Я подумав, вона тобі сподобається, незграбно закінчив він.
Хоча батько ніколи не розповідав про свої шкільні роки, хоча вона ніколи не чула історії про те, як її батьки одружилися чи як переїхали до Мідлвуда, Лідія відчувала біль від усього цього, глибокий і пронизливий, він відлунював у всьому тілі, мов звук корабельного горна. Більше за все її батька хвилювало те, чи подобається вона людям. Він хотів одного: щоб вона була серед них своєю. Вона розгорнула книжку на колінах. Перша частина. «Принцип 1. Не критикуйте, не засуджуйте, не жалійтеся».
Вона мені подобається, сказала Лідія. Дякую, татку.
Джеймс не міг не помітити, що її голос звучить неприродно, але відмахнувся від такої думки. Звісно, донька роздратована, подумав він, роздратована цим непотрібним подарунком. У Лідії вже безліч друзів; вона майже щовечора розмовляла із кимось по телефону після того, як закінчувала всі свої домашні завдання. Як нерозумно було дарувати їй цю книгу. Він подумки записав собі, що наступного разу треба купити щось краще.
Насправді було так: у тринадцять років на вимогу батька Лідія зателефонувала Пем Сондерс. Навіть не знала її номера, тож довелося шукати в телефонній книзі, яка лежала в неї на колінах, поки вона крутила телефонний диск. Окрім апарата в кухні й у батьковому кабінеті, телефон у будинку стояв на сходовому майданчику на маленьке сидіння біля вікна мама поклала кілька декоративних подушок і поряд поставила африканську фіалку, що вже вянула. Підслухати розмову міг будь-хто, якби спускався сходами. Лідія дочекалася, поки батько дійде до вітальні, перш ніж набрала останню цифру.
Пем? сказала вона. Це Лідія.
Пауза. Вона майже чула, як Пем морщить чоло.
Лідія?
Лідія Лі. Зі школи.
Оу. Знову пауза. Привіт.
Лідія накрутила на палець телефонний шнур, намагаючись придумати, що б таке сказати.
То... Що ти думаєш про сьогоднішній тест із географії?
Гадаю, він був нормальний. Пем на тому кінці луснула булькою з жуйки тихеньке «тск» у слухавці. Ненавиджу школу.
Я теж, відповіла Лідія. Уперше зрозуміла, що сказала правду, і те, що вона це нарешті вимовила, її збадьорило. Слухай, а хочеш покататися на роликах у суботу? Хочеш парі, що мій тато відвезе нас? Вона виразно уявила картинку: вони з Пем гасають катком, ролики аж висвистують під ногами, у дівчат паморочиться в голові й вони хихотять від задоволення. За ними з трибуни спостерігає батько він так радітиме.
У суботу? Напружена, тривожна мовчанка. О, вибач, я не можу. Може, іншим разом? ці слова вже на тлі чийогось бурмотіння. Слухай, уже маю йти. Сестрі потрібен телефон. Бувай, Лідіє. І клацання слухавки, яку поклали на важіль.
Приголомшена тим, як швидко Пем відєдналася, Лідія досі тримала слухавку біля вуха, коли внизу біля сходів зявився батько. Побачив, що донька розмовляє по телефону, і його обличчя посвітлішало, ніби після сильного вітру розійшлися хмари. Вона побачила його таким, яким він був у молоді літа, задовго до її народження: сповненим хлопячих надій, коли віра у власні необмежені можливості перетворює очі на зірки. Він посміхнувся їй і підкреслено тихо, навшпиньки пішов до вітальні.
Лідія, яка досі притискала до щоки слухавку, ледь могла повірити, що так легко може викликати в батька настільки яскравий вияв радості. На той час це здавалося такою дрібницею. Вона пригадала це наступного разу, коли підняла слухавку й піднесла її до вуха з бурмотінням: «М-м-гм-м, м-м-гм вона це зробила?» й тримала так, поки батько не пройшов коридором, зупинився внизу, посміхнувся та рушив далі. За деякий час вона почала вивчати дівчат, за якими спостерігала з відстані, уявляла, що говорила б, якби вони справді були її подругами.
Шеллі, ти дивилася «Старскі та Гатч» учора ввечері? О Боже мій, Пем, можеш повірити, що нам задали есе з англійської на десять сторінок? Місіс Ґреґсон що, думає, нам більше нема чого робити? Стейсі, ти з новою зачіскою точно, як Фарра Фосетт. Якби ж я зі своїм волоссям могла таку зробити!
