На третій день Джек вийшов зі школи сам, і Лідія глибоко вдихнула та побігла до узбіччя. На Джеку, як завжди, не було ні пальта, ні рукавичок. Двома почервонілими пальцями він тримав сигарету.
Можеш підкинути мене додому? спитала вона.
Міс Лі, Джек ногою збив з передньої шини грудочку снігу, хіба вам не вистачило місця в автобусі?
Вона знизала плечима, міцніше затягла шарф.
Я спізнилася.
Я не їду прямо додому.
Мені все одно. Йти пішки надто холодно.
Джек застромив руку в задню кишеню, щоб дістати ключі, й підняв одну брову.
Ти впевнена, що твій брат хоче, щоб ти проводила час із таким хлопцем, як я?
Він мені не охоронець. Вийшло голосніше, ніж вона хотіла, й Джек засміявся, випустив хмарку диму та поліз на сидіння водія. Щоки в Лідії так горіли, що вона ледь не розвернулася назад, але він нахилився й підняв ручку з боку пасажирського сидіння.
Тепер, коли Лідія опинилася в авто, вона не знала, що сказати. Джек запустив двигун, увімкнув передачу, й на панелі приладів ожили великий спідометр та покажчик рівня бензину. Інших приладів не було. Лідія подумала про авто батьків: усі індикатори й сигнальні вогники, які попереджають, що бензину замало, що перегрівається двигун, що ти не вимкнув ручне гальмо або не зачинив дверей, багажника чи капота. Вони тобі не довіряють. Їм треба постійно перевіряти, нагадувати, що слід робити, а чого не слід.
Лідія ніколи раніше не залишалася наодинці з хлопцем мати забороняла їй ходити на побачення, та вона ніколи й не намагалася. Їй раптом спало на думку, що досі вони з Джеком по-справжньому не розмовляли. Лише невиразно уявляла те, що відбувається на задньому сидінні. Кутиком ока бачила Джеків профіль, темну щетину темнішу за його волосся кольору пісковику. Ця щетина подовжувала бакенбарди мало не до горла й нагадувала пляму від вугілля, яку треба витерти.
Тож, сказала Лідія і сховала в кишеню пальта свої пальці, які зрадливо сіпнулися, можна мені сигарету?
Джек засміявся.
Не гони. Ти ж не куриш.
Та все одно він простягнув їй пачку, і Лідія дістала сигарету. Думала, що вона буде тверда й важка, як олівець, але виявилася легенькою, практично невагомою. Не відриваючи очей від дороги, Джек кинув їй запальничку.
То ти не схотіла, щоб сьогодні додому тебе проводив брат?
Лідія не могла не відчути презирливої нотки в голосі Джека, але не зрозуміла, з кого він глузує з неї, з Ната чи з обох одразу.
Я не дитина, Лідія припалила сигарету й взяла її до рота. Дим увірвався їй у легені, у голові запаморочилося, але вона раптом відчула себе сильною і незалежною. «Це як порізати палець, подумала дівчина: біль і кров нагадують тобі, що ти жива». Вона видихнула між зубів завихрився маленький циклон і простягнула запальничку назад. Джек махнув рукою.
Кинь у бардачок.
Лідія клацнула замком, відкрила заслінку, й звідти просто їй на ноги випала маленька блакитна коробочка. Вона завмерла, а Джек знову засміявся.
Що таке? Ніколи досі не бачили презиків, міс Лі?
У Лідії знову спалахнуло обличчя; вона згребла презервативи й запхала їх назад у відкриту коробочку.
Звісно, бачила. Вона поклала коробку в бардачок разом із запальничкою та спробувала змінити тему. То що ти думаєш про сьогоднішню контрольну з фізики?
Джек пирснув.
Не думав, що фізика для тебе має таке велике значення.
У тебе й досі проблеми?
А в тебе?
Лідія мить вагалася. Зробила довгу, як Джек, затяжку та, перш ніж видихнути, відкинула голову назад.
Мене ця фізика не обходить. Повна туфта.
Лайно, погодився Джек. Чого ж тоді в тебе такий вигляд, ніби зараз заплачеш, коли містер Келлі роздає перевірені «домашки»?
Вона не знала, що це настільки помітно, і вже вкотре пекучі плями спалахнули на щоках, повільно перетікаючи до шиї. Сидіння під нею зарипіло, пружина тицьнула її в стегно, мов кулак.
Маленька міс Лі курить, Джек поцокав язиком. Твій брат хіба не засмутиться, коли дізнається?
Ще дужче він засмутиться, коли дізнається, що я сиділа в твоїй машині. Лідія злісно всміхнулася.
