими. І відверто дивакувата родина без друзів, родина невдах. Усе це увиразнюється настільки яскраво, що в очах поліції на Джека неодмінно впаде тінь. Така дівчина, як вона, і такий хлопець, як він, котрий може домогтися і домагається будь-якої дівчини, варто лишень забажати. Вони не здатні уявити собі те, що Нат знає напевне, а про те, що він собі уявляє, годі й казати. Офіцер Фіске часто говорить своїм підлеглим: «Коли ви чуєте стукіт копит думайте про коней, а не про зебр». Нат просто в істериці, сказали б вони. Скрізь чує зебр. Тепер, віч-на-віч із поліцією, Нат бачить немає сенсу говорити про Джека, вони вже вирішили, кого звинуватити.
Офіцер Фіске теж спирається на поруччя.
Натане, ми просто хотіли трохи поговорити з тобою сам на сам. Може, ти пригадаєш, чи не забув нам чого розповісти? Брати й сестри інколи знають одне про одного таке, чого не знають батьки, правда ж?
Нат намагається погодитись, але не може вичавити із себе жодного звуку. Лише киває. Сьогодні, раптом згадує він, мав бути випускний.
Лідія мала звичку потай вислизати з дому? запитує офіцер Фіске. Не треба хвилюватися. З тобою нічого не станеться. Просто розкажи нам, що тобі відомо.
Він і далі повторює слово «просто», неначе просить про крихітну послугу, маленький експромт. Поговори з нами. Розкажи нам її таємниці. Розкажи нам усе. Нат починає тремтіти. Він певен, що полісмен це помітив.
Вона колись раніше потай виходила з дому вночі? запитує молодший полісмен. Нат ковтає, намагається опанувати себе.
Ні, хрипить він. Ні, ніколи.
Полісмени знову перезираються. Тоді молодший і собі спирається на поруччя біля Ната, мов той школяр на шафку, так, ніби вони друзі. Нат розуміє: така в нього роль. Вдавати приятеля, щоб умовити щось розповісти. У цього полісмена таке відполіроване взуття, що в ньому відбивається сонце розмита пляма світла на кожному носаку.
У Лідії зазвичай з батьками були добрі стосунки? офіцер переносить вагу на лікті, поруччя рипить.
Може тобі, сонечку, треба піти в якісь гуртки, зустріти нових людей? Може, тобі варто піти в літню школу? Це могло б бути цікаво.
Нашими батьками? перепитує Нат. Йому важко впізнати власний голос. Звісно, усе було добре.
Ти коли-небудь бачив, щоб хтось із них бив її?
Бив? Лідію, над якою тремтіли, яку доглядали так дбайливо, мовби вона була дорогою серцю квіткою. Ту, яка не йшла матері з думки навіть коли вона читала, то позначала сторінки зі статтями, які могли сподобатися Лідії. Ту, яку батько щовечора, входячи в дім, цілував першу. Мої батьки ніколи не вдарили б Лідію. Вони її обожнювали.
Вона коли-небудь говорила, що хоче собі щось заподіяти?
Поруччя ґанку починає розмиватися. Усе, що він може, це якомога дужче трусити головою: «Ні. Ні. Ні».
Твоя сестра здавалася сумною того вечора? Нат намагається думати. Він хотів розповісти їй про коледж, про пишне зелене листя на тлі темно-червоної цегли, про те, як весело це мало бути. Як він уперше в житті розправив плечі, й світ під цим новим кутом зору здавався більшим, ширшим, яскравішим. Але за вечерею вона була мовчазна, а потім одразу пішла до своєї кімнати. Нат вирішив, що Лідія стомилася. Він подумав: «Я розповім їй завтра».
І раптом, на свій жах, він починає плакати: великі й рясні краплі падають з кінчика носа за розстібнутий комір сорочки.
Обидва полісмени відвертаються, офіцер Фіске закриває записник і шукає по кишенях носовичок.
Він твій, промовляє, віддаючи Нату, важкою рукою плескає його по плечі, й обидва полісмени йдуть геть.
У будинку Мерилін запитує в Джеймса:
То я тепер маю просити твого дозволу, щоб заговорити в чиїйсь присутності?
Я не це мав на увазі. Джеймс кладе лікті на стіл і опускає голову на руки. Не можна просто так розкидатися дикими звинуваченнями. Не можна ображати поліцію.
А хто її ображає? Просто запитую. Мерилін ставить чашку в рукомийник й відкриває кран. Зі стоку сердито підіймається мильна піна. Розглядають усі можливі варіанти? Він навіть не слухав, коли я сказала, що це міг бути незнайомець.