Деякий час це було дрібницею, гудок наспівував їй на вухо, наче добрий друг. Тепер, коли в її руках була книга, це вже більше не здавалося дрібницею.
Після сніданку Лідія сіла, схрестивши ноги, у кутку під ялинкою і знову розгорнула книгу. «Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших говорити про себе». Вона перегорнула кілька сторінок. «Памятайте: люди, із якими ви розмовляєте, у сто разів більше цікавляться собою, своїми бажаннями та проблемами, ніж вашими».
На іншому кінці кімнати Нат зазирнув у видошукач своєї нової камери, наблизив Лідію, сфокусувався й розфокусувався на ній. Він вибачався за свій бойкот, за те, що зачинив двері в неї перед носом, коли вона хотіла одного не залишатися на самоті. Лідія це знала, але була не в тому настрої, щоб миритися. За кілька місяців він поїде, а вона залишиться сама завойовувати друзів, впливати на людей і робити важливі наукові відкриття. Вона опустила погляд назад у книгу, й волосся затулило їй обличчя, перш ніж Нат устиг зробити фото. «Посмішка промовляє: Ти мені подобаєшся. Ти робиш мене щасливим. Я радий тебе бачити. Ось чому собаки такі популярні. Вони так раді нас бачити, що ледь не вистрибують зі своєї шкіри». Собаки, подумала Лідія. Вона спробувала уявити себе собакою, слухняним і доброзичливим золотавим ретривером із чорною посмішкою і китичками на хвості, але не здалася собі доброзичливою, породистою і вкритою золотавою шерстю. Натомість відчула себе відлюдькуватою і підозріливою, як собака Вольфів, що живуть трохи далі на цій самій вулиці, дворняжкою, готовим ворогувати із ким завгодно.
Лідс, покликав Нат. Він не здасться. Лідіє. Лі-ді-є. Крізь завісу волосся Лідія побачила обєктив камери, що нагадував спрямований на неї гігантський мікроскоп. Посміхнися.
«Вам не хочеться посміхатися? То й що? Примусьте себе. Поводьтеся так, ніби ви вже щасливі, й це почне робити вас щасливими».
Лідія скрутила волосся в джгут, який повільно розгортався, перекинутий через плече. Тоді вона глянула просто в чорне око фотоапарата, без посмішки, без найменшого натяку на посмішку, навіть після того, як фотоапарат клацнув.
Коли знову почалися заняття, Лідія виходила з дому й відчувала полегшення, навіть якщо першим був урок фізики. Вона поклала завалений тест тепер із підписом матері на стіл містера Келлі оцінкою вниз. Містер Келлі вже стояв біля дошки й малював діаграму. «Розділ 2. Електрика і магнетизм», написав він угорі. Лідія прослизнула на своє місце й лягла щокою на парту. Хтось видряпав на ній канцелярською кнопкою: «FUCK YOU» завбільшки з 10-центову монету. Дівчина притиснула до нього палець, і коли підняла руку, слово «FUCK» відбилося на подушечці; це нагадувало шрам.
Гарно провела канікули? Це був Джек. Він розвалився на сусідньому сидінні, одна рука перекинута за спинку, мов за плече дівчини. Вона тоді дуже погано знала Джека, хоча він жив просто на розі, й багато років із ним не розмовляла. Його волосся потемнішало до кольору піщаного пляжу; веснянки, які вона памятала з дитинства, зблякнули, але не зникли. Та Лідія знала, що Нат взагалі не любить цього хлопця, ніколи його не любив, і з однієї цієї причини вона була рада його бачити.
Що ти тут робиш?
Джек глянув на дошку.
Електрика і магнетизм.
Лідія почервоніла.
Я маю на увазі, сказала вона, це молодший клас.
Джек дістав із наплічника кулькову ручку без ковпачка й заклав ногу на ногу.
Міс Лі, а вам відомо, що для того, аби випуститися, потрібен бал із фізики? Я завалив другу тему минулого року, і ось я знову тут. Мій останній шанс. Він заходився розглядати синю чорнильну пляму на підошві своєї тенісної туфлі. Лідія сіла прямо.
Ти завалив фізику?
Я завалив фізику, сказав він. Пятдесят два відсотки. Гірше за «нижче середнього». Я розумію, що таку концепцію складно зрозуміти, міс Лі. Адже ви ніколи не отримували низьких балів.
Лідія заціпеніла.
Узагалі-то, сказала вона, у мене самої проблеми з фізикою.