Джек, здавалося, не помітив. Він опустив вікно, і, поки викидав недопалок, у салоні кружляло холодне повітря.
Він страшенно мене ненавидить, еге ж?
Перестань, сказала Лідія. Усі знають, що відбувається в цьому авто.
Джек раптом звернув до узбіччя. Вони щойно доїхали до озера, і його очі були холодні та спокійні, як крижана поверхня за вікном.
Тоді тобі, мабуть, краще вийти. Ти ж не хочеш, щоб хтось такий, як я, тебе зганьбив. Зруйнував твої шанси вступити до Гарварда, як твій братик.
«Він, мабуть, справді ненавидить Ната, подумала Лідія. Так само, як Нат ненавидить його». Вона уявила, як вони всі ці роки вчаться разом в одному класі: Нат сидить попереду, з відкритим зошитом, одна рука потирає маленьку борозну між бровами, так він робить, коли напружено думає.
Повністю зосереджений, ні на що більше не звертає уваги, відповідь уже тут, зависла на кінчику олівця. А Джек? Джек розвалився позаду в кутку, сорочка розхристана, одна нога простягнута в проході. Такий спокійний. Такий упевнений у собі. Йому начхати, що подумають інші. Не цікаво, чому всі просто не зносять одне одного.
Знаєш, я не така, як Нат, сказала вона.
Джек вивчав її довгим поглядом, мовби намагався зрозуміти, чи правду вона каже. Під заднім сидінням гарчав двигун. Попіл на кінчику її цигарки видовжився, мов сірий хробак. Вона більше нічого не сказала, видихнула в морозне повітря маленьку хмарку диму й змусила себе витримати пронизливий погляд Джека.
Звідки в тебе блакитні очі? спитав він нарешті. Якщо ти китаянка, і все таке?
Лідія кліпнула.
У мене мама американка.
Я думав, що карі очі домінують у генах. Джек сперся рукою на її підголівя та нахилився, уважно розглядаючи; так ювелір розглядає коштовний камінь. Від його оцінювального погляду в Лідії закололо в потилиці, вона відвернулася та загасила сигарету в попільниці.
Не завжди, мабуть.
Ніколи раніше не бачив китайців із блакитними очима.
Зблизька їй було видно сузіря веснянок на Джековій щоці вони геть вилиняли, але все одно залишилися помітними. Так само, як колись давно її брат, Лідія порахувала веснянки: їх було девять.
Знаєш, що ти єдина не біла дівчина в школі?
Справді? Я про це не думала.
То була брехня. Навіть з блакитними очима вона не могла вдавати із себе одну з натовпу.
Закладаюся, що ти й Нат єдині китайці в усьому Мідлвуді.
Напевне, так.
Джек відкинувся на спинку свого сидіння й потер подряпину на кермі. По нетривалій мовчанці запитав знову:
І як воно?
Що? Лідія лукавила.
Інколи ти практично забуваєш, що не схожа на інших. У «домашній кімнаті» школи, в аптеці або в супермаркеті ти слухаєш ранкові оголошення, заправляєш рулон плівки, вибираєш коробку яєць і почуваєшся так само, як усі люди в натовпі. Часом взагалі про це не думаєш. А тоді помічаєш, що на тебе дивиться дівчина з іншого боку проходу, дивиться фармацевт, дивиться касир, і ти бачиш своє відображення в їхніх поглядах: не така. Ловиш погляди, мов гачки, що вчіплюються в тебе. Щоразу, коли бачиш себе збоку, так, як бачать усі ці люди, знову все пригадуєш. Це було на значку в «Пекін-експрес» персонаж з мультика, чоловік у крисатому соломяному капелюсі, з очима-щілинками, випнутим переднім зубом і з паличками для їжі. Це показують хлопчаки на дитячому майданчику, пальцями розтягуючи очі: «Китаєць, японець подивися на них». І старші хлопці бурмочуть: «Чінґ-чонґ-чінґ-чонґ-чінґ», коли проминають тебе на вулиці, але це звучить так голосно, щоб ти могла почути. Ти помічаєш це, коли офіціантки, полісмени, водії автобусів говорять із тобою повільніше, ніж з іншими, добирають якомога простіші слова, ніби ти можеш не зрозуміти. Це помітно на фото лише в тебе чорне волосся, і здається, що тебе звідкілясь вирізали й вставили сюди. Ти думаєш: «Стоп, а що вона тут робить?». А потім пригадуєш: «Вона це ти». Опускаєш голову й думаєш про школу, про космос або про майбутнє, намагаючись забути про це. І забуваєш до того часу, поки тобі вкотре не нагадають.