Тому що ти поводишся, мов істеричка. Ти чуєш лише звіт, а вже щось собі вигадуєш. Відпусти це. Джеймс досі не підіймає голови, похиленої на руки. Мерилін, просто відпусти це.
Ненадовго западає тиша, й Ханна непомітно прослизає під стіл, скулюється там, обхопивши коліна та притиснувши їх до грудей. Тінь від скатертини на лінолеумі нагадує півмісяць. «Поки сидітиму тут, думає вона, дужче стискаючи пальці, батьки забудуть про мене». Раніше вони ніколи не чули, як батьки сваряться. Інколи тато з мамою сперечалися про те, хто забув закрутити тюбик із зубною пастою, або хто лишив на кухні світло на всю ніч, але потім мама брала тата за руку чи тато цілував маму в щоку, і все знову ставало добре. Цього разу все інакше.
Отже, я просто істерична домогосподарка? від материного тону Ханна під столом тамує подих. Ну, хтось же за це та відповідальний. Якщо я маю сама зясувати, що сталося, то зясую. Вона витирає стіл кухонним рушником і кидає його. Я думала, ти теж хотів би знати. Але слухаючи тебе... «Звісно, офіцере. Дякую, офіцере. Ми не можемо просити більшого, офіцере». Піна потроху просотується в каналізацію. Ти знаєш, що я вмію про себе дбати. І не плазую перед поліцією, як дехто.
Засліплена люттю Мерилін не надто замислюється над власними словами. Але Джеймсу вони нагадують кулі, що вилітають із рота його дружини та впинаються йому глибоко в груди. Три склади слова пла-зу-ю вибухають у мозку, й він бачить зігнуті спини робітників-кулі в конічних капелюхах, китайців із кісками та складеними долонями. Косоокі й запопадливі. Схилені в приниженому поклоні. Він уже давно підозрював, що саме таким його всі й бачать Стенлі Гюїтт, полісмени, касирка в продуктовій крамниці. Але він не думав, що серед усіх є й Мерилін.
Він кидає зімяту серветку на стілець і з грюкотом відштовхує його від столу.
У мене заняття о десятій, каже він.
Ханна бачить з-під скатертини батькові шкарпетки з крихітною дірочкою, яка, мабуть, недавно зявилася на пяті. Він ступає до сходів. Коротка пауза, поки він взувається, й за мить двері гаража відчиняються. Заводиться авто, Мерилін вихоплює чашку з рукомийника та жбурляє на підлогу. Порцелянові скалки розлітаються лінолеумом.
Ханна не рухається, поки мама біжить нагору і грюкає дверима спальні, поки батькове авто квилить механічним голосом, виїжджає на дорогу та з гарчанням віддаляється. Лише коли настає повна тиша, вона насмілюється вилізти з-під скатертини й зібрати шматки порцеляни з калюжки мильної води.
Риплять вхідні двері у кухні знову зявляється Нат із червоними очима й розпухлим носом. Це значить, що він плакав, але дівчинка вдає, ніби не помітила, з низько нахиленим обличчям по одному складає в долоню уламки.
Що сталося?
Мама з татом посварилися. Вона вкидає розбиту чашку в смітник і витирає вологі долоньки об штанці-кльош.
«Вода сама висохне», вирішує дівчинка.
Посварилися? Через що?
Ханна стишує голос до шепоту.
Я не знаю.
Зі спальні батьків нагорі не долинає жодного звуку, але їй неспокійно.
Давай вийдемо надвір.
На вулиці вони з Натом, не змовляючись, прямують до озера. Поки йдуть кварталом, Ханна уважно роззирається навколо, неначе батько й досі десь за рогом, уже не сердитий, готовий повернутися додому. Вона не бачить нічого, крім кількох припаркованих авто.
Однак, інтуїція не підвела Ханну. Джеймс теж звернув з дороги і поїхав до озера. Зробив навкруг нього одне коло, друге. У голові йому відлунював голос Мерилін. Не плазую перед поліцією. Він знову й знову чує цю фразу з усією огидою, яку дружина вклала у свій тон, щоб він знав, якої вона думки про нього.
І він не має права її звинувачувати. Як Лідія могла бути щасливою?
«Лі завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей. Імовірна можливість самогубства». Він проїздить повз пірс, де Лідія залізла в човен. Тоді проминає свою вуличку, що впирається в глухий кут. Тоді знову пірс. Десь у центрі цього кола його самотня дочка, яка не мала друзів, у розпачі готувалася кинутись в озеро. «Лідія була дуже щаслива, сказала Мерилін. Хтось має за це відповісти». «Хтось», думає Джеймс, і горло йому знову болісно стискається. Він не може спокійно бачити озеро. А потім розуміє, де хоче опинитися зараз.