Джек не повернув голови, але вона побачила, як піднялась одна його брова. Тоді, на її подив, він перехилився через прохід і намалював на джинсовій тканині в неї на коліні крихітний нулик.
Наш таємний членський знак, сказав він, коли пролунав дзвінок. Його очі, темно-синьо-сірі, зустрілися з її очима. Вітаю в клубі, міс Лі.
Того ранку Лідія весь урок торкала пальцем той крихітний нулик і кутиком ока спостерігала за Джеком. Він був сконцентрований на чомусь, чого вона не могла бачити, ігнорував монотонне бурмотіння містера Келлі, довкола нього скрипіли олівці, над його головою дзижчала флуоресцентна лампа. Великий палець барабанив по парті. «Джек Вольф хоче дружити? дивувалася вона. Нат його вбє. Або мене». Та після того першого дня Джек не озвався до неї більше жодним словом. Бували дні, коли він запізнювався, потім клав голову на парту й лежав так цілий урок; інколи взагалі не приходив. Нулик відіправся. Лідія дуже низько схилялася над записами. Переписувала все, що писав на дошці містер Келлі, гортала сторінки підручника туди й назад так часто, що кутики помякшали та стерлися.
Потім, наприкінці січня, за обідом, її мама передала салат і страву з «Гамбурег Хелпер» та глянула запитально спершу ледь нахилила голову в один бік, потім у другий, ніби мала кролячі вуха й намагалася вловити ними певний сигнал. Нарешті вона спитала:
Лідіє, як справи з фізикою?
Усе гаразд. Лідія простромила виделкою круглий, як монетка, шматочок моркви. Краще. Уже краще.
Наскільки краще? У маминому голосі почулася різкіша нотка.
Лідія розжувала мяку моркву.
У нас ще не було тесту. Але я добре справляюся з домашньою роботою.
Це було брехнею лише наполовину.
Перший тест семестру планувався наступного тижня. А з домашнім завданням вона була в змозі впоратися, лише коли переписувала відповіді на задачі з непарними номерами з кінця підручника й шахраювала навіть із тими, які могла розвязати.
Мати насупилася й зачерпнула трохи макаронів.
Запитай у вчителя, чи можна тобі зробити щось додатково, сказала вона. Тобі не треба, щоб ця оцінка тебе потопила. З усім твоїм потенціалом...
Лідія тицьнула виделкою у шматок помідора. Лише тривога в голосі матері втримала її від крику.
Я знаю, мамо, сказала вона.
Глянула через стіл на Ната, сподіваючись, що він змінить тему, але Нат, заглиблений у власні думки, нічого не помітив.
Лідіє, а як справи у Шеллі? запитав Джеймс.
Лідія помовчала. Минулого літа батько наполіг, і вона одного разу запросила Шеллі погуляти.
Однак Шеллі, здавалося, цікавіше було фліртувати з Натом, намагатися пограти з ним у «кеча» в дворі, запитувати в нього, хто гарячіший Лінда Картер чи Ліндсі Ваґнер. Відтоді вони не розмовляли.
У Шеллі все добре, сказала вона. Вона зайнята. Вона секретар у студентській раді.
Може, й ти туди пішла б, сказав Джеймс і з виглядом мудреця, який виголошує крилаті слова, покрутив у повітрі виделкою. Я певний, що вони залюбки приймуть твою допомогу. А як справи у Пем і Карен?
Лідія опустила очі в тарілку, до несмачного салату й сумного бруска яловичини та сиру поряд із ним. Востаннє вона розмовляла з Карен більше року тому, коли її батько віз їх додому з денного сеансу «Політ над гніздом зозулі». Спочатку вона пишалася тим, що цього разу її плани не були брехнею. Карен щойно переїхала до міста, і Лідія, підбадьорена присутністю новенької, запропонувала разом піти в кіно. Карен сказала: «Так, звісно, чому б і ні». Потім її батько цілу дорогу намагався показати, який він крутий:
Пять братів і сестер, Карен? Просто як у «Родині Брейді»!. Ти дивишся цей серіал?
Тату, сказала Лідія. Тату.
Але він не вгавав запитував Карен, які зявилися нові пісні, наспівував один-два рядки з «Ватерлоо», якій було вже два роки. Карен відповідала: «Так», «Ні» або «Не знаю» і крутила намистинку на сережці. Лідії хотілося розплавитись і всотатися в подушки сидінь якнайглибше, туди, де поролон глушить усі звуки. Вона хотіла сказати щось про фільм, але не могла нічого придумати. Усе, про що вона думала, це порожні очі Джека Ніколсона, над яким опускалася подушка, що мала його задушити. У салоні зависла тиша, й так тривало, аж поки вони не підїхали до будинку Карен.