Я не знаю, сказала вона. Люди роблять висновки про інших ще до того, як познайомляться з ними. Вона глянула на нього несподівано люто. Так, як ти зробив висновки про мене. Люди думають, що вони все про інших знають. Окрім того, що ці інші не ті, ким їх вважають.
Джек довго мовчав, дивився на кермо. Вони тепер ніколи не будуть друзями. Джек ненавидів Ната, і після того, що вона сказала, її теж ненавидітиме. Він виштовхне її з авта й поїде геть. Тоді, на подив Лідії, Джек дістав з кишені пачку сигарет і простягнув їй. Пропозиція миру.
Лідія не думала, чим усе це скінчиться. Не думала про виправдання для матері, яке разом із натхненною посмішкою буде її прикриттям для всіх днів, проведених у товаристві Джека: буцімто вона залишилися після школи попрацювати над фізикою. Ні на мить не уявила шокованого й стривоженого Ната, який рано чи пізно дізнається, де і з ким вона була. Тепер вона дивилася на озеро й не знала, що за три місяці опиниться на його дні. Тієї миті вона просто взяла простягнуту сигарету, й коли Джек клацнув запальничкою, піднесла її кінчик до вогню.
8
Джеймс уже надто добре знає, як воно забувати щось подібне. Від академії Ллойда до Гарварда й Мідлвуда він щодня це відчував ти якийсь час нічого не помічаєш, аж поки різкий поштовх у ребра не нагадає, що тобі тут не місце. Він тішився оманливим спокоєм від нагадування до нагадування так тварина в зоопарку згортається клубочком у себе в клітці, ігноруючи всі ті очі, що витріщаються на неї, вдає, ніби живе собі вільно, як і раніше. Тепер, за місяць після похорону Лідії, він особливо цінує такі миті забуття.
Інші шукають порятунку в пінті віскі, пляшці горілки, коробці із шістьма банками пива. Однак Джеймсові ніколи не подобався смак алкоголю, і він вважав, що алкоголь не здатен заглушити свідомість; обличчя в нього просто наливається темно-буряковою барвою, ніби страшно побите, але мозок працює ще швидше. Він багато їздить, перетинає Мідлвуд, їде по шосе майже до Клівленда, тоді повертає назад. Купує в аптеці снодійне, та навіть уві сні знає, що його Лідія мертва. Знову й знову він знаходить єдиний прихисток від цієї думки: ліжко Луїзи.
Він каже Мерилін, що їде на урок або на зустріч зі студентами; у вихідні що має перевірити роботи. Усе це брехня. Декан за тиждень по смерті Лідії скасував його літні заняття. «Приділіть трохи часу собі, Джеймсе», мовив він і обережно доторкнувся до Джеймсового плеча. Він так поводився з усіма, кого хотів заспокоїти: з тими, кого обурювали низькі оцінки студентів, із викладачами, які розраховували на грант і не отримали його. Вважав за свій обовязок ці спроби надання мінімальної підтримки тим, кого спіткала втрата чи розчарування. Але від цього трійки з мінусом у студентів не могли перетворитися на четвірки; й обіцяне нове фінансування так і не надходило. Людина ніколи не отримує, чого хоче просто вчиться обходитися без цього. І Джеймсові якраз найменше був потрібен отой час «на себе»: удома стало нестерпно. Він щомиті чекав появи Лідії в дверях або рипіння підлоги в себе над головою, у її кімнаті. Одного ранку він почув ці кроки нагорі й раніше, ніж усвідомив, що робить, помчав туди, ледь не задихнувся, а побачив Мерилін, яка ходила навколо столика Лідії, відкриваючи та закриваючи шухляди. «Забирайся!» хотів крикнути він, мовби тут було святе місце. Тепер він щоранку бере свій портфель, ніби йде на заняття, та їде в коледж. Навіть в офісі його заворожує родинна фотографія на столі, де Лідія на фото їй ледь виповнилося пятнадцять дивиться так, ніби готова вистрибнути зі скляної рамки й залишити всіх позаду. У другій половині дня він опиняється в помешканні Луїзи, пірнає в її обійми, тоді між її ніг, де його мозок блаженно вимикається.
Але після того, як виходить від Луїзи, він знову пригадує все, й люті всередині завжди більшає. Одного вечора дорогою до своєї автівки він хапає із землі пляшку та жбурляє в бік Луїзиного будинку. В інші вечори бореться зі спокусою вїхати в дерево. Нат і Ханна намагаються не траплятися йому на очі, а з Мерилін вони за останні тижні не перемовилися й двома словами.