Без кінця проговорював подумки все, що скаже Луїзі, поки не прокинувся з цими словами на вустах: «Це була помилка. Я кохаю дружину. Цього більше ніколи не має статися».
Але коли вона відчиняє двері, з губ злітає:
Будь ласка.
І Луїза мяко, щедро, чарівно відкриває йому обійми.
У ліжку Луїзи він не може перестати думати про Лідію, про заголовки, про озеро. Про те, що Мерилін робить удома. Хто має відповісти? Він зосереджується на вигині спини Луїзи, на блідому шовку її стегон, на темній хвилі волосся, яке знову, знову й знову падає йому на обличчя. Опісля Луїза обіймає його ззаду, наче він маленька дитина, і каже:
Залишся.
І він залишається.
Що робила вдома Мерилін? Ходила кімнатою Лідії та тремтіла з люті. З натяків поліції очевидно, що вони думають: «Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще. Чи можна сказати, що Лідія була самотня?». Також очевидно, що Джеймс із ними згоден. Але її дочка не могла бути такою нещасною. Її Лідія, яка завжди посміхалася, яка так любила її тішити?
«Звісно, мамо». «З радістю, мамо». Вона таке із собою вчинила? Ні, вона занадто любила їх, щоб так із ними повестися. Щовечора, перш ніж іти в ліжко, вона знаходила Мерилін, де б та не була, на кухні, у кабінеті, у пральні й пильно дивилася їй у вічі: «Я люблю тебе, мамо. До завтра». Навіть того останнього вечора сказала це слово завтра і Мерилін швидко пригорнула її, легенько поплескала по плечі й мовила:
А тепер давай швидше, уже пізно.
Із цією думкою Мерилін опускається на килим. Якби вона знала, вона б тримала доньку в обіймах трішечки довше. Вона поцілувала б її. Вона б охопила Лідію руками й нікуди не відпустила б.
Наплічник Лідії валяється біля столу, покинутий полісменами після огляду, й Мерилін тягне його собі на коліна. Він пахне гумками, стружкою від олівців, мятною жуйкою чарівні запахи школярки. Книжки й теки в обіймах Мерилін коливаються під тканиною, неначе кістки під шкірою. Вона стискає рюкзак, перекидає ремінці через плечі, щоб виразніше відчути його важкі обійми.
І раптом помічає щось у не застібнутій до кінця передній кишені: блиснуло червоним і білим. У підкладці наплічника зяє дірка, ледь помітна між пеналом і картонними картками для записів.
Розпоріха, настільки мала, що заклопотані полісмени її не помітили, призначена для того, щоб одурити ще прискіпливіше око мамине. Мерилін просовує туди руку та дістає відкриту пачку «Мальборо». А під нею знаходить і дещо інше: розпечатану пачку презервативів.
Вона впускає все те, мовби взяла до рук змію, і відкидає з колін наплічник, який падає з глухим стукотом. Це чиїсь чужі речі, думає вона; таке не може належати Лідії. Її Лідія не курила. Що ж до презервативів...
Підсвідомо Мерилін знає, що ці спроби себе переконати марні. Того першого дня полісмени питали:
У Лідії є хлопець?
І мати відповіла, не вагаючись:
Їй ледве виповнилося шістнадцять.
Тепер вона дивиться на маленькі пакуночки, що висипались їй у пелену, й картина життя Лідії, досі така виразна та зрозуміла, починає розмиватися. Мерилін відчуває запаморочення й кладе голову на Лідіїн стіл. Вона дізнається про все, що їй невідомо. Шукатиме й далі, аж поки не збагне, як таке могло статися, поки цілковито не зрозуміє своєї дочки.
Біля озера Нат і Ханна сидять на траві та мовчки дивляться на воду в надії на те саме осяяння. Звичайного літнього дня принаймні десяток дітлахів хлюпалися б у воді або стрибали з пірсу, але сьогодні на озері порожньо. Може, діти зараз бояться плавати, думає Нат. Що відбувається з тілами у воді? Вони розчиняються, як пігулки? Він цього не знає, і коли думає про можливі варіанти радіє, що батько нікому більше не дозволив бачити тіло Лідії.