Наступного понеділка за ланчем вона зупинилася біля столика Карен і спробувала посміхнутися.
Вибач за батька, сказала вона. Боже, це було так незручно.
Карен відкрила йогурт і вилизала фольгу зі споду накривки.
Нічого, сказала вона. Насправді дещо було дуже мило. Я маю на увазі те, що він, вочевидь, намагається допомогти тоді вписатися.
Тепер Лідія дивилася на батька, який широко посміхався їй, неначе пишався тим, що так багато знає про її друзів, що памятає їхні імена. Собака, подумала вона, яка сподівається на частування.
У них усе чудово, сказала вона. В обох усе чудово.
Мерилін на іншому кінці столу тихо промовила:
Перестань чіплятися до неї, Джеймсе. Нехай спокійно доїсть, і Джеймс відповів, трохи голосніше:
Я, принаймні, не докучаю їй домашніми завданнями.
Ханна розрізала на тарілці шматок гамбургера. Лідія спіймала погляд Ната. «Будь ласка, подумала вона. Скажи що-небудь».
Нат глибоко вдихнув. Він цілий вечір чекав нагоди дещо сказати.
Тату? Мені потрібно, щоб ти підписав деякі папери.
Папери? здивувався Джеймс. Для чого?
Для Гарварда. Нат поклав виделку. Заяву на отримання житла й форму на відвідування студмістечка. Я можу поїхати у квітні, на вихідні. У них є студент, який дозволить мені пожити в себе. Тепер, коли він почав говорити, слова висипалися жужмом. Мені вистачить грошей, щоб купити квиток на автобус, і я пропущу всього кілька днів школи. Мені просто потрібен твій дозвіл.
«Пропущу кілька днів школи», подумала Лідія. Батьки цього ніколи не дозволять».
На її подив, обоє кивнули.
Розумне рішення, сказала Мерилін. Скуштуєш життя у студмістечку, наступного року, коли вже справді опинишся там, то знатимеш, яке воно на смак.
Джеймс сказав:
Це жахливо так довго їхати автобусом. Думаю, задля такого особливого випадку можемо собі дозволити квиток на літак.
Нат посміхнувся сестрі з подвійним тріумфом: «Вони відволіклися від тебе. І вони сказали: Так».
Лідія кінчиком ножа продовбувала стежки в сирному соусі й могла думати лише про одне: «Він не може дочекатися, коли вже поїде».
Знаєш, хто разом зі мною ходить на фізику? раптом сказала вона. Джек Вольф, той, що живе неподалік. Вона відкусила яловичину й простежила за реакцією родини. Батькам те імя в одне вухо влетіло, в інше вилетіло, ніби вона й не вимовляла його. Мама сказала:
Лідді, це нагадало мені, що в суботу я можу допомогти тобі опрацювати нотатки, якщо захочеш.
Батько сказав:
Я вже давно не бачив Карен. Може, вам двом якось сходити в кіно? Я вас відвезу.
Але голова Ната на іншому кінці столу сіпнулася, мовби Лідія дістала рушницю. Вона ж посміхнулася своїй тарілці. І якраз тоді вирішила, що вони з Джеком неодмінно потоваришують.
Спочатку це здавалося неможливим. Джек не приходив на уроки майже тиждень, і Лідія кілька днів після школи вешталася довкола його авта, поки не зіткнулася з ним обличчям до обличчя. Першого дня він вийшов у супроводі білявки з передостаннього класу, якої Лідія не знала, тому пірнула за кущ і спостерігала крізь гілки. Джек заклав руку дівчині в кишеню, тоді забрався їй під пальто, й коли вона вдала ображену та відштовхнула його, схопив її, поклав собі на плече, погрожуючи вкинути в замет, а вона верещала, хихотіла й била його кулачками по спині. Потім Джек поставив її та відчинив двері «Жука», білявка залізла всередину, й вони поїхали. Лідія дивилася на клуби диму й знала, що назад вони не повернуться. Наступного дня Джек взагалі не зявився, і Лідія зрештою попленталася додому. Снігу випало ледь не по коліна; зима видалася морозна. За сотні кілометрів на північ замерзло озеро Ері; Буффало завалило снігом до самих дахів і ліній електропередач. Нат, який уперше за весь час, що міг пригадати, дорогою зі школи сидів в автобусі сам, допитувався вдома: «Що з тобою сталося?». Та Лідія мовчки протупала до себе нагору.