Наближається Четверте липня, Джеймс проминає озеро й бачить, що хтось прикрасив пірс прапорами, червоними та білими кульками. Він зїжджає з дороги й зриває все це, розчавлює кожну кульку пятою. Коли все зникає під водою і пірс стає темним та порожнім, Джеймс прямує додому, але його досі лихоманить.
Нат порпається в холодильнику, і це знову розпалює батька.
Ти марно витрачаєш електроенергію, говорить Джеймс.
Нат зачиняє дверцята, але його мовчазний послух розлючує ще дужче.
Тобі завжди потрібно стояти в мене на дорозі?
Вибач, бурмоче Нат. Він тримає в одній руці круто зварене яйце, у другій паперову серветку. Я не сподівався, що зустрінуся з тобою.
Поза межами автівки з її застояним повітрям і запахом викидних газів та мастила Джеймс розуміє, що відчуває запах парфуму Луїзи на своїй шкірі, мускусний і пряно-солодкий. Його мучить запитання: чи відчув це Нат.
Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не чекав на мене тут? вигукує він. Я не маю права зайти на власну кухню після важкого робочого дня? Він ставить сумку. Де твоя мати?
У кімнаті Лідії. Нат робить паузу. Вона там цілий день.
Від погляду сина Джеймс відчуває різкий укол між лопатками, ніби Нат звинувачує його.
До твого відома, говорить він, мій літній курс дуже відповідальна робота. В мене є конференції, зустрічі.
Обличчя Джеймса раптом наливається багрянцем, він згадує сьогоднішній день: Луїза стає навколішки перед його стільцем, тоді повільно розстібає штани Його ще дужче розлючує цей спогад.
Нат дивиться на нього, губи складені так, ніби він хоче сформулювати запитання, але готовий вимовити лише першу літеру якогось слова, і раптом Джеймс скаженіє.
Відтоді, як він став батьком, йому вірилося, що Лідія схожа на матір вродлива, блакитноока, впевнена в собі, а Нат подібний до нього: чорнявий, з невпевненою мовою, ніби постійно спотикається через власні слова.
Він часто забував, що Лідія з Натом також схожі між собою. Тепер у Натовому обличчі Джеймс раптом бачить дочку, мовчазну, із широко розплющеними очима. Біль від цього робить його жорстоким.
Ти цілими днями сидиш удома. У тебе взагалі є друзі?
Батько казав таке багато років поспіль, але цієї миті Нат відчуває щось луснуло, ніби розірвалася туго натягнута мотузка.
Немає. Я не ти. Жодних конференцій. Жодних зустрічей. Він морщить носа. Від тебе пахне парфумами. Це, гадаю, із тих зустрічей?
Джеймс хапає його за плече, стискає так, що, здається, тріщать кістки.
Не смій так зі мною розмовляти, шипить він. Не смій мене допитувати. Ти нічого не знаєш про моє життя. Потім, навіть перш ніж він усвідомлює, що в ньому народжуються якісь слова, вони вилітають з рота, ніби плювок. Ти взагалі нічого не знав про свою сестру.
Вираз обличчя Ната не змінюється, але воно стає жорстким, як маска. Джеймс хотів би забрати слова, що вилетіли в повітря, спіймати їх, як метеликів, але вони вже проникли його синові в мозок: він бачить це по очах Ната, що стали блискучими й твердими, наче скло. Він хоче простягнути руку й доторкнутися до сина до його руки, до плеча, до чого завгодно й сказати, що не хотів цього. Що все це не його провина. Але Нат бє ногою по стільцю так сильно, що той залишає тріщину на старому потертому лінолеумі. Він біжить до своєї кімнати, вихором пролітає сходами, а Джеймс впускає сумку на підлогу та спирається на стіл. Його рука торкається до чогось холодного й вологого: то рештки круто звареного яйця, уламки шкаралупи глибоко вїлися в ніжний білок.
Цілу ніч перед очима в Джеймсазастигле синове обличчя, і він устає вдосвіта. Забирає з ґанку газету й бачить чорну дату в кутику сторінки: 3 липня. Два місяці від того дня, як зникла Лідія. Здається неможливим, що всього два місяці тому він сидів в офісі й перевіряв роботи, бентежився, знімаючи комашку з волосся Луїзи. До подій, які сталися два місяці тому, 3 липня було щасливою датою, яку вони потай зберігали в памяті десять років, це був день дивовижного повернення Мерилін. Тепер усе змінилося. У кухні Джеймс знімає гумку зі згорнутої в трубочку газети й розгортає її. Там, у нижній частині сторінки, він бачить маленький заголовок: «Учителі й однокласники пригадують загиблу дівчинку».