Нат дивиться на воду: нехай час просто спливає, як вона. Лише коли Ханна підводиться та комусь махає рукою, він мовби прокидається, повільно перемикаючи увагу на те, що відбувається навколо. Джек у вилинялій синій футболці й джинсах повертається з церемонії вручення дипломів із мантією, перекинутою через руку, так, наче сьогодні звичайнісінький день. Нат не бачив його з дня похорону, хоча й спостерігав за будинком Джека щодня по обіді та ввечері. Коли Джек помічає Ната, він полотніє, швидко відводить погляд, вдаючи, що не бачить Ната й Ханну, та пришвидшує крок. Нат підводиться.
Ти куди? підскакує Ханна.
Поговорити з Джеком.
Насправді він не впевнений у тому, що саме збирається робити. Ніколи раніше не бився: він худіший і нижчий за більшість хлопців у класі, але зараз виразно уявляє, як хапає Джека за футболку, притискає до стіни, і той раптом визнає свою провину. Це була моя помилка: я спокусив її, умовив, я підбив її на це, я її розчарував.
Ханна кидається вперед і хапає брата за запясток.
Не треба!
Це через нього, бурмоче Нат. Вона ніколи не виходила з дому поночі, поки він не зявився.
Ханна смикає його за руку, тягне назад. Джек тепер майже біжить, синя мантія розвівається за ним. Нарешті втікач добігає до їхньої вулиці. Кидає на них із Ханною погляд через плече, і в Ната не залишається жодних сумнівів: страх Джека дедалі помітніший у згорблених плечах, у погляді. Він глянув на Ната, а потім швидко відвів очі. А далі зник за рогом. Нат знає за кілька секунд Джек збіжить нагору східцями, відчинить двері й опиниться поза зоною досяжності. Він намагається вивільнитись, але нігті Ханни впялися в шкіру. Нат не знав, що дитина може бути такою дужою.
Відчепися від мене...
Обоє падають у траву, й Ханна нарешті відпускає його. Нат повільно сідає, важко відсапується. Він думає: «Тепер Джек у себе вдома, у безпеці. Навіть якщо він дзвонитиме й стукатиме в двері, Джек нізащо не вийде».
На біса ти це зробила?
Однією рукою Ханна струшує з волосся сухі листочки.
Не бийся з ним. Будь ласка.
Ти здуріла. Нат потирає запясток, на якому її пальці залишили пять червоних слідів. З одного тече кров. Боже милостивий. Я просто хотів з ним поговорити.
Чому ти на нього такий злий?
Нат зітхає.
Ти ж бачила, як він дивно поводився на похороні. І от зараз. Наче він боїться, що я про щось дізнаюся. Голос у нього хрипне. Я знаю, що він до цього причетний. Я це відчуваю. Він розтирає кулаком груди трохи нижче горла і думає, що вголос нічого не казав про бійку, поки вони йшли до берега. Знаєш, Лідія якось упала в озеро, коли ми були маленькими, говорить він, і його пальці починають тремтіти, наче він сказав щось заборонене.
Я цього не памятаю, каже Ханна.
Ти тоді ще не народилася. Мені було всього сім років.
На його подив, Ханна підсовується ближче. Ніжно кладе свою руку туди, де залишила подряпини, й прихиляє голівку йому до плеча. Раніше вона ніколи не насмілювалася сідати так близько до Ната. І він, і Лідія, і мама, й тато або відмахувалися від неї, або проганяли геть. Ханно, я зайнятий. Я тут дещо роблю. Дай мені спокій. Цього разу вона тамує подих Нат дозволяє їй так сидіти. Хоча він більше й не каже нічого, її мовчання промовляє: «Я зрозумію».
6
Літо, коли Лідія впала в озеро, літо, коли зникла Мерилін: вони всі намагалися це забути. Не говорили про ці випадки, ніколи не згадували в розмовах. Але це висіло в повітрі, мов неприємний запах. Це просочилося в них так, що вже не могло вимитися ніколи.
Джеймс щоранку телефонував у поліцію.
Чи не потрібно їм більше фотографій Мерилін? Чи не може він надати їм ще якусь інформацію? Чи не мусить зателефонувати ще комусь? У середині травня, коли Мерилін не було вже два тижні, черговий у цій справі офіцер мяко сказав йому:
Містере Лі, ми цінуємо вашу допомогу. І ми й далі шукаємо авто вашої дружини. Але я не можу обіцяти, що знайдемо бодай щось. Ваша дружина забрала із собою одяг. Вона спакувала валізи. Вона взяла ключі. Офіцер Фіске навіть тоді не зносив марних сподівань. Таке інколи трапляється. Часом виявляється, що люди просто занадто різні. Він не сказав «за кольором шкіри» або «расово» чи «за визначенням», але й не треба було цього говорити. Джеймс усе одно це почув, і тому дуже добре памятатиме офіцера Фіске, навіть десять років потому.